Моделювання комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні

Задля пояснення суті взаємовідносин та явищ, які відбуваються під час комунікації у такій складній соціальній системі, якою є місцеве самоврядування, застосовуються теоретичні моделі.

Описуючи середовище, в якому відбувається комунікативний процес у місцевому самоврядуванні, важливо звернути увагу також не тільки на внутрішню структуру процесу, але й на ті обмежувальні детермінанти, якими регламентується діяльність усієї системи місцевого самоврядування України. Ці детермінанти потрібно враховувати при майбутній імплементації в комунікативний процес розроблених комунікативних стратегій. Відтак, виникає необхідність дослідження правових засад функціонування та інформаційного забезпечення комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні України.

Важливим аспектом визначення теоретико-методологічних передумов для практичного застосування комунікативних стратегій у місцевому самоврядуванні є формування програми їх застосування, своєрідного векторного поля спрямування цих стратегій.

Базуючись на загальній теорії комунікації та теорії інформації, комунікативний процес можна розглядати у межах проблематики філософії, культурології, соціології, психології, етнографії, лінгвістики та інших гуманітарних наук. Як справедливо зазначає Е. Мерман (Mehrmann E.), «проблемою комунікації (її видів, причин і результатів) цікавилися представники самих різноманітних наук: соціологи, філологи,філософи, біологи і навіть програмісти» [1, с.14].

Основоположні дослідження, необхідні для розуміння еволюції суспільно-політичних (зокрема, комунікативних) відносин, розробили К.-О.Апель, Н.Вінер, Ю.Габермас, М.Кастельс, Д.Лайон, Г.Лебон, К.Леві-Стросс, Н.Луман, М.Мак-Люен, А.Моль, Т.Парсонс та ін.; вплив інформаційних технологій на розвиток суспільства вивчали дослідники Д.Белл, П.Бурд'є, С.Гантингтон, Е.Гіденс, Т. Гобан-Клас, Дж. Д’юї, Т.А. ван Дейк, Ж.Делез, Б.Добек-Островська, Д.Мак-Квел, Дж.Остін, Дж.Пітерс, Дон Тапскот, Д.Холмс, Г.Штромайер, Г.В.Грачов, О.С. Іссерс, В.М. Найдиш, І.П. Яковлєв.

Відтак, для нашого дослідження, як і для теоретичних та прагматичних аспектів комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні, найбільшого значення набувають міждисциплінарні напрями, які знайшли своє відображення в інтегративних наукових дисциплінах (психолінгвістика, соціопсихологів, соціолінгвістика, соціокомунікація тощо) та прикладних дисциплінах (соціальна робота, муніципальне управління, політичні технології, психологія масових комунікацій, стратегічне планування розвитку території тощо). Адже вивчення взаємодії численних чинників, що обумовлюють та обмежують (детермінують і лімітують) комунікацію, «…дозволяє вияснити найбільш потаємне – її (комунікації – С.Ш.) механізм, спосіб функціонування і засоби впливу на суспільство та індивідів» [2, с.27]. Безумовно, до матеріальних (вербалізованих) видів комунікації слід відносити і невербальні комунікації, адже, як відзначала С.В.Рибалка, «не кажучи ні слова, одним лише поглядом ми можемо допомогти людині або, навпаки, викликати в неї невпевненість у собі» [3, с.3].

Практичний (прагматичний) аспект комунікації, який найбільше цікавить дослідників державного управління та місцевого самоврядування, з огляду на ці «засоби впливу» і сам «механізм впливу» комунікації визначає домінацію комунікативного аспекту комунікації відносно до інформаційно-змістовного аспекту. Тобто важливо не настільки ЩО передається, наскільки ЯК, ХТО і КОМУ передає. У такому разі завдання інтеграції наявних теоретичних положень і експериментальних даних в сфері місцевого самоврядування виглядає надзвичайно складним і відповідальним. Таке завдання може бути вирішене на базі єдиної теорії – теорії комунікації, яка охоплює вивчення різноманітних видів комунікації. Із методологічної точки зору при такому підході важливим є обґрунтування обраної теорії з огляду на її когнітивну (пізнавальну) та евристичну цінність. Для вибору самих же методів відбору фактологічного матеріалу і його верифікації із теоретичними засадами важливу роль відіграють теоретичні моделі, якими послуговуються науковці при дослідженні комунікації.

Важливість комунікації в галузі державного управління і місцевого самоврядування доводиться ще й тією її (комунікації) особливістю, що вона є надійною і постійною постачальницею цінної інформації, яка потім використовується в управлінському процесі. Як відзначає психолог Т.В.Полєнова, «одним із важливих завдань спілкування є отримання інформації, нових і цікавих відомостей» [5, с.153].

Під теоретичною моделлю ми розуміємо «образ (у тому числі умовний або уявний, зображення, описання, схема, креслення, графік, план, карта тощо) або прообраз (зразок) якого-небудь об’єкта або системи об’єктів (оригіналу моделі), що використовуються за певних умов як їхні заміщення або представник» [7, с.105]. Іншими словами, «модель – це уявна (ідеальна) або фізична (матеріальна) система, яка відображає об’єкт таким чином, що її вивчення дає нову інформацію про цей об’єкт» [8, с.110]. Разом з тим, аналізуючи методологію дослідження комунікації, С.М.Квіт розглядає модель як «концептуальний інструмент для сортування і впорядкування одержаних даних або створення… парадигми» [9, с.17]. Зрештою, важко не погодитися із Л.Хавсом (Hawes L.), який у 1975 році визначив, що «теорія є з’ясуванням, а модель є репрезентацією» [196, p.52].

