3.1. Перспективні напрями розвитку комунікативного потенціалу місцевого самоврядування в Україні

Стратегічність як парадигма будь-якої комунікативної дії детермінується складністю і кількістю взаємопов’язаних систем і відносин, які беруть участь у творенні комунікації. Тільки маючи чітко поставлену мету, тільки розробивши стратегію, визначивши стратегічний задум комунікації, можна сподіватися на успіх.

Стрімкий розвиток суспільно-політичних процесів в Україні фактично прирік традиційні комунікативні технології (КТ) на швидке моральне старіння та навіть вимирання. Відтак, учасники комунікативного процесу (УКП) похапцем підшуковують нові КТ, а оскільки часу на їх апробацію, і коштів – на їх досконале втілення – не вистачає, то негативний результат при практичному їх впровадженні практично гарантований. Водночас асортимент використовуваних КТ (іноді – взаємосорбентних чи взаєморезистентних) настільки широкий, що деяких успіхів все таки вдається досягти. Але відсутність чіткого пост-комунікативного аналізу і часова обмеженість застосування комунікативних технологій (іноді ці часові рамки співпадають з терміном виборчої кампанії, з днем голосування, з прийняттям бюджету, громадського обговорення якогось рішення органу місцевого самоврядування тощо) приречено відтворюють старі помилки і під час наступних інформаційно - комунікативних кампаній, при чому в суттєво інших соціально-економічних умовах і без надання достатньої уваги задля планування і впровадження комунікативних стратегій (КСт).

У той же час на окрему увагу заслуговує безпосередній розгляд практичного застосування КСт у місцевому самоврядуванні, розробка понятійного апарату, визначення загальних підходів до розробки і впровадження КСт в залежності від конкретних завдань, які постають у галузі місцевого самоврядування під час комунікативного процесу.

Динамічно зростаючі можливості мережі Інтернет у сфері масової комунікації вже знаходять і в короткотерміновій перспективі знайдуть все більш широке застосування з боку учасників комунікативного процесу. Інтерес політтехнологів та політиків до Інтернет-комунікації (Е-комунікації) стає нам зрозумілим не тільки через появу такого нового феномену як Інтернет-спільнота (Е-спільнота), але і через необхідність пошуку нових ефективних методів комунікації та мобілізації електорату. Зацікавлення центрального апарату державних органів у наявності дешевих і оперативних засобів комунікації із ЗМІ, своїми підрозділами та звичайними громадянами також стає зрозумілою хоча б з огляду на структури веб-сайтів окремих міністерств. Водночас застосування Е-комунікацій у галузі місцевого самоврядування ще є недостатньо вивченим питанням, до того ж, не підкріпленим у достатній кількості прикладами практичного застосування. Безумовно, що об’єктивним чинником такого стану речей в інформаційній політиці на місцевому рівні виступає хронічна нестача коштів і відсутність суттєвих інвестицій. Однак слід також і відзначити, що бурхливий розвиток Е-комунікацій припадає на той час, коли особливо актуалізується завдання пошуку нових засобів комунікацій, тобто саме зараз, у часи економічної рецесії, коли фінансові ресурси будь-якої інформаційної діяльності істотно обмежуються.

Безперечно, існуючий стан речей із використанням наявного КПот не може задовільнити УКП в місцевому самоврядуванні. Відповідно, виникає завдання окреслити напрями, в яких можна реалізувати збільшення КПот з подальшим ефективнішим форматуванням комунікативного простору і досягнення поставлених перед територіальними громадами завдань за допомогою комунікативних стратегій.

У цьому аспекті корисним буде проаналізувати політичні і технологічні чинники запровадження новітніх комунікативних технологій у галузі місцевого самоврядування, описавши позитивні і негативні наслідки впровадження Е-комунікацій, а також чинники, які гальмують процес впровадження Е-комунікацій у місцеве самоврядування.

Перспективним середовищем і умовою для формування принципово нового, потужнішого КПот ми вважаємо застосування не-унормованих чинним законодавством, але запроваджуваними на практиці форм безпосередньої участі громадян як неформалізованих (і від того стійкіших) утворень із міцними комунікативними зв’язками.

Серед невирішених повністю на даний час частин загальної проблеми залишаються: недостатній опис практик застосування новітніх засобів масової комунікації (ЗМК) у місцевому самоврядуванні, невизначеність передумов для застосування саме цих ЗМК при вирішенні завдань, які постають у різних комунікативних ситуаціях перед учасниками інформаційного процесу у місцевому самоврядуванні.

Отож, завданням даної частини дослідження є визначення передумов для розробки і впровадження інформаційно-комунікативних стратегій з використанням новітніх ЗМК у галузі місцевого самоврядування при наявності різних комунікативних ситуацій.

Власне, саме період рецесії стає тим часом, коли процеси (у тому числі й комунікативні) рухаються в бік від ресурсовитратності до високої технологічності і ресурсоощадності. Наприклад, в сучасний період лавиноподібного скорочення виробництва, обмеження рекламних бюджетів, небувало жорсткої конкуренції, рекламні та PR-кампанії переживають не найкращі часи. У той же час обсяги (в грошовому та контентному вираженні) Е-реклами стрімко зростають. Так, на думку директора української дослідницької компанії «Cortex» А.Колесника, «рекламодавці стали більш серйозно ставитися до інтернету як рекламоносія: багато клієнтів … вже почали думати про виділення коштів на інтернет-рекламу окремим рядком бюджету" [133].

Розвиток Е-комунікацій в бізнесі ми розглядаємо як досить вагому передумову для інтенсивного перенесення специфічних методів інформаційного та мотиваційного впливу на споживчу поведінку людини в іншу - політичну - область. І, якщо методологія роботи в області Е-комунікацій для бізнесу вже знайшла відображення в практичних посібниках PR-служб [134, с.271 - 304], [135, с.470 - 487], то для прикладного політичного процесу, особливо на локальному рівні територіальних громад, Е-комунікації ще вимагають детального вивчення.

Які ж передумови до практичного застосування Е-комунікацій існують сьогодні у місцевому самоврядуванні під час вирішення прикладних комунікативних завдань у цій сфері? При цьому під основними комунікативними завданнями у сфері місцевого самоврядування тут розуміються комплекси заходів, спрямовані на: 1) досягнення якісного рівня надання послуг населенню як основа економічного розвитку територіальної громади; 2) активізацію і залучення членів територіальної громади до прийняття рішень; 3) проведення демократичних процедур – місцеві і загальнонаціональні вибори, збори, слухання тощо; 4) проведення місцевих та загальнонаціональних інформаційних кампаній.

Однією з найпривабливіших для дослідників комунікативних ситуацій (КС) у місцевому самоврядуванні є, мабуть, вибори. Зупинимося і ми детальніше на розгляді саме цієї КС, вважаючи комунікативною ситуацією в місцевому самоврядуванні такий збіг умов і обставин під час життєдіяльності територіальної громади, коли виникає потреба розв'язати за допомогою комунікативних технологій певну проблему, провести певну демократичну процедуру (набір процедур), ухвалити потрібне рішення, досягти бажаного результату.

