Державне регулювання цін

Час від часу серед широкої громадськості або в уряді поширюється думка, що механізм попиту і пропозиції породжує ціни або зависокі для покупців, або занизькі для продавців. У таких випадках уряд може втру­чатися, законодавчо встановлюючи межі зростання або падіння цін.

Ціни на житло

Типовим прикладом такого регулювання є ціна на житло. При­пустимо, що попит і пропозиція квартир, що здаються в найми, сфор­мували певну ціну рівноваги на рівень квартирної плати, що показано на рис. 2.2. На зображеному на ньому графіку крива пропозиції досить крута. Зрозуміло, що кількість квартир, які здаються в найми, важко збільшити за короткий період. Адже, щоб збудувати нові будинки, по­трібен час.

Рис. 22. Регулювання квартирної плати

За вільного формування квартирної плати встановлюється та­кий її рівень, що може бути задоволений попит на квартири. Але вод­ночас існує багато сімей, які не мають засобів, щоб забезпечити прий­нятні житлові умови, тобто виникає потреба державного втручання і регулювання розміру квартирної плати таким чином, щоб більша час­тина людей мала змогу придбати добре житло.

Припустимо, що держава через регулювання квартирної плати встановлює максимум квартплати, забороняючи підвищувати її вище рівня Цг. Природно, що нижчі розміри квартплати дозволять більшій кількості людей жити в прийнятних умовах.

Зниження квартирної плати, безперечно, зумовить зростання попиту до значення О62. Якщо попит зростає, а пропозиція знижуєть­ся, то в результаті попит перевищує пропозицію (різниця МІЖ Об 2 і Обз). Виникає дефіцит житла - і тепер уже не тільки щодо того, скільки люди хотіли б його мати, але й щодо платоспроможного попиту.

Дефіцит житла викликає необхідність його раціонального роз­поділу. При цьому, якщо раніше тільки гроші визначали, хто саме отримає наявну квартиру, то тепер має сформуватися якась інша сис­тема розподілу житла між покупцями.

На практиці це, звичайно, означає, що засновується певна адмі­ністративна система - наприклад, певна житлова посередницька уста­нова, - і людина стає в чергу на отримання житла. При цьому очевидно, що у власників нерухомості виникає сильна спокуса обійти будь-яке регулювання квартплати: адже та кількість квартир, яку вони можуть запропонувати - Обз (див. рис. 22, вони могли б продати за ціну Цз. Тому не виключено, що регулювання квартирної плати призведе до виникнення чорного ринку, в результаті чого квартири будуть пропо­нуватися за вищі ціни, ніж у попередній ситуації - без регулювання. Щоб цьому завадити, повинен розширюватися і контролюючий апарат, який, у свою чергу, вимагає ресурсів, тобто відволікає їх від чогось іншого.

Нічого дивного, що небажані побічні результати до яких, таким чином, може призвести регулювання, викликають необхідність втру­чання в систему ціноутворення ЗЗОВНІ.

Коли справа стосується ринку житла і дефіциту на ньому, викли­каного регулюванням квартирної плати, то цю проблему в Україні вирі­шує держава з допомогою дотацій, які стимулюють підтримання в на­лежному стані існуючого житла і будівництва нового. На графіку попи­ту і пропозиції це виглядає так: крива пропозиції знижується настільки, що дефіцит житла можна подолати за рахунок нового будівництва.

Державні дотації на житлове будівництво приймають, зокрема, форму пільгових кредитів, що надаються на будівництво житла.

Але в результаті такі ж проблеми виникають і на кредитному ринку, формується високий попит на дешеві кредити і паралельно, поряд з регульованим, розростається “сірий” кредитний ринок. Таким чином, регулювання на першому ринку - житла - дає також і побічні результати, які, у свою чергу, вимагають нового регулювання, що веде до побічних результатів на іншому ринку.

Ціни на сільськогосподарську продукцію

Регулювання може застосовуватися і тоді, коли ціна рівноваги вважається занизькою. У цьому випадку держава визначає нижній рівень цін. Він виступає як мінімальна ціна, що встановлюється урядом і перевищує ціну рівноваги, - звичайно він застосовується тоді, коли суспільству здається, що вільне функціонування ринкової системи не здатне забезпечити достатній рівень доходів певним групам постачаль­ників ресурсів або виробників. Характерним прикладом встановлення урядом нижнього рівня цін є законодавство про мінімум заробітної плати і підтримка цін на сільськогосподарську продукцію.

На рис. 23 видно, що ціна Ці може бути занизькою для того, щоб забезпечити більш-менш пристойний доход хліборобам. Іншою причи­ною підвищення ціни вище рівноважної може бути бажання стимулюва­ти виробництво продовольства в такій мірі, щоб країна мала самозабез­печення, рівень якого вважається прийнятним з точки зору безпеки.

