Монетарна політика

Важливе місце в регулюванні економічних процесів займає мо­нетарна політика, яка виступає як комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростан­ня, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової оди­ниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Центральний банк має одну основну функцію: він здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економіч­на активність погіршується, центральний банк буде намагатися збільшу­вати грошову масу і кредит. Але якщо видатки стають загрозливо над­лишковими, в результаті чого зростають ціни і з’являється багато вільних робочих місць, тоді центральний банк буде робити все можливе, щоб скоротити грошову масу і кредит.

До методів, за допомогою яких центральний банк діє на сукупні видатки, належать такі:

- вжиття заходів, спрямованих на скорочення банківських ре­зервів;

- скорочення сукупних банківських грошей (тобто сукупних безстрокових депозитів), зумовлене скороченням кожної грошової оди­ниці банківських резервів;

- скорочення сукупної грошової маси, яке звичайно веде до змен­шення обсягу кредиту. Це означає його більшу дорожнечу і меншу дос­тупність. Зменшення грошової маси зумовлює зростання норми відсотка;

- поступове скорочення приватних і державних інвестицій, вик­ликане подорожчанням і зниженням доступності кредиту:

- тиск на кредит та інвестиційні видатки, що знижує вплив на витрачання доходу, ціни і зайнятість.

Центральний банк може впливати на здатність банківської сис­теми до створення грошей за допомогою таких інструментів: операції на відкритому ринку, зміна резервної норми, зміна облікової ставки.

Операції на відкритому ринку

Операції на відкритому ринку здійснюються у вигляді купівлі і продажу державних облігацій центральним банком на відкритому ринку, тобто шляхом купівлі і продажу облігацій комерційним банкам і насе­ленню в цілому.

Так само, як комерційних банк може оплатити облігацію, куп­лену у приватної особи, шляхом збільшення поточного рахунку про­давця, центральний банк може оплатити облігації, куплені в комерцій­них банків, за рахунок збільшення резервів банку. Найважливіший аспект цієї операції полягає в тому, що, коли центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, резерви - а водночас і здатність до кредитування - комерційних банків зростають.

Вплив на резерви комерційного банку буде, по суті, такий же, якщо центральний банк куплятиме цінні папери безпосередньо в насе­лення. Хоча існує невелика різниця між купівлею центральним банком цінних паперів у комерційних банків і в населення. Якщо всі комерційні банки з самого початку знаходяться на межі вичерпання кредитних мож­ливостей, то придбання центральним банком облігацій у комерційних банків збільшить фактичні і надлишкові резерви комерційних банків на всю суму купівлі облігацій. Разом з тим купівля облігацій центральним банком у населення теж збільшує фактичні резерви, але при цьому збільшує і поточні рахунки. Однак в обох операціях загальний результат однако­вий: коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, то резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки дають у позику свої надлишкові резерви, пропозиція грошей у країні зростає.

Продаж центральним банком державних облігацій знижує ре­зерви комерційних банків. Комерційні банки оплачують ці цінні папе­ри, виписуючи чеки на свої вклади, тобто свої резерви, у центрально­му банку. Центральний банк облічує ці чеки, відповідно зменшуючи резерви комерційних банків. Коли б центральний банк продавав цінні папери населенню, кінцевий результат був би, по суті, той самий.

Комерційні банки і населення спонукає продавати або купляти державні цінні папери в центрального банку та обставина, що ціни і відсоткові ставки облігацій перебувають в оберненій залежності. Коли центральний банк вирішує купляти державні облігації, попит на них зростає. Виходить, ціни державних облігацій піднімаються, а відсоткові ставки падають.

Резервні норми

Зрозуміло, що зростання резервної норми збільшує кількість не­обхідних резервів, які повинні тримати банки. Або банки втратять над­лишкові резерви, уповільнивши процес створення грошей шляхом кре­дитування, або ж вони вважатимуть свої резерви недостатніми і будуть змушені зменшувати свої чекові рахунки і тим самим грошову пропо­зицію.

