ПРИНЦИПИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Форми власності

Тривалий час у нашій економічній теорії економічні системи визначалися на основі форм власності на засоби виробництва. Якщо в країні панують приватна власність та її різновиди, то це - економічна система капіталізму.

Досвід довів, що під впливом зростання продуктивних сил, на основі освоєння досягнень НТП у розвинених країнах відбулися глибокі зміни у відносинах власнос­ті між капіталом і працею, досягнуто високого рівня життя більшості населення. Ці зміни зумовили розвиток соціалізації життя суспільства, виявили неспроможність ряду оцінок стосовно сучасного капіталістичного суспільства. Детальніше про це йтиметься далі. Зауважимо, що взаємодія продуктивних сил і виробничих відно­син, насамперед відносин власності, має принципове значення для визначення суспільно-економічного укладу, реального стану економіки країни. Водночас і самі відносини власності мають оцінюватися об’єктивно. Життя довело, що насправді одержавлення власності, яке неминуче відчужувало людину і від засобів виробниц­тва, і від управління виробництвом, і від результатів праці, послаблювало еконо­мічний інтерес людини, її зацікавленість у кінцевих результатах, позбавляло еконо­мічну систему рушійних сил, здатності оволодіти надбаннями науково-технічного прогресу. Ці глибокі внутрішні вади (несприйняття НТП, низький рівень життя тощо) дають змогу дійти висновку, що економічний лад, який існував, не можна кваліфікувати як соціалістичний. І водночас життя довело, що в окремих розвине­них країнах набагато більше соціалізму, ніж у тих країнах, які мали назву соціаліс­тичних. Досвід переконує, що не можна представляти справу так, начебто у розви­нених країнах панує індивідуальна приватна власність. Адже поряд з цією формою власності існують державна, кооперативна, колективна та різні змішані форми власності, тобто сучасній економіці, як правило, властива багатоманітність форм власності.

Отже, форми власності на засоби виробництва в їх взаємодії з продуктивними силами є однією з головних ознак економічної системи.

І все ж досвід сучасного розвитку суспільства переконливо доводить, що проб­лема визначення економічних систем цим не обмежується. Важливою ознакою їх є спосіб організації, функціонування і управління економікою. Якщо бути послі­довним, треба визнати, що спосіб організації, функціонування і управління еко­номікою зрештою визначається формами власності на засоби виробництва. Якщо панує державна власність і економіка країни надмірно одержавлена, то це неми­нуче зумовлює панування адміністративно-командної системи організації, функ­ціонування і управління економікою. І навпаки, багатоманітність форм власності зумовлює наявність величезної кількості підприємців, ринково-конкурентного се­редовища, тобто існування ринкової економіки. Однак при всій взаємозалежності цих принципів кожний з них є відносно самостійним і відіграє важливу роль при визначенні економічної системи. Цей підхід визнають і американські економісти. Так, К. Макконнелл і С. Брю зауважують, що “індустріально розвинені країни світу в основному розрізняються за двома ознаками: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом, з допомогою якого координується і управляється економічна діяльність” Це означає, що в умовах і приватної, і суспільної власності можуть існувати як ринкова, так і адміністративно-командна система.

Зауважимо, що не лише в минулому, а й у повоєнні роки існували авторитарні держави в умовах переважання приватної власності (Греція, Чилі, Іспанія, Порту­галія). Хоч і за цих режимів робилися спроби впровадження ринкових відносин, однак особливо ці процеси посилювалися з усуненням авторитарних режимів. Водночас в умовах суспільної власності Китай, В’єтнам здійснюють економічні реформи, спрямовані на утвердження ринкової економіки.

