§4. Форми і методи антиінфляційної політики

Основними формами стабілізації грошового обігу, що залежить від стану інфляційних процесів, є грошові реформи та антиінфляційна політика.

Грошові реформи. Вони проводилися в умовах металевого грошового обігу — при срібному або золотому стандарті, а також після Другої світової війни, коли діяв золотодевізний, або золотодоларовий стандарт.

Після закінчення війн і революцій стабілізація грошового обігу, як один з найважливіших засобів відновлення економіки проводилася за допомогою таких методів: нуліфікації, реставрації (ревальвації), девальвації і деномінації.

Нуліфікація означає оголошення про анулювання сильно знеціненої одиниці і введенні нової валюти. Так, у Німеччині в результаті повоєнної гіперінфляції і значного знецінення рейхсмарки, введена в обіг в 1924 р. марка обмінювалася в співвідношенні 1:1 трильйона старих рейхсмарок. Стара марка була анульована.

Реставрація — відновлення старого золотого вмісту грошової одиниці. Наприклад, після першої світової війни під час грошової реформи 1925-1928 рр. в Англії був відновлений довоєнний золотий вміст фунта стерлінгів. Після Другої світової війни реставрація, або ревальвація, проводилася шляхом підвищення офіційного валютного курсу до долара, а потім Міжнародний валютний фонд реєстрував підвищення золотого вмісту грошової одиниці. Наприклад, ФРН провела в рамках Бреттон-Вудської валютної системи три ревальвації (у 1961,1969 і 1971 р.). Кількаразові ревальвації проводить ФРН і в рамках Європейської системи, де зберігся режим фіксованих курсів валют.

Девальвація — зниження золотого вмісту грошової одиниці, а після Другої світової війни—офіційного валютного курсу до долара США. Так, золотий вміст долара США було знижено в грудні 1971р. на 7,89%,ав лютому 1973 р. - на 269

10%. Після введення плаваючих валютних курсів у 1973 р. девальвація прово-

даться лише в угрупованні з регульованими валютними курсами—Європейсь-кої валютної змії, на базі якої була створена Європейська валютна система.

Деномінація—метод “закреслення нулів”, тобто укрупнення масштабу цін. Так, у Бразилії, де темпи щорічного знецінення досягли 933,6%, у 1988 р. був прийнятий “Літній план”, за яким введена грошова одиниця “нокрузадо”, еквівалентна 1000 старих крузадо. За таким же методом була проведена грошова реформа в Росії на початку 1998 р.

Особливості грошових реформ в умовах “шокової терапії”. Методи “шокової терапії” використовувалися в багатьох країнах після Другої світової війни, причому вони супроводжувалися таким антиінфляційним засобом, як конфіс-каційна грошова реформа. З кінця 1944 р. до середини 1952 р. у Європі було проведено 24 реформи такого типу.

За методами проведення всі грошові реформи діляться на три типи:

• обмін паперових грошей за дефляційним курсом на нові гроші з метою різкого зменшення маси паперових грошей. Наприклад, у листопаді 1944 р. у Греції обмін проводився в співвідношенні 1 нова драхма на 1 млрд старих;

• тимчасове (повне або часткове) заморожування банківських вкладів населення і підприємців. Подібні реформи проводилися у Франції (червень 1945 р. і січень 1948 р.), Бельгії (жовтень 1944 р.), Австрії (липень і листопад 1945 р.) і ін.;

• комбінація першого і другого методів грошових реформ. Цей метод був використаний у Західній Німеччині в червні 1948 р. при переході від військово-державної до ринкової економіки й одержав назву “шокової терапії”.

Методи “шокової терапії” широко застосовувалися в міжнародній практиці й у минулому, при переході від державної до ринкової економіки. Незважаючи на істотні відмінності окремих її варіантів, усі вони грунтуються на трьох основних ідеях.

Перша ідея—ринкові відносини є єдиним засобом лікування всіх хиб і бід державної економіки. Тому проголошується необхідність якомога швидшого переходу до ринкової економіки, незважаючи на всі труднощі і соціально-економічні витрати.

Друга, і центральна, ідея — широке використання вільного ціноутворення повинно стимулювати створення ринкових структур і інститутів, насамперед системи незалежних виробників і конкурентних ринків, що становлять базу ринкової економіки.

