1.1. Система охорони здоров’я України

В останнє десятиріччя Україна, як незалежна держава, активно входить до Європейської спільноти. У нашій державі йде процес адаптації до міжнародних принципів політики в різних сферах діяльності.

Для вирішення проблеми збереження і підвищення рівня здоров’я та працездатності людини, продовження її життя в масштабах держави створена система охорони здоров’я (СОЗ), яка включає такі підсистеми: санітарно-профілактичну, лікувально-профілактичну, фізкультурно-оздоровчу, санітарно-курортну, аптечну, науково-медичну, санітарно-епідеміологічну.

Аналізуючи чинне законодавство України, можна зробити висновок, що регламентація надання медичних послуг здійснюється за допомогою цілої низки правових актів. Найбільше значення серед них мають:

* Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV;

* Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII;

* постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» від 17 вересня 1996 р. № 1138;

* рішення Конституційного Суду України «У справі про безоплатну медичну допомогу» від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002;

* окремі накази МОЗ України.

До цього часу окремого зведеного спеціалізованого нормативного акта (зокрема, Медичного кодексу) у нашій країні ще не прийнято.

Однією із стратегій системи охорони здоров’я є здійснення так званої первинної профілактики, яка є масовою і ефективною, наприклад, будівництво очисних споруд або відповідні зміни технологічного процесу на підприємствах, які забруднюють атмосферне повітря, призводить до різкого зниження рівня злоякісних новоутворень, хвороб органів дихання, серцево-судинної системи та інших захворювань.

Другий напрям полягає у визначенні форм, методів і засобів профілактики, лікування, реабілітації, а також організації відпочинку кожної конкретної людини.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України (254к/96-ВР) і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я [1].

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров'я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров'я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров'я, а також розвитку торгівлі цими виробами [3].

З цією метою забезпечується реалізація державних цільових програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного забезпечення охорони здоров'я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.

Щодо видатків на охорону здоров’я, то вони також займають важливе місце в загальному об’ємі фінансування соціально-культурних міроприємств і складаються з затрат на утримання будівель та штату працівників лікувально-профілактичних та санітарно-епідеміологічних установ.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству [3].

Всі державні цільові програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій експертизі, яка проводиться відповідно до закону у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України.

З метою охорони здоров'я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих. Власники та керівники підприємств, установ і організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов'язкового медичного огляду.

Перелік категорій населення, які повинні проходити обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта.

З метою охорони здоров'я населення органи і заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНIД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань. Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України.

Організація охорони здоров’я в Україні здійснюються через три основні системи: державну, місцеву та приватну.

До державної системи охорони здоров’я відносяться лікувально-профілактичні, освітні та науково-дослідні установи, фармацевтичні підприємства та організації, аптеки та аптечні управління і інші суб’єкти, які є державною власністю і підпорядковані органам управління державної системи охорони здоров’я. Сюди ж входять також лікувальні установи та підприємства, які створені або на етапі створення міністерствами, відомствами, державними підприємствами, які знаходяться поза Міністерством охорони здоров’я України.

До місцевої системи охорони здоров’я України відносяться місцеві органи управління охороною здоров’я та всі лікувально-профілактичні установи, аптечні установи, установи судово-медичної експертизи і освітні установи, які знаходяться у комунальній власності. Місцеві органи управління охороною здоров’я здійснюють контроль за якісним наданням медичної допомоги підприємствам, установам та організаціям державної, місцевої і приватної системам охорони здоров’я, а також особам, які займаються приватною медичною практикою [3].

Сьогодні охорона здоров’я України знаходиться в глибокому занепаді. Лікарські установи не мають змоги повноцінно забезпечити людину навіть самого необхідного в плані побуту. Не вистачає меблів, білизни, а харчування на стаціонарному лікуванні проводиться в розрахунку 85-90 копійок на добу. Заробітна плата у лікарів дуже низька, вони не можуть навіть придбати повноцінні продукти харчування, а ще потрібно платити за користування телефоном, за житлово-комунальні послуги, проїзд в транспорті, купувати одежу, взуття, миючі засоби та багато іншого, що вкрай необхідно для життя.

Численні повідомлення у ЗМІ та дані статистичних досліджень свідчать, що нерідко медичні втручання неефективні, а деякі з них непотрібні чи навіть шкідливі для пацієнтів. Згідно з оприлюдненими даними МОЗ, в Україні якість медичного обслуговування (ЯМО) досить невисока: інтегральний показник якості лікування становить приблизно 56%. За результатами соціологічних досліджень, понад 75% опитаних громадян оцінюють якість послуг у вітчизняній системі охорони здоров’я як низьку. Відповідно розширюється судова практика зі справ за позовами про захист прав споживачів і від шкодування шкоди, завданої у результаті надання медичних послуг (медичної допомоги) неналежної якості. Причому негативне враження ЯМО справляє як в державних або комунальних закладах охорони здоров’я, так і в приватних медичних установах.

Проблема ЯМО актуальна не тільки для України. Особлива увага їй приділяється у США та країнах ЄС. Так, у результаті реалізації національних програм забезпечення ЯМО у США, що включали профілактику поширення внутрішньолікарняних інфекцій, рівень інфекційних ускладнень зменшився на 32%, а це, у свою чергу, скоротило тривалість перебування хворих у лікувальних установах і кількість повторних госпіталізацій. За оцінками американських експертів, від 15 до 40% виробничих потужностей лікувально-профілактичних установ вико ристовується на доліковування пацієнтів, яким на попередніх етапах лікування надавалася медична допомога незадовільної якості або в неналежному обсязі.

Сьогодні аналіз результатів роботи закладів охорони здоров’я базується на затверджених державними органами облікових і звітних документах (статистичні дані та річні звіти про діяльність) та на результатах окремих досліджень, що є недостатнім для оцінки якості медичної допомоги та розробки напрямів її поліпшення. Цілеспрямований вплив на якість та ефективність потребує методики розробки індикаторів (як статистичних показників, так і показників, отриманих під час екс пертної оцінки), які б слугували для об’єктивної оцінки (моніторингу) ЯМО та конкретного визначення проблем її забезпечення й управління [9].