§ 2. Структура та інфраструктура ринку

Слід зазначити, що ринок як система економічних відносин має власну структуру (“структура” в перекладі, з латинської — побудова, розміщення), тобто відповідну внутрішню будову, яка характеризується певним взаємозв'язком частин цілого — ринку (його елементів, ланок) між собою.

Розглянемо окремі елементи (ланки) структури сучасного ринку.

По-перше, це споживчий ринок (ринок товарів і послуг), з яким добре обізнаний кожен з нас. Ринок товарів, в свою чергу, можна поділити на ринок товарів поточного споживання (продукти харчування, одяг, взуття та ін.) іри-ноктоварів тривалого споживання (телевізори, холодильники, пилососи, побутові прилади, автомобілі тощо). Як відомо, в умовах командно-адміністративної системи ринок товарів був дуже деформований, бо центральні органи жорстко контролювали межу споживання, виграти та ціни, товарні потоки чітко спрямовувалися у певні регіони та галузі. У той же час платоспроможний попит обмежувався розмірами оплати праці, темпами зростання доходів, а також забороною займатися багатьма видами діяльності.

Проте, якщо ринок товарів, хоч і деформований, ще так-сяк функціонував, то ринок послуг взагалі був у зародковому стані. Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою (там обсяг реалізації послуг сягає 40% і навіть більше всього товарообороту споживчого ринку), саме стан ринку послуг значною мірою відбиває ступінь розвитку суспільства, якість життя його членів. Слід зазначити, що цей ринок має і свою специфіку, бо послуги — особливі споживчі вартості процесу праці, виражені в корисному ефекті, які задовольняють потреби людини, колективу, суспільства. Особливістю послуги як товару є такожте, що вона корисна не якріч, аяк діяльність (томуїїне можна зберігати, транспортувати).

Безумовно, що стан споживчого ринку (особливо — ринку послуг), який ми маємо зараз в Україні, не відповідає існуючим вимогам і тому найактуаль-107

ніша проблема полягає саме втому, щоб знайти рушійні сили, які були б спроможні забезпечити його розвиток у напрямку нормального, цивілізованого, а не “дикого "ринку.

По-друге, ринок засобів виробництва, в межах якого можна виділити ринок засобів (знарядь) праці і ринок предметів праці. Цей елемент ринкової структури постраждав від командно-адміністративної системи ще більшою мірою, ніж споживчий. Фактично він не існував, а лише декларувався, бо в практиці господарювання підмінявся розподілом за фондами, лімітами, які затверджувалися центральними органами управління, планування та матеріально-технічного постачання. Тут мала місце та сама ситуація, що й на споживчо-муринку: відсутність збалансованості міжнеобхіднимидля продовження процесу виробництва ресурсами (за обсягом і асортиментом) та їх споживанням змушувало створювати додаткові запаси, що, в свою чергу, посилювало диспропорції, бо при значному дефіциті засобів виробництва (металу, будматеріалів та іншої продукції) у цілому на складах підприємств накопичувалася велика кількість потрібної та непотрібної продукції.

Спроба в середині 60 -х та 80 -х років, спираючись на прямі господарчі зв'язки між виробниками та споживачами, на відносно вільний вибір партнерів та договірні ціни, створити якусь “соціалістичну" модель ринку засобів виробництва, як і слід було очікувати, закінчитася повним провалом, бо командна система не мала ніякого підгрунтя для такого ринку.

Ринок засобів виробництва, який би відповідав існуючим вимогам ринкової системи, тільки-но формується в Україні. Такий ринок передбачає жорстку відповідальність за виконання умов договорів (контрактів) щодо купівлі-продажу засобів виробництва. Одним з напрямків становлення повнокровного ринку засобів виробництва стає такий інститут як товарна біржа (більш детально про товарну біржу мова буде йти нижче).