Дослідники П.Емерт і В.Брукс (Emmert P., Brooks W.) вказують на поширеність методологічного поняття «концепт» (це - ідея або думка, певний об’єкт значення) [9, с.17]. При цьому «виокремлення концепту як ментального утворення… є закономірним кроком на шляху становлення антропоцентричної парадигми гуманітарного знання» [10, с.24]. А вже згадуваний нами С.М.Квіт пропонує вживати термін «конструкт», тобто поняття, що «описує та підсумовує зв’язки між випадками, об’єктами та іншими конструктами, які були спеціально створені чи адаптовані з певною науковою метою і мають емпіричну підтримку» [9, с.18]. Незважаючи на певні (у тому числі – і понятійні) труднощі, дослідження моделей комунікації, між тим, справа вдячна – як стверджує Г.Г.Почепцов, «у рамках вивчення комунікації можлива побудова різного роду моделей, які відповідають поставленим перед дослідником або практиком завданням» [11, с.159].

Формулюючи наше бачення шуканої моделі комунікативного процесу (адже комунікація нас цікавить насамперед як процес) у місцевому самоврядуванні як представленого в графічній формі наочного зображення взаємодій та взаємозв’язків, місця розташування елементів комунікації, варто згадати про зауваження Д.Барнлунда (Barnlund D.): «насамкінець, адекватність кожної моделі залежить, в якій мірі вони стимулюють дослідження і узагальнюють результати в зрозумілих схемах» [194, s.53].

У пошуках адекватної моделі комунікативного процесу також важливо пам’ятати про основні вимоги до бездоганних моделей комунікації, сформульовані К.Дойтчем (Deutsch K.): «вони систематизують поняття, пояснюють процеси і прогнозують результати» [12, с.24].

Однак саме тільки визначення і опис моделей комунікації через їх велику кількість та різноманітність описуваних явищ, скоріше, утруднить аналіз комунікативного процесу, ніж спростить його: «процеси комунікації є ключовими в людській цивілізації, що обумовлює множинність можливих моделей комунікації» [11, с.159]. Відтак, важливого значення набуває знаходження критерію, які дозволятимуть виокремити групи моделей, що піддаються спільному аналізу.

Розуміючи безперспективність спроб аналізу чи хоча б опису усіх представлених в науці моделей комунікації, у даному дослідженні, услід за Д.Брайантом та С.Томпсон [12, с.24-30], зосередимося на описі двох типів моделей – по-перше, тих, які описують різні комунікативні процеси та, по-друге, тих, які пояснюють певні наслідки впливу комунікації співвідносно до певного соціального середовища (соціальної системи).

У свою чергу, для групи моделей, які описують комунікативні процеси, згадуваним критерієм виокремлення може слугувати наявність комунікативної тріади: комунікатора (автора повідомлення) – повідомлення – комуніканта (отримувача повідомлення). Розгляд такої тріади дозволяє, за Д.МакКвелом [195], розрізнити чотири способи концептуалізації комунікації, які стають своєрідним підґрунтям для розробки різних засадничих моделей комунікативного процесу, а саме моделі трансмісії, ритуалу, привернення уваги та рецепції. З цього приводу Т. Гобан-Клас пропонує уявити квадрат [194, p.54], площа якого представлятиме сам комунікативний процес, а його сторони – чотири різні концептуалізації, які обмежують цей процес (рис. 1.1).

Домінуюча парадигма комунікативного процесу пов’язана із розглядом комунікативного процесу як трансмісії певної кількості інформації, як повідомлення, визначеного комунікатором (джерелом комунікації). У межах цієї парадигми науковий дискурс із 30-их років ХХ ст. продукував доволі цікаві моделі, найбільшого поширення з яких набули лінійна (класична) модель, модель сигнального повідомлення, циркулярна (замкнута) модель, модель двоступеневого потоку тощо.

Рис. 1.1. Чотири концептуалізації відносно комунікативного процесу

Запропонована у 1948 р. «одним з батьків-засновників комунікативних досліджень в США» [196, p.6] Г.Ласуелом (Lasswell H.) лінійна (класична) модель комунікативного процесу включає пֹять елементів: хто? (передає повідомлення) - комунікатор; що? (передається) – повідомлення; як? (здійснюється передача) – канал комунікації; кому? (спрямоване повідомлення) – аудиторія; з яким ефектом? (ефективність повідомлення) – результат.

При цьому, зважаючи на справедливе зауваження Л.М.Федотової у своїй монографії [13], потрібно відзначити: підхід Ласуела і його послідовників полягав у тому, що слова, які вживаються під час спілкування і способи, за допомогою яких вони оперують цими словами, відображають їх соціальні інтенції. Тому слова, за Ласуелом, не просто «знаки», які позначають матеріальні об’єкти, а й іноді слова – «символи», якщо враховувати те, ЩО ці слова говорять про феномени нематеріального світу (ідеї, світоглядні установки тощо): «Ми можемо говорити про фізичні явища, використовуючи "знаки", і сенс подій, використовуючи "символи» [197, p.83]

Згідно з інтерпретацією лінійної моделі комунікативного процесу С.М.Квіта, «на першому місці розташовані ті, хто створюють інформаційне повідомлення» [9, с.15], тобто т.зв. професійні комунікатори. Далі, за цією інтерпретацією, іде безпосередньо інформація, потім – ЗМК, за ними – аудиторія.

