Стратегії та моделі виживання вітчизняних домогосподарств в умовах кризи

За останні вісім років, після отримання незалежності та початку ринкових реформ, економічна ситуація в Україні зазнала радикальних змін. Ці зміни є відчутними не тільки на макроекономічному рівні у вимірі всієї держави, але й на мікроекономічному рівні окремих домогосподарств.

Соціальні процеси в Україні протягом останніх років вагомо залежать від адекватних процесів у реї іонах. Специфіка цих процесів у регіонах зумовлює соціальні результати в країні загалом. Індикатори соціальної сфери фокусують взаємовплив макро- і мікрорівнів усієї економіки. Динаміку основних соціаль­них та економічних індикаторів протягом 2003-2008 рр. зображено на рис. 3.1

Рис 3.1. Динач/ка основних економічних та соціальних показників

Як свідчать дані на рис. 3.1. доходи населення починаючи з 2006 року по­стійно зростають, до того стабільні темпи інфляції зазнають значних коливань при уповільненні зростання ВВП. Це свідчить, що політика уряду, яка проводи­лася у 2006-2008 рр. мала негативні наслідки.

Вплив фінансових ресурсів домогосподарств на ВВП можна зобразити так, як ще показано на рис.3.2.

Рис. 3.2. Вплив фінансових ресурсів домогосподарств на ВВІ!

Особливість аналізу доходів і витрат домогосподарств полягає у виявленні максимально можливої кількості чинників впливу з їх аналітичним виміром.

Необхідно відзначити, що згідно з системним методом, який застосовується щодо дослідження складних систем, зокрема якою є система домогосподарства, чинники формуються лише конкретними елементами інших систем, які мають підсистему управління.

Цей перелік чинників можна доповнювати або змінювати залежно від конк­ретного регіону, соціального статусу, віку тощо.

Комплексний аналіз проведений нами дозволяє виділити декілька загальних різновидів поведінки, що використовуються домогосподарствами для адаптації до нестабільних умов сучасної економіки та соціального життя. Будемо назива­ти ці різновиди поведінки стратегіями виживання та дамо нижче їх стислий опис.

1. Зменшення споживання Основна мета - економити на всьому. Купувати тільки дешеву їжу, дешеві або не нові речі, не купувати побутову техніку, не купувати книжки, не відвідувати театри та кіно, не їздити на відпочинок тощо. Відмовитися від усього, від чого можна відмовитися без іермінової та безпосе­редньої загрози для здоров’я та життя. Часто це єдина можлива сіратегія для літніх людей, що мають проблеми із здоров’ям, не мають землі та інших джерел додаткових прибутків а також отримують невелику пенсію.

2. Перехід до самозабезпечення. Основна мета - організувати своє життя і в першу чергу побут таким чином, щоб мінімізувати потребу в грошах. Вирощу­вати самостійно всі або майже всі необхідні для життя сім’ї продукти харчу­вання (овочі, фрукти, м’ясо, молоко). Залишки продуктів обмінювати на інші продукти (наприклад, м’ясо на борошно, щоб потім самостійно випікати хліб) або продавати на базарі за гроші. Гроші потрібні для того, щоб купувати мило, пральний порошок тощо, сплачувати за електроенергію та інші необхідні для життя товари та послуги.

3. Пошук додаткової роботи. Основна мета мати декілька незалежних джерел грошей, щоб не гак гостро відчувати наслідки затримок та несплат за­робітної плати. Необхідно мати досить високу кваліфікацію, мати роботу, що дозволяє самостійно планувати свій робочий час, мати власне робоче місце (студію, власний офіс або навіть просто необхідно обладнану кімнату у звичай­ній квартирі). Л аку стратегію використовують консультанти, експерти, викла­дачі, письменники, журналісти, програмісти тощо.

4. Відкриття власної справи (власного бізнесу). Основна мета - відкрити своє підприємство (не обов’язково велике), зареєструвати його і розпочати дія­льність вже на рівні юридичної особи, вступаючи у відносини з іншими юриди­чними особами (іншими суб’єктами підприємницької діяльності). Реєстрація бі­знесу дає можливість користуватися банківськими кредитами, підписувати кон­тракти, наймати людей, отримувати прибуток. Але така діяльність вимагає сплачувати податки. Для реалізації такої стратегії необхідною є не стільки спе­ціальна освіта (хоча й вона с необхідною), скільки специфічний характер, ба­жання бути підприємцем.

5. Тіньова діяльність. Основна мета - мати альтернативні джерела прибут­ків, що не є зареєстрованими і не оподатковуються. Це може бути дрібний біз­нес, дрібна торгівля, будівництво та ремонтування приміщень, дрібне фермерс­тво. ремонтування автомобілів або радіоапаратури, нелегальна робота за кордо­ном, дрібна контрабанда тощо. Це може бути також робота за наймом, але без контракту. Відсутність реєстрації дозволяє швидко розгортати та згортати дія­льність, швидко змінювати сферу діяльності, не сплачувати податки. В той же час відсутність реєстрації веде до конфлікту із законом, пов’язана з певним ри­зиком. означає відсутність соціального захисту та гарантій (оплачувана відпус­тка, пенсія, відпустка по догляду за дитиною, лікарняні листки тощо).