Зауважимо, що донедавна (до прийняття 20 жовтня 2009 року Постанови Верховної Ради № 1648-VI «Про призначення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у 2010 році» [140]) особливістю регіонального виборчого процесу в Україні, зокрема, обрання місцевих рад, була його компліментарність з обранням депутатів Верховної Ради. Відповідно, регіональний виборчий процес в силу централізованого фінансування, планування та управління, був невіддільним від загальних тенденцій і парадигм, що пропонувалися центральними штабами суб'єктів виборчого процесу. Зважаючи на законодавчі новели про «чисту» пропорційну систему виборів до рад різних рівнів під час останніх кампаній 2006 та 2007 років, особливо посилилася роль політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Це, у свою чергу, через незрілість та неструктурованість місцевих осередків політичних партій призвело до низки нових проблем у місцевому самоврядування, зокрема в частині комунікації між депутатами та виборцями, прозорості процедури прийняття рішень, незбалансованій кадровій політиці.

До цього часу центральні штаби досить скептично (судячи із практики застосування саме цих технологій) оцінювали можливості Е-комунікацій, обмежуючись «стандартними» процедурами на столичному рівні. До таких, в основному, відносилися: створення та підтримка партійних та інформаційних сайтів, персональних сторінок лідерів, проведення Інтернет-конференцій (зрідка), утримання штату коментаторів (в обов'язки яких входить відстеження негативних відгуків в Інтернет-форумах та продукування позитивних). При цьому комп'ютерні технології застосовувалися, в основному, в галузі інформаційного менеджменту, тобто для управління потоками інформації, розсилки розпоряджень, контролю за виконанням завдань та (в день голосування) оперативного прийому звітів, обробки результатів голосування.

У силу вищезгаданих причин регіональні штаби, зайняті «поточними» завданнями центрального штабу, не могли приділити належну увагу новітнім комунікативним технологіям, не змогли продукувати інформаційних приводів, гідних уваги журналістів. При цьому навіть «паличка-виручалочка» регіональних штабів у вигляді технології «від дверей до дверей» у силу непрофесійного виконання викликала тільки роздратування у виборців.

Водночас вже за останні кілька років відбулися разючі зміни як в технологічних передумовах для використання Е-комунікацій, так і в політичній доцільності їх застосування. Це викликано, як вказує німецький дослідник У.Саксер, «подвійною природою» засобів комунікації, оскільки у них водночас спостерігаються два різні потенціали: комунікаційно-технічний потенціал (тобто можливість технічного поширення інформації) та соціальний потенціал (тобто можливість здійснювати особливий соціальний вплив» [14, с.23].

Під технологічними детермінантами, в першу чергу, розглянемо стрімке зростання кількості користувачів мережі Інтернет. Так, за інформацією офіційного веб-сайту Мінтрансзв’язку України, станом на 1 липня 2009 року «чисельність унікальних користувачів мережі Інтернет налічувала близько 12 млн. осіб. За оціночними даними, чисельність абонентів широкосмугового доступу … складала близько 1,8 млн. осіб… Рівень проникнення широкосмугового доступу склав майже 10 % загальної кількості сімей в Україні» [141]. Для порівняння – на початок 2009 року кількість унікальних користувачів в Україні становила 10 млн. осіб [142]. Слід відзначити, що доходи від послуг надання комп’ютерного зв’язку (і зокрема – доступу до мережі Інтернет) динамічно збільшуються (за останній рік - в 1,5 рази) і на сьогодні частка доходів від цих послуг (7%) в загальній структурі доходів від усіх видів зв’язку перевищила частку від традиційного поштового зв’язку, яка складає 6% [141].

Політична доцільність у пошуках нових комунікативних каналів взаємозв'язку з виборцями на регіональному рівні визначається низькою виборчою активністю, яку продемонстрували останні дострокові вибори до місцевих органів влади. Так, на дострокових виборах міського голови м.Рівне (листопад 2008) була зафіксована безпрецедентно низька явка виборців - 38,7% з числа тих, хто був внесений до виборчих списків [143]. Причому така ж низька явка спостерігалася і в інших містах України, де в той день відбулося голосування: «в Мукачево на дільниці прийшли лише 27% тих, хто мав право голосу, у Цюрупинську - 26%, у Первомайську - взагалі трохи більше 19%» [144]. У таких умовах інформаційна підтримка та мотивація виборців за допомогою Е-комунікацій виглядає для суб'єктів виборчого процесу особливо актуальною.

Повертаючись до розгляду загальної сфери застосування Е-комунікацій в місцевому самоврядуванні при різних КС (вибори – лише одна з таких КС), відзначимо, що до очевидних позитивів використання Е-комунікації для УКП в місцевому самоврядуванні ми відносимо мінімальні, в порівнянні з іншими комунікативними технологіями, витрати; разовий охоплення великої аудиторії; «демократичність» спілкування як можливість виникнення неформальних контактів так і такі атрибути, як сленг, спеціальні символи («смайли» тощо), відсутність граматичних норм і використання ненормативної лексики. Також значною перевагою Е-комунікації є її мультимедійність (використання фото-, аудіо- та відео-матеріалів); мобілізаційний потенціал - швидкий рекрутинг прихильників кандидата, ідеї, нововведення тощо, можливість планування зустрічей, громадських слухань, обговорень.

Важливою складовою для роботи УКП в місцевому самоврядуванні нам видається можливість: а) безболісного «зондажу» і дослідження реакції аудиторії на те чи інше висловлювання, дію лідера думки, керівника; б) вибору цільової групи для впливу за географічною, соціальною, статевою, віковою ознакою, при цьому досягається проникнення у важкодоступні для інших видів комунікацій соціальні групи (наприклад, байкери, рокери і т.п.).

У деяких випадках саме економічна результативність Е-комунікацій може стати вирішальним фактором при плануванні і впровадженні комунікативних стратегій в місцевому самоврядуванні. Адже використання Е-комунікацій не тільки дозволяє значно економити кошти на рекламу в друкованих та електронних ЗМІ, але й за певних умов і служити методом для збору коштів для інформаційної кампанії - наприклад, розмістивши на сайті листівки, можна попросити своїх прихильників ці листівки роздрукувати та розповсюдити.

До речі, суворі реалії сучасного інформаційного простору в Україні, на жаль, вказують нам і на можливість неетичного використання Е-комунікацій. Наприклад, для політичних авантюристів Е-комунікація може виявитися зручним методом для підкупу виборців - від прямого поповнення їхніх «електронних гаманців» до «соціального підкупу» у вигляді надання безкоштовного доступу до Інтернет-мережі представникам окремих груп (людям з обмеженими можливостями тощо).

На негативних аспектах використання Е-комунікацій зосереджують увагу і вітчизняні дослідники – так, Г.Г. Почепцов в контексті «негативно зорієнтованих технологій», які суттєво впливають на виборчі технології, зазначає: «нові інформаційні технології на кшталт інтернету сьогодні активно використовуються з метою розповсюдження негативної інформації» [74, с.332]. З цього приводу PR-фахівець А.П. Куліш дає такий алгоритм (не застосовуючи до нього оцінок негативного забарвлення): «спочатку піарщик… вкидає свій інформаційний привід (так званий spin)… до веб-мережі… далі цю подію підхоплюють з Інтернету «невіртуальні» ЗМІ… і зі звичним галасом розносять її в «реальному» житті: так ваша подія стає предметом обговорення в цілому суспільстві!» [145, с.124] Аналізу саме негативних технологій з використанням можливостей мережі Інтернет присвятили розділ у своїй книзі українські вчені Г.А. Атаманчук та А.М. Гірник [138, с.99-101], які виділяють (в порядку складності) - «прямий обман», «короткочасне вміщення неправдивої інформації», «підставний сайт», «сумнівна (напівправдива) банерна реклама», «використання відверто неправдивих банерів».

