Перерозподіл доходів

Одним із суттєвих наслідків функціонування суто ринкової еко­номіки є велика диференціація доходів окремих соціальних груп насе­лення. Ринкова система забезпечує величезні доходи тим, чия праця високо оплачується на підставі природних здібностей, здобутої освіти та майстерності.

Інші ж члени суспільства мають менші здібності, отримали лише скромну освіту і кваліфікацію, не нагромадили або не дістали у спадщину ніяких матеріальних засобів. Виходить, їх доходи дуже скромні. До того ж, люди похилого віку, особи з фізичними та розумовими вадами, жінки і вдови з дітьми на утриманні заробляють дуже мало або, подібно безро­бітним, зовсім не мають доходів. Таким чином, ринкова система характе­ризується значною нерівністю у розподілі грошових доходів, а, отже, і в розподілі національного продукту між окремими сім’ями та особами. Незважаючи на певний прогрес, бідність серед загального достатку про­довжує залишатися гострою соціальною і політичною проблемою.

Отже, одним із надзвичайно важливих завдань, що стоять перед урядом, є зменшення нерівності у доходах окремих груп населення. Це завдання відображене у багатьох політичних заходах і програмах. Зокрема, трансфертні платежі забезпечують допомогу бідним, інва­лідам, безробітним тощо; за програмами соціального забезпечення надається фінансова допомога хворим пенсіонерам і людям похилого віку. Ці програми передбачають перерозподіл доходів держави між тими сім’ями і особами, які мають мізерний дохід або не мають його зовсім.

Уряди впливають також на розподіл доходів шляхом ринкового втручання, тобто за допомогою регулювання ринкових цін. Гарантовані ціни фермерам і законодавчо встановлені мінімальні ставки заробітної плати є наочними прикладами того, як уряди фіксують ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.

У багатьох країнах введене прогресивне оподаткування, в ре­зультаті чого через податки на особисті у багатих доходи вилучається більша частка доходів, ніж у бідних. Щоправда, податкова система має досить поміркований вплив на розподіл доходів. Особливо дійовою політика доходів має бути в перехідний період. Однак існуюче законо­давство України не дозволяє державі активно впливати на процеси матеріального розшарування населення, зменшення диференціації до­ходів, яка стрімко зростає і набуває загрозливих масштабів. В Україні співвідношення між грошовими доходами 10% найбільш і найменш забезпечених груп населення перевищує 12 раз, тоді як у країнах Захід­ної Європи цей коефіцієнт не перевищує 6 раз, у США - 11. Невип­равданою є різниця у заробітній платі робітника і керівника державно­го підприємства, професора і ректора вузу, рядового і головного ліка­ря медичних закладів, яка нині становить 15-20 і більше разів.

За галузевою ознакою найвищі рівні заробітної плати мають працівники паливно-енергетичного комплексу (газової, нафтодобув­ної промисловості, атомної енергетики, нафтопереробної промисло­вості), а також морського та авіаційного транспорту, де нарахування у 2,5-3 рази перевищували середній показник у цілому по економіці. Водночас розмір заробітної плати у працівників соціальної сфери (куль­тури, соціального забезпечення, охорони здоров’я, освіти) становив лише 51 -69% від відповідного показника в цілому по економіці.

Продовжує зберігатись високий ступінь диференціації регіонів за рівнем оплати. Так, заробітна плата працюючих у Тернопільській, Волинській, Чернівецькій, Хмельницькій областях на 32-42% менша середнього показника по країні. У регіонах з високою зайнятістю в основних виробничих галузях (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області) мало місце перевищення на 19-27% зазначеного показника. Найбільший розмір заробітної плати в січні-листопаді 2000 р. був у Києві /391 грн/. Такі контрасти в доходах є зараз чи не основним чинником соціальної напруги в суспільстві [15, с.

Важливим завданням держави є усунення невідповідності між цінами на всі матеріальні ресурси, товари та послуги, - з одного боку, і цінами на основний ресурс - робочу силу, з другого. Якщо перші прак­тично досягла світового рівня, то другі значно відстають від них. Така диспропорція створює вартісний дисбаланс на мікроекономічному рівні.

За низького рівня оплати праці не можна здійснити глибоку податкову реформу, суттєво змінити співвідношення між бюджетними надходженнями від суб’єктів господарювання та доходів громадян, як це має місце у країнах ринкової економіки. Послаблення податкового навантаження на реальну економіку сприятиме ефективнішому її функ­ціонуванню. Від рівня оплати праці залежить і реформування житло­во-комунальної сфери, і пенсійної системи, мотивація до підвищення продуктивності праці, купівельна спроможність населення тощо.

Досвід країн Центральної та Східної Європи і Балтії показує, що економічне зростання в них стало можливим завдяки випереджаю - чим темпам зростання заробітної плати. У Польщі середньомісячна заробітна плата наблизилась до 400 доларів, в Естонії до 500 доларів, а в Україні середня номінальна заробітна плата одного працівника за перше півріччя 2001 р. становила 285 грн за місяць.

При збереженні нинішнього залишкового принципу формуван­ня заробітної плати, фактичній відсутності державного її регулюван­ня, руйнуванні нормативно-тарифних та організаційних механізмів, зростання прихованого безробіття та тінізацїї економіки зупинити дег- радаційні процеси в економіці буде неможливо.

4.