6. Використання соціальних зв язків Основна мета - знайти можливість жи­ги за рахунок допомоги родичів, знайомих та, можливо, в певній мірі за раху­нок допомоги держави. Таку стратегію використовують люди, що не мають ро­боти. не мають прибутків та знаходяться в особливих життєвих обставинах. Прикладом можуть бути інваліди (що, очевидно, не в змозі знайти роботу через певні фізичні вади) або одинокі жінки з дітьми (що не працюють тому, що са­мостійно виховують дітей).

Наведений вище перелік стратегій фіксує діапазон можливих варіантів по­ведінки. В чистому вигляді ці стратегії зустрічаються досить рідко. Часто сім’я та навіть окрема людина комбінують декілька з цих стратегій. Успішність адап­тації до нестабільних умов як раз і залежить в першу чергу від уміння обрати відповідну стратегію поведінки. Тому вести мову просто про ефективність тієї чи іншої стратегії є недоречним. Краще оцінювати ефективність вибору для пе­вної сім’ї в певних умовах. При цьому необхідно враховувати, іцо далеко не завжди людина або сім’я в змозі робити вільний вибір з усього вказаного спек­тру стратегій поведінки. Часто на заваді стає відсутність певних ресурсів - освіти, здоров’я, кваліфікації, досвіду, інколи навіть волі та характеру. Саме тому найбільш вразливими є соціальні групи, що не мають можливість обирати, як, наприклад, одинокі пенсіонери.

Можна спробувати оцінити стратегії з точки зору їх перспективності та про­гресивності, вважаючи прогресом просування в напрямку розвитку ринкової економіки та правової держави. З цієї точки зору позитивними є стратегії.3 та 4, стратегії 1 та 2 можна оцінити як безперспективні, стратегія 6 мас нейтральну оцінку а стратегія 5 є шкідливою в довгостроковому плані.

В ситуації швидких та радикальних перетворень в економіці та соціальному житті, що склалася в Україні, сформувалися декілька стратегій поведінки, спрямованих на адаптацію до таких змін - стратегій виживання. Кожна з таких стратегій може бути ефективною для певних людей або певних родин за певних обставин. В чистому вигляді ці стратегії зустрічаються рідко, реально люди ви­користовують певні комбінації таких стратегій. Успішність домогосподарства залежить від можливостей вірно обрати стратегію поведінки виходячи із своїх можливостей та поточної ситуації. Таким чином кожну окрему стратегію не до­речно оцінювати з точки зору її ефективності, але можливо оцінити з точки зо­ру її спрямованості на адаптацію до дійсно ринкової економіки. Звичайно, про­ведене якісне дослідження не дає змогу вести мову про розповсюдженість стра­тегії. Для аналізу розповсюдженості необхідно проводити відповідне кількісне дослідження, наприклад масове опитування. Домінування певних стратегій по­ведінки може слугувати досить надійним непрямим індикатором прогресу про­сування реформ в напрямку ринку.

Серед фінансово активних домогосподарств можна виокремити три основні типи (моделі):

- «заощаджувані» - домашні господарства, котрі демонструють лише пози­тивну фінансову поведінку (зменшення боргів та вивільнення коштів із поточ­ного споживання для здійснення вкладень у майбутні доходи);

«антизаощаджувані» - домашні господарства, котрі демонструють лише негативну фінансову поведінку (споживання у борг, “проїдання” частини майна і заощаджень);

«комбі-модель» - домашні господарства, котрі реалізують як позитивну, такі негативну фінансову поведінку.

Досліджуючи особливості ощадно-інвестиційного процесу у контексті роз­витку персональних фінансів, нами було виокремлено такі основні типи фінан­сової поведінки індивідів:

- споживачі (які не мають можливості здійснювати заощадження зі свого доходу);

активні заощадники (котрі мають можливість формувати заощадження); позичальники (які формують заощадження і одночасно вдаються до запо­зичень);

інвестори (котрі мають відносно великі доходи і можуть їх інвестувати у різні активи).

Наведена класифікація базується на психологічних особливостях індивідів, проте вона, на нашу думку, відображає отриманий населенням негативний до­свід інвестування пов’язаний зокрема із втратою заощаджень в умовах інфляції початку 90-их рр. минулого століття, фінансовою кризою 1998 р. і кінця 2008 р., крахом фінансових пірамід тощо. Ці обставини обумовлюють як обереж­ність у фінансовій поведінці громадян, так і схильність до швидкого витрачан­ня населенням отриманих доходів.

