Бюджетно-податкова політика

Бюджетно-податкова (фіскальна) політика — це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

1.1. Політика державних видатків

Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ (див. част.І, тема 15). Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допо­мога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного спо­живання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки поділяються на чотири категорії:

де C_c — споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання);

Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (C_c, Tr, i-D_c ), остання категорія — державні капітальні видатки (I_c).

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих кате­горій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впли­ває на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів струк­тури державних витрат має різні наслідки для економіки.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов’язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми. Якщо відбувається “пряме витіснення”, коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки, і відбувається “фінансове витіснення” приват­ного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капітало­вкладень.

Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ре­сурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інстру­ментом короткострокової макроекономічної політики.

1.2. Податкова політика: вплив податків на доходи бюджету

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіс­кальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Податки впливають на економіку через використовуваний доход еко­номічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподат­кування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може про­являтися по-різному.

Рівень оподаткування (по­датковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загаль­ної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогоспо- дарств {ставка сумарного оподат­кування доходів, або середня ставка податку) (див. част. І, тема 16). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податкови­ми надходженнями, які утворю­ються різницею між величиною за­гальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою тран­сфертів держави приватному сек­торові.

id="Picutre 361" class="lazyload" data-src="/files/uch_group34/uch_pgroup100/uch_uch1316/image/image361.jpg">

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У довгостроковому періоді вона описується так званою “кривою Лафера” (мал. 6.1).

У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшен­ня податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюдже­ту. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава нама­гається вилучити у економічних аґентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припи­няється, економіка стає «тіньовою», а держава залишається без доходів.

1.3. Види та ефективність бюджетно-податкової політики

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ре­сурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна держав­них витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного по­питу внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов’язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попи­ту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий муль­типлікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулювальний ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м’яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому — обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дис­креційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо держав­ного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується держа­вою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання су­купного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи страхування по безробіттю. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (мал. 6.2).

податки. Відповідно, в період під­йому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

При недискреційній (автома­тичній) фіскальній політиці бюд­жетний дефіцит та бюджетний над­лишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних ста­білізаторів економіки. Автома­тичний (“вбудований”) ста­білізатор — механізм, який доз­воляє зменшити циклічні коли­вання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогре­сивна податкова система і транс­фертні платежі, насамперед система

Мал. 6.2. Дія внутрішніх стабілізаторів еко­номіки.

У фазі циклічного підйому доход зростає, Y₂>Y₀, і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: Y₁ < Y₀. Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зроста­ють. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну не­стабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на еко­номіку.

Проведення активної фіскальної політики ускладнюється труднощами макроекономічного прогнозування, які виникають внаслідок недосконалості економічної інформації, мінливості економічних очікувань тощо. Окрім того, фіскальна політика має значний внутрішній лаг — час від моменту зміни економічної ситуації до моменту прийняття відповідних урядових рішень, — оскільки застосування бюджетно-податкових заходів передбачає досить довге обговорення на законодавчому рівні. Щоб забезпечити певну ста­більність фіскальної політики і зменшити вплив політичного бізнес-циклу та некомпетентних рішень на її проведення, економісти пропонують дотри­муватися "‘твердого курсу” фіскальної політики відповідно з правилом “збалансованого бюджету”. Згідно з цим правилом, державний бюджет має збалансовуватися або щорічно, або в довгостроковому періоді. Але проведення “твердого курсу” фіскальної політики не завжди є ефективним. Так, на­правленість фіскальної політики на щорічне збалансування бюджету змен­шує ступінь “автоматичної” стабільності економіки, призводить до частих коливань податкових ставок, які зменшують інвестиційну активність, а також перерозподіляє поточні доходи економічних агентів на користь майбутніх поколінь. З погляду на стабілізацію економіки, ефективнішим є збалансу­вання державного бюджету в довгостроковому періоді, яке може відбувати­ся на циклічній або на функціональній основі. Така політика дозволяє підтримувати економічну стабільність не лише за рахунок дії “автоматич- ’ них” стабілізаторів, а й за допомогою “згладжування податків”, тобто утри­мання їх на постійному рівні з метою зменшення негативного впливу податків на економічні стимули.

2.