Важливо зазначити, що зниження резервної норми переводить обов’язкові резерви в надлишкові і тим самим збільшує можливість банків створювати нові гроші шляхом кредитування. Хоча зміна ре­зервної норми - спосіб, що має потужний потенціал, насправді він використовується не часто.

Центральний банк надає позики комерційним банкам, які ма­ють тверде фінансове становище, але стикаються з необхідністю термі­нового отримання додаткових коштів. Коли комерційні банки беруть позики, вони переводять центральному банку виписане на себе борго­ве зобов’язання, яке гарантується додатковим забезпеченням, як прави­ло, державними цінними паперами. Подібно до того, як комерційні банки відшукують відсоткові платежі на свої позики, центральний банк відшукує відсоткові платежі на позики, надані комерційним банкам. Така ставка відсотка називається “обліковою ставкою”.

Центральний банк має повноваження встановлювати і змінюва­ти облікову ставку, за якою комерційні банки можуть брати в нього позики. З погляду комерційних банків, облікова ставка являє собою витрати, викликані придбанням резервів. Тобто, падіння облікової став­ки заохочує комерційні банки до придбання додаткових резервів через позику центрального банку. Кредити комерційних банків, що спира­ються на ці нові резерви, збільшують грошову пропозицію.

Політика дешевих і дорогих грошей

Якщо економіка зіштовхнулася з безробіттям і зниженням цін, то керівні кредитно-грошові установи приймають рішення про не­обхідність збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних видатків, щоб сприяти поглинанню вільних ресурсів. Для того, щоб збільшити пропозицію грошей, ці керівні установи повинні потурбу­ватися про зростання надлишкових резервів комерційних банків. Цього можна досягти шляхом: купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку, що збільшить резерви комерційних банків; зни­ження резервної норми, що автоматично переведе необхідні резерви в надлишкові; зменшення облікової ставки, щоб спонукати комерційні банки до збільшення своїх резервів через позику центрального банку. Такий набір політичних рішень називається політикою дешевих гро­шей. В її завдання входить зробити кредит дешевим і доступним, щоб збільшити обсяг сукупних видатків і зайнятість.

Припустимо тепер, що надлишкові видатки підштовхують еко­номіку до інфляційної спіралі. Центральний банк повинен спробувати знизити загальні видатки шляхом обмеження або скорочення пропо­зиції грошей. Ключ до вирішення цієї проблеми - зниження резервів комерційних банків.

Для цього зниження необхідно: центральному банку продати державні облігації на відкритому ринку, щоб зменшити резерви ко­мерційних банків; збільшити резервні норми, які автоматично звільнять комерційні банки від надлишкових резервів; підняти облікову ставку, що знизить бажання комерційних банків збільшити свої резерви через позику центрального банку. Такий підхід отримав, відповідно, назву “політики дорогих грошей”, її мета - обмежити пропозицію грошей, щоб знизити видатки і стримати інфляційний тиск.

Серед усіх видів грошового контролю найважливішим регулю­ючим механізмом є, звичайно, операції на відкритому ринку. Вони є головним інструментом кредитно-грошової політики. Цей механізм кредитно-грошового регулювання має перевагу гнучкості - державні цінні папери можна продавати або купувати в більшій чи меншій кіль­кості - і його вплив на резерви банку здійснюється досить швидко. Крім того, порівняно із зміною резервних вимог, операції на відкрито­му ринку діють витонченіше і опосередковано.

Три основні інструменти кредитно-грошової політики періодично доповнюються деякими менш важливими засобами контролю у формі селективного регулювання, яке стосується фондової біржі, покупок на виплат і умовляння.

Нестримна спекуляція може викликати серйозні проблеми в економіці. Наприклад, падіння курсу акцій може знищити майно при­ватних осіб або підприємств, які мають велику кількість акцій. Це змушує їх зменшити свої споживчі та інвестиційні видатки і стимулює економічний спад, або депресію.

