12.2.2 Державне регулювання агробізнесу в розвинутих країнах

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких трива­лий час формувалась під впливом держави, переконливо засвід­чує. що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогос­подарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості знач­но зумовлені державним регулюванням.

Потребу та особливості державного регулювання агропро­мисловим комплексом визначає низка об'єктивних чинників:

різноманітність природно-кліматичних умов; страхування їхньої діяльності; непостійність цін і доходів в агропромисловому ви­робництві, що залежить від природних факторів і кон'юнктури ринку; конкурентне середовище в сільському господарстві і висо­кий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних перероб­них сферах; низька привабливість інвестування аграрного вироб­ництва через специфіку відтворювального процесу; потреба екологізації сільського господарства; особливості формування со­ціальної інфраструктури села.

Масштаби регулювання, головно, залежать від рівня еконо­мічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Державне регулювання агробізнесу на Заході ведуть за такими головними напрямами: ре­гулювання цін і фермерських доходів; бюджетне фінансування;

349

кредитування; оподаткування; стабілізація ринку сільськогоспо­дарської продукції.

В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, дер­жава повинна: підтримувати розвиток фермерства; сприяти в ре­алізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запровад­жують органи державної влади; дотувати виробництво окремих видів продукції; підтримувати розвиток аграрного підприємниц­тва; провадити антимонопольну політику; забезпечувати підго­товку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.

Майже всі західні країни у взаємовідносинах сільського гос­подарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини і продуктів дотримуються прин­ципу аграрного протекціонізму.

Планово-економічне регулювання аграрного сектора у пері­од переходу до ринку повинно поєднувати принципи індикативності і директивності.

Державне регулювання розвитку АПК значною мірою мож­на забезпечити програмним регулюванням.

Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі:

міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічні пропорції;

галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК;

товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні, науково-технічні, інноваційні, природоохоронні та ін.);

регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.

Для суб'єктів АПК програми мають здебільшого рекомен­даційний характер, однак можуть бути й обов'язковими. Перед­усім це стосується державних підприємств і підприємств-моно­полістів, реалізації антикризових заходів, виконання екологіч­них програм тощо.

У конкретних програмах відображені головні важелі держав-

350

ного регулювання - законодавча діяльність, пряма державна підтримка (субсидії, дотації та ін.), механізм санкцій, митне регу­лювання, кредитна система, оподаткування і цінове регулювання.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогоспо­дарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадив­ши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зок­рема, використовують два типи такої системи: підписання кон­трактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квоту­вання обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу ви­робництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження.

Перший тип планування почали використовувати після дру­гої світової війни в США, пізніше - в Західній Європі. Зокрема, в Європейському Союзі в умовах перевиробництва зернових і цук­рових буряків було уведено субсидії на зменшення їхніх площ. У деяких країнах, навпаки, використовують погектарні доплати за вирощування олійних, що сприяє зменшенню обсягів імпорту олії.

Пряме квотування обсягів виробництва поширене в молоч­ному тваринництві і. частково, - у птахівництві.

У 50-60-ті, дещо і в 70-ті роки, коли головним завданням сільського господарства було збільшення обсягів виробництва, у західних країнах широко практикували цільові державні субсидії на будівництво, купівлю техніки, здешевлення кредиту тощо. Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогоспо­дарської продукції прямі державні субсидії виробничого призна­чення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.

Сьогодні мета прямих державних виплат - не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природо­охоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної

351

сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорож­чих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість уведено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худо­би в несприятливих умовах виробництва.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В ЦІЛОМУ по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що над­ходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів пере­вищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів.

Таблиця 12.1

Державні кошти, які спрямовують у сільське господарство (з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь, дол.)1.

_____

1 Розрахунки зроблені за: Назаренко В., Шмелев Г. Государственная политика в аграрной сфере//Вопр. зкономики. 1996. №9. С.51.

352

Дані табл. 12.1 характеризують кошти, які спрямовують у сільське господарство, зокрема, бюджетні виплати та цінові суб­сидії. Диференціація коштів з розрахунку на 1 га сільгоспугідь зумовлена інтенсивністю сільського господарства, площею вико­ристовуваних сільгоспугідь і абсолютним розміром виділених сум. Як бачимо, високим є рівень державної підтримки аграрної сфе­ри в Японії, країнах Європейського Союзу та США. Мінімальні суми для підтримки сільського господарства виділяють в Авст­ралії та Новій Зеландії.

На захист вітчизняних ринків і товаровиробників у західних країнах також спрямований механізм зовнішньоторговельних відносин. Головною його складовою частиною є цінове регулю­вання. Світові ціни формують на підставі витрат v ліпших умовах виробництва, під якими розуміють сукупність природних, техніко-технологічних і соціально-економічних умов. Такі умови для виробництва багатьох сільськогосподарських товарів є у США, де на біржах і відбувається початкове формування світових цін.

Однак у більшості країн умови виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції гірші, ніж в головних країнах-експортерах. Якщо б функціонував абсолютно вільний світовий ринок, то внутрішнє виробництво сільськогосподарської продукції в багатьох державах було б витіснене імпортом. Тому потрібні системи захисних механізмів, які стимулюють розвиток власного аграрного сектора. Такі системи створено у країнах Європей­ського Союзу, Японії та інших, де умови для вирощування бага­тьох культур є гірші. Розроблені механізми захищають від деше­вого імпорту окремих продуктів, і водночас регулюють надход­ження продуктів, які не виробляють всередині країни.

Як базові інструменти політики захисту вітчизняних вироб­ників використовують митні збори і компенсаційні платежі, що покривають різницю між внутрішніми та імпортними цінами, а також компенсаційні платежі експортерам сільськогосподарської продукції, які дають змогу вивозити продукти з Європи на світо­вий ринок, де склалися нижчі ціни. Така система перетворила За­хідну Європу у великого експортера продуктів харчування.

353

В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї сис­теми відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи дер­жавного регулювання сільського господарства і ринкових пере­творень у ньому. У державах Східної Європи, які стали на шлях аграрних реформ значно раніше, ніж Україна, подібні інституції уже діють, зокрема, у Польщі - Агентство сільськогосподарсько­го ринку, в Чехії і Словаччині - Фонди ринкового стимулювання, в Угорщині - Координаційний комітет з регулювання аграрного ринку. Незважаючи на деякі відмінності можна виділити такі го­ловні завдання їхньої діяльності:

інтервенційна закупівля аграрної продукції;

інтервенційний продаж сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки на внутрішньому й зовнішньому ринках;

субсидування експорту:

обслуговування кредиторської заборгованості;

аналіз сільськогосподарського ринку, збір інформації та роз­робка оцінок і пропозицій для уряду щодо поточної ситуації.

Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як зви­чайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, по-перше, невідповідністю низки кінцевих цілей дер­жавного регулювання внутрішнім закономірностям ринкового розвитку: по-друге- порушенням інтересів окремих груп вироб­ників і споживачів: по-третє, неминучою внутрішньою супереч­ністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і резуль­татів впровадження державних заходів.

Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що мас­штаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також за­лежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непря­мого, а й прямого впливу на економію, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратами.

У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулю-

354

вання, які Грунтуються на принципах добровільності і зацікавле­ності. Відсутність системності, некомплексність заходів і запіз­нення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулю­вання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансо­вого стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Ук­раїні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характеризувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання -стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціаль­ну підтримку села.