По-третє, невіддільною ланкою ринкової структури є ринок робочої сили або ринок праці. Функціонування такого ринку передбачає надання кожній людині права на вільний продаж своєї здатності до праці, яка в умовах переходу від простого товарного господарства до капіталістичного стає товаром особливого роду — робочою силою. Купівля-продаж робочої сили здійснюється відповідно до попиту на неї на засадах трудового найму шляхом укладення договору (контракту) між найманими працівниками і роботодавцями (підприємствами) . Порядок укладання такого договору (контракту) визначається суспільними потребами таіндивідуальнимиможливостямипрацівника-носія, власника цього товару і залежить від співвідношення попиту та пропозиції на цей товар. Такого ринку за часів панування командно-адміністративної системи не було і бути не могло, бо робоча сила взагалі не вважалась товаром (панувало догматичне положення, відповідно до якого кожний член соціалістичного суспільства водночас був співвласником всіх існуючих засобів виробництва, учас-108

ником їх використання іяквисновоктакихдогматичнихпостулатів—співвласником виробленого суспільного продукту).

Ринок робочої сили—явище складне і динамічне, бо в його межах можуть виділятися такі підсистеми, якринки професійні, галузеві, регіональні, ринки матеріальної і нематеріальної сфер виробництва, які між собою тісно взає мо-позв’язані, постійно змінюються як кількісно, такіякісно.

Для того щоб створити реальний, нормально функціонуючий ринок робочої сили, необхідно надати працівнику можливість вільного пересування (переїзду) не тільки в межах країни, а й поза нею.

Оскільки кожний з учасників договору найму (робітник і підприє мець) мають право продавати чи не продавати робочу силу, купувати чи не купувати її, то невіддільним елементом ринку робочої силу є безробіття. Безробітними визнаються працездатні громадяни, працездатного віку, які з причин, що не залежать від них, не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, ісправді шукають роботу. Правовий статус безробітних в Україні регулюється Законом “Про зайнятість населення"¹ .

Треба мати на увазі, що ринок робочої сили в Україні також перебуває в стадії формування, а офіційна статистика не має реальної інформації про його справжнії! стан, бо більшість працездатного населення, яка фактично не працює , не звільняється і тому не може користуватися послугами служб зайнятості, а за погодженням з адміїгістрацією і профспілками перебувають у тривалих відпустках без отримання платні або час від часу засвідчують своє перебування на робочому місці, сподіваючись, що підприємства, які простоюють, згодом поновлять виробництво.

По-четверте, неодмінною ланкою ринкової структури є ринок валюти (валютний ринок), де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти, а також платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви) виражені в іноземній валюті. Механізм функціонування цього ринку зумовлений розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між країнами і необхідністю взаємних розрахунків. Найбільш широковживаною валютою в таких розрахунках є американський долар, евро, а також англійський фунт стерлінгів, японська ієна. Провідною установою, де відбувається прирівняння української національної валюти — гривні (введена в обіг з вересня 1996 р.) з валютами інших країн є Українська

Див.: Відомості Верховної Ради України — 1991. — № 14. — с 170.

міжбанківська валютна біржа. Саме тут на підставі взає модії попиту на різні національні валюти та пропозиції їх, встановлюється ціна української гривні (її курс) стосовно провідних валют світу. Крім офіційного, може існувати і неофіційний (“чорний”) валютний ринок.

Відносини на валютному ринку Украйні здійснюються на підставі законів “Про банки і банківську діяльність"¹, “Про зовнішньоекономічну діяльність”², Декрету Кабінету Міністрів Украши “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”³, а також “ Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”⁴, та нормативні акти, які приймаються правлінням Національного банку Украши⁵.

По-п’яте, провідне місце в ринковій структурі займає ринок капіталу, в т.ч. позичкового, або інвестиційний ринок, завдяки якому шляхом вкладення капітатів у виробничі фактори або невиробничу сферу забезпечується зростання економіки. Провідне місце ринку капіталу зумовлене, по-перше, тим, що привласнення якомога більшої частки капіталу у вигляді прибутку завжди є головною метою підприє мця; по-друге, рух грошового капіталу об’єднує в єдине ціле рух інших форм капіталу (промислового, товарного, позичкового), щосприяє більш ефективному функціонуванню ринкового механізму; по-третє, грошовий ринок найбільше відповідає вимогам конкуренції.

