13.1 Зайнятість населення та ринок робочої сили

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила, яка використовується в процесі виробництва, повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування.

Трудові ресурси - це частина населення країни, яка володіє необхідним фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й знаходиться в певних вікових межах. В Україні - це жінки від 16 до 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років.

Зайнятість - це сукупність економічних правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход.

Суб’єктами відносин зайнятості є: а) покупці робочої сили; б) особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю; в) особи, що продають свою здатність до праці. Відповідно до Закону України „Про зайнятість населення”, прийнятого Верховною Радою України в 1991 р. до зайнятих належать: 1) особи, що працюють за наймом; 2) працюють самостійно (ІТП, підприємці та ін.); 3) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; 4) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 5) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; 6) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 7) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими; 8) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівників в економічну систему. Найбільш поширеними серед них є: а) наймана праця за трудовою угодою в державному секторі економіки, на об’єктах колективної та приватної власності; б) особиста праця на об’єктах , де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; в) особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і трудівником; г) робота на спільному підприємстві.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну і ефективну.

Повна зайнятість - надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне та колективне відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість - має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих районів тощо.

Ефективна зайнятість - зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Важливу роль у вирішенні проблеми зайнятості відіграє ринок робочої сили. Ринок робочої сили – це соціально-економічна форма руху трудових ресурсів, яка в умовах товарного виробництва забезпечує включення робочої сили в економічну систему. Суб’єктами ринку робочої сили є: а) продавець робочої сили, в майбутньому найманий працівник; б) покупець робочої сили, в майбутньому роботодавець; в) посередник, який працює на комісійних засадах.

Акт купівлі-продажу робочої сили породжує певні соціальні наслідки. Зокрема, людина продає свою робочу силу через те, що не має інших джерел до існування.

Для роботодавця, покупця робочої сили інтерес в цьому акті зовсім інший. Для нього робоча сила – джерело додаткової вартості, а отже, майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує робочу силу , тим на більший прибуток може розраховувати .

Які ж фактори впливають на формування ціни робочої сили? Виділяють п’ять основних груп факторів. Це:

1) природнокліматичний фактор. Вартість товару „робоча сила” включає в себе вартість необхідних засобів існування робітника і його сім'ї (їжа, одяг, житло). Істотно, що в різних кліматичних поясах люди потребують різну кількість матеріальних благ для свого існування. Тому й ціна робочої сили, за всіх інших рівних умов, не буде однаковою в країнах, розташованих в теплому й холодному кліматах;

2) цивілізаційний фактор (ступень розвитку). Ціна робочої сили (зарплата) вища в таких країнах, що знаходяться на вищих шаблях науково-технічного та соціально-духовного прогресу, порівняно з країнами відсталими;

3) економічній фактор. Якщо наявність трудових ресурсів перевищує наявні робочі місця, пропозиція робочих ресурсів обганяє попит на них, що неминуче веде до падіння ціни робочої сили, і навпаки;

4) соціальний фактор. Під ним розуміється рівень організованості робітників у їх боротьбі проти спроб роботодавців знижувати заробітну плату. В першу чергу, це об'єднання робітників у профспілки, що захищають інтереси трудящих, робочі спілки тощо. Чим вище рівень організації трудових верств населення, тим вища заробітна плата;

5) інституціональний фактор. Мається на увазі рівень захищеності найманих працівників від роботодавців з боку держави.

Взаємодія названих факторів формує рівень ціни товару „робоча сила” на ринку праці.