1.4 Фінансування охорони здоров’я в країнах Європи

Європейський вибір України зумовлює необхідність ретельного дослідження розвитку систем обов'язкового медичного страхування в країнах Європейського союзу. На сьогодні з повною очевидністю постала необхідність реформування системі охорони здоров’я України.

За домінуючим джерелом фінансування в країнах Європи можна виділити три моделі національних систем охорони здоров'я: —бісмарківська модель (О. Бісмарк) — соціальне страхування; —бевериджська модель (У. Беверидж) — податки; —модель Семашка (Н. Семашко) — державний бюджет.

У наш час системи охорони здоров'я розвинених країн не укладаються в жодну з перерахованих моделей, оскільки включають певні елементи кожної з них.

Модель Бевереджа поширена у Великобританії, Швеції, Данії, Ірландії та деяких інших країнах, де регульована (державна) охорона здоров'я доповнюється елементами страхування здоров'я з інших джерел фінансування: власних внесків пацієнтів і платежів роботодавців.

У Німеччині, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, у країнах Східної та Центральної Європи поширена модель Бісмарка, в якій ключову роль відіграє фінансова участь підприємців, що виплачують обов'язкові внески в установлені законом страхові фонди.

Співвідношення грошових потоків, що рухаються по цих чотирьох каналах, істотно розрізняється у різних країнах. Наприклад у Німеччині, охорона здоров'я населення якої ґрунтується на обов'язковому страхуванні, це співвідношення складається у такий спосіб: через ціни медицина одержує близько 5 %, премії по добровільному страхуванню - 10 %, страхові внески по обов'язковому страхуванню - 75 %, податки - 10 % усіх фінансових ресурсів. В обов'язковому медичному страхуванні використовуються два методи. У Німеччині і Нідерландах діє принцип надання: послуг. Це означає, що пацієнт обслуговується безкоштовно, як в країнах із державною системою охорони здоров'я. У Бельгії, Франції і Люксембурзі практикується інший принцип - відшкодування витрат. Там застрахований пацієнт повинен спочатку сам оплатити медичні послуги. А потім вони будуть компенсовані цілком або частково згідно з тарифами, установленими лікарняними касами з урахуванням визначеної власної участі.

Згідно з даними Світової організації охорони здоров’я в середньому країни світу витрачають 8% свого ВВП на медичні заходи, у тому числі 4,8% – за рахунок державних коштів. У країнах з високим рівнем доходів (більше 9361 дол. США на рік) державні видатки на охорону здоров’я в середньому складають 6% до ВВП. У країнах Західної Європи ці значення коливаються від 5,1% ВВП у Данії до 8,1% - у Німеччині. Частка видатків у ВВП склала 2,8%. І у порівнянні з відповідними міжнародними даними – це доволі низький показник. У розрахунку на душу населення бюджетні видатки на охорону здоров’я в Україні складали 154 грн., або 30 дол. США. При цьому, як свідчить статистична інформація, в середньому в країнах з перехідною економікою держава виділяла 120-125 дол. США на охорону здоров’я, а в країнах з розвинутою ринковою економікою – 2700 дол. США. В Україні, крім бюджету, частина видатків держави на охорону здоров’я фінансується з фонду державного страхування. Щорічно на оплату санаторно-курортного лікування спрямовується близько 30% загальних видатків Фонду [15].

Розглянемо моделі дещо докладніше.

Перша модель (система Бісмарка). Сутність моделі полягає в тому, що вона є орієнтиром для створення нової системи в галузі охорони здоров’я може слугувати обов’язкове медичне страхування (ОМС) у Німеччині. Німецька система обов’язкового медичного страхування сформувалася та існує протягом більш ніж ста років. Вона заснована на принципах солідарності, субсидіарності, виконання зобов’язань у вигляді лікарських засобів та послуг, а також на принципі самоврядування, не може бути просто перенесена на інші країни й суспільства.

Друга модель (Модель Беверіджа). Данія, Фінляндія, Ірландія, Норвегія, Швеція, Португалія, Греція, Італія, Іспанія та Великобританія являють приклади систем, що фінансуються з податкових надходжень. В цих країнах перші системи соціального захисту в галузі медичного обслуговування з’явились наприкінці XIX – початку XX ст. в формі планів соціального страхування. В цих країнах, як і в першій групі, отримали широкий розвиток багаточисленні фонди страхування на випадок захворювання, які охоплювали невелику частку населення (як правило, робітників в містах та членів їхніх сімей), які іноді субсидувались державою.

Третя модель (Модель Семашко). Якісний стрибок в еволюції національних моделей охорони здоров’я полягав у заміні ринкової форми їхньої організації на державно-адміністративну форму (модель Семашко). Реалізацію принципу солідарної участі всіх громадян в оплаті медичної допомоги взяла на себе держава.

Варто зазначити, що Конституція України і Основи законодавства України про охорону здоров’я проголошують і гарантують право кожної людини на охорону здоров’я. Саме тому вузловим питанням реформи галузі є комплексна перебудова її фінансування, мобілізація потрібних коштів як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних джерел, однак, враховуючи умови обмеженого фінансування охорони здоров’я, виконати завдання реформи можливо лише шляхом раціоналізації системи медичної допомоги .

Отже, реформа фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні мусить відбуватися в рамках загальноприйнятих в Європі принципів соціальної рівності, справедливості і солідарності при організації і наданні послуг з охорони здоров’я, оскільки саме такий підхід дав змогу європейським країнам досягти високих показників стану здоров’я своїх громадян. Досвід країн Європейського Союзу, а також країн Центральної і Східної Європи колишнього радянського табору, які порівняно недавно стали на шлях реформ, показує, що механізми фінансування охорони здоров’я можна успішно удосконалювати і в рамках бюджетного фінансування та соціально-медичного страхування. В багатьох країнах Європейського Союзу держава бере участь у системі обов’язкового медичного страхування через бюджетні внески у тому чи іншому вигляді (або від імені певних категорій громадян, або у вигляді капітальних інвестицій) [31].