Типи економічних систем

Ступінь розвитку ринку, як і масштаби та характер державного регулюван­ня економіки, може бути надзвичайно різноманітним. Справа у тому, що спів­відношення ринку і державного регулювання відбиває діалектичну взаємодію усуспільнення й відокремлення монополізації та конкуренції. Якщо центр уваги переноситься на усуспільнення, причому всупереч усуспільненню відбувають­ся формальне одержавлення економіки, її висока державна монополізація, не­минуче різко звужуються межі та спотворюється сутність ринку, утверджується адміністративно-командна система господарювання та управління. У разі, якщо не допускається однобічного підходу до діалектичної єдності - усуспільнення та відокремлення, коли реальне усуспільнення органічно поєднується з повною са­мостійністю суб’єктів господарювання, створюються всі можливості для розвит­ку повноцінного ринку, а держава використовує гнучкі економічні прийоми, які сприяють розвитку економіки. Це вже зовсім інша, ринкова модель господарю­вання, побудована переважно на економічних методах. Варто зауважити, що і пер­ша, і друга моделі господарювання можуть мати в різних країнах безліч відмінно­стей, відтінків.

Однак головні принципи, засади, які визначають сутність тієї чи іншої систе­ми, спільні для ряду країн.

Адміністративно-командна економіка характеризується надмірним її одер- жавленням. Так, у колишньому CPCP 90 % засобів виробництва перебували у власності держави. Поряд з державною існувала колгоспно-кооперативна форма власності, яка вважалася другорядною, тобто такою, що вже зжила себе і має зли­ватися з державною власністю. У зв’язку з цим кооперативні засади в ній витісня­лися, відбувалося одержавлення також кооперативної власності. Це виявилося у тому, що колгоспами керували державні та партійні органи, позбавивши їх будь- якої самостійності. Перед ними, як і перед державними підприємствами, ставили­ся директивні завдання з продажу державі зерна та інших сільськогосподарських продуктів, як правило, за заниженими цінами. Колгоспи нерідко перетворювали­ся на радгоспи, промислова кооперація ще на початку 60-х років XX ст. трансфор­мувалася в державну власність. На жаль, у теорії надмірне одержавлення тракту­валося як об’єктивний процес усуспільнення, який зумовлює зближення і злиття форм власності, становлення безпосередньо суспільного характеру виробництва. Насправді це був процес формального усуспільнення, тобто одержавлення, яке не мало під собою об’єктивних підвалин і штучно призводило до спрощення й уні­фікації економіки і суспільного життя в цілому. Водночас така концентрація ви­робництва в руках держави стала основою державного монополізму, абсолютного переважання адміністративно-командних методів управління.

За умов адміністративно-командної системи головним засобом управління було централізоване директивне планування, яке визначало для кожного підпри­ємства обсяги виробництва, фонди матеріально-технічного забезпечення, заро­бітної плати, собівартість продукції, прибуток тощо. Ці планові завдання були директивами, законом, який потрібно було виконувати будь-якою ціною. Такий підхід неминуче призводив до того, що чогось вироблялося занадто багато, а чо­гось не вистачало, підприємства нерідко здійснювали необгрунтовані витрати тощо. Все це зумовило, з одного боку, неефективне господарювання, а з другого - намагання у будь-який спосіб одержати занижений план та порівняно легко його перевиконати, що давало значні додаткові винагороди.

Командно-адміністративній системі властиві ігнорування товарно-грошових відносин, ринку, спроба розподіляти все з центру. Особливо яскраво це виявило­ся у централізованій системі матеріально-технічного забезпечення, заснованого на визначенні фондів матеріально-технічного забезпечення для всіх підприємств- споживачів за усіма позиціями. Це закріплювало диктат виробника, повну залеж­ність споживача від виробника, економічно недоцільне нагромадження тих чи ін­ших ресурсів, з одного боку, а з другого - дефіцит товарів виробничо-технічного призначення і особливо споживання. Оскільки товарно-грошові відносини об’єк­тивно усунути неможливо, адже існували й існують заробітна плата, роздрібна

торгівля тощо, то адміністративна система формалізує їх, робить формальним госпрозрахунок. Держава, міністерства забирають, як правило, основну частку або майже весь прибуток, широко використовують перерозподільчі процеси. Як відомо, у нас завжди було багато збиткових малорентабельних підприємств. Про­те вони нерідко безбідно існували тому, що держава забирала кошти у підпри­ємств, що працювали рентабельно, і передавала їх нерентабельним. Ці підприєм­ства ставали утриманцями держави.