Таким чином, враховуючи напрацювання науковців і беручи до уваги зазна­чені доповнення, можемо систематизувати фінансові стратегії домашніх госпо­дарств, враховуючи їхній поділ на активні (мінімалістська стратегія, майнова стратегія, стратегія готівкових заощаджень, стратегія організованих вкладів, страхова стратегія, соціальна стратегія) та пасивні (стратегія державних транс­фертів, стратегія приватних трансфертів, стратегія запозичень). До того ж, кож­на із перелічених вище стратегій може грунтуватися на різноманітних фінансо­вих інструментах. Так, стратегія готівкових заощаджень може орієнтуватися на гривню та іноземну валюту. Стратегія оріанізованих вкладів може орієнтувати­ся на гривневі або валютні вклади. Майнова стратегія може полягати в наборі неліквідних цінностей, а може включати нерухомість, у т. ч. розташовану за ко­рдоном. Тому з фінансової точки зору, важливим є не лише набір стратегій, за­стосовуваних тим чи іншим домогосподарством, а й сукупність використовува­них для їх реалізації інструментів.

Цілком очевидним є і той факт, що модель фінансової поведінки кожного домогосподарства може поєднувати декілька стратегій. Так, майнова стратегія з орієнтацією на нерухомість, як правило, доповнюється стратегією запозичень. Стратегія готівкових заощаджень може поєднуватися зі стратегією надання кредитів, а також зі стратегією організованих вкладів. Загалом, на нашу думку, можна виокремити, беручи до уваги емпіричні закономірності фінансової пове­дінки домогосподарств, три основні моделі їх фінансової поведінки: споживчу, заощаджувальну й інвестиційну. Причому кожна модель фінансової поведінки домашнього господарства характеризується певним набором застосовуваних стратегій, рівнем їхньої диверсифікації, ступенем концентрації активних і паси­вних стратегій, ліквідністю результату, цільовим спрямуванням тощо.

Так, для споживчої моделі фінансової поведінки домашніх господарств ха­рактерними є стратегії державних і приватних трансфертів, мінімалістська і майнова (у невеликих ягах) стратегії. Ця модель фінансової поведінки характе­ризується мінімальною диверсифікацією стратегій та інструментів, а також ма­ксимальною концентрацією пасивних стратегій, наявністю неліквідних активів, необхідністю першочергового вирішення найнагальніших поточних проблем.

Для заощаджувальної моделі фінансової поведінки домогосподарств харак­терними є стратегії запозичень, готівкових заощаджень, організованих вкладів і надання кредитів, а також майнова (у ліквідних формах), соціальна і страхова стратегії. Така модель фінансової поведінки характеризується аксимальною ди­версифікацією стратегій, помірною концентрацією активних і пасивних страте­гій, а також акцентом на убезпечення заощаджень від знецінення.

Для інвестиційної моделі фінансової поведінки домашніх господарств хара­ктерними є страхова, майнова (у ліквідній формі), соціальна стратегії, а також стратегії гот івкових заощаджень, організованих вкладів та цінних паперів. Ця модель фінансової поведінки характеризується максимальною диверсифікацією інструментів, максимальною концентрацією активних стратегій, акцентом не стільки на збереження заощаджень, скільки на дохідні вкладення, які сприяють їхньому збільшенню.

Охарактеризовані вище моделі фінансової поведінки домогосподарств іа їх основні риси подані у табл. 3.2.

Таблиця 3.2.

Моделі фінансової поведінки домашніх юсподарсгв України

На жаль, статистичних чи будь-яких інших інформаційно-аналітичних да­них, які характеризували б особливості фінансової поведінки домогосподарств України, у вітчизняній науково-публіцистичній, статистичній та довідково- аналітичній літературі ми не знайшли. Пояснити таку ситуацію можна, мабуть, тим, що фінанси домашніх господарств, на превеликий жаль, продовжують за­лишатися сьої одні найменш дослідженою сферою фінансової системи України. Тому можемо виокремити лише загальні закономірності фінансової поведінки домогосподарств України, здобуті емпіричним шляхом, а саме:

Для домогосподарств із доходами, нижчими середнього рівня (тобто тих, які належат ь до першої, другої, третьої і четвертої децильних (10%-их) груп насе­лення, найхарактернішою є споживча модель фінансової поведінки, адже такі домоїосподарства витрачають від 95,7% до 92,1% своїх доходів саме на спожи­вчі цілі, у той час як домогосподарства десятої децильної групи - 82,6%.

Для домогосподарств із середнім та високим рівнем доходів найхарактерні­шою ε заощаджувальна модель фінансової поведінки. Такі домогосподарства, здійснюючи поміркованіші споживчі витрати, водночас мають можливість пев­ну частку отримуваних доходів заощаджувати як в організованій, так і в неор­ганізованій формах.

Для домогосподарств із найвищим рівнем доходів характерною є еволюція від заощаджувальної до інвестиційної моделі фінансової поведінки, адже вони значно більше коштів витрачають на купівлю акцій, нерухомості, будівництво, вклади в банки тощо.

Проте для того, аби населення мало змогу переходити до активних стратегій фінансової поведінки, воно повинно володіти певним набором фінансових знань щодо основних тенденцій, котрі мають місце на фінансовому ринку Укра­їни, або хоча б володіти найелементарнішими азами фінансової грамотності, щоб мати можливість самостійно аналізувати процеси, які відбуваються у фі­нансовій системі держави. Особливої актуальності це питання набуває в умовах фінансової кризи, яка охопила Україну наприкінці 2008 р.

