Соціальна політика держави

В умовах ринкової економіки утвердження принципів соціальної справедливості проходить шляхом формування системи соціального за­хисту. Роль держави в цьому процесі полягає у встановленні на основі законодавства основних соціальних гарантій, нормативного регулюван­ня механізмів їх забезпечення, а також безпосередніх функцій надання соціальної підтримки.

Необхідно розмежовувати заходи соціального захисту, які стосують­ся всіх членів суспільства, і заходи, які адресовані окремим соціальним групам. До перших можна віднести такі заходи:

1) забезпечення системи ефективної зайнятості, підготовки та перепід­готовки кадрів, яка дозволила б кожній людині знаходити застосу­вання особистих здібностей;

2) організація ефективної системи формування доходів, при якій рівень одержуваної винагороди безпосередньо визначається кількістю і ре­зультатами роботи людини незалежно від сектора економіки;

3) макроекономічне регулювання процесу диференціації в доходах і особистому споживанні, яке може здійснюватись через податкову систему, формування єдиного споживчого ринку;

4) офіційне встановлення реального рівня прожиткового мінімуму як у грошовій формі, так і за споживчим кошиком;

5) захист інтересів споживача за допомогою різних соціально- економічних інновацій, пов’язаних з переходом від „ринку продавця” до „ринку покупця”.

Заходи допомоги окремим групам населення поширюються на:

1) працівників з фіксованими доходами, що поступають з державного бюджету;

2) ті групи населення, які з об’єктивних причин не можуть однаково з усіма конкурувати на ринку праці (пенсіонери, інваліди, безробітні, одинокі матері та ін.).

Із названих двох напрямів проведення політики соціального захисту держава повинна віддавати перевагу насамперед заходам, які стосуються всіх членів суспільства.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом виступає соціальне страхування. Виділяють його 4 види:

1) пенсійне страхування;

2) медичне страхування;

3) страхування на випадок безробіття;

4) страхування від нещасних випадків на виробництві.

У розвинутих країнах пенсійне та медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати та прибутків в однакових част­ках. У США та Японії платежі на соціальне страхування становлять 7,5 і 7% середньої заробітної плати робітника.

Медичний страховий фонд формується на тристоронній основі: за ра­хунок працівника, підприємств і держави. Страхові виплати відбивають реальну ціну медичних послуг і здійснюються за рахунок цього фонду. Обов’язкове медичне страхування безплатно надає населенню основні види лікування. Кошти, що відраховуються підприємствами на медичне обслуговування, включаються до виробничих затрат і не оподатковують­ся. У країнах Заходу ставка страхового внеску в середньому становить 12% заробітної плати.

Страхування від безробіття надається із спеціальних страхових фондів. Розмір виплати залежить від тривалості періоду безробіття і від специфічних умов тієї чи іншої країни.

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працев­лаштування та перекваліфікації. Особлива система працевлаштування існує для осіб, котрі не можуть на рівних брати участь у конкуренції на ринку праці. Це стосується насамперед інвалідів. Для них передбачаєть­ся квотування робочих місць, державне фінансування виробництва, де працюють інваліди, пільгове оподаткування.

Другим елементом соціального захисту населення є правове регулю­вання найманої праці, яке здійснюється через законодавче встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колек­тивних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах Міжнародної організації праці рекомендується враховувати потреби пра­цівників та їхніх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рі­вень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.). Механізм уста­новлення мінімальної заробітної плати (МЗП) у тій чи іншій формі вико­ристовується в усіх цивілізованих країнах, як правило, через механізми соціального партнерства та з урахуванням прожиткового мінімуму. За стандартами Європейської соціальної хартії, МЗП має становити 2-2,5 прожиткових мінімумів.

В Україні мінімальна заробітна плата розглядається як „державна соціальна гарантія”, розмір якої „встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну межу малозабезпеченості в розрахунку на одну особу” (Закон „Про оплату праці”, ст. 3.9). До цього часу мінімальна заробітна плата в обсязі прожиткового мінімуму не встановлювалася; мірою неоподатко­ваного мінімального доходу фізичних осіб не була, що можна розглядати як порушення законів „Про державні соціальні стандарти та державні со­ціальні гарантії” (ст.1 встановлює, що мінімальний розмір оплати праці має бути не нижчим від прожиткового мінімуму) та „Про прожитковий мінімум” (ст. 2) трактує поняття і розмір прожиткового мінімуму як базо­вий для визначення неоподаткованого мінімуму доходу та встановлення мінімального розміру заробітної плати). Прожитковий мінімум - вартіс­на величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчуван- ня, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і куль­турних потреб особистості. Прожитковий мінімум на одну особу, а також для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп на­селення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Надзвичайно важливим елементом соціального захисту населення є індексація грошових доходів населення залежно від підвищення рівня споживчих цін, тобто захист доходів людей від інфляційного зростання цін. Світовий досвід індексування грошових доходів населення вказує на те, що цим заходом соціального захисту слід користуватися з великою обережністю, оскільки це може призвести до розкручування інфляційної спіралі.

Елементом соціального захисту є соціальна допомога, яка нада­ється з державного і місцевого бюджетів найменш соціально захище­ним громадянам у вигляді грошової допомоги, надання безкоштовного харчування, інших послуг, соціальної реабілітації, а також утримання соціально-культурних закладів для громадян, які не мають можливості користуватися цими послугами на комерційній чи страховій основі. Така система характерна для розвинутих країн і може існувати тільки на осно­ві ефективної економіки.