1.3. Бюджетне фінансування охорони здоров’я в Україні

Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. За роки незалежності показники стану охорони здоров’я населення в Україні надзвичайно низькі і незадовільні.

Проблеми фінансування системи охорони здоров’я завжди породжували і викликали жваві дискусії в країнах з різним рівнем розвитку економіки. У вітчизняній та зарубіжній літературі розглядаються результати багатьох досліджень, присвяченим цим питанням та, не дивлячись на це, вони залишаються актуальними.

Удосконаленню бюджетного фінансування у сфері охорони здоров’я присвячені праці багатьох вітчизняних та зарубіжних авторів: О.Д.Василика, К.В. Павлюка, С.Ф. Тернова, М.В.Малаховської, В.І. Євсеєва, К.В. Мних, М.П. Жданової, В.І. Журавля, В.Г. Черненка, А.С. Немченко, Є.М. Кисельова, В.М. Рудого, В.М. Пономаренка, Я.Ф. Радиша та ін. Так, наприклад, К.В. Мних вважає, що найкращим способом удосконалення фінансування охорони здоров’я, для будь-якої країни, є запровадження медичного страхування, як добровільного так і обов’язкового.

Джерелами фінансування державного медичного забезпечення є кошти Державного бюджету України, Автономної Республіки Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування за рахунок яких здійснюється фінансування Державної програми медичного забезпечення населення.

У державній формі власності України є значна кількість підприємств, установ охорони здоров’я, які потребують фінансової підтримки. Державний сектор економіки і бюджетне фінансування, як свідчить досвід розвинутих країн світу, необхідні, оскільки у кожній демократичній державі з ринковим механізмом бюджет є її невід'ємним атрибутом, який відображає соціально – економічний стан і є фінансовою базою для виконання державою своїх функцій. Обсяг державної власності повинен відповідати межам, які визначаються специфікою певного історичного стану розвитку суспільства, станом економіки, завданнями, що виконує держава, та її фінансовими можливостями.

Фінансове забезпечення системи охорони здоров’я – це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян.

У цьому контексті варто зазначити, що важливим у системі державного регулювання є встановлення державних витрат в таких пропорціях, які б забезпечували рівномірний розвиток економіки і соціальної сфери. Через бюджети держава надає фінансову допомогу, яка сприяє розвитку окремих галузей і сфер діяльності. У невиробничій сфері видатки всіх рівнів поділяють за галузями та видами суспільної діяльності. Це видатки на освіту, охорону здоров’я, культуру і мистецтво, фізичну культуру і спорт тощо.

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров’я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси.

Вітчизняна економічна енциклопедія дає таке визначення бюджетному фінансуванню: це – надане в безповоротному порядку грошове забезпечення, виділення (асигнування) коштів із державного (місцевого) бюджету на витрати, пов’язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних організацій [12].

Наприклад, А. Берлач визначає бюджетне фінансування як фінансування, здійснюване за рахунок бюджетів різних рівнів у двох формах:

1) фінансування бюджетних установ, котрими є орган, установа чи організація, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування та повністю утримувані за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

2) фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, економічно й фінансово самостійних. Ці господарюючі суб’єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони також залучають кредити комерційних банків, а в окремих, передбачених законодавством, випадках використовують бюджетні асигнування.

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов’язане з використанням його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.

Кошторисне фінансування – найпоширеніша форма, що полягає у виділенні бюджетних коштів установам соціально-культурної сфери, оборони й управління в межах їхніх кошторисів доходів і видатків

На рівні бюджетних установ відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій.

Варто зазначити, що в Основах законодавства України про охорону здоров’я питанням фінансування галузі охорони здоров’я присвячена ст. 18, у якій визначено, що фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок таких джерел: Державний бюджет України, бюджет Республіки Крим, бюджети регіонального та місцевого самоврядування, фонди медичного страхування, благодійні фонди та будь-які інші джерела, не заборонені законодавством. Ці фінансові кошти використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань [10].

Обсяги фінансування охорони здоров’я визначаються на підставі нормативів з розрахунку на одного жителя. Всі загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я фінансуються із зазначених вище джерел. Кошти, невикористані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і зменшення фінансування на наступний період не дозволяється.

Загальні видатки на охорону здоров’я у структурі ВВП України сягнули 6,5% (3,5% – за рахунок держбюджету, решта – з місцевих бюджетів.) Для порівняння – в Європейському регіоні – 7,7% ВВП, а в Євросоюзі – 8,7% ВВП/

Щорічне фінансування закладів охорони здоров’я інших міністерств та відомств (не МОЗ) сягає 2,2 млрд. грн. За ці кошти медичну допомогу отримують 4,4 млн. населення, або 9% населення України, тут задіяно 27 тис. лікарів та 57,5 тис. середнього медичного персоналу.

Загальні видатки на охорону здоров’я у структурі ВВП України сягнули 6,5% (3,5% – за рахунок держбюджету, решта – з місцевих бюджетів.) Для порівняння – в Європейському регіоні – 7,7% ВВП, а в Євросоюзі – 8,7% ВВП .