Аналогічним чином підприємство, яке бажає розширитися, ви­явить, що зниження ціни акцій утруднює отримання необхідних коштів. Щоб протистояти спекуляції на фондовій біржі і можливості краху, центральний банк має право встановлювати продиктовану законом маржу, або мінімальний відсоток первісного внеску, який повинен зробити покупець акції.

Час від часу центральному банку надаються повноваження вста­новлювати певні обмеження на споживчий кредит. Умовляння озна­чає використання керівними кредитно-грошовими установами друж­нього переконання - політичної заяви, громадського рішення, відкри­того заклику до того, щоб не допустити надмірного розширення або скорочення банківського кредиту, який може мати серйозні наслідки для банківської системи і економіки в цілому.

Різні погляди на монетарну та фіскальну політики

Невід’ємною частиною стабілізаційної політики є кредитно-гро­шова політика. Остання, порівняно з фіскальною політикою, може швидко змінюватися. Відомо, що застосування відповідної фіскальної політики може бути надовго відстрочене через обговорення в конгресі або парламенті. Державний банк має можливість оперативно вирішу­вати цю проблему. Члени правління центрального банку здебільшого призначаються на певний (тривалий) строк і вони не залежать від різних політичних партій. Тому їм легше, ніж парламенту, проводити політику непопулярних заходів, які необхідні для оздоровлення економіки на далеку перспективу.

Крім того, за своєю природою кредитно-грошова політика делі­катніша і консервативніша в політичному відношенні, ніж фіскальна політика. Зміни державних видатків безпосередньо впливають на роз­поділ ресурсів, а аналогічні зміни, без сумніву, можуть мати далеко­сяжні політичні наслідки. Кредитно-грошова політика, навпаки, діє витонченіше і тому являє собою більш прийнятну в політичному плані.

Однак треба визнати, що кредитно-грошова політика має певні обмеження і на ділі стикається з багатьма складнощами і проблемами. До них передусім належать: надлишкові резерви, що виникають у ре­зультаті політики дешевих грошей і можуть не використовуватися бан­ками для розширення пропозиції грошей; викликані кредитно-грошо­вою політикою зміни грошової пропозиції, які можуть бути частково компенсовані зміною швидкості обороту грошей; зміни грошової про­позиції, що не викликають дуже великих змін інвестицій..

Слід зазначити, що, хоча більшість економістів вважають як фіскальну, так і кредитно-грошову політику дійовими інструментами стабілізації, але існує чимала група економістів - монетаристи, - які вважають, що зміна грошової пропозиції - ключовий чинник визначен­ня рівня економічної активності і фіскальна політика порівняно не­ефективна. Хоча погляди сучасних кейнсіанців і монетаристів у чомусь схожі, але в крайніх проявах їхні погляди суттєво розходяться щодо питання про внутрішню стабільність ринкової економіки. У них є і важ­ливі ідеологічні відмінності, що стосуються, зокрема, ролі держави.

Кейнсіанці впевнені, що система вільного ринку як така має певні вади. Найважливішим для даного аналізу є кейнсіанське тверд­ження, що ринок позбавлений механізму, який забезпечує економічну стабільність. Невідповідність між плановими інвестиціями і заощаджен­нями дійсно існує і викликає коливання ділової активності, що прояв­ляється в періодичній інфляції і безробітті.

Зокрема, багато ринків не є конкурентними, що веде до негнуч­кості щодо зниження цін і ставок заробітної плати. Виходить, коли­вання сукупних видатків впливає передусім на рівень виробництва і зайнятості, а не на ціни. Тому держава, з погляду кейнсіанців, може і повинна відігравати активну роль у стабілізації економіки; дискретна фіскальна політика і кредитно-грошова політика необхідні для пом’як­шення різких економічних піднесень і спадів, які в протилежному ви­падку будуть супроводжувати розвиток ринку.