Подолання негативних тенденцій у сфері фінансів домогосподарств повинне здійснюватися у напрямку підвищення ефективності їх формування. Основни­ми критеріями такої ефективності мають бут и:

- підвищення рівня життя населення за рахунок стійкого зростання доходів від трудової діяльності (заробітна плата, підприємницький дохід, доходи від самозайнятості) та доходів від власності, що є можливим лише за умов знижен­ня темпів інфляції та підвищення курсу національної валюти;

- підвищення ролі фінансів домашніх господарств у інвестиційному проце­сі, який, з одного боку, є фактором макроекономічної стабільності, а з іншого - перетворює особисті заощадження у важливе джерело майбутніх доходів гро­мадян.

Тому на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки важливо не лише актуалізувати державну політику доходів, а й перейти до політики управління фінансами домашніх господарств. Перший напрямок, на наше переконання, по­винен охоплювати такі аспекти:

- підвищення офіційної мінімальної заробітної плати хоча б до півтора ра­зової величини прожиткового мінімуму, що дозволить сім’ї з двох працюючих батьків утримувати одну дитину;

використання прогресивної шкали оподаткування доходів, спадщини, не­рухомості для зменшення диференціації доходів 10% найбідніших і 10% найба- гатших родин;

- реальне державне субсидування процентних ставок при банківському кре­дитуванні житлового будівництва для молодих сімей;

- демонополізація ринку споживчих товарів з мстою стабілізації цін і під­вищення платоспроможності іромадян.

Другий напрямок має включати, поряд із перерахованими вище, і додаткові заходи, які стосуються управління фінансами домогосподарств:

стимулювання заощаджень населення на придбання власного житла шля­хом надання податкових пільг на доходи, що можуть поступати на спеціальні банківські накопичувальні рахунки;

- стимулювання за рахунок податкових пільг і спеціальних державних гаран­тій пенсійних накопичень через систему недержавного пенсійного страхування;

випуск державних цінних паперів невеликих номіналів;

забезпечення транспарентності фондового ринку з метою розширення операцій на ньому фізичних осіб.

Зазначимо, що процес формування фінансів домашніх господарств у краї­нах, які розвиваються, відрізняється від аналогічного процесу у розвинених країнах, що обумовлено значною вразливістю їхніх фінансових систем до мак- роекономічпих потрясінь, здатних проявлятися у формі валютно-фінансових криз. Такі кризи здійснюють величезний вплив па формування фінансів домаш­ніх господарств, призводячи, у кінцевому підсумку, до зростання бідності серед основної маси населення. Під їхнім впливом відбувається відчутна деформація фінансових активів домашніх господарств (зокрема, спостерігається накопи­чення дорогоцінностей та іноземної валюти як найстійкіших активів в умовах великої інфляції та падіння курсів національних валют). Результатом тезаврації стає виведення значних фінансових ресурсів зі сфери інвестування та перетво­рення їх у скарби. Прямими наслідками валютно-фінансових криз є також зміни у структурі фінансових активів домашніх господарств на користь найменш ри- зикових вкладень. Значні зрушення у макроекономічпій ситуації обумовлюють падіння платоспроможного попиту населення та рівня інвестицій і, тим самим, сприяють посиленню нерівності в розподілі доходів громадян. У цьому кон­тексті можна стверджувати, що валютно-фінансові кризи здійснюють негатив­ний вплив на фінанси домашніх господарств, не лише знецінюючи поточні фі­нансові активи, але й підриваючи можливості їх майбутнього зростання.

Пошук ефективних шляхів виходу економіки України зі складної макроеко- номічної ситуації, спричиненої фінансовою кризою 2008 р., слугуватиме важ­ливим напрямком наших подальших наукових досліджень у цій сфері.

Сьогодні розвиток сільськогосподарського сектора в Україні опинився в ін- фраструктурному та інституційному вакуумі, у результаті чого підприємці і працівники позбавлені фінансової та інформаційно-консультаційної підтримки.

Необхідно відзначити, що між доходами і витратами домогосподарств із врахуванням перерозподільних процесів через механізм податків та зборів, іс­нує т існий взаємозв’язок. Так, від рівня мінімальної заробітної плати багато в чому залежать тарифні ставки та оклади інших працівників, зокрема бюджетної сфери. Перерозподіляючись через механізм оподаткування доходів фізичних осіб, окремі соціальні верстви населення мають можливість отримувати визна­чений рівень соціальних виплат.

Для якісного аналізу щодо з’ясування відмінностей у доходах та витратах домогосподарств звернімось до характеристики оцінки середньомісячного зна­чення показника «грошові доходи» та «грошові витрати» за 2008 рік (табл. 3.3).

Таблиця 3.3

Середньомісячні значення показників «грошові доходи» та «грошові витрати» домогоснодарств України

Як свідчить аналіз даних таблиці 3.3. спостерігаються відмінності у доходах та витратах. Так перевищення грошових доходів домогосподарств найбільш ва­гомого регіону - Центральною, на 41,5% перевищує найменш дохідний Полі­ський, а за витратами перевищує на 49,9%. Необхідно також відмітити складне становище селянських домогосподарств.

Саме тому дане питання спрямоване на виокремлення передумов форму­вання ефективних фінансових відносин в сільській місцевост і.