Слід мати на увазі, що інвестиційний процес завжди стоїть перед дилемою: якщо більшу частину ресурсів суспільства спрямувати на нагромадження , тобто на розвиток виробництва у майбутньому, то зростуть можливості спо -живання у майбутніх поколінь, але це приведе до скорочення споживання поточного. І, навпаки, якщо більше споживати сьогодні, то зменшаться можливості дая розвитку виробництва і споживання у майбутньому. Виходячи з того, що ринковий механізм не завжди справляється з вирішенням цієї альтернативи , значна роль тут належить державі, яка має більші можливості вирі -шувати такі питання на макроекономічному рівні.

Інвестиційні коливання обумовлені передусім закономірностями та станом науково-технічного прогресу, станом конкуренції (особливо міжгалузевої), фінансово-кредитною політикою держави, а також ситуацією, яка має місце на світовому ринку капіталовкладень. Коливання цього ринку також залежить від попиту та пропозиції на капітали. Слід мати на увазі, що інвестиційний ринок чинить активний вплив на інші ринки і насамперед на споживчий.

¹ Діів.: Відомості Верховної Ради України — 1991. — № 25. — с 281.

² Див.: Там само. —№ 29. — с377.

³ Див.: Там само.— 1993. — № 17.

⁴ Див.: Там само.— 1994. — №40.

⁵ Див., напрі клад: “Інструкція про порядок здійснення розрахунків у валюті за експертно-імпортними операціями з відстрочкою платежів чи поставок". Затверджена НБУ Ібчервня 1994р., №139 (Бизнес.— 1994. — №26). ПО

Так, асигнування у виробничу сферу ведуть до створення нових робочих місць, а зростання зайнятості, у свою чергу, впливає на формування платоспроможного попиту населеннята забезпечує реалізацію товарів наспоживчомуринку.

Цілком природно, що підприємствам (фірмам) для придбання нових інвестиційних товарів не завжди вистачає власних капіталів і вони вимушені звертатися на кредитний ринок (ринок позичкового капіталу). На цьому ринку пропонуються різні платіжні засоби (гроші, облігації та інші товари) у відповідності з попитом на кредити, позички, що надаються на певний строк і за певну ціну. Кредіпні операції здійснюють банки та інші установи кредитного ринку, які переміщують гроші з секторів економіки, де існує їх надлишок, туди, де існує потреба в них. Основою розвитку ринкового позичкового капіталу є закономірності кругообігу капіталу в процесі відтворення, які призводять до того, що на одних ділянках утворюються тимчасово вільні капітали, на інших виникає потреба в додаткових, позичкових коштах. На цьому ринку можуть здійснюватися короткострокові операції, які обслуговують, головним чином, рух обігового капіталу (формування обігових коштів), та середньо — і довгострокові кредитні операції, що обслуговують рух основного капіталу.

Надати вільні грошові ресурси можуть самі підприємства, громадяни та держава, вони ж, у свою чергу, у разі потреби, користуються кредитами. Винятково велика роль на кредитному (позичковому) ринку нал ежить державі. Отримуючи у кредитних інститутів гроші у кредит і віддаючи ці гроші у борг, держава тим самим здійснює вплив на обсяги кредитів і ставку процента, які склалися на кредитному ринку. Отже, держава має змогу стимулювати попит на кредити в економіці у цілому, або, навпаки, згасити інвестиційні бажання у підприємств, стимулювати або “збити” зайнятість, що, в свою чергу, обумовить зростання або падіння платоспроможного попиту населення. Таким чином, функціонування кредіиного ринку використовується у ринковій економіці як механізм, який здійснює “запуск” усієї взаємодіючої системи ринків в умовах циклічних коливань, що характерні для ринкової економіки.

