Ринок праці. Проблема зайнятості

Ринок праці, як і ринки інших факторів виробництва, являє со­бою складову частину ринкової економіки. На відміну від інших ринків, ринок праці характеризується високим ступенем невизна­ченості, особливістю функціонування, тому що має справу із спе­цифічним товаром.

Ринок праці — це система конкурентних зв’язків між учасника­ми ринку (підприємцями, робітниками і державою) з приводу най­мання і використання робітника у суспільному виробництві.

Як відомо, ринок праці формується на основі відповідних йому особливих елементів, сукупність яких і забезпечує його функціону­вання. Основними його елементами є попит на працю, її пропози­ція, ціна праці, конкуренція працеємців і працедавців.

Попит на працю — це платоспроможна потреба працедавців на трудові послуги працівників певних професій і кваліфікації. Попит визначається її ціною, потребами виробництва, технічним рівнем, станом технології тощо.

Пропозиція праці визначається передусім ціною, рівнем подат­ків, потребами у забезпеченні непрацюючих членів сім’ї працівни­ка, звичками, традиціями, культурою і релігією, силою профспілок тощо.

Стан рівноваги ринку праці визначається рівноважною ціною. Працівники, які готові запропонувати свою робочу силу за рівно­важною ціною, повністю працевлаштовуються і в суспільстві дося­гається повна зайнятість.

Якщо ставка заробітної плати підніметься або впаде, то буде або дефіцит, або надлишок працюючих (тобто здатних до праці). Таким чином в економіці виникне неповна зайнятість з відповідним рів­нем безробіття.

Тому умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість.

Зайнятість (англ. employment) — це діяльність громадян, пов’я­зана із задоволенням особистих і соціальних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується систе­мою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робо­чими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві.

У відповідності до Закону України «Про зайнятість», прийнято­го Верховною Радою України у 1991 році, до зайнятих належать особи, що працюють за наймом; працюють самостійно; обрані на посаду до органів державної влади або громадських об’єднань; які проходять дійсну службу у збройних силах; які одержують профе­сійну підготовку; учні та студенти денних форм навчання, ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими людьми похи­лого віку; громадяни інших країн, які працюють у народному гос­подарстві.

Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною про­фесії та місця роботи відповідно до її здібностей, не допускаючи примусової праці. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Розрізняють три види зайнятості: повну, раціональну й ефек­тивну.

Повна зайнятість означає використання всіх природних ресур­сів і характеризується зростанням кількості робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто хто здатний працювати.

Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільс­тві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання тру­дових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури; здійсню­ється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів.

Повна і раціональна зайнятість у комплексі визначають ефек­тивну зайнятість, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціа­льно-економічний результат в певний час і за конкретних умов.

Крім названих видів зайнятості за іншими критеріями розрізня­ють загальну (глобальну) (навчання у загальноосвітніх, спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами та людьми похило­го віку, участь у роботі органів державної влади та громадських ор­ганізацій, служба в збройних силах та інші) і економічну (участь працездатного населення у виробництві товарів і послуг).

Види зайнятості класифікують також за соціально-економічним (за формами власності та господарювання, соціальним складом на­селення) та організаційно-економічним критеріями (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості (постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) (виникає безпосередньо пі­сля інвестування певного капіталу) і додаткова (вторинна) (наяв­ність додаткової роботи в осіб, які мають основну роботу)).

У країнах із соціальною ринковою економікою набуває поши­рення на відміну від традиційної так звана гнучка зайнятість. Тра­диційна зайнятість характеризується повним робочим днем, стабі­льністю праці, регламентуванням робочого і часу, гнучка — нестабільністю, відхиленням від нормативного робочого часу, не­стандартними умовами праці, високою професійно-кваліфікацій­ною і територіальною мобільністю працівників, гнучкою оплатою праці. Форми гнучкої зайнятості — тимчасова робота, надомницт- во, поділ робочого місяця між двома чи кількома працівниками, альтернативний і скорочений робочий тиждень тощо.

У сучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Так, держава впливає на попит робочої сили через розвиток державного підприємництва, створення і реалізацію про­грами громадських робіт (будівництво доріг, мостів), надання пре­мій підприємцям за створення робочих місць в економічно відста­лих районах, підготовку та перепідготовку кадрів, створення бірж праці, розвиток освіти, допомогу безробітним тощо.

Проблема зайнятості в Україні має свої особливості, породжені колишньою адміністративно-командною системою господарюван­ня, а потім тривалою, глибокою кризою в економіці в 90-х роках XX — поч. XXI ст. До них слід винести: 1) великі масштаби фор­мально незареєстрованої зайнятості, незафіксована в угодах і не­оподатковувана робота (так званий «дикий» ринок праці); 2) значне приховане безробіття в нових формах (примусові безоплатні відпу­стки, неповний робочий тиждень).