Зважаючи на певні відмінності щодо доходів і витрат населення, запропонова­ні такі вектори державної політики у сфері фінансів домогосподарств (табл. 3.4).

Таблиця 3 4

Вектори державного регулювання доходів і витрат населення

Реалізація цих заходів за їх відповідного організаційного забезпечення дасть змогу впорядкувати структуру доходів і витрат домогосподарств та зменшити певні соціальні суперечності. Доходи і витрати домогосподарств відіграють надзвичайно важливу роль у суспільній системі України, вагомо впливають на усі процеси соціально-економічного розвитку. До сьогодні в Україні державне регулювання у сфері доходів і витрат населення відбувалось хаотично, без на­лежного теоретико-методологічного обгрунтування, іцо призвело до значного розшарування у перерізі регіонів і формує підвалини для соціальних супереч­ностей. Загальновідомо, що в ринковій економіці роль фінансової інфраструк­тури полягає в усуненні просторових розривів між виробничими факторами, підвищенні інвестиційної привабливості території, забезпеченні можливості працевлаштування в інших населених пунктах. Існуюча структура постачаль­ників фінансових послуг в сільській місцевості України включає як формаль­них, так і неформальних фінансових посередників.

І якщо формальні установи зазнають регулювання з боку уряду (зокрема, в особі центрального банку), то неформальні фінансові посередники фактично функціонують за межами механізмів державного контролю. Обмеженість до­ступу невеликих агровиробників і селян до кредитів для виробничих і спожив­чих цілей позбавила фінансові установи (які не змогли запропонувати вигідні умови фінансування) значної частини їх потенційних клієнтів у сільській місце­вості.

Взагалі, можна виділити три аспекти впливу кращого доступу до фінансо­вих послуг на соціально-економічну безпеку сільських домогосподарств: ство­рення доходів; інвесгування або продаж активів (тобто попередніх інвестицій); використання кредитів для фінансування власних потреб. На рис. 3.3 наведене наше бачення загального динамічного процесу зміни соціально-економічної безпеки домогосподарств через покращення доступу до різноманітних фінансо­вих послуг - кредитування, страхування і т.д.

Очевидно, фінансові послуги можуть використовуватися для покращення людського і фізичного капіталів домогосподарств, одночасно збільшуючи їх потенціал у плані ризик-менеджменту, що традиційно обмежується диверсифі­кацією. Преференції домогосподарств щодо використання кредитних ресурсів визначаються вигодами відповідних альтернатив у споживчій, виробничій та інвестиційній діяльності (підвищення продуктивності людського і фізичного капіталів, впровадження ресурсоощадних технологій, оптимізація співвідно­шення сільськогосподарської, несільськогосподарської і домогосподарської ак­тивності тощо).

Крім того, матиме місце зменшення витрат на самострахування, що позити­вно вплине на структуру активів (які, як правило, сьогодні виконують більше превентивну, ніж продуктивну функцію) і зобов’язань домогосподарств, адже зменшаться обсяги традиційних заощаджень, зокрема у формі готівки, ювелір­них виробів, продуктів харчування і т.п. (щоправда, цього, скоріше за все не трапиться, якщо матимуть місце низькі рівні ефективності продовольчих ринків та ринків праці, що виражаються, відповідно, у значній мінливості цін продово­льства і високих рівнях безробітгя отже, фінансові продукти мають бути ада­птовані до місцевого соціально-економічного середовища). Як результат, мо­жуть зрости інвестиції в людський і фізичний капітали, з одночасним зменшен­ням обсягів фінансових послуг з боку неформального сектора (наприклад, у ви­гляді позик від родичів і друзів), уповільненням процесів виснаження виробни­чих активів (через їх продаж або неадекватність технологій) і створенням пере­думов для зберігання агропродукції з метою забезпечення її продажу за сприят­ливої ринкової кон’юнктури. Таким чином, покращення доступу селян до фі­нансових послуг має потенціал у плані зміни структури їх активів і зобов’язань, зменшення виїрат на стабілізацію і покращення параметрів споживання.

Рис. 3.3. Доступ до фінансових послуг як фактор соціально-економічної безпеки домогосподарств

Що стосується традиційних цільових виробничих кредитів (на добрива, на­сіння, машини, обладнання тощо), то, як відомо, з метою попередження їх ви­користання на інші цілі позики часто видаються вже у формі необхідних виро­бничих ресурсів. Проте, часто такий підхід є неефективним у плані забезпечен­ня цільового використання позики - натомість, він просто збільшує трансакцій- ні втрати позичальників і кредиторів. Особливо це стосується ситуації, коли інвестиції в людський капітал домогосподарств (покращення харчування і здо­ров’я, набуття освіти тощо) будуть набагато ефективнішими, ніж це вважати­муть фінансові посередники через відомі проблеми асиметричності інформації отже, відповідні практики зменшуватимуть чисті економічні вигоди від фі­нансових трансакцій.