При цьому втручається держава і встановлює ціну Ц2, яка сти­мулює зростання пропозиції сільськогосподарської продукції (від Обі до Обз). Однак аналіз показує, що таке регулювання має певні вади. Зокрема, висока ціна призводить до того, що споживачі не схильні купляти всю продукцію, яку пропонує сільське господарство. Оскіль­ки споживачі бажають купляти лише в обсязі Обз, створюється надли­шок пропозиції сільськогосподарської продукції надлишку.

Рис.

Часто перевиробництво призводить до того, що деякі країни вдаються до демпінгу - іншими словами, намагаються продати свої надлишки на світовому ринку за низькими цінами і одночасно захи­щають своє власне сільське господарство за допомогою високого мита.

Регулювання за допомогою цін використовується урядами бага­тьох країн і в ряді інших випадків. Наприклад, контроль за рентними платежами і закон про лихварство, що визначає максимальну норму відсотка для боржників. У широких масштабах граничні ціни, або за­гальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфля­ційних процесів в економіці. До контролю за цінами вдаються держа­ви в період ведення війни тощо.

Однак граничні та мінімальні ціни позбавляють механізм вільного ринку взаємодії попиту і пропозиції, тобто здатності встановлювати відповідність між рішеннями виробників про поставки і рішеннями по­купців про попит. Ціни, що вільно встановлюються, автоматично норму­ють продукт для покупців; регульовані ціни цього не роблять. Відповідно урядові випадає брати на себе вирішення проблеми нормування, поро­дженого встановленням граничних цін, а також проблем закупівлі або знищення надлишків, які виникають внаслідок введення мінімальних цін.

Державне регулювання цін оцінюється по-різному. Очікувані вигоди від введення регульованих цін як для споживачів так і для ви­робників слід зіставити з втратами, що виникають через появу дефіци­ту і товарних надлишків.

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності

Переконливість аргументів на користь вільної торгівлі зовсім не заперечує необхідності і доцільності державного регулювання цією сферою. Державні органи, які регулюють зовнішньоторгівельну діяльність, керуються законами і нормативними актами, прийнятими Верховною Радою України, указами Президента і декретами Кабінету міністрів. Серед них основоположними є Закони України “Про зовніш­ньоекономічну діяльність”, “Про режим іноземного інвестування”, Декрети Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулю­вання і контролю”, Про єдиний митний тариф” тощо.

Зовнішньоторговельна діяльність регулюється державою за до­помогою цілої низки економічних та адміністративних важелів, до яких належать: мито, імпорті квоти, нетарифні бар’єри і добровільні обме­ження.

Мито та його види. Мито - це акцизний податок на імпортні товари, воно може вводитися з метою отримання доходів або захисту вітчизняної економіки.

Фіскальне мито застосовується до виробів, які не виготовля­ються всередині країни. Ставки фіскального мита здебільшого неве­ликі, і їхньою метою є забезпечення державного бюджету податко­вими надходженнями. Протекціоністське мито призначене для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціоністське мито здебільшого недостатньо високе для припинення імпорту іно­земних товарів, воно все ж ставить іноземного виробника у невигідне конкурентне становище на внутрішньому ринку.

В Україні митна справа регулюється Митним кодексом України і Законом України “Про єдиний митний тариф”. Вони визначають принципи організації митної справи в Україні з метою створення умов для формування ринкової економіки та зростання активності зовніш­ньоекономічної діяльності на основі єдності митної території, мит та митних зборів. Ці документи спрямовані на забезпечення дотримання митними, іншими державними органами та суб’єктами зовнішньоеко­номічної і господарської діяльності, а також громадянами прав та обо­в’язків у галузі митної справи.

В Україні застосовуються такі види мита: адвалерне, що нарахо­вується в процентах до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом; специфічне, що нараховується в установленому гро­шовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладають­ся митом; комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладання.

Важливо розрізняти ввізне і вивізне мито. Перше встановлюється на товари та інші предмети при ввезенні на митну територію України, друге - на товари та інші предмети при вивезенні їх за межі митної території України.

На окремі товари та інші предмети може встановлюватися сезон­не ввізне і вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту його встановлення. В окремих випадках при ввезенні на митну тери­торію України і вивезенні за її межі товарів незалежно від інших видів мит можуть застосовуватися: спеціальне мито; антидемпінгове мито; компенсаційне мито.

