§ 4. Державне регулювання

Державне регулювання кредитно-фінансових інститутів—один з найважливіших елементів розвитку і формування кредитної системи країн.

Основними напрямками державного регулювання є: політика центрального банку стосовно кредитно-фінансових інститутів, особливо банків; податкова політика уряду на центральному і місцевому рівні; участь уряду в змішаних (комерційних) або державних кредитних інститутах; законодавчі заходи виконавчої і законодавчої влади, що регулюють діяльність різноманітних інститутів кредитної системи.

У промислово розвинутих країнах політика центрального банку поширюється головним чином на комерційні й ощадні банки і здійснюється в таких формах: облікова політика; регулювання норми обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку; прямий вплив на кредит.

Облікова політика центрального банку складається в урахуванні і переобліку комерційних векселів, які надходять від комерційних банків, що у свою чергу одержують їх від промислових, торгових і транспортних компаній. Центральний банк видає кредитні ресурси на оплату векселів і встановлює так звану дисконтну ставку. Як правило, облікова політика центрального банку спрямована на лімітування переобліку векселів, встановлення граничної суми кредиту для кожного комерційного банку. У такий спосіб здійснюється вплив на обсяг позичок. Облікова політика звичайно сполучується з державним регулюванням процентних ставок по внесках і кредитах. Хоча банки в основному самостійно визначають відсоток по вкладах і позичках, проте вони орієнтуються на дисконтну ставку центрального банку — так зване дисконтне вікно. При цьому необхідно відзначити, що в кожній країні існує своя специфіка облікової політики, обумовлена традиціями, розвитком кредитної системи, роллю держави і центрального банку в економіці.

Однією з форм регулювання центрального банку є визначення норми обов'язкових резервів для комерційних банків.

367

зменшуватися або збільшуватися залежно від кон’юнктури на ринку капіталів. Її збільшення веде до обмеження кредитної експансії комерційних банків і, навпаки, зниження—до розширення кред итних ресурсів. Норми резервів істотно різняться по країнах і коливаються в межах від 5 до 20%.

Політика регулювання норми резервів поширюється головним чином на всі види банків (а в ряді країн і на деякі спеціальні кредитно-фінансові інститути), проте основним її об’єктом є комерційні банки, що визначають процентні ставки по кредитах. Більшість інших кредитно-фінансових інститутів у процентній політиці рухаються за комерційними банками. За допомогою норми резервів центральний банк впливає в цілому на позичковий відсоток, що, в свою чергу, впливає на прибутковість тих або інших цінних паперів (курс акцій і облігацій).

Ще однією формою регулювання центральним банком кредитної системи є операції на відкритому ринку з державними облігаціями шляхом їх купівлі-продажу кредитно-фінансовими інститутами. Продаючи державні облігації, центральний банк тим самим зменшує грошові ресурси банків та інших кредитно-фінансових інститутів і в такий спосіб сприяє підвищенню процентної ставки на ринку позичкових капіталів. Це змушує кредитні інститути або продавати цінні папери, або скорочувати кредити. При цьому всі кредитно-фінансові інститути відповідно до законодавства зобов’язані купувати визначену частину державних облігацій, фінансуючи в такий спосіб дефіцит бюджету і державний борг.

Формою регулювання є також прямий державний вплив центрального банку на кредитну систему шляхом прямих розпоряджень органів контролю у формі інструкцій, директив, застосування санкцій за порушення. У ряді випадків центральний банк здійснює контроль за значними кредитами, лімітуванням банківських кредитів, вибіркову перевірку кредитних установ.

Один з методів регулювання - податкова політика. Вона полягає в зміні податкових ставок на прибуток, одержуваний різноманітними кредитно-фінансовими інститутами. Як правило, останні оподатковуються податком з прибутку, як і всі інші юридичні особи, що діють у визначених економічних умовах. Водночас стягування податків істотно різниться по країнах і кредитних інститутах відповідно до їх функціональної специфіки. Збільшення податків може сприяти зменшенню кредитно-позичкових операцій і підвищенню процентних ставок. Навпаки, скорочення податків на прибутки цих установ веде до розширення таких операцій і може сприяти зниженню процентних ставок. Тому податковий вплив являє собою достатньо ефективне державне регулювання діяльності кредитної системи.