Третя ідея — перехід від одержавленої до ринкової економіки — неминуче пов'язаний з помітним зниженням життєвого рівня населення, головним чином у результаті інфляції і безробіття.

Ефективність методів “шокової терапії” значною мірою залежить від того, наскільки далека економіка тієї або іншої країни в період її одержавлення від 270

ринкових структур, особливо від системи незалежних виробників. Тільки в умовах існування підготовлених ринкових структур або їх швидкого становлення спрацьовує стимулююча роль механізму ціноутворення. Зростання цін стимулює збільшення виробництва товарів і послуг, що швидко ліквідує дефіцит. У результаті відбуваються рівнобічне насичення ринків і відносна стабілізація цін. При надмірно зруйнованих ринкових структурах зростання цін не веде до адекватної перебудови ірозвитку виробництва, а набуває характеру тривалої і високої (аж до гіперрозміров) інфляції. У даних випадках при “шоковій терапії" застосовуються додаткові жорсткі заходи: заморожування заробітної плати, скорочення виробництва, збільшення безробіття, проведення грошової реформи і ін. Все це помітно піднімає соціально-економічні витрати “шокової терапії".

Приведемо декілька конкретних прикладів “шокової терапії". У Західній Німеччині грошова реформа (червень 1948 р.) носила жорстко конфіскацій-ний характер. Готівка і внески населення були обмінені в співвідношенні 6,5 нових німецьких марок на 100 старих рейхсмарок. Частина внесків спочатку була заморожена, а потім приблизно 70% їх анульовано, але кожний житель одержав одноразовову виплату у 60 німецьких марок. В результаті реформи був ліквідований державний борті всі активи державного сектора, міжбанківські вимоги в рейхсмарках. Таким чином, грошова реформа усунула основні причини дисбалансу в країні, в результаті був знятий контроль над цінами і заробітною платою, а підприємництво, що швидко розвивалося, наситило ринок, що зупинило інфляцію.

“Шокова терапія" була успішно застосована вЯпонії в 1949-1950рр.зініціа-тиви американського посла в Японії, у зв’язку з чим і одержала назву “лінія Доджа”.

У країнах Східної Європи “шокова терапія ” використовувалася в деяких країнах, наприклад, у Югославії і Польщі. У Югославії з 1952 р. було започатковано курс на розвиток “самоврядної економіки", або економиш “ринкового соціалізму”. На кінець 80-х років у краші загострилася криза цієї системи, що була орієнтована на максимізацію заробітної плати і доходів. Подібна спрямованість значно послабила інвестиції, в результаті чого країну уразили економічна криза, безробіття, посилення інфляційних тенденцій: у країні розгорнулася гіперінфляція, щоу 1989р. досягла чотиризначних цифр.

Уряд А. Марковича розробив і провів реформу по лікуванню економіки за допомогою “шоковоїтерапії”, спрямованої на приборкання гіперінфляції і 271

розширення конкурентоспроможних сил. Початкові результати були позитивними: гіперінфляція припинилася, національна валюта стабілізувалася, а динар став першою у Східній Європі конвертованою валютою. Проте з розморожуванням заробітної плати знову посилилася інфляція, зросло безробіття, помітно знизився життєвий рівень населення. Але найстрашніший удар реформі завдав розпад державності.

Найбільш яскравим прикладом “шокової терапії” служить економічна політика, яка проводиться в Польщі з кінця 1989 р., і була заснована на допуску вільного ціноутворення при тимчасовому заморожуванні заробітної плати. В результаті за короткий період Польща позбулася від товарного дефіциту, після восьмикратного стрибка цін відбулося уповільнення темпів інфляції. Таким чином, стабілізація обійшлася дорого—життєвий рівень населення знизився майже вдвічі, а безробіття восени 1990 р. досягло 10%. Але в подальшому реформа вивела Польщу до розряду “нових” країн з економікою, що динамічно розвивається.

