СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ

Фінансовий ринок (financial markets) — це сфера еконо­мічних відносин між суб'єктами ринку в процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів.

У ринковій економіці фінансовий ринок необхідно розгляда­ти як особливий сектор ринку, на якому купують і продають гро­шові кошти як специфічний товар, а також де формується попит і пропозиція та ціна цього товару з метою перетворення в інвести­ції.

Основною функцією фінансового ринку є формування і спря­мування грошових потоків (перерозподіл фінансових ресурсів) у

найефективніші галузі і сектори економіки. Через структури фі­нансового ринку тимчасово вільні грошові ресурси спрямовуються із тих секторів економіки, де заощадженні додаткові кошти, у ті сектори, де в них виникає потреба. Процес залучення фінансових ресурсів і доведення їх до споживача містить у собі як накопичен­ня капіталу, так і взяття його в борг (позика) або найм (селенг).

Ця функція виявляється через створення мережі інститутів з реалізації фінансових активів, завдання якої полягає в ство­ренні нормальних умов для реалізації фінансових інструментів. Виконуючи функцію спрямування грошових коштів від кредито­рів до позичальників, фінансові ринки сприяють вищій продук­тивності та ефективності національної економіки.

Наступною функцією фінансового ринку є емітація фінансо­вих інструментів, які можуть бути використані як засіб платежу, продані чи обміняні на інші фінансові інструменти.

За своїм характером всі інструменти фінансового ринку є певними борговими зобов'язаннями покупців перед продавцями фінансових активів.

До неборгових належать зобов’язання, які надають право участі в управлінні діяльністю покупця грошей. Зокрема, за продавцем зберігається право власності й отримання доходу. До певної міри, право розпорядження надають акції, деривативи (встановленої форми фінансові документи, які засвідчують право власності й отримання доходу), паї та страхові поліси.

До боргових інструментів грошового ринку належать усі зобо­в’язання покупця повернути продавцеві отриману від нього суму грошей і сплатити належний дохід.

Боргові зобов’язання як інструменти фінансового ринку, у свою чергу, можна поділити на:

а) депозитні зобов'язання, за допомогою яких гроші передаються у повне розпорядження покупця за умов їх повернення у вказа­ний термін і сплати відсоткового доходу (або без нього). Депо­зитні зобов’язання за отримані гроші передають переважно банки. Залучення коштів вони здійснюють у формі відкриття поточних і строкових рахунків, депозитних і ощадних угод (сертифікатів), трастових вкладів;

б) позичкові зобов'язання. На їх основі продавці передають гроші з певними обмеженнями прав їх використання. Зокрема, застосо­вуються зазначення па які цілі має використовуватися позичка, належні гарантії повернення, ступінь окупності проекту, що фінан­сується. Позичкові зобов’язання набули таких форм: кредитних угод, облігацій, бонів, векселів тощо. Надалі вони можуть само­стійно, вільно обертатися на ринку цінних паперів.

Інструменти фінансового ринку, обслуговуючи переміщення грошей між економічними суб’єктами, самі набувають еталона вар­тості і можуть бути об’єктом купівлі-продажу у формі цінних паперів, тобто самі набувають здатності до обігу.

Зміст третьої функції фінансового ринку зводиться до форму­вання ринкових цін на окремі види фінансових активів. Завдяки фінансовому ринку формується ціна грошей, яка набуває форми позичкового процента (процентного доходу) на залучені чи пози­чені грошові кошти.

На фінансовому ринку формуються і балансуються попит і пропозиція на всі види фінансових активів, а значить, безпо­середньо формується ринкова норма процента, яка передусім зале­жить від кон’юнктури ринку, тобто від співвідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу. Саме фінансовий ринок забез­печує виявлення величини і структури попиту на окремі фінансо­ві активи (фінансові послуги) та своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів. Отож, в процесі ціноутворен­ня (процентної політики) фінансовий ринок дозволяє суб’єктам враховувати реальне співвідношення попиту і пропозиції за різни­ми фінансовими активами.

Модель фінансового ринку. Фінансовий ринок складається з багатьох потоків, за якими грошові кошти переміщуються від власників заощаджень до позичальників та інвесторів (рис. 5.1).

В умовах ринкової економіки виникає дві протилежні ситуації в потоках грошей:

1. Домашні господарства, як правило, щорічно витрачають коштів менше, ніж отримують доходів, тобто у них з'являються заощадження.

Заощадження — це частина доходів домашніх господарств, яка не використовується на купівлю товарів і послуг, сплату податків та інших боргових зобов'язань.

Найпоширенішою формою заощаджень є: нагромадження у вигляді готівки, вклади в банки або придбання цінних паперів.

2. Як правило, протилежна ситуація виникає з фірмами. Вони позичають гроші, що пов’язано з необхідністю здійснення прямих інвестицій.

Інвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цін ностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Отже, якщо у домашніх господарств існують надлишки гро­шових коштів (заощадження), а фірмам, навпаки, конче необхідні грошові кошти для інвестицій, то необхідний механізм їх пере­давання відбувається завдяки функціонуванню фінансового ринку.