Однак найбільша суспільна небезпека при застосуванні Е-комунікацій нас очікує через феномен створення «реальної віртуальності» (М.Кастельс) або, як відзначають політологи, «медіатизації політики». Як відзначає вітчизняний вчений Д.В.Яковлев, «розвиток інформаційної сфери призводить до медіатизації політичної взаємодії, що, на наш погляд, є одним із не багатьох процесів, спільних, та однаково небезпечних, для України та країн консолідованої демократії» [146, с.104]. Та поряд із цілком реальними загрозами для демократії з боку «медіатизації» політики, вчені відзначають низку переконливих переваг, яку несе в собі цей феномен, породжений, насамперед, новітніми комунікативними практиками. Зокрема, Е-комунікації: створюють нові форми комунікації у сфері публічної влади; послаблюють інформаційну залежність суспільства від традиційних медіа; сприяють відкритості і транспарентності політичних інститутів; створюють нові механізми політичної мобілізації мас; надають широким верствам населення технологічну можливість брати участь в обговоренні суспільно-політичних проблем

У той же час розвиток Е-комунікацій у місцевому самоврядуванні гальмують як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. До умовно об'єктивних чинників віднесемо недостатнє географічне покриття мережею Інтернет, порівняно невелику кількість користувачів Мережі і сформованих на локальному рівні Е-спільнот, відсутність як фахівців у галузі Е-комунікації в місцевому самоврядуванні, так і методологічної основи та інструментарію для оцінки ефективності комплексу заходів, проведених за допомогою Е-комунікації. Відзначимо, що саме останній фактор - відсутність не тільки теоретичної, але і емпіричної бази для верифікації гіпотези про дієвість Е-комунікації, є серйозним обмеженням для більш широкого використання новітніх технологій у чи не всіх комунікативних ситуаціях, які супроводжують реалізацію комунікативних завдань у місцевому самоврядуванні.

Поряд з об'єктивними обмеженнями розвитку Е-комунікації (які з часом піддаються корекції - наприклад, брак фахівців - спеціальними навчальними курсами, географічне покриття зростає з розвитком телекомунікаційних технологій), сьогодні в Україні присутня і низка суб'єктивних факторів, що визначаються сучасним політичним процесом, рівнем політичної культури та розвитку суспільства. До суб'єктивних факторів, що обмежують розвиток Е-комунікацій у місцевому самоврядуванні на регіональному рівні можемо віднести [115, с.316]: а) неможливість залучення фахівців (як правило, дорого оплачуваних) у сфері PR та ІТ при обмеженому фінансуванні локальних інформаційних кампаній і програм; б) використання «відпрацьованих» стандартних комунікативних технологій залученими до інформаційної кампанії фахівцями, які, як правило, не бажають ризикувати; в) замкненість інформаційних кампаній і комунікативних процедур на одній особі (керівник органу місцевого самоврядування, лідер громадської організації, кандидат на посаду міського голови тощо), ці особи, як правило, є одночасно і основними фінансовими донорами вказаних інформаційних кампаній, але, природно, не завжди є фахівцями у сфері комунікативних технологій. Додамо до цього ще й традиційне українське «гальмо» усього прогресивного у вигляді корупційної складової – адже не секрет, що серед фахівців, які відповідають за комунікативну політику на місцях, є люди, яким вигідна не економічна оптимізація витрат, а розподіл фінансів по «своїм» або підконтрольним рекламним агенціям з усталеним набором рекламних носіїв (між іншим, у регіональних виборчих штабах чомусь і досі вважається престижним на посади керівників рекламних напрямків залучати директорів або власників рекламних агенцій).

Але найбільш істотно перешкоджають впровадженню Е-комунікацій системні проблеми у суспільному розвитку трансформаційних посттоталітарних держав, до яких належить і Україна: по-перше, емпірично доведена «ефективність» підкупу виборців, яка зводить нанівець будь-які спроби побудови взаємовідносин між владою і громадянином на основі неухильного дотримання демократичних процедур; по-друге, принцип побудови партійних структур «зверху-вниз» та відсутність суттєвих кроків у напрямі децентралізації державного управління коли, загалом, чи для партійного керівництва чи для органу місцевого самоврядування не так вже й важлива комунікація з громадянами, особливо в міжвиборний період. У подоланні таких негативних явищ у вітчизняному розвитку місцевого самоврядування, безперечно, корисним буде використання досвіду європейських країн, в яких розпочалося впровадження Е-демократії, тобто «використання електронних технологій зв’язку, таких як Інтернет і мобільні телефони, для поліпшення якості демократичних процесів в умовах прямої або представницької демократії» [147]. На переконання Д.В.Яковлева, «система електронної демократії обіцяє зробити уряд більш ефективним, швидше реагуючим на зростаючі вимоги часу, більш прозорим та легітимним, а також впровадити кращі публічні послуги» [146, с.103].

Застосування не-унормованих законодавством форм безпосередньої участі громадян є також одним із перспективних напрямів для впровадження КСт у місцевому самоврядуванні на основі розвитку КПот.

Щоденна практика життєдіяльності тисяч українських громад, які, власне, і складають структуру організму вітчизняного місцевого самоврядування, вказує не тільки на проблематичність застосування унормованих законодавством форм безпосередньої участі громадян, але й доводить наявність активного пошуку нових альтернативних форм. Деякі з новоутворень мають тривале життя, деякі – виконавши певне прикладне (іноді політичне) завдання, зникають за короткий проміжок часу, але всі вони мають спільну особливість: вони демонструють живу творчість комунікативних форм співжиття у місцевому самоврядуванні і збагачують арсенал наявних комунікативних засобів, що можуть застосовуватися при виконанні завдання зі збільшення КПот.

Зауважимо, що існуючий стан із низьким комунікативним потенціалом у взаємовідносинах між органами місцевого самоврядування і територіальною громадою, між громадськістю і владою взагалі може спричинити не лише до недолугої соціально-економічної політики, але й до значних суспільно-політичних потрясінь. Основними чинниками відсутності комунікації і високого рівня конфліктності у комунікативному просторі місцевого самоврядування, на думку вітчизняних дослідників, є «взаємна недовіра між громадою і владою; відсутність налагодженого обміну інформацією між владою і громадськістю; відсутність усталених традицій і партнерських взаємин влади й громади у процесах прийняття управлінських рішень, розв’язання конфліктів та можливих суперечок і досягнення консенсусу заради розвитку; відсутність достатніх знань та інформації про сучасні механізми й форми соціального партнерства у членів громади; громадська апатія і пасивність, відсутність довгострокових життєвих планів» [148, с.17]. На нашу думку, активне впровадження у комунікативний простір місцевого самоврядування різноманітних, у тому числі й не-унормованих поки що чинним законодавством форм безпосередньої участі громадян у місцевому самоврядуванні здатне дати належну відповідь вищеперерахованим викликам.

Слід відзначити, що запропонована класифікація форм безпосередньої участі громадян на «унормовану» та «не-унормовану» в даному дослідженні використовується суто для формування певної типології цих форм. При цьому під «унормованими» формами ми, як видно у попередньому підрозділі, розуміли чітко визначені у законодавстві форми безпосередньої участі громадян, яких, згідно Закону України «Про місцеве самоврядування», є п’ять. Усі інші форми, які не дістали окремого опису у вказаному Законі, аж ніяк не суперечать законодавству.