До того ж, подібний перерозподіл прибутку означав, по суті, зрівнялівку. І ті, що працювали добре, і ті, що працювали погано, зрештою одержували однаково або майже однаково. Це все гальмувало економічний прогрес.

Адміністративно-командна система пов’язана з “розбуханням” адміністратив­ного апарату, його бюрократичним переродженням, що неминуче призводить до відриву його від потреб суспільства, до розвитку виробництва не для задоволення потреб людей, а заради самого виробництва, до грубого втручання у навколиш­нє середовище, що знайшло вираження у загостренні екологічних проблем, необ­грунтованому, свавільному розміщенні шкідливих виробництв тощо.

І нарешті, адміністративно-командна система розхитує і обмежує демократич­ні засади в управлінні, відчужує людину від засобів виробництва та від влади, пе­ретворює її з господаря на найманого працівника, який не зацікавлений у вироб­ництві, його кінцевих результатах, породжує апатію.

Ось чому відбувається революційний процес заміни адміністративно-команд­ної системи ринковою економікою. Він пов'язаний зі зміною не тільки конкрет­них форм господарювання, а й глибоких, сутнісних структур, передусім відносин власності. Це поєднання радикальної економічної реформи з політичною спрямо­ване на демократизацію господарського і суспільного життя, на піднесення ролі людини в економіці та суспільстві.

Система ринкової економіки

За десятиліття свого існування ринкова економіка пройшла тривалий шлях розвитку, що привело до істотних змін у її сутності та механізмі функціонування. Однак за всієї різноманітності форм ринкової економіки все ж можна виокремити дві головні її моделі: 1) ринкова економіка епохи вільної конкуренції; 2) сучасна ринкова економіка розвинених країн.

Ринкова економіка епохи вільної конкуренції характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економіч­ної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного учасника мо­тивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна господарська оди­ниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються за умов конку­ренції, тобто за умов ініціативних самостійних дій покупців та продавців кожного продукту і ресурсу. У цій системі зовсім або майже відсутнє економічне регулю­вання з боку держави (планування, контроль тощо), адже воно послаблює ефек­тивність функціонування ринкової системи. Роль держави, як правило, зводиться до захисту приватної власності та визначення приватної основи функціонуван­ня вільних ринків. Отже, ринкова система забезпечує ефективне використання ресурсів, стабільний розвиток виробництва і високий рівень зайнятості, швидке економічне зростання завдяки самому ринковому механізму.

Сучасна ринкова економіка розвинених країн істотно відрізняється від ринко­вої економіки епохи вільної конкуренції. Вона відбиває ті глибокі зміни, що відбу­лися у функціонуванні та розвитку ринкового господарства. На відміну від попе­редніх часів, коли переважала індивідуальна приватна власність, відбувся перехід до акціонерної форми власності і капіталу, нинішній ринковій економіці властива різноманітність форм власності, коли поряд з індивідуальною приватною влас­ністю існують державна, кооперативна, акціонерна і змішані форми власності - державно-кооперативна, кооперативно-приватна тощо. Як зазначалося, багато­манітність форм власності відбиває і якісно новий рівень розвитку продуктивних сил, і потреби їх подальшого зростання в умовах нового етапу НТП. З цього ви­пливає і друга суттєва риса, а саме закономірне збагачення форм господарювання, широке застосування тих із них, які забезпечують кращу реалізацію форм власно­сті, роблять людину господарем і передбачають ефективну господарську діяль­ність. Це - оренда, колективний (сімейний) підряд, кооперативні форми, акціо­нерні товариства та інші добровільні об’єднання, інші господарські форми, в тому числі спільні підприємства з іноземним капіталом.