Спеціальне мито застосовується як:

- захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію в таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують шкодою вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо кон­куруючих товарів;

- запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної ді­яльності, які порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а та­кож як захід для припинення недобросовісної конкуренції у випадках, передбачених законом;

- захід у відповідь на дискримінаційні та (чи) недружні дії з боку іноземних держав проти України або у відповідь на дії окремих країн та їхніх союзів, що обмежують здійснення законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Антидемпінгове мито застосовується у разі ввезення на митну територію товарів за ціною, значно нижчою, ніж конкурентна ціна у країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує шкодою вітчизняним виробникам подібних чи без­посередньо конкуруючих товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпо­середньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи загрожує шкодою загальнодержавним інтересам.

Компенсаційне мито насамперед застосовується у разі ввезення на митну територію товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувався, якщо таке ввезення завдає чи загрожує шкодою вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих то­варів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібної продукції в Україні. Цей вид мита застосовується також у випадку вивезення за межі митної території товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке вивезення завдає або загрожує шкодою державним інтересам України. Ставка компен­саційного мита не може перевищувати розміру виявлених субсидій.

Імпортні квоти. За допомогою імпортних квот встановлюються максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані протягом певного часу. Часто імпортні квоти виявляються ефективнішим засо­бом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито. Незважаючи на ви­соке мито, певний виріб може імпортуватися у великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товарів понад визначену кількість.

Немитні бар’єри. Під немитними бар’єрами розуміється систе­ма ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції або просто бюрократичні перепони у митних процедурах.

Новою формою торгових бар’єрів є добровільне експортне обме­ження. У цьому випадку іноземні фірми “добровільно” обмежують обсяг свого експорту у певні країни. Експортери дають згоду на добровільні експортні обмеження (аналогічні імпортним квотам) з надією уникну­ти жорсткіших торгових бар’єрів. У той час, як країни в цілому вигра­ють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі і групи постачаль­ників ресурсів можуть виявитися такими, що постраждали від неї. Легко зрозуміти, чому групи підприємців, зайнятих відповідним виробницт­вом, намагаються зберегти або поліпшити свої економічні позиції, переконуючи уряд ввести мито або квоти для їхнього захисту від шкідли­вого впливу вільної торгівлі.

Слід зазначити, що втрати від протекціонізму приховані, оскільки мито і квоти включаються у ціни товарів. Таким чином, політичні діячі стикаються з меншими політичними обмеженнями, йдучи на­зустріч вимогам про введення протекціоністських санкцій.

Аналіз попиту і пропозиції показує, що захисне мито призво­дить до підвищення цін і зниження обсягів товарів, на які це мито поширюється. Іноземні імпортери виявляють, що продаж їхніх товарів скоротився. Місцеві виробники, одначе, виграють від зростання цін і збільшення обсягу продажу. Мито спричиняє менш ефективний роз­поділ внутрішніх і світових ресурсів.

Аргументи на захист протекціонізму. Економісти, які захища­ють політику державного протекціонізму, аргументують її швидше вій­ськово-політичними, ніж економічними міркуваннями, оскільки за­хисне мито потрібне у більшості випадків для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і засоби, необхідні для обо­рони або ведення війни. Протекціоністи твердять, що у не стабільно­му світі військово-політичні цілі (самозабезпеченість) повинні перева­жати над економічними (ефективність використання світових ресурсів). Посилення національної безпеки, - з другого боку, і послаблення еко­номічної ефективності, з іншого, супроводжуються перерозподілом ресурсів на користь стратегічних галузей.

Досягнення самозабезпеченості за допомогою мита спричиняє витрати у формі вищих внутрішніх цін на продукцію захищених галу­зей. Видатки на обороноздатність розподіляються в обов’язковому порядку між тими споживачами, які купують продукцію цих галузей. Практично всі економісти погоджуються з тим, що прямі субсидії стра­тегічним галузям, які фінансуються із спільних надходжень, спричинили б рівномірніший розподіл цих видатків. Більшість інших аргументів на користь протекціонізму (збільшення внутрішньої зайнятості, диверси­фікації для стабільності, захист молодих галузей) є напівправдою, емо­ційними закликами або помилковими твердженнями, які здебільшого підкреслюють миттєвий ефект від зведення торгових бар’єрів та ігно­рують довгострокові наслідки. Можна навести чимало історичних при­кладів, які показують, що вільна торгівля стимулює економічне зрос­тання, а протекціонізм цьому процесу не сприяє.

Важливим засобом лібералізації торгівля є економічна інтегра­ція. Найяскравішим прикладом її ефективності є Європейський Союз, який усунув внутрішні торгові бар’єри, застосовує загальну митну си­стему стосовно третіх країн і передбачає вільний рух робочої сили і капіталу. Хоча в останні роки спостерігається певне відродження про­текціонізму, аналіз емпіричних даних свідчить, що втрати від протек­ціоністської політики перевищують її вигоди.