Так, відповідно до статті 1 Конституції, Україна є демократичною державою, і, відповідно, володіє такою обов’язковою характеристикою демократичного державного управління як залучення громадськості до процесу формування та реалізації державної політики. Європейська практика в даному випадку говорить про таку характеристику як «залучення сторін» [148, с.15]. До того ж, стаття 38 Конституції проголошує, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами.

Детальніший аналіз правових гарантій місцевого самоврядування, що містяться у вітчизняному законодавстві та у міжнародних правових документах (див підрозділ 1.3). Відтак, стає зрозумілим, що чинне правове поле в Україні утверджує конституційні основи для участі громадськості в управлінні публічними справами. І не лише через чітко прописані в законодавстві вибори представницьких органів та їх посадових осіб, референдуми, але й через інші механізми, які можуть застосовуватися як на національному, так і на місцевому рівнях.

Отож, можливість безпосередньої участі громадян у здійсненні муніципального управління передбачена Конституцією України [55, ст.5, ст.140], а чинне законодавство визначає ряд форм, які можуть застосовуватися на рівні громад для участі у прийнятті рішень: місцеві ініціативи, органи самоорганізації населення, загальні збори за місцем проживання [58, ст.8, ст.9], консультування з громадськістю [149], дорадчі комітети та ін. У той же час, участь громадян у врядуванні на місцях не обмежується визначеним нормативно-правовою базою України переліком, та й аналіз повсякденної діяльності територіальних громад дає приклади існування інших форм участі громадськості у місцевому управлінні, застосування яких дозволяє громадянам не лише пропонувати місцевій владі ухвалення тих чи інших рішень, а й формувати місцеву політику і брати безпосередню участь у її реалізації. Дане твердження кореспондується і з економічними та політичними вимогами Європейської Ради, прийнятими у Копенгагені 22 червня 1993 року (Копенгагенські критерії). Що стосується громадянського суспільства, то дані критерії «передбачають стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, повагу та захист прав національних меншин» [150, с.206].

При цьому вітчизняні науковці та практики з питань розвитку громадянського суспільства наполягають на тому, що ефективна участь громадян у місцевому самоврядуванні повинна базуватися на таких десяти принципах [150, с.207-208] взаємодії виконавчої влади та місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства (ІГС): соціального партнерства; встановлення балансу між державними інтересами та інтересами окремо взятих ІГС; надання рівних можливостей; взаємовідповідальності і обов’язку давати звіт; невтручання держави у діяльність ІГС; участі у виробленні політики, прийнятті рішень та їх реалізації; інформаційної відкритості; визнання державою багатоманітності видів діяльності ІГС; ефективності, гнучкості; поваги, довіри, толерантності, визнання своєрідності іншої сторони.

Маючи конституційну основу для своєї діяльності, підкріплену практичною необхідністю консолідації зусиль влади і громадськості задля вирішення тих чи інших місцевих завдань, не-унормовані законодавством форми участі у процесі свого створення та діяльності певним чином регламентують свою діяльність в межах чинного законодавства.

Аналіз існуючих на сьогодні в Україні форм участі громадян дозволяє нам виділити такі дві основні групи документів, що регулюють діяльність цих форм. Це, по-перше, установчі правові акти – меморандум, декларація, маніфест спільної дії, угода про співпрацю, угода про коаліцію тощо, які визначають основні засади утворення форми участі громадян, її мету і завдання, регулюють взаємовідносини між членами утворення. У випадку, якщо створення неунормованої форми безпосередньої участі громадян покликане для реалізації прав громадян у здійсненні громадського контролю щодо діяльності певних органів державної влади або для координації зусиль громадськості і державних (представницьких) органів, то прийнятною формою установчого правового акту у такому випадку може бути розпорядження (декрету, наказу) керівника органу, постанова (рішення) колективного органу. По-друге – регламентні правові акти (регламент, положення), які деталізують питання функціонування утворення в залежності від завдань, передбачають порядок прийняття і реалізації рішень, організацію і правомочність засідань (конференцій), права і обов’язки членів утворення, порядок припинення її діяльності.

Переходячи до безпосереднього розгляду не-унормованих законодавством форм участі громадян, виділимо ті з них, які, на нашу думку, виявили свою життєздатність та ефективність для вирішення окремих завдань місцевого самоврядування.

Так, наприклад, стаття 103 Статуту територіальної громади м. Херсона [151] визначає такі форми участі жителів міста у здійсненні місцевого самоврядування:

- громадське обговорення проектів актів міської ради та інших органів місцевого самоврядування, проектів планів економічного і соціального розвитку міста, міського бюджету, цільових програм міського розвитку, які підлягають попередньому оприлюдненню;

- членство в комісіях (комітетах), які утворюються на громадських засадах при органах і посадових особах місцевого самоврядування (перелік цих комісій (комітетів) та положення про них затверджується рішенням міської ради, виконавчого комітету міської ради, розпорядженням міського голови);

- участь у роботі фахових комітетів, що створюються за рішенням виконавчого комітету міської ради з числа фахівців, які працюють в системі місцевого самоврядування або діяльність яких пов'язана з наданням громадських послуг членам міської громади, з метою їх залучення до розробки і реалізації проектів, що передбачають підвищення якості надання таких послуг. Положення про ці фахові комітети затверджуються міською радою або розпорядженням міського голови;

- участь у роботі громадських рад та дорадчих комітетів, що утворюються міським головою з метою вивчення потреб окремих категорій жителів міста та існуючої практики надання їм соціальних послуг у системі місцевого самоврядування (за рішенням міської ради при ній можуть бути утворені ради пенсіонерів, інвалідів, іноземців, біженців, воїнів-інтернаціоналістів, учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, військовослужбовців, які не забезпечені житлом, молоді тощо. Положення про ці ради розробляється виконавчим комітетом міської ради та затверджується рішенням міської ради;

- участь у роботі рад громадських організацій різного профілю, що утворюються міським головою при міській раді або виконавчому комітеті міської ради;

- участь у проведенні громадських експертиз проектів рішень міської ради з питань, що визначають основні напрямки соціально-економічного та культурного розвитку міста.

При цьому зауважимо, що найповніший перелік існуючих на сьогодні форм не зможе претендувати на всеохопність цих форм через динамічну зміну комунікативного простору в кожній окремо взятій територіальній громаді та в країні в цілому, щоденне створення нових і відмирання старих форм безпосередньої участі громадян, періодичний характер набуття ними комунікативного потенціалу та поступової втрати його в залежності від зовнішніх умов, часу та спрямування на вирішення конкретних завдань. До речі, положення про те, що «перелік форм участі членів територіальної громади міста у здійсненні міського самоврядування, визначений цим Статутом, не є вичерпним», міститься у ст.104 Статуту територіальної громади м.Херсона.

Однак усі форми взаємодії громадськості з місцевою владою, незважаючи на свою різноманітність, мають і спільний, комунікативний, або як його ще називає вітчизняний дослідник А.В.Дуда, «чіткий інформацій­ний підтекст» та сприяє «більшій інформованості про діяльність влади». Це інформування йде од­ночасно двома каналами: «навіть саме декларування партнерства влади у певних проектах ОГС (органів громадської самоорганізації – С.Ш.) дає чіткий меседж про сповідування певної політики» [106, с.39].

