Основні ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Економічні знання накопичувалися повільно й закріплювали­ся у звичаях, традиціях і стародавніх літературних джерелах (гли­няні таблички царя Хамурапі, давньоіндійська книга «Веди», зако­ни Ману IV-III ст.

Перша економічна школа виникла у XV ст. в Європі й мала назву меркантилізм. Її поява була викликана формуванням рин­кових відносин у європейських країнах і необхідністю теоретично­го пояснення процесів, що відбувалися в економічній практиці. Основним економічним питанням тих часів було питання про джерела та способи накопичення багатства. Основною формою багат­ства меркантилісти вважали золото та срібло, які накопичувалися за рахунок нееквівалентного обміну в сфері міжнародної торгівлі. Тому саме торгівля (сфера обігу) стала пріоритетним предметом досліджень. На думку меркантилістів, збагачення економічних суб'єктів має активно підтримуватися державною владою шляхом сприяння розвитку національної промисловості й торгівлі, забез­печення вигідних умов експорту та наймання робочої сили, а та­кож захисту від конкурентів з інших країн (так звана політика про­текціонізму, яка досі використовується деякими країнами, особли­во під час економічних криз). Таким чином, завданням економіч­ної теорії із самого початку її формування стала розробка рекоме­ндацій щодо державної економічної політики. Можливо, саме тому меркантилісти назвали нову науку про способи збільшення багат­ства політичною економією (Антуан де Монкретьєн, 1615).

Розвиток ринкової економіки виявив обмеженість поглядів меркантилістів. У другій половині XVII ст. починає формуватися класична школа політичної економії, яка стала теоретичною базою для всіх сучасних економічних шкіл.

У другій половині XIX ст. класична школа зазнала серйозної критики, оскільки деякі її положення, які до цього часу здавалися беззаперечними, ввійшли у суперечність із новими явищами гос­подарської практики. На хвилі цієї критики сформувалися нові економічні школи.

Так, на критиці класиків за їх антиісторизм (розгляд економі­чних явищ як постійних, незмінних, однакових для всіх часів і на­родів) сформувалася історична школа (Густав фон Шмоллер, Луйо Брентано, Вернер Зомбарт, Макс Вебер та ін.). Вона зосере­дилася на вивченні історичної еволюції різних соціальних інститу­тів, що впливають на функціонування економічної системи та її трансформацію залежно від етапу економічного розвитку. Істори­чна школа сформувала підґрунтя для подальших інституційних досліджень (див. далі).

Класики надмірно ідеалізували ринкову систему, вважаючи її досконалою, хоча насправді вона породжувала вражаючу нерів­ність у розподілі благ. Причину цього явища деякі вчені вбачали в індивідуалізації інтересів на основі приватної власності та їх зітк­ненні в процесі вільної конкуренції, яка розоряє одних і збагачує інших. Якщо ж зробити власність спільною, а працю колектив­ною, вважали вони, буде усунута причина, що породжує майнову нерівність. Так народилася соціалістична ідея. Серед багатьох шкіл, що її розвивали, найбільш фундаментальною став марксизм (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін та ін.).

У ХХ ст. на перший план наукових досліджень вийшла про­блема економічної рівноваги, оскільки світова економіка зазнала декі­лька руйнівних економічних криз, і виникла нагальна необхідність з'ясувати їх причину та знайти шляхи подолання таких явищ. У низці сучасних економічних шкіл можна виділити три основні на­прямки.

Неокласичний напрямок в економічній теорії продовжує розви­вати ідеї економічного лібералізму й мінімізації державного втру­чання в економіку, започатковані класичною школою. У межах нео­класичного методу дослідження формується кілька напрямів:

- консервативний, що аналізує проблеми економічної рівно­ваги, циклічності розвитку та економічного зростання - теорія економіки пропозиції (Артур Лаффер, США), теорія раціональних очікувань (Роберт Лукас, США);

- неолібералізм, представники якого Фрідріх фон Хайєк (Ав­стрія - Англія - США), Жак Рюефф (Франція), Вальтер Ойкен, Людвиг Ерхард (ФРН) та Мілтон Фрідмен (США), наполягаючи на принципі саморегулювання ринкової економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економіч­ний розвиток;

- неокласичний синтез, що захищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання залежно від конкретної еконо­мічної ситуації; Найбільш видатним представником цього напря­мку є Поль Самуельсон (США).

Кейнсіанський напрямок, на відміну від неокласичної теорії, вирішальну роль у стабілізації національної економіки й боротьбі з безробіттям відводив не ринку, а державному регулюванню шля­хом стимулювання сукупного попиту й використання методів еко- номіко-математичного моделювання (Джордж Мейнард Кейнс, Велика Британія). Однією з практичних інтерпретацій кейнсіанст- ва став диригизм у Франції (Франсуа Перру та ін.), який ґрунтуєть­ся на провідній ролі державного планування та безпосередній уча­сті держави у виробництві товарів і послуг.

Інституціоналізм (Торстейн Веблен, Джон Коммонс, Уе- слі Мітчелл, Джон Гелбрейт) аналізує не лише економічні відноси­ни, а і весь комплекс умов і чинників, які впливають на господар­ське життя. Йдеться про такі суспільні інститути, як форми госпо­дарської організації, норми поведінки соціальних груп, юридичні закони, стереотипи мислення, звичаї й традиції. Тому дослідження інституціоналістів мають міждисциплінарний характер. Представ­ники цього напряму пропонують вивчати не функціонування, а розвиток і зміни капіталістичного суспільства.

Важливими напрямками інституціоналізму стали економічна теорія права (Рональд Коуз, Гвідо Калабрезі, Ричард Познер, Олі- вер Ітон Уільямсон, Ернандо де Сото та ін.) та економічна теорія злочинності (Гері Беккер, Джордж Стіглер, Ісаак Ерліх), які вивчали вплив правових норм на економічні процеси, причини виникнен­ня тіньової економіки, особливості поведінки суб'єктів тіньової економіки й економічну ефективність правоохоронної системи.

1.4.