Стан зовнішньої торгівлі України

Особливої ваги набувають питання подальшого удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення інтегрування української економіки в структури світового економічного простору, міжнародного поділу праці, прискореної адаптації економічних, правових та інституці- ональних структур України до міжнародних стандартів. У 2000 р. Україна здійснювала з партнерами зовнішньоторговельні операції з товарами із 18 країн світу. Став зростати оборот зовнішньої торгівлі. Так, тільки в 2000 р. він збільшився порівняно з 1999 р. на 21,5%, в тому числі обсяги експорту товарів та послуг збільшились на 25%, імпорту - на 18,3% і становили відповідно 13 млрд дол. та 12,4 млрд дол., або 15,7%.

Порівняно з відповідним періодом 1999 р. значно збільшились обсяги експорту товарів до країн СНД та Балтїї. Це збільшення відбу­валося, в основному, за рахунок зростання торгівлі з Російською Фе­дерацією, Туркменистаном і Казахстаном. Російська Федерація зали­шається найбільшим торговельним партнером країни - взаємовідно­сини з нею становлять майже третину загального зовнішньоторговель­ного обороту України. Зросли також обсяги експорту та імпорту до інших країн світу.

У Російську Федерацію здійснювалась майже чверть експорт­них поставок України. До Туреччини, США, Німеччини, Китаю, Італії, Польщі та Болгарії експортувалось близько третини товарів. Понад 40% імпортних надходжень здійснювалось з Російської Федерації. Імпортні надходження з Німеччини, Туркменистану, Білорусі, Казах­стану, США, Італії та Польщі разом становили близько 30%.

Основу товарної структури експорту становили поставки чор­них металів та виробів з них (близько 40%). Більше третини експорту припадає на поставки продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості, мінеральних продуктів, машин, устаткування та ме­ханізмів, текстилю та текстильних виробів, алюмінію і виробів з нього. У загальному обсязі експорту товарів проти відповідного періоду 1999 р. збільшилась частка чорних металів, механічних машин та устаткуван­ня, продуктів неорганічної хімії. Натомість зменшилась частка зерно­вих культур, палива мінерального, нафти та продуктів її переробки, засобів наземного, повітряного та водного транспорту, одягу тощо.

У загальному обсязі імпорту товарів 43% становило мінеральне паливо, нафта та продукти її переробки (з них понад половину - газ природний). Поставки машин, устаткування та механізмів, продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості, неблагородних металів та виробів з них, пластики та каучуку, текстилю та текстиль­них виробів, руд, шлаків та золи, засобів наземного транспорту, крім залізничного, та продукції харчової промисловості разом становили понад 40% вартості імпорту. Збільшилась частка механічних машин та устаткування, продуктів рослинного походження, руд шлаків та золи. Зменшилась частка продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості, продукції харчової промисловості, засобів наземного транспорту, крім залізничного.

Основними експортерами товарів у січні-листопаді 2000 р. були підприємства Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської областей та м. Києва. Найбільші обсяги імпорту товарів надходили на підприємства Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Харківської, Одеської, Волинської, Львівської областей та м. Києва.

Простежується чітка тенденція зменшення частки поставок това­рів на бартерних умовах: в експорті вона становить 1,5%, в імпорті 1,6% (за січень-листопад 1999 р. відповідно 3,9% та 3,2%). У січні- листопаді 2000 р. експорт давальницької сировини становив 195,3 млн доларів. Імпортовано готової продукції з української давальницької сировини на 91,9 млн доларів. За 11 місяців 2000 р. в Україну надій­шло іноземної давальницької сировини на 803,6 млн дол. США. Екс­портовано готової продукції з імпортної давальницької сировини на 1407,1 млн дол. США (15,7%).

Зовнішньоекономічні відносини України мають сприяти якомо­га ширшому залученню її в міжнародну торгівельну систему; стимулю­ванню експорту продукції, особливо продукції високотехнологічних виробництв; активному стимулюванню іноземних інвестицій, залучен­ню їх у сферу приватизації, спрощенню візового режиму для іноземних інвесторів, закріпленню прав інвесторів на придбання у власність зе­мельних, ділянок, на яких розміщуються об’єкти інвестування; поси­ленню зовнішньоекономічної геополітичної диверсифікації.

Експорт України має вдосконалюватися шляхом оптимізацїї структури, розширення асортименту товарів, підвищення частки ви- сокотехнологічної продукції, виходу на нові ринки збуту. Імпорт здійснюватиметься шляхом різкого зменшення залежності від ввезен­ня енергоносіїв, створення імпортозамінних виробництв. Від вміння проводити зовнішньоторговельну діяльність значною мірою залежить економічна безпека України.