І все ж серед описаних в літературі та дієвих організаційних форм відзначимо такі: фонди розвитку громад, діалогові (стратегічні) групи, громадські ради, коаліції, форуми місцевого самоврядування.

Перед цим розглянемо засадничі форми участі, які через свою універсальність претендують на “парасольковість» і навіть мають ознаки методологічного підходу до вирішення завдань із збільшення комунікативного потенціалу, оскільки містять в собі ознаки інших описаних форм – мова йде про діалогові (стратегічні) групи та про коаліції.

Підхід до активізації участі громадян із використанням діалогових (стратегічних) груп належить до одних з найновіших, і в той же час, він вже зарекомендував себе з точки зору ефективності. Створення діалогових (стратегічних) груп виправдане при вирішенні складних і багатопланових завдань розвитку місцевої громади, яке, до того ж, вимагає певних фахових знань і залучення експертів. Власне, у формі комунікативного майданчику, експертних зустрічей, під час яких спілкуються учасники різних соціальних груп і професій і відбувається робота діалогових груп. Таке спілкування дозволяє напрацьовувати нові підходи до вирішення проблем. Важливою передумовою для ефективності даної форми є залучення представників органів влади, місцевого самоврядування до роботи діалогових груп – тоді шлях від вироблення і озвучення методів вирішення проблеми до їх втілення уявляється значно коротшим.

Ось як, наприклад, учасники діалогової групи у Рівному запропонували «міській владі Рівного впровадити детальне інформування мешканців Рівного про структуру комунальних послуг, про те як формується тариф, норми споживання тощо. Адже, на думку експертів, майже 40% енергії можна зекономити, впливаючи на поведінку людей. — Така прозорість дозволить налагодити кращі стосунки з населенням, — переконує учасник групи, міжрегіональний координатор проекту “Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі” Сергій Пінчук. — Люди точно знатимуть, за що вони платять, тож робитимуть це активніше. Зрештою, й імідж комунальників суттєво покращиться» (газета «ОГО», 22 вересня 2009 р.). Щоправда, невиправданий оптимізм щодо швидкого втілення напрацьованих пропозицій не потрібен – незважаючи на те, що начальник управління житлово-комунального господарства Рівненського міськвиконкому Іван Гема «рекомендації громадських організацій взяв до уваги, назвав їх цікавими», «однак не сказав напевно, коли їх можуть втілити» [152].

Ще один приклад дієвого впливу діалогової групи знаходимо у м.Херсон. Модератор херсонської групи Людмила Ямщікова повідомила, що «при створенні діалогової групи спиралися на досвід, який, зокрема, вже був напрацьований у рамках створення Ради соціального партнерства» (Мінекономіки). Тобто можна говорити про те, що різні форми участі громадян є компліментарними відносно одне одного, а іноді – як в даному випадку – логічно продовжують існування старих взаємовідносин і коаліцій в новому форматі. Як окреслює форму взаємодії усередині групи п.Ямщікова, «діалог між ЗМІ, громадськими організаціями та органами влади буде відбуватися навколо якоїсь місцевої проблеми, а з часом влаштують обмін досвідом на міжрегіональних зустрічах і семінарах в сусідніх країнах ЄС». [153].

Члени діалогової групи «Архітектурне та естетичне обличчя Херсона» створили власний сайт http://arch-x.blogspot.com/, на якому розмістили План дій діалогової групи, результати комунікативних заходів, а також розробили інтерактивну форму, за допомогою якої можна підтримати громадську ініціативу даної групи, спрямовану для збереження зелених насаджень у м.Херсон.

Слід відзначити, що методологія діалогових груп стала вже предметом уваги вчених. Так, вітчизняна дослідниця Н.М.Черненко дає визначення: «діалогова комунікація - процес обміну інформацією в діалоговому режимі, що моделюється мовцями в залежності від ситуації, потреб, мети, умов та факторів» [154]. При цьому пропонується під діалоговим режимом розуміти двоканальний процес обміну інформації, де один бік “пропонує” інформацію, а інший відразу сприймає, тобто відправник стає одержувачем і навпаки. Таке припущення корелюється із пропонованим нами уявленням про ефективний комунікативний процес як процес двосторонній або симетричний. До того ж, на думку Н.М.Черненко, «діалоговий режим дає можливість побачити якість переданої інформації, реакцію співрозмовника, відредагувати при необхідності, що сприяє підвищенню ефективності діалогової комунікації».

На особливості форматування (організації) комунікативного простору при використанні діалогової моделі комунікації зосередив свою увагу і російський дослідник А.В. Тарасенко. При цьому він пропонує розглядати організований діалог, який застосовується керівником для найефективнішого прийняття управлінських рішень, у вигляді складових підсистем: діалогової моделі прийняття рішень на рівні керівник-підлеглий та діалогової мордеклі прийнеяття рішень на рівні керівник-громадська думка. «При використанні діалогової моделі прийняття управлінських рішень, можлива така організація інформаційного простору, при якій керівник міг задовольняти свої потреби в постійній інформації про положенні поза структури (незалежно від того, чи є вона комерційної або державної) і про її внутрішній стан» [155]. Аналіз можливостей для підвищення ефективності діалогової комунікації дозволяє А.В.Тарасенку зробити висновок про те, що для керівника (в даному випадку - як ініціатору комунікації – Авт.) необхідною компонентою професійного становлення є «оволодіння технологіями організації конструктивної взаємодії», а такі технології можуть, на думку дослідника, включати зокрема і прийоми аналізу конфліктних ситуацій, і оцінку умов доцільності застосування таких стратегій в конфлікті як співпраця, компроміс, пристосування, уникнення, конкуренція.

Перспективним, на нашу думку, з точки зору нявності і розвитку комунікативного потенціалу, є використання такого підходу як створення коаліцій. За визначенням О.Л. Єльчевої, «коаліція – добровільне формальне або неформальне об’єднання , яке створюється для досягнення спільної мети на засадах спільних інтересів, ресурсів, шляхом ухвалення певних правил і методів управління» [156, с.52]. Загальний (економічний) опис процесу створення коаліції говорить про добровільне обєднання людей і (або) організацій задля максимально ефективного досягнення результату при використанні мінімальних ресурсів і мінімальних при цьому втрат (ризиків). Досвід існування коаліцій в громадському секторі України і світу говорить про необхідність дотримання принципів партнерства та впровадження належного врядування.

Партнерство передбачає створення умов, при яких кожному учаснику коаліції гарантується рівноправність, при прийнятті рішень і діяльності гарантується прозорість, а все, що є результатом діяльності коаліції призводить до взаємної вигоди учасників. Врядування (англійською -governance) визначає принципи, котрі забезпечують належну роботу коаліції та її підзвітність, дбає про мету коаліції, збереження її цінностей і цим відрізняється від звичайного управління (менеджменту), під яким розуміється повсякденна організаційна діяльність.

Вітчизняна дослідниця О.Л.Єльчева визначає вісім основних правил побудови ефективної коаліції, серед яких: визначення мотивацій для кожного учасника; дотримання рівноправності у розподілі та внесенні ресурсів; визначення етичних норм, правил, принципів партнерства; організація роботи дієвого менеджменту (секретаріату) коаліції; впровадження погодженої системи ухвалення рішень і санкцій за їх порушення; погодження правил вступу до коаліції та виходу з неї; погодження взаємної відповідальності; досягнення згоди щодо представництва (лідерства).