Зрештою, різноманітний вплив повідомлення на масову аудиторію зумовлює певну реакцію аудиторії на повідомлення (ефект комунікації, її результат). Отже, в такому разі можемо зробити висновок, що згадувана парадигма Г.Ласуела кореспондується із поглядом Д. де Флера та Е.Деніса (DeFleur D., Dennis E.) на комунікацію, в якій вони виділяють декілька стадій «життєвого циклу» повідомлення: воно формулюється професійними комунікаторами; надсилається швидко і безперервно за допомогою медіа-засобів (каналів); поширюється відповідно до структури і особливостей аудиторії; при цьому окремі представники аудиторії інтерпретують зміст повідомлення згідно з їхнім досвідом; як результат сприйняття цього змісту аудиторія зазнає певного впливу – це, у підсумку, і свідчить про ефект комунікації.

Модель сигнального повідомлення, або т.зв. удосконалена (шумова) модель математика К.Шеннона (Shannon С.) була призначена для опису комунікації засобами телефонії і розповсюджена В.Вівером на всі види комунікації, додала до лінійної схеми суттєвий елемент – шумовиння (перешкоди), які супроводжують (а іноді і спотворюють) комунікацію. Подальший розвиток «лінійної моделі» призвів до введення різними дослідниками додаткових питань («в якій ситуації?» – Форсдейл; «для чого?» – Кафель), поки Бреддок не визначив 69 питань, які підлягають аналізу під час вивчення комунікативного процесу [194, s.57]. При цьому введення додаткових питань слугує для створення нової, прикладної моделі комунікації – як, для прикладу, в інтересах проведення контент-аналізу це зробив у 1969 р. Оле Холсті (Holsti O.R.), додавши у лінійну модель питання «чому?», яке співвідноситься із описуваним Г.Г.Почепцовим елементом комунікації як «процес кодування» [11, с.232].

У відповідь на критику моделі Г.Ласуела (дослідниками відзначалася її лінійність, моноспрямованість), В.Шрам та К.Остгуд у 1958 р. запропонували циркулярну (замкнуту) або збалансовану модель комунікації, в якій комунікатор (автор повідомлення) і реципієнт виступають рівноправними партнерами. При цьому велике значення надається зворотньому зв’язку між ними, який ніби врівноважує прямий зв’язок за такою схемою: кодування – повідомлення - декодування – інтерпретація – кодування – повідомлення – декодування – інтерпретація. Відтак, комунікація вважається завершеною після повернення інтерпретованого і кодованого певним чином повідомлення до ініціатора комунікації.

«Моноспрямованість» моделі Г.Ласуела вдалося подолати соціологу Лазерфельду у своїй моделі двоступеневого потоку інформації (Lazarsfeld), згідно з якою «ідеї від мас-медіа надходять до лідерів думок (перший ступінь), а від них – до ідейних прихильників (другий ступінь) [14, с.155]. Тобто ми маємо два односторонні процеси комунікації – комунікація між мас-медіа та лідерами думок («opinion leader») та комунікація між лідерами думок та їх ідейними прихильниками («opinion followers»).

Варто відзначити, що модифікації теоретичних уявлень Г.Ласуела про комунікативний процес пізніше допомагали іншим дослідникам пояснювати складні суспільні процеси, зокрема, питання впливу і поширення ідей. Наприклад, Коландер і Коутс (Colander and Coats), одну із своїх моделей поширення ідей зпропоновули уявити як метафору: ідеї – це потоки інформації. Відтак, актуальними стає знаходження відповідей на запитання: «Якими є їх (тут і далі: ідей – С.Ш.) джерела? Хто отримує їх? Яким є сигнал - сильним чи нечітким? Як передаються сигнали? Як вони розшифровуються? Чи спостерігається ефективний зворотний зв’язок?» [15, с.162].

Таким чином, основні елементи комунікативного процесу (комунікатор, повідомлення, реципієнт комунікації, кодування, канал, перешкоди, результат, зворотній зв’язок) були введені до наукового обігу ще у 40-50-их роках минулого століття, а в подальшому набули детальнішого опису співвідносно до специфіки комунікативних завдань чи галузі, в якій відбувалася комунікація.

Опис інших моделей трансмісії (модель всемогутньої пропаганди С.Чахотіна (1939), топологічна модель К.Левіна (1947), суспільно-культурологічна модель А.Тюдора (1970) тощо, а також моделей, які принципово відрізняються від підходу трансмісії - експресивна (ритуальна) модель, модель розголосу (привернення уваги) та моделі перцепції не можуть бути детально розглянуті в межах даного дослідження. Ґрунтовний опис цих моделей міститься в роботах [11; 12; 194; 195].

Слід відзначити, що описувані моделі, незважаючи на використання у них елементів комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні, не враховують того, що місцеве самоврядування є складною соціальною системою, із притаманними їй своєрідними процесами взаємодії між структурними елементами. Відтак, наведені моделі є тільки теоретичним поглядом на комунікацію взагалі, безвідносно до її видів та ролі у функціонуванні соціальних систем.