Дуже важливою рисою сучасної ринкової економіки є істотна економічна роль держави. На відміну від ринкової економіки епохи вільної конкуренції, де роль держави зводилася лише до захисту приватної власності, нині держава висту­пає економічним чинником розв’язання господарських проблем і розвитку еко­номіки. Арсенал державного регулювання передбачає індикативне планування, державні замовлення, економічне стимулювання. Для цього використовуються податкова система, фінансово-кредитний механізм, ціноутворення. Поєднання державного регулювання з ринковою системою забезпечує ефективний механізм господарювання.

Позитивні риси ринкової економіки не варто абсолютизувати. Американські економісти, оцінюючи роль ринкової системи, попереджають, що вона не може бути однозначною. Аргументами на користь цієї системи є передусім ефектив­ність розподілу ресурсів. Адже саме конкурентна ринкова система спрямовує ресурси на виробництво тих товарів і послуг, яких суспільство найбільше потре­бує, тобто вона забезпечує виробництво необхідних товарів з ресурсів, які має суспільство. А це означає, що вона передбачає максимальну економічну ефек­тивність.

Іншою принциповою перевагою цієї системи є забезпечення особистої свобо­ди, оскільки саме ця система ґрунтується на добровільному співробітництві усіх індивідів та підприємств (без примусу), вільному підприємництві, вільному вибо­рі форм економічної діяльності, досягненні власної вигоди.

Водночас не можна не бачити, що є аргументи і проти ринкової системи. На­самперед це згасання конкуренції, адже підприємці у гонитві за прибутком та у на­маганні поліпшити свої економічні позиції йдуть на таємні домовленості, злиття фірм з тим, щоб подолати обмеження, зумовлені конкуренцією.

Більше того, сам науково-технічний прогрес, якому сприяє ринкова система, неминуче потребує великих капіталів, великих ринків тощо, що призводить до зростання незначної кількості великих фірм, до концентрації економічної влади, до використання свого монопольного становища у корисливих цілях. Тенденція до монополізації економіки спричинила появу антимонопольного законодавства. Вадою ринкової економіки є нераціональне і неефективне виробництво, що вияв­ляється у високому рівні безробіття, економічних кризах надвиробництва тощо. Ринковій економіці властивий нерівномірний розподіл доходу. Внаслідок цього сім’ї істотно розрізняються за рівнем життя: є багаті і є бідні. Оскільки люди нео­днакові за здібностями, нахилами до підприємництва, то неминуча диференціація за рівнем доходів. Одні мають великі доходи, інші - малі, що й зумовлює істотні відмінності у рівні життя.

Ринковий механізм неефективний там, де попит і пропозиція не відобража­ють усі вигоди і всі витрати виробництва, де існують так звані зовнішні вигоди та витрати, як, наприклад, збереження навколишнього середовища. З погляду індиві­дуального підприємця чи їх об’єднань, витрати, пов’язані зі зменшенням викидів у повітря чи воду, тобто із збереженням довкілля, невигідні, нераціональні. Проте в них конче зацікавлене суспільство. Розв’язання цієї суперечності досягається еко­номічною діяльністю держави, яка з допомогою оподаткування та інших засобів впливає на діяльність фірм у цій галузі або організовує роботу з попередження за­бруднення навколишнього середовища.

Ринкова система, її механізм не враховують і не забезпечують розв’язання та­ких суспільних чи колективних проблем, як будівництво та функціонування авто­магістралей, боротьба зі стихійними лихами (повені, урагани тощо), національна оборона. Для їх розв’язання потрібна організуюча роль держави.

Попри вади ринкової економіки головний її економічний аргумент - забез­печення ефективного розподілу ресурсів - робить її найефективнішою, найжит- тєздатнішою. Саме тому адміністративно-командна економічна система в наші її країні замінюється системою ринкової економіки.