Створення коаліцій на сьогодні є досить дієвим методом участі громадян у формуванні публічної політики у місцевому самоврядуванні, однак не настільки поширеним. На нашу думку, саме у принципах функціонування ефективної коаліції і є основна проблема – навіть створивши коаліцію, представники вітчизняного «третього сектору» не можуть вповні реалізувати вимоги щодо рівноправності і прозорості у роботі коаліції, позаяк не володіють ще в достатній мірі навичками політичної і комунікативної культури.

Фонд розвитку громади (ФРГ) є особливим способом мобілізації та акумулювання ресурсів певної громади для розв’язання наявних місцевих проблем та сприяння розвитку відповідних територій. Іншими словами, Фонди громад працюють в чітко визначеному географічному регіоні, а грошові кошти, які вони залучають, мають здебільшого місцеве походження і тому, повинні використовуватися на місцевому рівні.

Створення коаліцій на сьогодні є досить дієвим методом участі громадян у формуванні публічної політики у місцевому самоврядуванні, однак не настільки поширеним. На нашу думку, саме у принципах функціонування ефективної коаліції і є основна проблема – навіть створивши коаліцію, представники вітчизняного «третього сектору» не можуть вповні реалізувати вимоги щодо рівноправності і прозорості у роботі коаліції, позаяк не володіють ще в достатній мірі навичками політичної і комунікативної культури.

Особливим способом мобілізації та акумулювання ресурсів певної громади для розв’язання наявних місцевих проблем та сприяння розвитку відповідних територій є Фонд розвитку громади (ФРГ). За своєю суттю, Фонди громад працюють на території певної територіальної громади, а залучені ними ресурси мають (в більшості випадків) місцеве походження і, відповідно, використовуються на території цієї ж громади.

Сам термін бере свою назву з англійської, дослівно – «комунальний фонд» або «community foundation» [157, с.4].

Фонди розвитку громад широко застосовують у своїй діяльності територіальні громади США, Великобританії, Німеччини, а також у посткомуністичних країнах, зокрема, Словаччини, Росії, Польщі, Чехії. У США і Канаді діють близько 800 ФРГ, які мають різноманітні форми [158, с.17].

Поступово, як уже вказувалося, досвід створення ФРГ переймають і посткомуністичні країни. Так, у Російській Федерації у 2003 році було навіть організовано національну мережу фондів – Партнерство російських фондів місцевих громад [159].

Для української самоврядної традиції ідея ФРГ – не нова і базується вона на вітчизняній історії благодійництва. Дослідники, що вивчають створення і розвиток благодійних організацій в Україні, умовно виділяють такі історичні періоди: створення найпростіших благодійних організацій, які формуються навколо інституту церкви (ІХ–ХVI ст.); розвиток громадської доброчинності під державним контролем (ХVIІІ – середина ХІХ ст.); заснування благодійних товариств і приватних фондів, застосування нового підходу до розробки та реалізації соціальної політики держави (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) [160, с.9].

У той же час існуюча нормативно-правова база взаємовідносин у місцевому самоврядуванні не дає чіткого визначення такій саме формі благодійництва як ФРГ. Для прикладу, у США прийнято використовувати визначення: ФРГ – це “звільнена від податків, неприбуткова, благодійна установа, яка підтримується громадськістю та керується на засадах самоврядування; організована та працююча на базі постійно накопичуваних благодійних коштів задля довготривалої користі визначеної географічної території [161, с.22].

Певні розробки щодо теоречичного обгрунтування діяльності ФРГ вже пророблено у Російській Федерації. Так, говорячи про ФРГ російські дослідники відзначають одну з таких рис, що ця організація володіє постійно зростаючим капіталом, доходи від якого на конкурсній основі і при загальній відкритості процедури використовуються для вирішення широкого спектру соціальних питань визначеної території [162, с.7].

Однак невизначеність нормативно-правової бази і відсутність достатнього теоретичного підґрунтя не зупиняють місцеві територіальні громади, коли вони хочуть створити ФРГ. За організаційно-правовим статусом вже існуючі в Україні ФРГ є а благодійними організаціями і діють на підставі Закону України “Про благодійництво та благодійні організації”. Згідно цього Закону, заснувати благодійну організацію можуть одна або кілька фізичних чи юридичних осіб [163, ст.5]. Деякі ФРГ створені на підставі закону «Про об’єднання громадян». В цьому випадку засновниками можуть бути лише фізичні особи [164, ст.11].

До речі, і це – не вичерпний перелік організаційно-правових форм, яких може набувати ФРГ. Адже, згідно з Цивільним кодексом України [165, ст. 1130-1143 можна скористатися такою організаційно-правовою формою, як просте непідприємницьке товариство [165, ст. 1130-1143]. Метою такого товариства може бути якраз створення ФРГ. Порівняльна таблиця можливих організаційно-правових форм ФРГ подано в таблиці (див. табл. 3.1).

Проблема налагодження дієвої комунікації в місцевому самоврядуванні в розрізі функціонування державного механізму, зокрема, органів місцевого самоврядування та їхніх працівників, характеризується кількома важливими, на наш погляд, особливостями, які суттєво можуть вплинути на формування комунікативного потенціалу та на вибір комунікативних стратегій.

Таблиця 3.1

Порівняльна таблиця можливих організаційно-правових форм фондів розвитку громад

По-перше, це безпосередня наближеність представників органів місцевого самоврядування до територіальної громади – не лише в географічній площині, а й у площині прийняття та реалізації управлінських рішень.

По-друге, взаємопов’язаність і взаємозалежність членів територіальних громад та органів місцевого самоврядування, яка знайшла відображення в юридичній та політичній практиках українського суспільства.

По-третє, суттєва обмеженість в ресурсах – як людських, так і фінансових.

Внаслідок цього особливої уваги потребує аналіз існуючих навчальних програм у сфері комунікативістики, розробка нових навчальних програм для підготовки і перепідготовки працівників місцевого самоврядування та додаткове професійне навчання персоналу органів місцевого самоврядування. Принагідно відзначимо, що фінансові обмеження, особливо в кризовий період, суттєво впливають на арсенал доступних комунікативних практик у місцевому самоврядуванні.

Подібні особливості мають і інші учасники комунікативних відносин, а врахування цих особливостей на засадах партнерських відносин зможе значно збільшити ефективність комунікацій і – як наслідок – привести до якісно нового рівня громадсько-політичного і суспільного діалогу в чарунках системи місцевого самоврядування в Україні. Особливо актуальним у цьому розрізі буде аналіз комунікативних стратегій і практик, спрямованих до членів територіальної громади як первинної неподільної складової територіальної громади, носія її (громади) суспільно-політичних інтенцій.

Залученість і все більший вплив, якого зазнає Україна внаслідок глобалізаційних процесів, поступальний розвиток демократії за деякий час примусять переоцінити роль територіальних громад у суспільно-політичному і соціально-економічному житті держави. Принаймні логіка глобалізаційних процесів свідчить про зростаючу роль первинних осередків демократії, при якій функціонування територіальних громад наповнюється новим змістом.