Монетарний підхід полягає в тому, що ринки достатньо конку­рентні і що система конкуренції забезпечує високий ступінь макро- економічної стабільності. Ідейні корені монетаризму заглиблюються в класичну економічну теорію, згідно з якою гнучкість цін і ставок заро­бітної плати, що забезпечується ринковою конкуренцією, веде до того, що коливання сукупних видатків впливає на ціни продукції і ресурсів, а не на рівень виробництва і зайнятості. Таким чином, ринкова систе­ма, якщо вона не піддається державному втручанню в функціонування економіки, забезпечує значну макроекономічну стабільність.

Проблема, з погляду монетаристів, полягає в тому, що закон про мінімальну ставку заробітної плати, законодавча діяльність в інтересах профспілок; підтримка цін на сільськогосподарську продукцію; законо­давство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави заохочу­ють і посилюють негнучкість щодо розуміння цін і заробітної плати.

Система вільного ринку здатна забезпечити значну макроеко­номічну стабільність, але державне втручання всупереч своїм добрим намірам підриває цю здатність. Крім того, монетаристи вважають, що держава своїми незграбними і непродуманими спробами стабілізувати економіку з допомогою дискретної фіскальної і кредитно-грошової полі­тики сприяє нестабільності системи, посилює циклічні коливання.

Отже, не дивно, що монетаристи є заповзятими прихильниками вільного ринку. Державне управління вважається бюрократичним, не­ефективним, шкідливим для індивідуальної ініціативи і часто саме завдя­ки йому робляться політичні помилки, які дестабілізують економіку. До того ж, централізоване державне управління неминуче придушує свободу людини. Державний сектор повинен бути якнайменшим, вважають вони.

Тобто, погляди кейнсіанців і монетаристів на приватний і дер­жавний сектори майже діаметрально протилежні. З погляду кейнсі­анців, нестабільність приватних інвестицій зумовлює нестабільність економіки. Держава відіграє позитивну роль, застосовуючи відповідні стабілізуючі заходи. З погляду монетаристів, держава негативно впли­ває на економіку. Вона створює негнучкість, яка послаблює здатність ринкової системи забезпечувати стабільність; вона вживає фіскальні та кредитно-грошові заходи, які, незважаючи на добрі наміри, викли­кають ту саму нестабільність, для боротьби з якою вони призначені.

Монетарна політика України

Проведена у 1996 році грошова реформа завершила перший етап побудови української фінансової системи. Цим заходом не лише вве­дено національну грошову одиницю - гривню, а й створено умови для стабілізації грошової системи та перетворення грошей у важливий сти­мулюючий фактор економічного розвитку.

Запровадження національної валюти проводилося в кілька етапів. У січні 1992 року у готівковий обіг запроваджено тимчасову націо­нальну валюту - український карбованець (купон багаторазового ви­користання). Водночас обслуговування безготівкового обігу, на який припадала основна маса розрахунків між підприємствами й установа­ми, здійснювалося рублем - грошовою одиницею колишнього CPCP. У листопаді 1992 року функціонування рубля у грошовому обігу на тери­торії України повністю припинено, єдиним законним засобом платежу в готівковому і безготівковому обігу став український карбованець.

Із введенням карбованця Національний банк відразу розпочав створення валютного ринку, запровадив національну платіжну систе­му, механізм міждержавних розрахунків. Розроблена спеціалістами Національного банку у цей період платіжна система в національній валюті дозволила прискорити розрахунки між суб’єктами господарю­вання від 5-10 днів до 1-2 годин та забезпечила оперативний контроль реалізації розрахунків. Поступово український карбованець, незважа­ючи на тимчасовий статус, набув всіх ознак звичайної грошової оди­ниці, але разом з тим він увібрав і негативний потенціал економічних проблем перехідного періоду: зростання дефіциту бюджету, гіперінф­ляцію та знецінення національної валюти, що відображено в табл. 10.