Проте слід відзначити і той факт, що показник видатків з бюджету на систему охорони здоров’я щодо ВВП країни у динаміці має хвилеподібний характер і знаходиться в аналізованому періоді в межах 2,7 – 4,8 %, а у 2005 р. даний показник становив 3,0 % і в 0,6 раза був меншим за значимістю, ніж у 1995 р. [15].

Існують програми зміни суспільних відносин у системі медичної допомоги. Наприклад, спроба впровадити в організацію медицини практику персональної відповідальності лікарів за обсяг і якість медичних послуг. Ця модель успішно функціонує в американській системі охорони здоров’я, спроба її часткового втілення зроблена в Чехії, подібний проект пропонувався в Росії.

Підходів багато і всі вони різні, й кожен із них стосується лише певної частини проблеми, працює лише з певним фрагментом діяльності. Зрештою, слід зрозуміти, що зміни необхідно здійснювати одночасно в декількох фрагментах системи для того, щоб між ними зберігався зв’язок. Тільки у цьому разі проведені перетворення працюватимуть на розв'язання завдання ефективної організації цілого.

Серед основних проблем і обмежень, наявних у сфері охорони здоров’я України, можна виокремити такі:

* незважаючи на те, що більша частина державних видатків здійснюється через органи місцевого самоврядування, вони мають дуже обмежений контроль над їх розподілом;

* нормативи у сфері охорони здоров’я, встановлені МОЗ України, накладають суттєві обмеження на постачання медичних послуг і перешкоджають ефективному управлінню закладами охорони здоров’я;

* система надання послуг охорони здоров’я в Україні орієнтована на спеціалізацію, що є дорогим і непродуктивним підходом;

* провайдери послуг охорони здоров’я стягують з клієнтів високі платежі, частково з метою компенсації низьких і жорстко обмежених державних видатків у сфері охорони здоров’я;

* для представників найбідніших верств населення ймовірність користування амбулаторними, стаціонарними та профілактичними послугами системи охорони здоров’я є найнижчою .

Що стосується використання фінансових ресурсів охорони здоров’я, то з роками ситуація практично не змінюється, тобто змінюються обсяги фінансування, розподіл видатків розписується за окремими статтями, коливання з року в рік складають 2 – 3%. Велика частина, як і раніше, поглинається заробітною платою медичних працівників та оплатою комунальних послуг (понад 70% усіх видатків спрямовується на фінансування діяльності лікувальнопро-філактичних закладів). Бюджетні видатки на охорону здоров’я розподіляються відповідно до елементів затрат, головними з яких є лікарняні ліжка. Витрати на оплату праці та комунальні платежі складають дві третини видатків зведеного бюджету на охорону здоров’я, тоді як на закупівлю товарів, матеріалів та послуг витрачається лише одна п’ята, а на капітальні видатки – одна десята сукупних видатків.

Kількість лікарняних закладів значно скоротилася. Кількість лікарняних ліжок теж дедалі все більше скорочується, а кількість відвідувань хворими закладів охорони здоров’я збільшилася.

На сьогодні існує декілька моделей охорони здоров’я в світі.

Перша модель (система Бісмарка). Сутність моделі полягає в тому, що вона є орієнтиром для створення нової системи в галузі охорони здоров’я може слугувати обов’язкове медичне страхування (ОМС) у Німеччині. Німецька система обов’язкового медичного страхування сформувалася та існує протягом більш ніж ста років. Вона заснована на принципах солідарності, субсидіарності, виконання зобов’язань у вигляді лікарських засобів та послуг, а також на принципі самоврядування, не може бути просто перенесена на інші країни й суспільства.

Друга модель (Модель Беверіджа). Данія, Фінляндія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Португалія, Греція, Італія, Іспанія та Великобританія являють приклади систем, що фінансуються з податкових надходжень. В цих країнах перші системи соціального захисту в галузі медичного обслуговування з’явились наприкінці XIX – початку XX ст. в формі планів соціального страхування. В цих країнах, як і в першій групі, отримали широкий розвиток багаточисленні фонди страхування на випадок захворювання, які охоплювали невелику частку населення (як правило, робітників в містах та членів їхніх сімей), які іноді субсидувались державою.

Третя модель (Модель Семашко). Якісний стрибок в еволюції національних моделей охорони здоров’я полягав у заміні ринкової форми їхньої організації на державно-адміністративну форму (модель Семашко). Реалізацію принципу солідарної участі всіх громадян в оплаті медичної допомоги взяла на себе держава .

Варто зазначити, що Конституція України і Основи законодавства України про охорону здоров’я проголошують і гарантують право кожної людини на охорону здоров’я. Саме тому вузловим питанням реформи галузі є комплексна перебудова її фінансування, мобілізація потрібних коштів як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних джерел, однак, враховуючи умови обмеженого фінансування охорони здоров’я, виконати завдання реформи можливо лише шляхом раціоналізації системи медичної допомоги [18].