Тема 8 Державне регулювання цін та інфляції

Програмна анотація

1. Сутність та необхідність державного регулювання цін.

2. Методи державного регулювання цін.

3. Сутність та заходи антиінфляційної політики.

*Сутність та необхідність державного регулювання цін

Державне регулювання цін – це політика впливу держави на ціни за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів з метою сприяння стабільному розвитку економіки країни.

Вільна ринкова ціна не є універсальним засобом регулювання економіки. Вона не здатна врахувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися за умов розвинутого конкурентного ринку з відповідною інфраструктурою. У іншому випадку вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція, тощо.

По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні, економічні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством, яке включає:

- Закон про ціни і ціноутворення в Україні.

- Закон про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.

- Постанову Кабінету Міністрів Україні “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо цін” тощо.

Цінова політика держави впроваджується через спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні належать загальнодержавні, регіональні та відомчі установи: Міністерство економіки України, управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін нині обмежуються тільки встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників тарифів, на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Управління з питань цінової політики місцевих органів виконавчої влади мають право регулювати:

- ціни на паливно-енергетичні ресурси, що відпускаються населенню для побутових потреб;

- тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення;

- граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

- тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров’я;

- граничні рівні торговельних надбавок на окремі вироби медичного призначення, тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи – міністерства і відомства, які погоджують свої рішення з Міністерством економіки, Пенсійним фондом та Національним банком.

Державна політика цінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. Обмеження цін інколи може привести до суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. *Методи державного регулювання цін

Регулювання державою процесу ціноутворення здійснюється в трьох головних формах (див.

На початковому етапі створення ринку або в кризовій ситуації переважає, як правило, пряме регулювання. До прямих методів належать:

- встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;

- застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення;

- декларування зміни цін;

- заморожування (блокування) цін на певний строк;

- уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;

- дотування виробників деяких товарів;

- укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

На етапі розвинутого ринку і стабільної економіки переважають непрямі методи державного регулювання цін. До них належить:

- диференціація рівня ставок товарних податків;

- пільгове оподаткування та кредитування;

- зміни ставок ввізного мита;

- уведення граничних нормативів рентабельності.

Державне регулювання цін – це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики, найбільш типовими з яких являються:

1) запобігання руйнівному впливу цін на економіку (як правило, шляхом установлення фіксованих цін на необхідніші товари і дотування їх виробництва);

2) стримання інфляції за допомогою політики доходів (переважно шляхом тимчасового блокування цін, застосування граничних цін, граничних нормативів рентабельності, дотування виробництва соціально важливих споживчих товарів, надання цільових компенсацій споживачам з відповідним регулюванням заробітної плати);

3) забезпечення доступу до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їх грошових доходів;

4) захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції (шляхом тарифних та нетарифних методів торгівельної політики);

5) стримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку (шляху установлення для підприємств-монополістів фінансових чи граничних рівнів цін, торговельних надбавок, нормативів рентабельності або запровадження обов’язкового декларування зміни цін.

Держава контролює додержання дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами і документами вимог щодо формування, установлення та використання цін. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів:

- державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України;

- державою інспекцією АР Крим;

- інспекціями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

- податковими службами;

- фінансовими службами;

- антимонопольними службами;

- комітетом захисту прав споживачів.

Державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій. Інші служби можуть тільки передати інспекціям контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого розгляду.

*Сутність та заходи антиінфляційної політики

Антиінфляційна політика – це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією. Антиінфляційна політика охоплює фактори попиту і пропозиції, а також сферу грошового обігу.

У міжнародній практиці розрізняють 3 основні напрями антиінфляційної політики:

- дефляційна політика;

- політика доходів;

- адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження. Складовими дефляційної політики являються окремі заходи:

- грошово-кредитної політики;

- структурно-інвестиційної політики;

- бюджетної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. С цією метою використовуються 3 важелі впливу на грошову масу:

- процентна ставка;

- норма обов’язкових резервів;

- операції на відкритому ринку.