Процес спрямування грошових потоків можна показати у ви­гляді інституційної моделі фінансового ринку (рис.

і

У цій моделі взаємодіють три групи економічних об’єктів:

а) кредитори — ті, що володіють заощадженими, тимчасово вільними коштами. Ними стають, насамперед, домашні господарства, фірми, урядові структури, органи місцевого самоврядування, іноземні фі­зичні та юридичні особи;

б) позичальники — ті, що тимчасово потребують додаткових фінан­сових ресурсів;

в) фінансові посередники — інститути, що позичають кошти у за- ощадників і, в свою чергу, падають позики іншим на комерційній основі. До фінансових посередників відносять банки, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії тощо.

Стрілки, що показують рух грошових коштів, спрямовані від кредиторів до позичальників, а назустріч їм спрямовані спорадчі стрілки, які відображають рух фінансових інструментів від пози­чальників до кредиторів.

Канали фінансового ринку, по яких грошові кошти рухаються від власників заощаджень до позичальників, поділяються на два основні сектори:

1) прямого фінансування;

2) непрямого фінансування.

Сектор прямого фінансування ~ це канали, якими грошові кошти рухаються безпосередньо від власників до позичальників (рис, 5.2). Сей сектор функціонує на основі двох грошових пото­ків: капітального фінансування і грошових запозичень. У першому випадку (капітальне фінансування) за допомогою акцій покупці грошей (фірми) назавжди залучають кошти інвесторів у свій гос­подарський оборот. Аналогом запозичень залучаються грошові кошти на визначений період часу. Прикладом такого фінансування є продаж облігацій або інших боргових зобов’язань.

Сектор непрямого фінансування — це канали, по яких гро­шові кошти рухаються від власників заощаджень до позичальників через фінансових посередників (рис. 5.2).

Сектор непрямого фінансування суттєво доповнює пряме фі­нансування, створює спеціальний механізм (інструменти) реаліза­ції фінансових ресурсів. На цій підставі між обома секторами ді­ють тенденції: з одного боку загострюється конкуренція за фінан­сові ресурси та їх розміщення, а з іншого - • набувають сили інтег­раційного процесу у фінансово-кредитній сфері.

У фінансового ринку немає визначеної локалізації, його учас­никами (суб’єктами) є банки, держава, спеціальні фінансово-кре­дитні інституції та інші посередницькі організації, котрі продають і купують, як правило, боргові зобов’язання. Інструментами ринку слугують: скарбницькі та комерційні векселі, облігації, бони, депо­зитні сертифікати, банківські акцепти тощо.

Безперечно, головні учасники — комерційні банки, які постійно або перемінно можуть виступати продавцями, покупцями або посе­редниками. На фінансовому ринку між банками ведеться опера­тивна, пожвавлена торгівля, де окремі банки відчувають тимча­сову потребу в грошових коштах, а інші мають тимчасовий надли-

-........................................................... - ■-.......................................................................................................................................................................................................................................................... ---..........................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................

шок ліквідних коштів і намагаються їх прибутково розмістити. Комерційні банки мобілізовують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів (депозити), частка залучених коштів становить фонд обо­в’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати в центральному банку у визначених пропорціях до вартості своїх зобов’язань (пасивів). Решта коштів може бути використана для здійснення операцій на міжбанківському та відкритому ринках.

Держава також виходить на фінансовий ринок як позичальник, розміщуючи та реалізуючи державні цінні папери. Ці функції держава покладає на свого агента — центральний банк.

За своїми ознаками такі цінні папери характеризуються висо­кою номінальною вартістю, емісією у формі торгів (аукціонів) із обов’язковим записом на окремий рахунок у центральному банку.

Для забезпечення ліквідності цінних паперів і капіталізації державного боргу запроваджується механізм використання дер­жавного майна, тобто основних фондів, землі, рудників, золота, валюти тощо.

Центральний банк на фінансовому ринку майже завжди висту­пає в ролі позикодавця. Його завдання — надавати комерційним банкам позики, щоб останні, у свою чергу, могли позичати гро­ші іншим економічним агентам. Центральний банк кредитує ко­мерційні банки через викуп цінних паперів, кредитні аукціони та дисконтні операції з векселями.

Крім традиційних учасників, на фінансовому ринку функціону­ють посередницькі організації. Це — позабіржові маклери, котрі зводять кредиторів і позичальників і одержують за це комісійні, які їм виплачують позичальники; ділингові контори, облікові до­ми, що мають статус банків і здійснюють грошові операції, позича­ючи в одних учасників ринку, щоб дати в борг іншим, вони отри­мують прибуток у вигляді різниці процентних ставок. В Україні створюється мережа регіональних ділингових центрів для здійс­нення операцій з державними цінними паперами, кредитними ре­сурсами як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. З’яви­лися нові учасники ринку — фінансові та страхові компанії, пен­сійні фонди. Нині вони випускають короткострокові зобов’язання і продають їх кредиторам або самі виступають у ролі кредитора.

Головною функцією фінансового ринку є балансування попиту і пропозиції грошей і формування ринкового рівня процента як ціни грошей. Тому особливого значення набуває пізнання меха­нізмів формування попиту та пропозиції грошей.

5.2.