Розглянемо моделі, які пояснюють наслідки впливу комунікації співвідносно до соціального середовища (соціальної системи). Отже, для з’ясування впливу комунікації з огляду на соціальне середовище, в якому вона відбувається, розглянемо адекватний опис моделі системного рівня, в якій знайде відображення вплив комунікації на середовище – в нашому випадку – на соціальну систему місцевого самоврядування і навпаки – середовища на комунікацію.

З метою опису різних видів та рівнів впливу комунікації, від суто індивідуального до групового або навіть глобального в масштабах всієї планети, використовуються моделі як мікро-, так і макроаналітичного типу.

Індивідуальний вплив комунікації відображається у психологічній моделі Комстока та у моделі когнітивної обробки Торсона. Однією з найбільш ефективних моделей для опису безпосереднього впливу комунікації на індивідуальних споживачів можна вважати психологічну модель Комстока (Comstock). Модель передбачає, що поведінка персонажів телепередач може впливати на поведінку глядача [12, с.28]. Індивід навчається поведінці, яке він бачить на екрані, і може переймати його. Використання нової поведінки обумовлюється її значимістю (або психологічною важливістю) для індивіду, а також ступенем хвилювання чи мотивацією індивіду (дана характеристика в рамках моделі називається збудженням), що досягається в результаті використання (застосування) такої поведінки. Важливою змінною, що визначає інтенсивність впливу комунікації, виступає сприйняття реальності зображеної поведінки. Тобто, чим реалістичніший комунікативний образ, сформований повідомленням, тим сильніший психологічний вплив на глядача і тим сильніший потенційний вплив на його поведінку. Відповідно, можемо припустити, що найсильнішим впливом в даній моделі володіє безпосередньо побачена і пережита індивідуумом практика поведінки.

Ще один приклад моделі, яка демонструє індивідуальний психологічний вплив комунікації, - модель когнітивної обробки Торсона (Thorson). Коли мова йде про когнітивний (або ментальний) вимір, відповідні моделі іноді представляються безпідставно ускладнені [16, с.60], але така складність необхідна для точної репрезентаціі численних факторів та етапів процесу обробки комунікативних повідомлень. У фокусі уваги автора моделі були дії, що забезпечують обробку інформації телевізійних рекламних роликів. Модель враховує зацікавленість і увагу індивідуального глядача у відношенні до повідомлення, особливості його пам'яті і навіть мовні здібності як фактори, що визначають потенціал впливу повідомлення. Відповідно, іноземцю важче, ніж носію мови, зрозуміти і запам’ятати інформацію.

Психологічні моделі комунікації міжособистісного рівня впливу зосереджуються насамперед, на описі психологічних складових комунікативного процесу. Популярною у застосуванні для ведення бізнесу та впровадження сучасних управлінських технологій виявилася теорія транзакційного аналізу, розробником якої став Е.Берн (Berne E.): «він припустив, що в кожен окремий момент часу люди можуть перебувати в одному з его-станів, тобто особливими наборами почуттів і переживань, пов'язаними з певним паттернами поведінки» [17, с.20]. Відтак, Е.Берн запропонував розрізняти три таких его-стани – Батька (екстерапсихіка), Дорослого (неопсихіка) та Дитини (архепсихіка).

Методика Е.Берна застосовна для опису комунікативного процесу не лише в міжособистісному вимірі, але й у соціальних системах [18 - 20]. Як відзначає Е.Мерман, «транзактний аналіз пропонує моделі для спостереження, опису, розуміння та обговорення особистості та соціальних відносин між людиною і соціальною системою» [1, с.41]. Комунікативний процесс при цьому підході набуває слідуючої моделі: комунікатор (що психологічно складається з трьох его-станів) формує повідомлення комуніканту (його психологічний портрет також сформований із трьох складових). Комунікант реагує на отримане повідомлення формуванням свого повідомлення, і власне в цей момент відбувається транзакція: учасники комунікативного процессу (УКП) обмінюються ролями. Зображаючи УКП у вигляді симетрично розташованих навпроти одне одного стовпчиків із трьох его-станів, а повідомлення у формі стрілок (при цьому повідомлення відправляється з певного его-стану комунікатора і досягає теж певного его-стану комуніканта), ми отримаємо графічну модель міжособистісної комунікації. Якщо адресат відповідає не з того ж самого его-стану, з якого йому було відправлене повідомлення, то лінії комунікації на графічній схемі перетинаються, а трансакції називаються перехресними: «існує 72 види перехресних транзакцій» [17, с.28].