Центральний банк надає кредити комерційним банкам за певною офіційною обліковою ставкою. З підвищенням облікової ставки зростає вартість кредитів комерційних банків, падає попит на самі кредити і на величину грошової маси в обігу.

Підвищення норми обов’язкових резервів коштів комерційних банків у Національному банку веде до прямого вилучення певної грошової маси з обігу, що обмежує пропозицію грошей. З іншого боку, це спричиняє подорожчання кредитів, що видають комерційні банки, і зменшенню попиту на гроші.

Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, продає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилучення з обігу відповідної частини грошової маси.

Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Тому збільшення обсягів виробництва за незмінного обсягу грошової маси веде до зниження інфляції. Збільшення виробництва товарів і послуг для населення – важливий напрямок дефляційної політики. З метою його досягнення вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають:

- обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

- залучення іноземних інвестицій і запобігання відпливу вітчизняного капіталу за кордон;

- формування ринку позичкового капіталу.

Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Його можна досягти за рахунок:

- збільшення доходів;

- скорочення державних видатків.

Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення податкового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного розвитку і скорочення надходжень у державний бюджет. Зниження ставок оподаткування може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики, оскільки заохочує до інвестування і пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відповідне зростання надходжень до бюджету від оподаткування. Зменшення податкових ставок забезпечить також зростання доходів населення, які спрямовуються на споживання і заощадження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву і розширення бази оподаткування.

Одним із способів збільшення дохідної частини бюджету є повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту за рахунок випуску державних цінних паперів. Розглянуті заходи по збільшенню надходжень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому вони повинні бути доповнені заходами по зменшенню державних видатків через поступове обмеження тих видів діяльності держави, які можна передати ринковій системі. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. Грошові ін’єкції потрібно спрямовувати безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів. Одночасне припинення дотування збиткових підприємств може спричинити масові банкрутства, зростання безробіття, що потребуватиме збільшення державних витрат на допомогу по безробіттю, перекваліфікацію та працевлаштування безробітних. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків, уряд може отримати зворотній ефект – збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції.

Сутність політики доходів полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів, у тому числі, заробітної плати. Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів сприяє зменшенню витрат на виробництво товарів, оскільки заробітна плата є елементом витрат виробництва, до того ж обмеження ціни створює стимули для економії і інших елементів витрат виробництва. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Однак стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку.

З-поміж напрямів антиінфляційної політики помітне місце належить адаптаційній політиці, що призначена забезпечити пристосування до інфляції. Важливим інструментом адаптаційної політики виступає індексація доходів. Інфляційне підвищення цін призводить до зниження реальних доходів населення. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою, так і періодичною. Періодичність індексації залежить від інфляційного порогу, який повинен визначати уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив. Одночасно вона й сама може перетворитися на інфляційний фактор, якщо фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такий спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

Контрольні питання

1. Обґрунтуйте необхідність державного регулювання цін.

2. Які існують 3 основні форми державного регулювання цін?

3. В якій економічній ситуації доцільно використовувати непрямі методи державного регулювання цін?

4. Охарактеризуйте основні цілі державного регулювання цін.

5. Визначте 3 основні складові антиінфляційної політики.

6. В чому сутність політики доходів?

7. Проаналізуйте позитивні і негативні наслідки індексації доходів.

Література

1. Михасюк І., Мельник А., Крупка М. Державне регулювання економіки. –К.: Атіка, 2000. – С. 214-226.

2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А.Є.Никифоров. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 224-239.

3. Лебедева В.К. Выйти из круга традиций: экономическое эссе грядущей эпохи. – Х.: Бизнес Информ, 2001. – С. 66-68. – http://zaf.by.ru/lvk/

4. Тарасевич В.Н. Очерки теории переходной экономики. – К.: Наукова думка, 2001. – С. 165-170.