По-шосте, у тісній взаємодії з інвестиційним ринком перебуває ринок цінних паперів. Поки що цей ринок знаходиться у нас у зачатковому стані. На ринку цінних паперів обертаються акції, облігації, сертифікати різного цільового призначення, векселі та казначейські зобов'язання держави. Вони засвідчують права їх володільників як власників або позивачів (короткострокових або довгострокових). По цих цінних паперах сплачується дохід у вигляді диві -дентів або процентів. Ринок цінних паперів з притаманним йому особливим механізмом купівлі-продажу функціонує на фондовій біржі. Ринок цінних паперів разом з інвестиційним ринком створюють фінансовий ринок. Ці ринки тісно пов'язані між собою та доповнюють один одного. Держава використовує фінансовий ринок для того, щоб забезпечити гнучке наповнення та вилучення готівки у державну казну, або сферу обігу. Опанувати механізм цього ринку— 111 дуже складна справа, і зараз ми йдемо шляхом простого копіювання досвіду західної ринкової економіки, атреба, спираючись нацейдосвід, накопичувати свій власний. Чим швидше ми створимо повноцінний фінансовий ринок, забезпечимо стабільність власної валюти (гривні) та доб’ємося її повної конвертації, тим надійнішим буде фундамент нашої ринкової економіки.

Ринок цінних паперів формується і функціонує відповідно до законів Украйні “ Про цінні папери і фондову біржу"⁸, “ Про державне регулювання рин -ку цінних паперів в Україні ”⁹, а також згідно з “ Положенням про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку", затвердженим Указом Президента України 14 лютого 1997 р.¹⁰.

По-сьоме, ринок інтелектуальної власності, роль якого в сучасних умовах, вумовах науково-технічного прогресу, постійно зростає. Цейринок охоплює такі об’єкти інтелектуальної власності як:

1) твори науки, культури, мистецтва;

2) відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, які охороняються патентами і свідоцтвами;

3) ті результати інтелектуальної праці, які використовуються у виробництві (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, логотипи, знаки для товарів і послуг). Ця група об ’єкгів інтелектуальної власності на Заході отримала назву “ промислова власність". В Украші використання об ’єкгів промислової власності регулюється законами “ Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “ Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”¹¹.

До ринку інтелектуальної власності слід також віднести ринок “ ноу-хау” (в перекладі з англійської — “знаю як”), тобто сукупність новітніх технологічних знань, атакожпрактичного досвіду технічного, комерційного, управлінського, фінансового та іншого характеру, які є комерційною цінністю і можуть застосовуватися у виробництві та професійній практиці, але не захищені патентом або свідоцтвом. До “ноу-хау” можуть також відноситися комерційні таємниці, незапатентовані технологічні процеси, інша інформація виробничого та торговельного характеру, до якої не мають доступу широкі кола і яка ще не стала спільним надбанням громадськості. Це, як правило, знання та досвід у сфері маркетингу, оформленні й упаковці продукції, навички в процесі проведення лабораторних та інших дослід жень.

По-восьме, ринок нерухомості, тобто таких об’єктів, перемйценняяких без заподіяння їм шкоди неможливе або обмежене. До цього ринку належать, з одного боку, ринокжитла (будинки, квартири, дачі, атакожрізні будівлі господарського призначення), а з другого — земельні ділянки (ринок землі). Якщо

ринок житла в Україні вже майже сформувався (цей ринок, як вже зазначалося, тісно пов’язаний з ринком робочої сили), то ринок землі—ні, бо чинне законодавство України поки що істотно обмежує операції щодо купівлі-продажу землі, а це, всвою чергу, стримує розвитокіпотечного кредиту (кредиту під заставу землі).

По-дев’яте, ринок інформації, об’єктами якого є певна сукупність економічних відносин з приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачу. Інформація — рідкісне благо, від якості та є мності якого залежить правильність прийнятого рішення, а останнє може істотно вплинути на результати господарської діяльності підприємства (фірми). Недарма кажуть, що той, хто володіє інформацією, володіє і ситуацією.

По-десяте, ринок озброєнь та військової техніки — ринок специфічного товару, який використовується за певних умов, обставин та з певного метою. Виробництво зброї та військової техніки відіграє суттєву роль в економіці найбільш розвинутих і провідних країн світу. На території Украяти знаходяться близько 40% підприємств, які належали до військово-промислового комплексу (ВПК) колишнього СРСР, і по виробництву деяких видів озброєння і військової техніки (танки, ракетоносії, військові транспортні літаки, ін.) вона займає провідні позиції, а тому має можливість за обсягом реалізації цієї продукції увійти до першої п ’ятірки держав-експортерів серед кра'іїт світу.