Теорія транзакційного аналізу стала основою для формування програм тренінгів з професійної комунікації, позаяк дозволяє наочно сформувати уявлення про комунікативний процес, при цьому визнається, що перехресні транзакції ускладнюють комунікацію, а паралельні сприяють спілкуванню. Не маючи можливості детально зупинитися на подальшому розгляді цієї моделі, дозволимо собі припустити, що навіть побіжний контент-аналіз публічних виступів УКП в місцевому самоврядуванні допоможе виявити причини неадекватності сприйняття тих чи інших тез, обстоюваних у виступі. Так, з великою долею ймовірності ми знайдемо мовні конструкції та шаблони поведінки Батька у месиджах (посланнях, повідомленнях) посадовця міського самоврядування, спрямовані на «нерозумну» Дитину (членів територіальної громади). Такі ігри, в яких люди несвідомо, але добровільно вибирають для себе потенційно дефективні соціальні ролі [21] в умовах місцевого самоврядування не сприяє ні налагодженню дієвої комунікації між УКП, ні залученню громадян до аналізу і прийняття рішень, зрештою, - до безвідповідальності. Зрештою, бути Дорослим (тобто, у нашому випадку - свідомо оцінювати можливості і перспективи розвитку територіальної громади) важко, коли реальну дійсність затьмарюють необґрунтовані вірування Батька або ілюзії Дитини.

Психологічні аспекти практичного застосування комунікативного впливу сьогодні стали предметом уваги вітчизняних дослідників у сфері реклами і маркетингу. Так, розглядаючи теорію архетипів Карла Юнга (C.G.Jung), В.П.Скуба робить висновок про те, що «відомі світові бренди використовують досягнення теорії архетипів упродовж тривалого часу, що дозволяє займати лідируючі позиції серед виробників певної продукції, постійно знаходитися у полі зору споживачів…» [22, с.190]. Також психологічні підходи в сукупності із лінгвістичними положеннями можуть успішно застосовуватися, наприклад, для аналізу текстів виступів політичних діячів, що і було зроблено нами в співавторстві із психологом Я.І.Збитковським [23].

Значний інтерес може для нашого дослідження представляти модель симетричної та компліментарної комунікації, описана Полом Ватцлавіком (Paul Watzlawick) у своїх «п’яти тезах про комунікацію» [1, с.19]. П.Ватцлавік вважає, що комунікативний процес може бути симетричним або компліментарним в залежності від того, на чому базуються відносини між комунікатором і комунікантом – на рівноправності і схожості чи на нерівності і відмінності. Відтак, симетричні відносини відзначаються своїм спрямуванням до рівноправ’я і на мінімізацію відмінностей між УКП, у той час як компліментарна взаємодія базується на відмінностях між УКП.

Описуючи комунікативний процес у соціальних системах, зокрема, досліджуючи вплив масової комунікації, прийнято послуговуватися у першому наближенні простою моделлю «стимул (С) – реакція (Р)». При цьому «комунікація розглядається як незалежна, а аудиторія та її досвід, настановки та поведінка – як залежна» [14, с.150]. У вказаній моделі «С-Р» між змістом (комунікацією) та впливом (отриманням комунікантом досвіду, зміною поведінки) передбачається односторонній та лінійний зв’язок. Оскільки модель «С-Р» не може враховувати різні змінні, що знаходяться між комунікатором та комунікантом, то з часом вона трансформувалася в модель «О–С–О–Р», тобто до старої моделі додалися «опосередковані змінні» (у Г.Штромайєра – «проміжні змінні» [9, с.152] – С.Ш.) та «обумовлюючі змінні» (рис. 1.2).

Груповий вплив комунікації (вплив на соціальному рівні) досліджується, зокрема, моделлю медіа-залежності та моделлю настановчості. Як приклад впливу комунікації на соціальному рівні візьмемо модель медіа-залежності, розроблену Де Флером і С. Болл-Рокешем (DeFleur & Ball- Rokeach). Предмет цієї моделі - відносини між мас-медіа (інформаційною системою) і суспільством (соціальною системою). Модель вказує [12, с.29], що в сучасному суспільстві залежність індивідів від ЗМІ як джерела новин та інформації безперервно зростає. Рівень залежності індивідів від ЗМІ та інтенсивність медіа-впливу тісно пов'язані зі стабільністю або нестабільністю суспільства і ступенем соціальної важливості, яка надається мас-медіа як джерелу інформації.

Відповідно, у критичній ситуації (як, наприклад, трагічна смерть президента Л.Качинського 10 квітня 2010 року, оголошення результатів повторного голосування на виборах Президента України 7 лютого 2010 року) люди звертаються до ЗМІ як джерела інформації і навіть психологічного комфорту.

Залежність індивідуальних членів суспільства від мас-медіа в таких ситуаціях зростає. Відповідальність медіа перед суспільством за об’єктивне зображення дійсності регламентується і у внутрішньокорпоративних стандартах ЗМК: «уникаючи стереотипів і зображуючи повний спектр соціальних ролей, ми повинні пам’ятати про небезпеку показати суспільство, якого не існує» [24, с.76].

Рис.1.2. Удосконалена модель «стимул-реакція»

На цю небезпеку вказує і вітчизняний філософ Д.М.Шевчук: «Нові технології медіа та комунікації в процесі свого розвитку виявляють помітну тенденцію до створення альтернативної реальності» [25, с.210].

