БРЕТТОН-ВУДСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

Під час Другої світової війни світова валютна система зазнала по­вного занепаду. У більшості країн були введені валютні обмеження. Зовнішньоторговельні розрахунки країн відбувались на підставі клі­рингових угод.

У 1943 р. казначейства Великої Британії і США запропонували два плани побудови майбутнього світового валютного устрою. Автором плану, запропонованого Великою Британією, був Дж. М. Кейнс, а аме­риканського - Г. Д. Уайт - керівник відділу валютних досліджень Мі­ністерства фінансів США. Для обговорення планів у липні 1944 р. в м. Бреттон-Вудсі (США) проведено міжнародну валютно-фінансову конференцію країн антигітлерівської коаліції. На ній визначено пра­вила організації світової торгівлі, кредитних і фінансових відносин та оформлено світову валютну систему. На конференції ухвалено рішен­ня про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжна­родного банку реконструкції та розвитку (МБРР). За основу побудови Бреттон-Вудської валютної системи взято найважливіші положення плану Г. Д. Уайта. Бреттон-Вудська угода набула чинності в грудні 1945 р. після її ратифікації 35 країнами.

Головні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

- запровадження золотодевізного стандарту, заснованого на золо­ті і двох резервних валютах - доларі США й англійському фунті стерлінгів;

- уведення твердих валютних курсів;

- створення міжнародної системи валютного регулювання і кре­дитування.

Нова валютна система зберігала золото як міжнародний платіж­ний і резервний засіб. Країни, валюти яких визнано резервними, мали обмінювати їх на золото без обмежень на першу вимогу центральних банків інших країн. Обмін банкнот для населення не був передбаче­ний. Фактично під час функціонування Бреттон-Вудської системи утвердився золотодоларовий стандарт.

За Бреттон-Вудською угодою паритет долара до золота був запрова­джений у розмірі 35 дол. за тройську унцію (31,1035 г). За такою офіцій­ною ціною казначейство США обмінювало долар на золото іноземним центральним банкам. Усі інші валютні паритети визначали через долар.

Важливим принципом функціонування Бреттон-Вудської валютної системи було запровадження режиму фіксованих валютних курсів з регулюванням вирівнювання і конвертованості. Ринковий курс валют міг відхилятися від офіційного на ±1%. Ці межі стали називати верх­нім і нижнім інтервенційними пунктами. Для підтримки валютних курсів у дозволених межах центральні банки зобов’язані були прово­дити валютні інтервенції в доларах. Девальвації понад 10% можна було проводити лише з дозволу МВФ. Бреттон-Вудська конференція при­йняла Статті Угоди про МВФ, що відігають роль його Статуту. МВФ розпочав діяльність у травні 1946 р. у складі 39 країн, а валютні опе­рації - з березня 1947 р. Міжнародний валютний фонд створено для регулювання валютно-кредитних відносин держав-учасниць, надання їм фінансової допомоги в разі виникнення валютних труднощів, спри­чинених дефіцитом платіжного балансу шляхом видачі коротко- і се- редньотермінових кредитів в іноземній валюті. Водночас на Бреттон- Вудській конференції було визначено, що МБРР спеціалізуватиметься на наданні кредитів для стимулювання економічного зростання, бо­ротьби з бідністю.

Бреттон-Вудська система за час існування пережила багато деваль- вацій і ревальвацій. Перша масова хвиля девальвацій, яка охопила 37 країн, прокотилася 1949 р. Англійський фунт стерлінгів знецінився на 30,5%.

До 1960-х років на світових валютних ринках простежувалась від­носна стабільність. Девальвація національних валют дала змогу краї­нам на певний період поліпшити платіжний баланс, оскільки сприяла нарощуванню експорту і відбудові зруйнованої війною економіки.

Наступна хвиля девальвацій потрясла світовий валютний ринок 1967 р. Першим девальвував англійський фунт стерлінгів на 14,3%, а потім ще 14 валют. До 1969 р. було проведено і схвалено МВФ зага­лом понад 70 коректувань валютних курсів [18. С. 296]. Ці девальвації спричинені сировинною та економічними кризами, які дестабілізува­ли Бреттон-Вудську систему.

Наприкінці 1960-х років співвідношення сил у світовій економіч­ній системі змінилося. Відроджені економіки європейських країн та Японії створили серйозну конкуренцію США. Зникла економічна і ва­лютна залежність Західної Європи від США. У західних країнах, зо­крема, у ФРН у цей період процентні ставки були високими, тому до­лари зі США перетікали до Європи і, передусім, у ФРН. Відтік доларів з США був зумовлений і тим, що для боротьби з економічною кризою та стимулювання економіки Федеральною резервною системою навесні 1971 р. знижено процентні ставки.

Період доларового голоду у Європі змінився періодом доларового перенасичення. США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, що призводило до значного збільшення їхньої ко­роткотермінової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових на­громаджень іноземних банків.

Уряд США не погоджувався на девальвацію долара, вимагав від ін­ших країн ревальвації їхніх валют. Країни відмовлялись проводити ревальвацію, оскільки не хотіли зменшення експорту своїх товарів. Ці тертя та суперечності між країнами розхитували Бреттон-Вудську систему. До того ж США 15 серпня 1971 р. припинили обмін долара на золото для іноземних центральних банків.

Компроміс досягнуто підписанням Вашингтонської угоди (Смітсо- нівськоїугоди) “групи десяти” 18 грудня 1971 р., яка передбачала:

- девальвацію долара на 8%;

- підвищення офіційної ціни золота з 35 до 38 доларів за 1 тройську унцію;

- ревальвацію кількох валют;

- розширення меж коливань валютних курсів з ±1 до ±2,25%;

- відміну 10% імпортного мита в США.

США також обіцяли відновити обмін долара на золото.

Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Нік- соном 3 квітня 1972 р.

Вашингтонська угода лише на короткий період стабілізувала світові ринки. В лютому-березні 1973 р. почалась нова криза долара; 12 люто­го 1973 р. проведено другу девальвацію долара на 10%, офіційна ціна золота в доларах зросла з 38,0 до 42,22 дол. за тройську унцію.

Країни перейшли до плаваючих валютних курсів. Бреттон-Вудська валютна система зазнала краху.

18.4.