У радянській історії в минулому теж був застосований свій варіант “шокової терапії” — при переході від командно-директивної економіки періоду “військового комунізму” до економіки в умовах проведення нової економічної політики (непу). Неп, особливо на фоні повоєнної розрухи, призвів до швидкого оздоровлення життя країни, до насичення споживчих ринків. Проте він був пов'язаний зукрай жорсткими економічними заходами, що вимагали серйозних жертв з боку найбідніших прошарків міського населення. Мова йде передусім про грошову реформу 1922-1924 рр., ціллю якої були ліквідація дефіциту державного бюджету, припинення інфляції і введення нової грошової одиниці — червонця. До 1924 р. господарські державні витрати були різко скорочені, обмежений кредит. Були різко обмежені витрати держави на підтримку армії, міліції за рахунок скорочення чисельності та переведення їх на територіальний принцип організації та фінансування. Дефіцит держбюджету був зведений до мінімуму, що дозволило зупинити друкарський верстат. Червонець став повноцінною грошовою одиницею на внутрішньому ринку: роздрібні ціни з 1 жовтня 1923 р. по 1 серпня 1925 р. знизилися на 20%. Проте вирішальним напрямком реформи по скороченню державних витрат було припинення фінансування державних підприємств, у результаті чого в ряді галузей закрилося до 1/3 підприємств. Це була справжня “шокова терапія”, хоча цей термін тоді не вживався.

Застосовувані зараз методи “шокової терапії” в Україні не можуть не бути безболісними з ряду причин.

По-перше, з кінця 20-х років в економіці нашої країни жорстко і послідовно відбувалося руйнування ринкових структур. Розбудовувався їх антипод — адміністративно-мобілізаційна економіка.

По-друге, у результаті тривалого історичного розвитку в колишньому СРСР склалася унікальна за своїм характером диспропорційність в економіці: з од-272

ного боку—бурхливе зростання важкої промисловості, військово-промислового комплексу, а з другого боку—вкрай уповільнене зростання, а то й просто стагнація галузей, що виробляли предмети споживання. До таких галузей відносяться насамперед сільське господарство, харчова, легка й інші галузі промисловості. Навіть за даними радянської статистики, частка галузей групи А в промисловому виробництві складала в 1928 р. 39,5%, у 1940 р. — 61, у 1960 р. — 72,5%.

По-третє, близько половини національного доходу колишнього СРСР йшло на нагромадження, тоді як у головних розвинутих країнах — 15-25%. Якщо взяти за основу ВНП, то мінімум половина кінцевої продукції країни спрямовувалася на виробничі капіталовкладення та озброєння (у головних країнах Заходу — максимум 25-30%).

По-четверте, частка фонду споживання у ВНП колишнього СРСР становила не більше 25-30% проти 60-65% у розвинутих країнах. Частка заробітної плати в СРСР також була низька: вона становила 1/3 національного доходу проти 2/3 у розвинутих країнах.

Таким чином, були створенні вкрай спотворені механізми звуження внутрішнього споживчого ринку — одного з найважливіших чинників розвитку сучасних ринків. Інфляція як перевищення грошового попиту над пропозицією товарів і послуг давно виявлялася в нашій економіці у вигляді виникнення дефіциту по визначених товарних групах і постійному зростанні роздрібних цін. Проте в умовах командно-адміністративної економіки вона мала “придушений” характер. І лише з квітня 1991 р. інфляція стала набирати темпи, а з січня 1992 р. по 1995 р., коли майже цілком був скасований контроль над цінами, вона набула виду голопуючої інфляції, а потім — гіперінфляції. Правда, проводилася індексація доходів населення, але дуже обмежено і з великим запізненням. Водночас інфляція попиту тісно перепліталась з інфляцією витрат, оскільки в деяких галузях, кооперативних підприємствах та інших комерційних структурах мало місце неконтрольоване зростання цін. Це переплетіння мало небезпечний характер і загрожувало важкими соціальними наслідками. У боротьбі з інфляцією передбачене різке скорочення централізованих капіталовкладень у галузі групи А, конверсія військових галузей промисловості, зменшення частки військових витрат у державному бюджеті, скорочення витрат державного апарату управління.

Антиінфляційна політика. Це комплекс заходів для державного регулювання економіки, спрямованого на боротьбу з інфляцією. У відповідь на взаємодію чинників інфляції попиту й інфляції витрат оформилися дві основні лінії антиінфляційної політики — дефляційна політика (або регулювання попиту) і політика доходів.