Інші підходи до вивчення впливу комунікації знайшли своє висвітлення у теоріях культивування, соціальної настанови, соціалізації, використання і задоволення детальніше описані дослідниками [9], [11], [16], [194]. Водночас вважаємо вартим уваги і думку апологета ще однієї теорії - Максвела Мак-Комбса (McCombs M.): «найпоказовішою та водночас найкраще заду коментованою інтелектуальною картою цього впливу є теорія настановної ролі масової комунікації…» [26, с.19]. Розвиваючи вказану теорію, М.Мак-Комбс пропонує розглянути модель цибулини як візуальну метафору медійної настановчості, маючи на увазі багатошаровість чинників встановлення «порядку денного». При цьому на поверхні теоретичної «цибулини» дослідник розташовує провідні зовнішні джерела новин (міський голова, політична кампанія, щоденна громадська діяльність). «Дещо глибше розташовуються взаємодії та взаємовпливи різних медій, де ми маємо справу з феноменом, який найчастіше називають міжмедійною настановчістю» [26, с.152]. І, нарешті, соціальні норми суспільства та традиції висвітлення новин з боку комунікатора (цей шар передує серцевині «цибулі») визначає основні правила формування «порядку денного».

Вищезгадана «теорія настановної ролі…» або «порядку денного» (agenda setting) активно застосовується у наші дні інформаційними службами органів влади у своїй діяльності [27]. У цьому, власне, і полягає роль цієї теоретичної моделі для практичного застосування. Не надто переймаючись проблемою, наскільки адекватно теорія описує безапеляційне втручання медіа в комунікативний процес, в даному випадку в процес формування «порядку денного», практики (не без успіху) зосереджують свої зусилля на емпірично доведеній можливості ефективного впливу на «порядок денний». Слід зауважити, що під інформаційним порядком денним (тижневим, річним, порядком проміжку часу, що збігається з каденцією того чи іншого посадовця на виборній посаді) розуміється «сукупність тем та інформаційних приводів, що викликають домінуючі та переважаючі джерела збудження інформаційного простору в їх пріоритетності для аудиторії на даний момент часу» [27, с.37]. При цьому слід взяти до уваги висновок Бернарда Коена (Cohen B.), який вважав, що «мас-медіа впливають на те, ПРО ЩО люди думають, проте не обов’язково на те, ЩО вони при цьому думають» [14, с.163].

Практики інформаційної діяльності в галузі державного управління, базуючись на моделі «встановлення порядку денного», пропонують процедурний підхід до вивчення впливу комунікації на соціальну систему та впровадження комплексу заходів для втручання у формування і спостереження (моніторингу) за змінами комунікативного простору (встановленого «порядку денного») з метою найефективнішого представлення ідеї, позиції лідера в суспільній думці. Так, досліджуючи структуру комунікативного процесу з такої прикладної точки зору, Л.Я.Сухотерін та І.В.Юдінцев пропонують уявляти структурну побудову комунікативного процесу «як сукупності видів діяльності, що здійснюються при організації інформаційної кампанії в їх циклічній послідовності» [27, с.96]. Перша ланка цієї циклічної структури виглядатиме як послідовна зміна моніторингу (М, від англійського «to monitor» – перевіряти, контролювати), креативу (К, від аглійського «to create» – створювати) та деліверингу (D, від англійського «to deliver» – доставляти, доносити). Таким чином, схематично структуру комунікативного процесу можна зобразити у лінійній схемі (рис.1.3).

М → С → D → М → ….

Рис. 1.3. Структура комунікативного процесу (аспект «порядку денного»)

Дослідники наполягають на розгляді інформаційної роботи зі спостереження та впливу на комунікативний простір як управлінського процесу, відтак, відзначається, що зниження керованості цим процесом суперечить меті інформаційної роботи [27, с.97].

Аналіз моделей через способи сприйняття комунікативного процесу також, на нашу думку, може бути корисним для дослідження сутності комунікативного процесу. Як стверджує І.П.Яковлєв, «усі комунікації можуть бути описані такими моделями як лінійна, інтеракційна та транзакційна» [4, с.12]. Такий підхід описує різні способи сприйняття комунікативного процесу.

За умови використання цієї методології, лінійна комунікація є найпримітивнішою формою комунікації і означає односторонність спрямованих комунікатором повідомлень, без зворотного зв’язку з комунікантом. Як вже вказувалося вище, така форма комунікації властива зазвичай тоталітарному суспільству із наперед визначеною (заданою) монологічністю комунікативного потоку. У той же час така комунікація може бути досить ефективною за умови вдало підібраних медіа - каналів. До недоліків лінійної комунікації відносять неможливість вносити корективи у кодування переданого повідомлення. До того ж, у будь-який момент комунікація може обірватися не лише через бажання комунікатора, але й через не-сприйняття повідомлення комунікантом (мається на увазі не лише обрив лінії проводового радіо, але й небажання чи «стомленість» комуніканта). Оперативно відстежити сприйняття повідомлення в такій ситуації уявляється надзвичайно важким завданням. Відповідником для цієї моделі у сфері PR та маркетингових комунікацій є прості рекламні повідомлення, поширювана носіями, які не передбачають зворотного зв’язку з клієнтом.

Інтерактивна модель позбавлена односторонності лінійної комунікації і передбачає зворотній зв’язок між комунікатором і комунікантом, що дозволяє цим обом учасникам комунікативного процесу (УКП) краще адаптуватися одне до одного. По суті, у цій моделі описана ситуація, коли відбувається одноразова зміна ролей – комунікант стає комунікатором і комунікатор - комунікантом. Відповідником для цієї моделі у сфері PR та маркетингових комунікацій є двостороння асиметрична модель зв’язків з клієнтами, при якій вдається вимірювати громадську думку і будувати ефективні програми комунікацій із громадськістю. Навіть традиційні для лінійної моделі комунікації ЗМК можуть застосовувати цю модель, вводячи інтерактивне голосування радіослухачів чи телеглядачів, упроваджуючи практику прямих ефірів із можливістю дотелефонуватися (надіслати SMS-повідомлення) до студії і поставити запитання герою радіо-, телепередачі. Бізнесові вигоди такого підходу до комунікації виявляються, насамперед, у царині маркетингу, тобто у можливості виробників продукції (надавачів послуг) краще зрозуміти потреби ринку і смаки покупців.