В свою чергу, діяльність та розвиток цієї чи іншої з вищезазначених ланок ринкової системи, а також ринку в цілому неможливі, якщо не буде створена притаманна цьому ринку інфраструктура (в перекладі з латинської — те, що перебуває поза структурою), тобто сукупність різноманітних установ, які забезпечують безперебійне багаторівневе, достатньо ефективне функціонування господарських взаємозв’язків, взаємодію суб’єктів ринкової економіки і регулюють в її межах рух товарно-грошових потоків.

Виходячи зі змісту визначення ринкової інфраструктури, можна дійти вис -новку.щовона:

1) може функціонувати як на мікро, так і на макрорівні;

2) виконує певні функції;

3) має за мету забезпечити безперебійне, ефективне функціонування всієї ринкової системи.

Інфраструктура як підсистема ринкової системи складається з ряду елементів, до яких відносять:

1) інститути, орієнтовані на переважну взаємодію або з товарними (торговельна мережа, товарні біржі, ін.) або з грошовими потоками (їх обслуговують фінансово-кредитні інститути та фонди);

2) інформаційні мережі і потоки, а також інститути, що їх забезпечують;

3) законодавство, яке регулює функціонування окремих ланок ринкової структури та інститутів інфраструктури (воно забезпечує певні “правила гри’’ в умовах ринкової економіки);

4) рівень ринкового мислення населення.

Інакше кажучи, розглядаючи зміст ринкової інфраструктури, слід виділити чотири складові:

1) інституціональну;

2) інформаційну;

3) нормотворчу;

4) ментальну, які тісно взаємопов'язані між собою.

Розглянемо детальніше окремі інститути (інституціональна складова інфраструктури), бо вони відіграють вирішальну роль у цій підсистемі.

Передусім, це — біржі (в перекладі з латинської — “гаманець”), які слід розглядати як постійно діючий ринок, де здійснюються операції:

— товарні біржі — з оптової реалізації засобів виробництва або предметів споживання, які, в свою чергу, поділяються на універсальні і спеціалізовані (правовий статус товарних бірж визначається законом “Про товарну біржу”¹;

— валютна біржа — купівля-продаж за гривні іноземних валют (доларів, дойчмарок, фунтів стерлінгів, європейської валюти — “євро”ін.) відповідно до попиту та пропозиції на ці види валют, функції такої біржі виконує Українська міжбанківська валютна біржа, за результатами торгів на цій біржі Національний банк України встановлює курс гривні стосовно до іноземних валют;

— фондова біржа—попит і пропозиція цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу (правовий статус фондової біржі визначається законами “Про цінні папери і фондову біржу”² , “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”³ ;

— біржа праці (біржа робочої сили) — збирання і надання інформації про наявність вакансій робочих місць, сприяння підготовки кадрів, створення робочих місць, переміщення робочої сили, забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення; функції біржі праці в Україні виконують служби зайнятості населення (їх правовий статус регулюється Законом України “Про зайнятість населення”⁴).

Посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій між суб'єктами підприємницької діяльності, а також операцій з акумуляції вільних грошових коштів, їх нагромадження виконують такі установи як банки. Банківська система України — дворівнева. На першому рівні функціонує Національний банк України (в Російській Федерації — Центральний банк), а на другому — комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності. Діяльність банківської системи України регулюється Законом України “Про банки і банківську діяльність”⁵. Серед комерційних банків доречно виділити

¹ Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — с 139.

² Див.: Там само. — 1991. — № 38. — с 508.

³ Див.: Там само. — 1996. — № 51. — с 292.

⁴ Див.: Там само. — 1991. — № 14. — с 170.

⁵ Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 25. — с 281.

114

іпотечні банки, які спеціалізуються на наданні позик під заставу нерухомого майна (землі, будівель) землевласникам, селянам, власникам житла. Розвиток мережі іпотечних банків в Україні поки що гальмується тим, що земля не є об’єктом вільної купівлі-продажу.

Значну роль серед елементів ринкової інфраструктури відіграють не-банківські кредитно-фінансові інститути, до яких належать інвестиційні, фінансові фонди, ощадні каси, страхові компанії, ломбарди, кредитні кооперативи. В Україні небанківські інститути ще перебувають в процесі формування. В країнах з розвинутою ринковою економікою серед небанківських інститутів виділяються страхові компанії, які здійснюють страхові операції, акумулюють значні грошові кошти. Це надає можливість страховим компаніям не тільки відшкодовувати застрахованим громадянам і фірмам заподіяні збитки, а й надавати з наявних грошових ресурсів кредити. Деякі страхові компанії з цього погляду можуть конкурувати навіть з банками.