Очевидно, що стратегії розвитку фінансових послуг для селян будуть най­більш ефективними у плані підвищення рівня їх соціально-економічної безпеки, якщо відповідні програми йацілюватимуться на найбільш ефективних користу­вачів капіталу, при цьому інноваційні фінансові продукти мають характеризу­ватися прийнятними параметрами ліквідності і трансакційних витрат. Крім то- го, надання фінансових послуг з метою покращення соціально-економічної без­пеки домогосподарств (зокрема, через набуття освіти) доцільно розглядати як виробничий кредит.

Ефективній реалізації державної політики у сфері диверсифікації фінансо­вих послуг в сільській місцевості можуть заважати інституційні та інші обме­ження, оскільки, як вже зазначалося, сьогодні значний діапазон фінансових по­слуг надається неформальним сектором. Що стосується державних програм кредитування, то вони досить часто використовуються для отримання політич­них переваг, особливо якщо ці програми супроводжуються подальшим списан­ням позик. Ця обставина робить розвиток усталеної, ринково орієнтованої сис­теми надання фінансових послуг селянам складним завданням з багатьма внут­рішніми і зовнішніми проблемами, вирішення яких залежить від характеру сек­торної політики та інституційного середовища. Отже, застосування інновацій­них підходів у даній сфері ускладнюється відсутністю попереднього успішного практичного досвіду.

Зазначимо, що у розвинених країнах інноваційні програми надання фінан­сових послуг селянам часто інтегрують елементи неформального сектора, які почали досліджуватися лише нещодавно. Взагалі, інтерес науковців до нефор­мальних фінансових відносин пояснюється низькою адаптивністю традиційних фінансових установ до досить специфічних потреб селян. У більшості розви­нених країн тепер широко визнається, що фінансові інновації (особливо у плані фінансування малого бізнесу і мобілізації коштів місцевого населення) є крити­чними для соціально-економічного зростання.

Таким чином, фінансові інновації перетворились на основні передумови ус­пішного сільського розвитку. Для оцінки їх ефектів на мікрорівні важливо ро­зуміти стратегії домогосподарств у плані забезпечення власної соціально- економічної безпеки. Що стосується ролі фінансових інновацій на секторному і загальноекономічному рівнях, то тут слід зосередитися на створенні необхідних інститутів, які впливатимуть на рівні доходності різних видів капіталу (у т.ч. людського і соціального) (рис. 3.4).

Очевидно, що ефективний розвиток фінансових послуг для селян вимагає певних інституційних інновацій, спрямованих на зниження трансакційних ви- трал позичальників, вкладників і фінансових посередників. К. Гофф і Дж. Штіг- літц наводяль інструменти, що зменшуватимуть інформаційні виграти (які вва­жаються основною складовою трансакційних витрат) у фінансовій сфері: права власності на землю та інші активи; розвиток фінансових ринків; поширення ри­нкової інформації; інвестиції в інфраструктуру та інститути, які сприятимуть певній поведінці, зокрема груповому кредитуванню.

Рис. 3.4. виміри аналізу ефектів фінансових інновацій

Складне і суперечливе низання прав власності на землю також може нега­тивно позначитись на справедливому розподілі доходів в рамках сільських гро­мад 110]. Що ж стосується розвитку ринків, інфраструктури та інститутів, то ці проблеми мають буги інтегровані у стратегії і програми, спрямовані на усунен­ня асиметричності інформації, морального ризику і трансакційних витрат, які загрожують наданню ефективних фінансових послуг селянам, зокрема в рамках групового кредитування. Останні дослідження показують, іцо відповідні про- ірами передбачають певне інституційне середовище з механізмами моніторин­гу і виконання угод.

Зазначимо, що роль інституційних інновацій (на відміну від технічних і тех­нологічних інновацій) у процесі економічного розвитку почали визнавати лише відносно недавно. Що стосується фінансових інновацій, то вони визначаються як нові ідеї, поведінка, продукти або послуги у фінансовій сфері, які значно відрізняються від існуючих, або ж як будь-яка модифікація в операціях фінан­сового посередника, що змінює витрати для посередника і/або суспільства. У той же час, Т. Беслі розуміє інновацію як впровадження нової продукції, по­слуг, або ж зміни у процесах, інститутах і ринкових системах, спрямовані на підвищення ефективності. Звернемо увагу, що оцінка ефекту фінансових інно­вацій у плані зниження витрат на практиці може бути складною, особливо якщо витрати перекладаються з фінансового посередника на клієнтів або суспільство в цілому. Взагалі, фінансові інновації в кінцевому рахунку розширюють та ін­тегрують ринки капіталу, прискорюючи, таким чином, економічне зростання, підвищуючи рівні соціально- економічної безпеки. Інноваційні фінансові по­слуги для селян пов’язані з новими можливостями у плані заощаджень, креди- іування (особливо що стосується застави) і страхування. Очевидно, що розви­ток інноваційних фінансових послуг вимагає створення і зміцнення відповідних інститутів, які зменшуватимуть ризики і витрати учасників фінансових відно-

син, сприяючи, таким чином, їх усталеності. У 1980-х рр. основні організації з розвитку, зокрема Світовий банк, Світова рада кредитних спілок, Агенція США з міжнародного розвитку та інші організації почали переглядали стратегії фі­нансування у напрямку забезпечення покращення лояльності клієнтів і платіж­ної дисципліни, та, відповідно, зменшення вартості коштів і трансакпійних витрат.