Дефляційна політика — це методи обмеження грошового попиту через грошово-кредитний і податковий механізми шляхом зниження державних витрат,

273

підвищення процентної ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси та ін. Особливість дії дефляційної політики полягає в тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання і навіть кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляло стриманість або навіть відмовлялася від неї.

Політика доходів припускає рівнобічний контроль над цінами і заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх зростання. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. У той же час досвід використання політики доходів у С ША при президенті Ніксоні, у Великій Британії при лейбористських урядах, у скандинавських краї-нахсвідчить про обмеженість їїрезультатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіїдат на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалося лише на визначений час, а зі скасуванням обмежень знову прискорювалася.

Варіанти антиінфляційноїполпики вибиралися залежно від пріоритетів. Якщо ставилася мета стримування економічного зростання, то проводилася дефляційна політика, якщо ціллю було стимулювання економічного зростання — перевага віддавалася політиці доходів. У разі, коли ставилася мета приборкати іїгфляціїо за будь-яку щну, то паралельно використовувалися обидва методи антиіїгфляційної політики.

Індексація (повна або часткова) означає компенсацію втрат у результаті знецінення грошей. Спочатку даний метод застосовувався наприкіїгці 40-х— початку 50-хроків при іїгфляції, викликаній переходом від військової економиш до нормальних ринкових умов. Знову індексація стала застосовуватися в 70-ті роки у зв’язку з розгортанням галопуючої інфляції. У більшості промислово розвинутих кра'да вона поширювалася на меншу частину трудового населення (наприклад, у СІЛА приблизно на 10%). Винятком була Італія, профспілки якого домоглися введення в країні повноїсистеми індексації.

Форми стримування контрольованого зростання ціїг виявляються, по-перше, у “заморожуванні" ціїг на визначені товари, по-друге, у стримуванні їхнього рівня у певних межах. Подібний контроль зберігся у всіх головних розвинутих кра'шах. Так, у ФРН віїг охоплює приблизно половину роздрібного товарообігу, включаючи продовольство.

Ще більше значення цей контроль має для країн, що розвиваються, де стабільний рівень роздрібних цін на споживчі товари під тримується державними субсидіями, що забезпечує хоча і низький, ллє стабільний рівень життя населення. Переведення цих механізмів ціноутворення на ці товари на вільно ринкову основу, як правило, супроводжується бурхливими соціальними потрясіннями.

Наприкінці 70-х—початку 80-х років у боротьбі з галопуючою іїгфляцією, у промислово розвинутих країнах кейнсіанські рецепти боротьби з інфляцією були замінені консервативними варіантами з застосуванням дефляційних за-274

ходів: більш жорсткого обмеження державних витрат, особливо господарських і соціальних; стримування збільшення паперово-грошової маси шляхом проведення політики таргетування грошового обігу, тобто жорсткого стримування грошової маси в межах встановлених орієнтирів.

Щоправда, у конкретних умовах відбувався деякий відступ від жорсткого стримування, особливо при зростанні соціальних витрат. Як приклад можна навести США, де не тільки не була досягнута збалансованість державного бюджету, а й відбувалося небачене раніше зростання дефіциту (до 200 млрд дол.). Це виявилося результатом зменшення дохідної частини бюджету внаслідок скорочення податків і величезного зростання військових витрат. Проте адміністрація Рейгана змогла перекрити інфляційний вплив дефіциту державного бюджету за рахунок грошового ринку (тобто заощаджень підприємств і населення), а також шляхом підвищення процентних ставок і залучення іноземного капіталу.

Конкурентне стимулювання виробництва включає заходи як по прямому стимулюванню підприємництва шляхом значного зниження податків на корпорації, так і по непрямому стимулюванню заощаджень для населення (зниження податків з населення).

Водночас стали застосовуватися заходи, що стимулюють ринкову конкуренцію і знижують її вплив на ціни і спіраль “ціна-заробітна плата”. Наприклад, у США адміністрація Рейгана відмовилася від державної підтримки таких малоконкурентних галузей, як чорна металургія, текстильна, взуттєва промисловість, що викликало хвилю злиття великих компаній. У результаті різко зросла конкуренція, яка сприяла зменшенню інфляції до “повзучих” форм, а також послабленню інфляційної спіралі “ціна-заробітна плата”.