З огляду на це, також є необхідним і детальний розгляд ролі міжнародних громадських організацій у розвитку територіальних громад. Напрацювання успішних комунікативних стратегій у відносинах між територіальною громадою і міжнародними недержавними організаціями (МНДО - фондами, інституціями тощо) дозволяє, за наявності розвинутого комунікативного потенціалу, на локальному рівні досить ефективно вирішувати проблеми місцевого розвитку, зокрема в гуманітарній сфері.

Успіх збільшення комунікативного потенціалу на рівні територіальної громади може стати предметом подальших наукових досліджень, адже його ефективність може вимірюватися не лише локальним зниженням соціальної напруги через підвищення ефективності управлінської діяльності, високу культуру і технологічність застосованих комунікативних інструментів, а й підвищенням якості надання соціальних послуг (через автоматизацію, паспортизацію, комп’ютеризацію процедури прийняття рішень, видач довідок тощо); зростанням інвестиційної привабливості району, міста чи села через впровадження правильної комунікативної стратегії.

Форми безпосередньої участі громадян, особливо їхні новітні видозміни і весь арсенал Е-комунікацій, є взаємодоповнюючими і взаємозалежними. Адже говорячи про запровадження форм участі громадян задля ефективної комунікації у місцевій громаді, ми маємо на увазі таку ситуацію, при якій комунікативний потенціал буде максимальним. Це, в свою чергу, можливо за умови рівноправної двосторонньої комунікації. Відповідно, коли працює така модель комунікації, то вона і вимагає нових технологічних засобів. Якщо люди між собою навіть не мають бажання спілкуватися, не кажучи вже про написання одне одному листів, то навіщо їм для зв’язку Інтернет? Якщо міський голова намагається приховати від територіальної громади наслідки своєї бурхливої діяльності на посаді, то навіщо йому освоювати нові форми спілкування з мешканцями міста?

Отож маємо ситуацію, при якій технологічне забезпечення комунікативного процесу набагато випереджає його якість (особливо якщо говорити про рівень комунікативного потенціалу в сучасній вітчизняній територіальній громаді). Що ж, іноді навчитися чесно виконувати обов’язки, на які тебе уповноважила громада, набагато важче, ніж освоїти телефон-комунікатор останньої моделі (куплений, до речі, на гроші тієї ж громади).

В Україні, згідно з загальноприйнятим визначенням, фондами розвитку громад визнаються неурядові організації, які задовольняють таким вимогам:

мають на меті підвищити якість життя для всіх осіб на географічно визначеній території;

є незалежними від контролю або впливу окремих організацій, урядових органів або донорів;

управляються радою з осіб, які широко репрезентують громади, на користь яких діють фонди розвитку громад;

надають гранти іншим неприбутковим організаціям та групам, які задовольняють широке коло потреб громади, в тому числі нових чи потенційних;

прагнуть сформувати постійний капітал для потреб громади, як правило, завдяки створенню ендавменту з внесків широкого кола донорів, в тому числі місцевих мешканців, компаній, урядових органів, а також інших фондів та неприбуткових організацій;

надають послуги донорам, що сприяють досягненню ними благодійних цілей;

залучаються до різноманітних заходів з розвитку громадського лідерства і партнерства у громадах, виконують функції ініціаторів, посередників, партнерів та координаторів у вирішенні проблем та підготовці рішень щодо важливих для громади проблем;

мають відкриті та прозорі процедури та практики стосовно всіх своїх операцій, а також підзвітні громаді завдяки регулярному інформуванню громад про свої цілі, заходи та фінансовий стан [157, с.4-5].

Вищенаведений аналіз дозволяє нам виділити кілька основних критеріям, яким повинна відповідати ФРГ. Це, по-перше, здійснення діяльності на визначеній території задля розвитку певної територіальної громади; по-друге - забезпечення співпраці та підтримка партнерських програм між трьома секторами суспільства: державою, бізнесом та неприбутковими організаціями.

Прикладом діяльності ФРГ на вітчизняних теренах є робота фонду «Захист».

Херсонський обласний благодійний фонд «Захист», зареєстрований Херсонським обласним управлінням юстиції 13 березня 2003 року (свідоцтво №60), є недержавною неприбутковою організацією (включений до переліку неприбуткових організацій в м. Херсоні 25.03.2003р. код 0005). Діяльність Фонду як місцевої благодійної організації поширюється на територію міста Херсону і Херсонської області. У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, “Законом України “Про благодійництво та благодійні організації”, нормативно-правовими актами, що регулюють здійснення благодійництва і благодійної діяльності, та Статутом організації.

Безпосереднім імпульсом до створення Фонду стало недостатнє бюджетне фінансування державних установ, що функціонують у сфері здоров’я, материнства та дитинства, обумовлене різким погіршенням матеріального становища найбільш соціально незахищених верств населення Херсонщини унаслідок соціальних та економічних змін останнього десятиріччя. Засновники Фонду виходили з того, що велику роль у вирішенні цих проблем відіграє не гуманітарна допомога, що культивує в народі споживацькі настрої, а благодійництво співвітчизників. Ініціатори створення Фонду свідомо пішли на це, поставивши перед собою завдання – відроджувати цивілізоване благодійництво, добрі традиції цього шляхетного діла, розвиток філантропії в громаді.

Наразі Фонд «Захист» трансформується із звичайного благодійного фонду у фонд розвитку громади міста Херсона та прагне просувати найкращі форми філантропії. Фонд громади – це ефективна соціальна технологія, суть якої полягає в тому, що в громаді створюється фундація, яка залучає кошти бізнесу, громадян для фінансування через гранти соціально значущих ініціатив на рівні громади. Фонд громади прагне створити недоторканий капітал (ендавмент), що є гарантією стабільної роботи. Через діяльність таких організацій філантропія стає силою, що об’єднує та зміцнює громаду.

Членами Фонду можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які досягли 18-річного віку, визнають Статут Фонду, беруть активну участь у його діяльності особистою працею чи шляхом внесення благодійних внесків. Членство у Фонді може бути як індивідуальним, так і колективним. У якості колективних членів Фонду можуть виступати колективи підприємств, установ і організацій, а також громадські організації. Свою участь у діяльності Фонду такі колективи чи організації здійснюють через представників, визначених на своїх загальних зборах, з правом одного голосу. Для набуття членства майбутні індивідуальні або колективні члени подають до Правління Фонду відповідні індивідуальні або колективні заяви, після розгляду яких і приймається рішення стосовно прийняття у члени Фонду.

За Фондом не стоять будь-які державні чиновники, політики та фінансово-промислові групи. Фонд має велике коло партнерів та симпатиків серед місцевих бізнесменів, органів влади, громадських організацій, засобів масової інформації.

Головною метою Фонду є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства. Діяльність фонду націлена на вирішення проблем, які не під силу уповноваженим органам влади внаслідок «бідності» місцевих бюджетів.