Мотивація селян до здійснення заощаджень сприятиме, перш за все, покра­щенню планування їх доходів і видатків. У той же час, мобілізація фінансових ресурсів у сільській місцевості передбачає певні трансакційні витрати як для вкладників, так і самих фінансових установ, які значно впливають на їх відпо­відні рішення. Важливою рисою інноваційних програм надання фінансових по­слуг селянам є диверсифікованість у плані їх термінів, призначення і ступеня ризику. Так, диверсифікація шляхів використання позики пов’язується з ви­знанням того, що виробництво і споживання у сільських домогосподарст вах є взаємозалежними. У той же час, в Україні в основному пропонуються коротко­строкові позики, які є непридатними для забезпечення реструктуризації сільсь­кої економіки.

З огляду на високі трансакційні витрати, пов’язані з процесам оцінки і роз­гляду кредитних заявок (особливо для невеликих позик), відповідні інноваційні програмимають орієнтуватися на розвиток різноманітних кредитних асоціацій і кооперативів на рівні територіальної громади, де соціальний капітал служитиме запорукою ефективного використання і повернення позик (оскільки традиційні банківські установи часто не здатні якісно оцінити доходність проектів), мінімі­зуючи, таким чином, відповідні трансакційні витрати.

Що стосується кредитів у формі матеріальних ресурсів, які часто прив'язуються до площ посівів, то вони спрямовуються, як правило, на вузькі виробничі цілі дуже вузького кола агропідприємств, ігноруючи несільськогос- подарські підприємства і домогосподарства. 1 хоча доцільність кредитування споживчих потреб останніх все ще залишається суперечливою темою, в остан­ній час у розвинених країнах почали враховувати відповідні потреби у стратегі­ях розвитку фінансових послуг у сільській місцевості з огляду на очевидну вза- ємопов’язаність і невіддільність споживання і виробництва в сільських домого- сподарствах.

Споживчі позики мають здатність зберігати і покращувати необхідні пара­метри продуктивності праці, що є основним фактором виробництва у домогос- подарствах. У цьому зв’язку, споживчу позику часто називають позикою на ро­бочий (оборотний) капітал. На думку Д. Седіка, інвестиції в людський капітал (за допомогою відповідних позик) є фактором зменшення бідності. Отже, ши­рокий діапазон споживчих позик на придбання продовольства, одягу, медичне обслуговування тощо по своїй суті спрямований на акумуляцію необхідного робочого капіталу, задовольняючи споживчі потреби домогосподарств і одно­часно підтримуючи належний рівень їх людського капіталу.

У гой же час фінансові посередники повинні намагатися розосереджувати свій ризик, здійснюючи диверсифікацію позичальників за місцем проживання, доходами, видами економічної активності і т.п., що зумовлює необхідність фо­рмування ефективних багатопрофільних фінансових посередників з гнучкими стратегіями кредитування, особливо у плані застави (адже фінансові установи, орієнтовані на забезпечення потреб виключно сільських позичальників, зазна­ють великого ризику). І хоча диверсифікація може зменшувати ефекти еконо­мії від масштабу, фінансові установи мають визначати оптимальне співвідно­шення між граничними вигодами і витратами. У 1970-х рр. стало очевидно, що пільгове кредитування (яке характеризувалося високими трансакційними ви­тратами, незадовільною ситуацією щодо погашення позик) не сприяло економі­чному розвитку. З іншого боку, привабливість сільського населення для тради­ційних комерційних фінансових установ визначається їх трансакційними витра­тами, які часто створюють надмірний тиск на прибутковість формальних фі­нансових посередників, загрожуючи їх життєздатності. Отже, банки віддають перевагу відносно великим позикам з низьким ступенем ризику. Крім того, грансакційні витрати впливають і на попит позичальників. У той же час, основ­ним фактором зниження цих витрат є соціальна наближеність кредиторів і по­зичальників (наприклад, в рамках різноманітних позиково-ощадних асоціацій). Взагалі, чим сильнішою є соціальна єдність, тим вищим є взаємні тиск та усві­домлення того, що несплата позик спричинить витрати для групи в цілому.

Високі показники у плані повернення позик можуть досягатися шляхом збі­льшення обсягів кредитування за умови погашення попередніх позик. Крім то­го. ефективні інформаційні системи мають стати основним засобом ідентифіка­ції параметрів кредитоспроможності позичальників. Відповідна інформація може спричинити зміни умов кредитування, зокрема у плані зменшення витрат. На жаль, сьогодні традиційні фінансові установи не мають таких систем стосо­вно сільських клієнтів, в основному через ігнорування цінності такої інформації для процесів ризик-менеджменту та інституційних інновацій.

Очевидно, що сталий розвиток фінансових послуг в сільській місцевості, у поєднанні з ефективними механізмами моніторингу і виконання контрактів, вимагає певних інвестицій у відповідну інфраструктуру і соціальний капітал, зокрема різноманітні професійні організації, кооперативи тощо. В іншому ви­падку матимемо уповільнення необхідних процесів продуктивної взаємодії чле-

нів сільських громад, що не сприяє покращенню ситуації з наданням фінансо­вих послуг, при цьому матеріальні активи все ще залишаються найбільш бажа­ним видом застави для фінансових посередників, які, таким чином, намагають­ся вирішити проблеми асиметричності інформації і морального ризику.