Таблиця 10

Стійкість національної валюти України за 1993 2000 рр.

З метою подолання гіперінфляції, яка досягла своєї вершини у 1993 р., і високих темпів знецінення гривні уряд та НБУ з жовтня 1994 р. запровадив програму антиінфляційних стабілізаційних заходів, що, як видно із даних табл. 10, позитивно відбилося на стійкості національ­ної валюти.

Грошова реформа в Україні проводилася з 2 по 16 вересня 1996 р. Важливим позитивним результатом було те, що вдалося утримати відносну стабільність на грошовому, споживчому й валютному рин­ках. Таким чином, через введення повноцінної національної валюти - гривні - грошова реформа створила умови для подальшого реформу­вання економіки.

Відкритий, безконфіскаційний характер реформи показав, що Україна пішла шляхом цивілізованого регулювання відносин між дер­жавою і народом. Тим самим створені умови для прискорення широ­кого спектра позитивних соціально-економічних змін. Сьогодні мож­на сказати, що грошова реформа в Україні завершена.

Необхідною умовою макроекономічної стабілізації є фінансова стабілізація - основна мета діяльності центрального банку держави. Грошово-кредитна політика Національного банку України післярефор- меного періоду спрямована на подальше закріплення національної грошової одиниці - гривні, підтримку і прискорення ринкових пере­творень в економіці, підвищення ефективності функціонування банк­івської системи та удосконалення управління грошово-кредитним і валютним ринками.

Одним з найважливіших чинників, що характеризує національні гроші, є співвідношення з валютами інших країн. Україна, як неза­лежна держава, проголосила своє прагнення до забезпечення конвер­товая ості національної валюти, що дозволило:

- розширити можливості фізичних осіб резидентів та нерезидентів у здійсненні соціальних платежів в іноземній валюті за межі країни;

- надати права нерезидентам через уповноважені банки, в яких відкрито рахунки ЛОРО у гривнях, купувати на валютному ринку Ук­раїни іноземну валюту за умови підтвердження, що ці кошти отримані юридичною особою-нерезидентом внаслідок експортно-імпортних опе­рацій;

- відкрити в установах банків рахунки як у національній, так і в іноземній валюті, фізичним особам-нерезидентам на однакових умо­вах із резидентами.

Проведення грошової реформи та приєднання до умов статті VIII Статуту МВФ про скасування обмежень за поточними міжнарод­ними операціями поліпшили умови роботи на валютному ринку Ук­раїни як для резидентів, так і для нерезидентів, стимулювали зростан­ня надходжень іноземної валюти в Україну, сприяли створенню інве­стиційного клімату, позитивно вплинули на стабільність курсу гривні.

Українська економіка дедалі більше набуває ознак сформовано­го національного економічного простору, в якому на перший план виходить створення умов для зростання добробуту в кожній родині.

Для регулювання грошово-кредитного ринку в перспективі На­ціональний банк має намір використати такі основні інструменти:

- норматив обов’язкового резервування коштів банківською си­стемою (норма, період, механізм резервування змінюватимуться за рішенням правління Національного банку України залежно від ситу­ації на грошово-кредитному ринку);

- облікова ставка Національного банку (її рівень повинен бути позитивним щодо рівня інфляції і має визначитися залежно від ситу­ації на грошово-кредитному ринку);

- депозитний сертифікат Національного банку (залежно від тен­денцій розвитку грошово-кредитного ринку НБУ розміщуватиме де­позитні сертифікати серед комерційних банків з метою регулювання грошової маси в обігу);

- операції на відкритому ринку;

- операції на валютному ринку.

Передбачається проведення на відкритому ринку постійних про­зорих операцій Національного банку з рефінансування комерційних банків, що дасть змогу розширити спектр фінансових інструментів і стимулювати подальший розвиток фондового ринку.

3.