Транзакційна модель комунікації передбачає не разову зміну ролей між УКП, а багаторазову і почергову зміну ролей. Зрозуміло, що практичне застосування такої моделі вимагає певного рівня підготовки з боку УКП, їхнього володіння етичними нормами ведення діалогу і, зрештою, відігравання певної соціальної ролі, здійснення певної кваліфікованої функції у соціальній системі (саме через питання, пов’язані із здійсненням цих функцій, і виникає необхідність комунікації, причому складного, транзакційного характеру). Отже, і ризики можуть виникати більші: «у результаті такої мультиспрямованої взаємодії комунікації стають найбільш дієвими у плані взаєморозуміння як в згоді, так і в незгоді» [4, с.13].

Відповідником транзакційної моделі у сфері PR є двостороння симетрична модель, яка застосовується з метою налагодження тривалих і взаємовигідних відносин із громадськістю, що базуються на взаєморозумінні і гармонійному узгодженні інтересів. Іншими словами, відносини з громадськістю будуються в межах парадигми Кооперації. І якщо інтерактивна модель дає можливість для формування ефективних програм комунікацій із громадськістю, то транзакційна модель дозволяє планувати і впроваджувати довготривалі комунікативні стратегії, в яких згадувані програми комунікацій відіграють підпорядковану роль і набувають ознак тактики в межах певної стратегії. На логіку розвитку ЗМК в сторону до двосторонньої комунікації вказують французькі дослідники [28], відзначаючи глобалізацію описуваних процесів, а російський соціолог І.Д.Фомічова вважає, що «загальна спрямованість розвитку засобів розповсюдження інформації полягає в утвердженні гетерархічного (горизонтального, рівноправного) порядку замість ієрархічного (вертикального, з домінуванням одного із суб’єктів спілкування)» [29, с. 17-18].

Місцеве самоврядування, як і будь яка інша складна соціальна система, включає в себе і комунікативні підсистеми, в яких комунікативний процес відбувається у різних формах – присутні лінійні, інтерактивні і транзактивні комунікації. Від того, яка саме модель стає домінуючою в тій чи іншій підсистемі, і визначається загальний комунікативний характер як цієї підсистеми зокрема, так і системи місцевого самоврядування загалом.

На цьому етапі аналізу існуючих моделей комунікації можемо підійти до опису синтетичної моделі комунікативного процесу в місцевому самоврядування. Адже навіть побіжний аналіз існуючих теоретичних конструкцій та моделей комунікативного процесу дозволяє говорити про різноманітність підходів до вивчення комунікації і, як наслідок – до появи великої кількості цих конструкцій та моделей. Разом з тим, різні, на перший погляд, моделі є співставними, а інколи і взаємодоповнюючими, позаяк «їх розбіжності, по суті, є наслідком… по-різному звуженого погляду й акцентування на різних аспектах…» комунікативного процесу [14, с.150]. Тому поставлене дослідницьке завдання – запропонувати синтетичну модель, яка б найповніше описувала комунікативний процес у місцевому самоврядуванні – виглядає здійсненним. Однак саме зараз слід звернути увагу на декілька методологічних зауважень.

Вочевидь, створення нової синтетичної моделі не повинне у результаті штучно ускладнити графічне представлення комунікативного процесу. Перестороги стосовно позірної простоти запропонованих моделей необґрунтовані, адже ще Д.Барнлунд стверджував: «якщо звичайні моделі комунікації видаються занадто примітивними, то це тому, що наше розуміння цього процесу є занадто примітивним» [194, s.73]. Відтак, хороша модель, якій притаманна евристична цінність, і повинна, на нашу думку, складатися із елементів, простіших від описуваних явищ.

Для найпростішої ілюстрації такої синтетичної моделі комунікативного процесу у соціальній системі, на нашу думку, може бути запропонована Ліндою Джуелл (Jewell L.) у своїй праці [30, с.560] модель (див. рис. 1.4).

Також уявляється невирішуваним завданням побудова точної і вичерпної моделі для конкректної сфери застосування комунікативного процесу. Тож очевидно, що теоретична модель комунікативного процесу зберігатиме в собі риси певного узагальнення. Відтак, модель буде застосовна для багатьох споріднених сфер, в якій відбувається комунікативний процес.

Рис.1.4. Найпростіша синтетична модель комунікативного процесу у соціальній системі

Однією із моделей, яка була побудована із врахуванням вищезгаданих методологічних зауважень, є синтетична модель Т.Гобана-Класа (T.Goban-Klas). Сам автор визнає недосконалість моделі, її схематичність, водночас відзначимо і деякі важливі особливості цієї теоретичної побудови [194, s.61]. Так, наприклад, суспільні інституції відділені на схемі від суспільства, хоча й знаходяться у цьому суспільстві. Це пов’язано із особливою роллю, яку відіграють громадські інституції в комунікативному процесі. Не випадково у моделі знайшов відображення той факт, що люди самостійно обирають комунікативні канали, через яку вони отримують повідомлення.