Втрата мобільності, динамічності та гнучкості економічної сис­теми, нездатність своєчасно і повного мірою пристосовуватися до змін внутрішніх умов її функціонування. Порушення макроеконо- мічної рівноваги, основою якої є врівноважена взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції, призводить до дестабілізації еконо­мічної системи, руйнації господарських зв’язків, соціально- економічних потрясінь. Важливими проявами макроекономічної нестабільності, найгострішим соціальним лихом сучасної економі­ки є високий рівень безробіття і високі темпи інфляції.

Особливе місце в системі функціонування сукупного працівни­ка займає безробіття (англ. unemployment) — соціально-еконо­мічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

Багато представників різних напрямів економічної думки вва­жають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства. Воно є невід’ємним атрибутом ринкової економіки.

На сьогодні, за даними ООН, у країнах що розвиваються, понад 800 млн безробітних. У 1999 році приблизно із 3 млрд працездатно­го населення планети повністю безробітними були 150 млн осіб, частково безробітними — майже 900 млн осіб.

Безробіття уперше виникло у Великобританії на початку XIX ст., але воно не мало масового характеру і зростало лише в пе­ріод економічних криз. У XX ст. безробіття стає масовим і хроніч­ним, охоплюючи економіку розвинутих країн навіть у фазі пожвав­лення й піднесення. Так, у США в 1920—1929 роках середня кількість безробітних становила 2,2 млн а в 1930—1939 роках до 10 млн осіб.

Першу спробу пояснити сутність і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. Він пояснював його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кіль­кості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у ві­чному біологічному законі, властивому всім живим істотам, від­повідно до якого розмноження відбувається швидше, ніж збільшується кількість засобів існування. Ця теорія з певними мо­дифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності тощо.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями розвитку капіталістичного способу виробництва, насамперед за­конів конкурентної боротьби, які змушують капіталістів збільшу­вати інвестиції, вдосконалювати техніку, що зумовлює відносне збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу, що веде до зростання органічної будови капіталу і збільшення безробіття. У Марксовій теорії це отримало назву все- загального закону капіталістичного нагромадження. Ця теорія найбільш вірно пояснює безробіття. Маркс органічно поєднує по­яснення його причин як з боку технологічного способу виробниц­тва, так і суспільної форми (тобто відносин економічної влас­ності).

У першому випадку — це прогрес техніки, який зумовлює більш швидке зростання попиту на засоби виробництва порівняно з попитом на робочу силу. З боку суспільної форми безробіття необ­хідне, оскільки в умовах конкурентної боротьби і особливості капі­талістичного нагромадження настає період піднесення й виникає додатковий попит на робочу силу, а резервом для задоволення цьо­го попиту стає масове безробіття. Воно також є важливим факто­ром тиску на зниження заробітної плати працюючих.

Проте закон капіталістичного нагромадження не слід вважати всезагальним, оскільки він діє не у всіх суспільно-економічних фо­рмаціях і до того ж безробіття зумовлене й іншим комплексом при­чин — таких як структурні зміни в економіці, нерівномірність роз­витку продуктивних сил у народному господарстві окремих регіонів, HTP, пошук працівниками нових робочих місць, де зар­плата вища тощо.

У 50-х роках XX ст. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, слід через обмеження технологічного прогресу, його упо­вільнення.

Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття, згідно з якою його причиною є недостатній сукупний попит на то­вари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недоста­тніми стимулами до інвестицій.

Кейнсіанці вважають, що ліквідувати безробіття можна через стимулювання державою попиту на інвестиції. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій) відводиться зниженню позичкового процента. Держава, підвищуючи доходи або знижуючи податки, може збільшити в економіці сукупний попит, що зумовить зрос­тання попиту на робочу силу і знизить рівень безробіття. Окрім цього засобом боротьби з безробіттям Дж. М. Кейнс вважав збіль­шення військових витрат. Існує також концепція безробіття яка по­яснює його високим рівнем заробітної плати, отже, щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату.

Для суспільства небезпечним є не саме безробіття, а відсутність механізму його регулювання, надійного захисту безробітних.

Загроза безробіття в умовах України пов’язана не з кризою над­виробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з руйнівними наслідками глибоких деформацій попередньої (адміні­стративно-командної) економічної системи і сучасною кризою не- довиробництва, недосконалістю процесів вивільнення, перерозпо­ділу та працевлаштування робітників.

В Україні у 1994—1995 роках налічувалося 0,5 млн, в 1999 ро­ці — 1,5 млн безробітних, а приховане безробіття становило понад 40 % сукупної робочої сили.