На сьогоднішній день фонд має стійкий позитивний імідж, довіру як з боку тих, хто надає ресурси, так і реципієнтів. Оцінкою результативності діяльності фонду стало його визнання в Україні – Фонд став переможцем Національного конкурсу «Благодійник року-2007» в номінації «Благодійник року в Херсонській області»

Фонд має досвід реалізації проектів за підтримки міжнародних донорських організацій: - проект «Мобільна допомога вразливим групам виборців» (2006 р – у якості партнера «Творчого центру Каунтерпарт») – за підтримки Канадсько-українського фонду «Демократичні інституції і практики», Посольства Канади, Фонду громадських свобод; - «Розвиток філантропії в громаді» (2006-2007 рр) – за підтримки Комісії Євросоюзу; - «Сила громадської взаємодії: зміцнення спроможності місцевих ОГС в сфері захисту прав людей з функціональними обмеженнями» (2007-2008 рр) – за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні, Міністерства закордонних справ Данії, благодійного фонду «Творчий центр Каунтерпарт»; У 2009 році за підтримки Глобального фонду для фондів розвитку громад WINGS (The Global Fund for Community Foundations) здійснено переформатування ХОБФ «Захист» з традиційного благодійного фонду у фонд розвитку громади міста Херсон, діяльність якого націлена на підтримку місцевих ініціатив.

Стратегічний план розвитку Фонду, який поступово набуває ознак, повністю притаманим ФРГ, представлено в Додатку А.

Взаємовигідною формою співпраці влади і громадськості, яка враховує інтересів суспільства під час підготовки і впровадження управлінських рішень стали громадські ради або дорадчі комітети. За визначенням, яке використовує В.В. Бондарчук [148, с.15], громадські ради – це «неформальні громадські структури, що працюють з органами державноїх влади та місцевого самоврядування у визначених ними сферах та організаційних форматах». Отже, за статусом – це консультативно-дорадчі органи, діяльність яких здійснюється на основі положень, затверджених органом місцевого самоврядування. Основне завдання громадських рад – «акумулювання органі­заційного та інтелектуального потенціалу ОГС у виробленні політики та рішень органів місцевого самоврядування у певних сферах» [106, с.39].

Взаємодія з дорадчими комітетами (радами) може мати низку позитивних моментів саме для офіційних представників публічної влади. По-перше, статочне рішення, прийняте за участю дорадчих структур, зазвичай є більш виваженим, оскільки представники громадськості можуть розглядати і аспекти, «невидимі» чи «невідомі» для представників влади. По-друге, якщо представник влади додержується рекомендацій дорадчого комітету, він зазвичай залучає на свою сторону більш широке коло городян і завдяки цьому здобуває їхню підтримку в процесі реалізації програми. По-третє, концепція, запропонована громадськими радами в подальшому може стати (після доопрацювання експертами) основою затвердженого органом влади офіційної концепції. По-четверте, відповідальність офіційних осіб за прийняття рішення про вжиття не надто популярних заходів для вирішення наявних проблем може бути частково знята, оскільки, діючи згідно з рекомендаціями дорадчого комітету, він одержує певне "політичне прикриття". По-п’яте, представник влади, котрий при ухваленні рішень враховує думку своїх співгромадян, користується повагою серед своїх виборців.

До речі, саме такі політичні моменти і взаємодія з виборцями стали свого часу – наприкінці 1970-их років - передумовою для масового поширення практики створення громадських рад спочатку в Канаді, потім – у США та інших країнах Європи [148, с.16]. Вочевидь, наповнення реальним змістом діяльності і, відповідно, досягнення громадськими радами максимальної величини комунікативного потенціалу можливе лише за умови справжньої політичної відповідальності виборних представників влади від своїх виборців.

Така форма участі громадян у формуванні публічної політики на рівні самоврядної одиниці як форуми місцевого самоврядування, хоч і не виписана прямо у законодавстві, проте не суперечить йому, а відтак, і має право на існування. Тим більше, що користь від впровадження форуму місцевого самоврядування вже відчули мешканці Дубенського району Рівненської області.

У відповідь на необхідність консолідації представників громад району перед черговим прийняттям районного бюджету, головою Дубенської райради Дехтярчуком О.В. було видано розпорядження про скликання Форуму місцевого самоврядування. Це розпорядження, яке, як і у випадку створення громадських рад, нормативно-розпорядчим методом започатковує нову форму участі громадян, мало і певний політичний аспект. Впроваджуючи програму соціально-економічного розвитку району впродовж 2006-2009 років, депутати райради відчували певний спротив зі сторони представників райдержадміністрації. Принципова позиція багатьох депутатів райради, які наполягали на першочерговому вирішенні тих чи інших соціально-економічних проблем конкретного села не завжди знаходила відгук у виконавців з держадміністрації. Сучасний стан бюджетного процесу практично перетворив виконавців делегованих повноважень (апарат райдержадміністрації) на повноцінного «господаря» бюджету. При цьому вплив на позицію окремих депутатів здійснювався через непрямий тиск (використовувалося те, що депутати є державними службовцями, мали певні бізнес-інтереси тощо). Ускладнило ситуацію і обрання у 2006 році нинішнього складу Дубенської райради за партійними списками, що не дозволило кожній сільській громаді мати свого представника у районній раді а також призводило до конфліктної, а іноді і до неконструктивної поведінки депутатів під час засідання комісій та проведення сесій. Тому для того, щоб голос сільських громад все таки був почутий, згідно із вищезгаданим розпорядженням голови райради, у кожній з 26-и сільських громад району було обрано по п’ять делегатів – учасників форуму. У підсумку за участі депутатів районної ради, сільських голів, делегатів від сільських громад і було 7 грудня 2009 року скликано перший Форум місцевого самоврядування Дубенщини (див. Додаток Б), який затвердив регламент своєї роботи, схвалив звіт голови райради за 2006-2009 роки і визначив пріорітетні напрями соціально-економічного розвитку району на 2010 рік. Результатом роботи Форуму стало також прийняття резолюції до Рівненської обласної ради та Верховної Ради України з приводу актуальних проблем місцевого самоврядування. Визначення пріоритетних напрямів розвитку району на такому представницькому форумі після тривалих і конструктивних дискусій, виступів учасників Форуму стало незаперечною перемогою принципів місцевого самоврядування – адже тепер ігнорування консолідованої волі громад району (не окремих депутатів чи голови райради) з боку райдержадміністрації стало практично неможливим. Наступна за президентськими виборами зміна керівництва райдержадміністрації також не стала критичною для затвердження районного бюджету, оскільки його основні параметри були визначені заздалегідь Форумом.

З огляду на комунікативний аспект, робота Форуму дозволила створити ще один дискусійний майданчик для сільських громад, при цьому цей майданчик перетворився на центр прийняття рішень і визначення пріоритетів впровадження місцевої політики. Комунікативний потенціал Форуму ще може бути збільшений завдяки популяризації ідей участі членів територіальних громад у виробленні публічної політики.

Отже, узагальнюючи досвід створення Форуму місцевого самоврядування на рівні району, можемо зробити висновки про функціонування даної форми участі громадян у місцевому самоврядуванні. Організаційна форма Форуму – збори делегатів, правоустановча форма – зібрання за розпорядженням голови районної ради, можливе прийняття регламенту та інших регламентних документів. Фінансове забезпечення діяльності Форуму – як за рахунок учасників, так і за рахунок бюджету району. Організаційне забезпечення Форуму може покладатися на виконавчий апарат районної ради, зокрема, на персонал, який безпосередньо відповідає за зв’язки з територіальними громадами. Комунікативна складова Форуму – публікації в місцевій пресі, періодичний Вісник, бюлетені у селах, сайти районної та сільських рад, міжособистісний контакт.

Основна проблема – низький рівень комунікації між територіальними громадами – вирішується через спільне визначення пріоритетів розвитку району, «тиском» сільських громад на депутатів районної ради, можливе створення навколо визначених Форумом пріоритетів міжфракційного обֹєднання депутатів.