В ряді країн на відміну від промислових і торгових компаній кредитно-фінансові установи мають визначені податкові пільги. Вони звичайно поши- 368

рюються на спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, фінансові компанії, добродійні фонди).

Іншим регулюючим методом кредитної системи є участьдержави в діяльності кредитно-фінансових установ. Це виражається в трьох основних напрямках: придбання частини кредитних інститутів державою шляхом націоналізації; організація новихустановякдоповненнядо приватних; пайова участьдержави шляхом придбання акцій кредитно-фінансових установ і, таким чином, створення змішаних інститутів.

Задопомогою даного методу держава робить достатньо ефективний вплив на функціонування всієї кредитної системи. Метод регулювання шляхом ство -реннядержавноївласностідосить поширенийу країнах континентальної Європи і в країнах, що розвиваються. Так, у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, Туреччині, скандинавських країнах зберігається досить значний державний сектор у кредитній системі, незважаючи на розширення процесу приватизації останнім часом.

Великий вплив на регулювання кредитної системи здійснюють законодавчі заходи центрального уряду, місцевих органів, а також законодавчої влади. Вони розробляють пакети законів та інструкцій, що регламентують різноманітні сфери діяльності кредитно-фінансових інститутів. При цьому основну регулюючуфунк-цію виконують центральна виконавча і законодавча влади, що розробляють головні пакети законів і визначають діяльність кредитно-фінансових інститутів.

У рамках виконавчої влади основними регулюючими органами є центральний банк і міністерство фінансів. У ряді країн створюються додаткові регулюючі органи центрального уряду. Звичайно, вони діють у країнах з порівняно високим рівнем одержавлення кредитної системи. Так, у Франції, крім центрального банку і міністерства фінансів, у регулюванні кредитної системи беруть участь Національна рада по кредитах, Комісія контролю над банками, Комісія біржових операцій.

Поряд з виконавчими органами у регулюванні активну участь беруть законодавчі органи (парламенти). У'їхструктурідіють спеціальні комітети, комісії, підкомісії, що коригують як урядову політику, так і діяльність кредитної системи. Вони можуть бути доповнені іншими органами парламенту. Так, у Конг-

ресі СПІАтривалий час ефективно працює Комісія з цінних паперів, що регулює інвестиційну діяльність кредитно-фінансових інститутів.

Особливе місце в державному регулюванні займають страхові компанії (особливо компанії страхування життя) як постачальники довгострокових кредитів на ринку позичкових капіталів. Основним об’єктом їх регулювання є страхові тарифи (ставки страхових премій). При цьому головним органом регулювання, якправило, виступає міністерство фінансів (винятком з цього правила є США, де страхові тарифи регулюються виконавчими органами штатів). Особливість регулювання кредитної системи за допомогою страхових тарифів полягає втому, що страхові компанії можуть підвищити ставки, особливо в галузі майнового страхування, тому що воно є збитковим. Тому рівень меж страхових тарифів по майновому страхуванню регулюєтьсядоситьжорсткоякзбоку міністерства фінансів, так і місцевих органів влади, якщо вони беруть участь у цьому, як у США.

Такимчином, система державного регулювання кредитної системи в промислово розвинутих країнах являє собою складний, ефективний і досить суперечливий механізм. Проте він укладавсятривалийчас, пройшовши етапи пристосування і структурних змін. Сучасному механізму регулювання кредитної системи значною мірою сприяли такі події, як криза 1929-1933 рр., повоєнне відновлення, валютно-фінансова криза 60-70-х і 90-хроків, інфляція і банкрутства комерційних і ощадних банків у 70-90-х роках.