На основі описаних моделей можемо підійти до синтезованої, узагальненої моделі комунікативного процесу (див. рис.1.5), яка б, до того ж, найточніше описувала комунікацію у досліджуваному нами середовищі місцевого самоврядування.

Для цього спробуємо насамперед дати власні визначення основних елементів комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні.

Комунікативний процес – процес становлення, розвитку і функціонування соціальної системи місцевого самоврядування, який забезпечує зв'язок між людьми і їх спільнотами, інституціями; сприяє накопиченню, збагаченню та збереженню соціального досвіду членів територіальної громади; сприяє розподілу і організації праці і спільної діяльності; є передумовою трансляції культури (використано [2, с.261]- С.Ш.).

Учасники комунікативного процесу – суб’єкти і об’єкти комунікації, які беруть участь в комунікативному процесі на індивідуальному, міжособистісному, груповому (внутрігруповому) та міжсистемному (між-організаційному) рівні комунікації.

Комунікативний простір – сукупність комунікативних та інформаційно-комунікаційних взаємодій суб’єктів комунікації, об’єднаних спільною територією, фаховими знаннями та статусно-рольовими правилами, що визначає їхню комунікативну поведінку (використано [31] – С.Ш.). Комунікативний простір - це складне утворення з певною системою зв'язків, його можна вважати наділеним відповідними системними властивостями: цілісністю, структурністю (він структуризується комунікативними процесами), місцем кожного компонента в системі комунікативного процесу. Комунікативний простір місцевого самоврядування також може бути визначений в якості частини (підпростору) соціо-культурного простору суспільства.

Повідомлення – певним чином кодована інформація, яка через канал комунікації доставляється до кінцевого отримувача (лінійна комунікація) чи посередника (двоступенева комунікація).

Комунікатор (джерело комунікації) – творець (автор) або відтворювач (ретранслятор) повідомлення, суб’єкт, від якого спрямовується комунікація. У якості комунікатора може виступати як окремий член територіальної громади, так і група громадян (інституалізована чи ні).

Комунікант (аудиторія комунікації) – отримувач повідомлення, суб’єкт, на якого спрямована комунікація. У якості комуніканта може виступати як окремий член територіальної громади, так і певна (адміністративна, соціальна, політична, етнічна, економічна тощо) група (аудиторія).

Канал комунікації – комплекс природних, технічних та інструментальних засобів і відповідних їм способів передачі повідомлення між суб’єктами комунікації в комунікативному процесі з попереднім кодуванням і послідуючим декодуванням (або без такого).

Поле ефективного комунікування – умовний майданчик, що утворюється перетином поля стійкої передачі повідомлення та поля стійкого прийому повідомлення при найменших перешкодах, пов’язаних із декодуванням і сприйняття змісту повідомлення.

Рис.1.5. Синтетична модель комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні:

1 – суспільні і владні інституції, в т.ч. соціальні системи місцевого самоврядування (МС);

2 – виробництво комунікації (2А – продукування повідомлень, 2Б – творчі групи, 2В – розповсюдження повідомлення);

3 – комунікатори (Кі, …Кn);

4 – нормативне регулювання комунікативного процесу;

5 – суспільне регулювання комунікативного процесу;

6 - поле переказу (доставки) повідомлення;

7 – поле відбору (отримання) повідомлення;

8 – напрям надісланого повідомлення;

9 – вибіркове сприйняття отриманого повідомлення;

10 – поле ефективного комунікування (перетин ліній 6 і 7);

11 – громада (11А – аудиторія комунікації);

12 – комуніканти (отримувачі повідомлення – Оі, …Оn);

13 – громадські інституції і соціальні системи МС.

Комунікативний потенціал - організаційна, структурна та креативна здатність взаємодіючих елементів комунікативного процесу (надавача та отримувача повідомлення, самого повідомлення, каналу комунікації) до здійснення ефективної комунікації.

Слід відзначити, що подана модель, не зважаючи на використання у ній відомих елементів комунікативного процесу в місцевому самоврядуванні, не враховує того, що місцеве самоврядування є складною соціальною системою, із притаманними їй своєрідними процесами взаємодії між структурними елементами. Відтак, побудована модель є тільки теоретичним і доволі спрощеним поглядом на комунікативний процес у місцевому самоврядуванні.

Заслуговує на увагу концептуальний підхід до комунікативного процесу як до процесу, що за своїм змістом описує втручання у комунікативний простір. Такий підхід нами вважається перспективним з огляду на застосування і в інших галузях – зокрема, у педагогіці. Так, наприклад, нами була свого часу обґрунтована потреба у розгляді «кожної окремої роботи студента як повідомлення, як причини для втручання в комунікативний простір» [32, с.97] під час викладання в НУ «ОА» навчального курсу «Основи журналістської майстерності» [33] і проведення тренінгових програм для практикуючих журналістів і фахівців у сфері масової комунікації. Така спрямованість викладу навчального матеріалу «вже дає свої перші результати – випускники… працюють позаштатними та штатними журналістами в редакціях обласних видань» [34].