Методи державного регулювання економічних процесів

До основних методів регулювання економічних процесів відносять: економічне регулювання; правове регулювання; адміністративне регулю­вання.

Економічне регулювання передбачає використання лише економічних важелів.

Державне замовлення - це засіб прямого державного регулювання господарських зв’язків між державою-замовником та підприємством- виконавцем. Державне замовлення полягає у формуванні на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідних для державних потреб: розміщення державних контрактів на її поставку серед підприємств, ор­ганізацій та інших суб’єктів господарської діяльності країни усіх форм власності.

Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдоскона­лення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та по­правок до них тощо).

Адміністративне регулювання передбачає використання заходів за­борони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних тери­торіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базо­вих галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС).

Основні інструменти адміністративного регулювання:

1) ліцензії - це спеціальні дозволи, які видаються СПД на здійснення окремих її видів, з метою захисту економічних інтересів держави, сус­пільства, його членів як споживачів товарів і послуг. Складовим еле­ментом ліцензування є перелік видів діяльності, які мають дозвіль­ний статус;

2) квоти - визначають частку СПД у виробництві, споживанні, екс­порті, імпорті товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку та стабілізації цін на внутрішньому ринку;

3) санкції - це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів рин­ку, які не виконують установлених правил діяльності.

4) норма - це науково обгрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості або це правила поведінки людей при здійсненні певних видів економічної діяльності;

5) норматив - це складова норми, яка характеризує кількість виробле­них або використаних у споживанні товарів на будь-яку одиницю, на­приклад на душу населення, на одиницю часу і т. д.;

6) стандарти - це єдині норми за типами, марками, параметрами, роз­мірами і якістю виробів, а також за величиною вимірювань, метода­ми випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами стан­дартизації є конкретна праця, норми та нормативи, вимоги, методи, терміни та позначення, які мають перспективу багаторазового ви­користання і застосування у різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стан­дартів обов’язкові для всіх СПД.

Програмування національної економіки означає комплексний ана­ліз її стану, виявлення найважливіших проблем, вирішення яких не­можливе за допомогою ринкового механізму і корпоративної плано­мірності, а також розроблення та реалізацію окремих стратегічних програм. Найдосконалішою формою таких програм є прийняття загаль­ногосподарських планів терміном на 5 років, які щорічно коригуються. Такі плани-програми приймають у Японії, Франції, Нідерландах та в ін­ших країнах. У Франції, наприклад, заходи щодо виконання п'ятирічного плану передбачають запровадження системи показників обсягів вироб­ництва, динаміки національного доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури, наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та ін. Виконання планів держа­ва прагне підтримати конкретними фінансовими програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей, які визначають науково-технічний прогрес, наприклад машинобудування, і “згортання” нерентабельних галузей, зокрема видобутку вугілля).

Важливими методами державно-корпоративного регулювання народ­ного господарства є здійснення найважливіших форм економічної полі­тики:

- науково-технічної;

- кредитно-грошової;

- амортизаційної;

- структурної;

- цінового регулювання.

Науково-технічна політика. Щоб послабити дію тенденції до галь­мування корпораціями НТП і накопичення капіталу, держава активно стимулює розвиток НДДКР, науково-технічну політику. З цією метою держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії, а відтак передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі промис­ловості, фінансує інвестиційні проекти, патенти та ліцензії, урядові за­мовлення на НДДКР, готує наукові кадри.

Кредитно-грошова політика. Основними елементами грошово- кредитної політики є операції з державними цін ними паперами на відкри­тому ринку, регулювання рівня банківського відсотка, пряме регулюван­ня банківських резервів, регулювання ризику й ліквідності банківських операцій.

Амортизаційна політика. Важливим методом державно- монополістичного регулювання економіки є амортизаційна політика уряду. Держава здійснює політику прискореної амортизації. З погляду нагромадження капіталу така політика означає зростання частки амор­тизації у внутрішніх джерелах нагромадження. Це дає змогу корпораціям приховувати значну частину прибутків від оподаткування, оскільки суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються, а також внаслідок скорочення частки податків у прибутках (через прогресивний характер оподаткування меншої частки балансового прибутку). Водночас така політика значно прискорює інвестування, оскільки ці кошти не можуть витрачатися на інші цілі, а отже, сприяє зростанню обсягів та ефектив­ності виробничих потужностей, насамперед у монополізованому секторі економіки. Хоча політика прискореної амортизації сприяє пожвавленню процесу виробництва, за хронічної недовантаженості виробничих потуж­ностей вона прискорює надмірне нагромадження основного капіталу.

Структурна політика.

Цінове регулювання. Його здійснюють державні органи прямо й опо­середковано. У першому разі держава встановлює ціни на акцизні товари, на продукцію базових галузей промисловості (вугілля, електроенергію та ін.), які переважно є державною власністю, надає державні субсидії, в тому числі цінові, встановлює договірні ціни на товари і послуги вій­ськового призначення тощо. У межах ЄС наддержавні органи встанов­люють фіксовані ціни на сільськогосподарську продукцію, уніфікують транспортні тарифи, гармонізують податки, соціальні виплати та ін., що свідчить про пряме й опосередковане наднаціональне регулювання цін.

10.4.