Взагалі, застава має наступні ефекти: збільшення очікуваної доходності кредитора одночасно із зменшенням її варіації; переміщення (частково або по­вністю) ризику втрат від кредитора до позичальника; стимулювання позичаль­ника до виплати позики; моніторинговий ефект стосовно претендентів на пози­ку, дискримінуючи проти невеликих (але часто кредитоспроможних) суб’єктів економічної активності в сільській місцевості. Відсутність адекватної застави часто називають в якості однієї з основних причин неадекватного доступу бі­льшості селян до формальних фінансових послуг. Вважається, що об’єкти за­стави повинні мати мінімальні ризики пошкодження, захворювання або крадіж­ки, при цьому доходи позичальника від заставлених активів мають створювати стимули щодо виплати позики.

Зазначені вимоги генерують певний психологічний дискомфорт селян сто­совно надання власного майна у заставу через побоювання його можливої втра­ти, що ще більше загострює потребу у створенні повноцінних замінників тра­диційних видів застави в рамках процесів інституційних інновацій (зокрема, це стосується механізмів спільної відповідальності). Зарубіжна практика показує, що найбільш успішним способом вирішення проблем відсутності фізичної за­стави є схеми групових гарантій, створення яких вимагає тісних зв'язків фінан­сових посередників із своїми клієнтами. Зазначимо, що нетрадиційними (з точ­ки зору фінансових установ) видами застави користуються неформальні фінан­сові посередники. Зокрема, це стосується так званих пов’язаних контрактів, тобто специфічних кредитних або маркетингових угод, в рамках яких кредитор отримує контроль над частиною виробництва або виробничих ресурсів позича­льника. Також можуть мати місце гарантії третіх сторін, загроза втрати доступу до кредитів у майбутньому, різноманітні соціальні санкції з боку територіальної громади.

Починаючи з 1970-х рр., схеми групового кредитування набули розвитку у багатьох країнах. При цьому основною характеристикою такої форми кредиту­вання є спільна відповідальність членів групи за погашення позики, тоді як по­дальше кредитування є можливим лише у разі виплати попереднього кредиту, що стимулює вже самих членів сільської громади (на рівні з фінансовими посе­редниками) виконувати моніторингові функції у плані оцінки кредитоспромож­ності, ефективності використання позик та своєчасності їх виплат. Таким чи­ном, перерозподіл функцій моніторингу і забезпечення виконання угод від фі- IiancoBHX установ до членів групи зменшує грансакційні витрати фінансових посередників, замішуючи значну кількість невеликих індивідуальних позик бі­льшою груповою позикою. У свою чергу, зменшення трансакційних витрат під­вищує ступінь охоплення селян фінансовими послугами, адже їх зможуть отримати ті особи, для яких ці послуги будуть недоступними в рамках індиві­дуальних кредитних угод.

Інституційні інновації, орієнтовані на забезпечення соціально-економічної безпеки домогосподарств, мають стати однією з основних складових стратегій подолання бідності. При цьому очевидно, що орієнтація відповідних фінансо­вих послуг на певні групи сільського населення має потенціал щодо розширен­ня і поглиблення фінансового ринку, оскільки зазначені підходи є ефективними у плані охоплення невеликих вкладників і позичальників, одночасно зменшую­чи витрати фінансових посередників. У той же час, фінансові установи самі по собі не мають достатніх мотивів для забезпечення цілісності груп. Таким чи­ном, існує необхідність у дослідженні факторів довгострокових відносин в рам­ках певних груп, при цьому існуючі структури неформального фінансового ри­нку можуть надати цінну інформацію шодо передумов успішних ощадно- кредитних програм для селян.

Інноваційні фінансові послуги також мають адекватно реагувати на надзви­чайні ситуації, які унеможливлюють своєчасну виплату позик (зокрема, шляхом реструктуризації, акумуляції страхових фондів тощо). Крім того, іншими кри­тичними факторами усталеної діяльност і фінансових установ є їх кооперація з місцевими організаціями і групами, низькі трансакційні витрати, макроеконо- мічна стабільність і прогнозованість. Що стосується клієнтів, то пропозиція усталених фінансових послуг є суттєвою для довгострокового інвестиційного планування, незалежно від способу фінансування (за допомогою власних кош­тів або боргового капіталу). Фінансові установи найкраще адаптуються до міс­цевих умов через залучення потенційних клієнтів у процеси визначення струк­тури послуг, умови їх надання тощо. У цьому зв’язку, одним із важливих пи­тань подальших досліджень також має стати вимірювання і порівняння витрат і вигод різноманітних стратегій розвитку сфери фінансових послуг для сільсько­го населення, включаючи і державні інвестиції у формування груп потенційних позичальників такі дослідження мають виявити шляхи адаптації фінансових послуг до певного соціально-економічного середовища.