До елементів ринкової інфраструктури слід також віднести:

1) торговий дім—різновид фірми, асоціації торгових, виробничих та інших підприємств, до яких часто приєднуються і банки, що здійснюють широкий комплекс експортно-імпортних операцій, в т.ч. кредитно-фінансових, транспортно-експедиторських, страхових та маркетиногових;

2) торгово-промислові палати — комерційні організації, які ставлять перед собою мету—сприяти розвитку економічних і торговельних зв'язків з партнерами зарубіжних країн, зокрема в організації міжнародних ярмарків, а також надавати їм цільові інформаційні послуги (правовий статус цих установ регулюється Законом “ Про торгово-промислові палати в Україні”¹;

3) ярмарок (одна з найбільш ранніх форм торгівлі) — періодичні торги, які проводяться в певному місці, вони можуть бути всесвітні, міжнародні, національні, регіональні та місцеві;

4) аукціон — спосіб продажу товарів (антикварні речі, твори мистецтва, валюта, житло, товари довгострокового користування, ін.) з публічного торгу в попередньо обумовлений час і в певному місці, крім добровільних, можуть мати місце і примусові аукціони (останні організовуються органами судочинства або органами влади з метою продажу майна неплатоспроможних боржників чи продажу безпосередньо майна, що не перейшло державі по праву спадкування або в результаті конфіскації;

5) лізингові фірми, які спеціалізуються на здачі в оренду на тривалий строк предметів довгочасного користування (як правило, знарядь праці, устаткування, транспортних засобів, механізмів, обчислювальної техніки, тощо); лізинг розглядається як різновид довгострокового кредиту, що надається в натуральній формі і погашається клієнтом у розстрочку; відповідно до договору лізингу орен-

Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1998. —№ 13. — с 52.

дар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна; виділяють два види лізингу — фінансовий, коли договір укладається на строк, під час якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, і оперативний, коли договір передбачає амортизацію 90 % вартості об’єкта лізингу; відносини стосовно лізингу регулюються Законом України “ Про лізинг"¹;

6) аудиторські організації — фірми, що виконують контрольні, консультативні та інші функції на основі угод з різними юридичними та фізичними особами, вони можуть мати свої філії (відділення) за кордоном, що дає їм змогу обслуговувати міжнародні компанії та спільні підприємства; основні завдання аудиторських фірм — дати висновок про фінансове становище, платоспроможність компаній, якийу встановленому законодавством порядку публікується в річному звіті цієї компанії разом з її офіційним балансом (правовий статус аудиторських фірм визначається Законом України “Про аудиторську діяльність”²);

7) холдингові компанії — товариства (здебільшого — акціонерні), які використовують свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній, що дозволяє їм встановлювати контроль за діяльністю цих компаній, спрямовувати їх розвиток, атакож отримувати значну частку прибутку; слід відрізняти чистий холдинг, коли холдингова компанія утворюється для контролю та управління іншими, і змішаний холдинг, коли передбачається також заняття підприємницькою діяльність, а тому помітну роль у діятьності холдингових компаній відіграють банки та інші фінансові установи;

8) довірчі товариства (трестові компанії) — товариства, які спеціалізуються на виконанні відповідно до укладеного договору (угоди) договірних операцій, тобто виконують функцїї щодо управління майном, цінними паперами, підприє -мствами і т.д. (правовий статус довірчих товариств визначається Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. “Про довірчі товариства”³;

9) брокерські та дилерські фірми (контори):

а) брокерські фірми (об’єднання брокерів) — це фірми, які, маючи всебічну інформацію щодо кон’юнктури ринку певного товару, виконують функцїї по-середнггків на товарних (зокрема — нерухомості), орендових біржах між продавцями і покупцями, розраховуючись за здійснені операції коштами своїх клієнтів і тому така фірма, ж і окремий брокер не несе відповідальності за ре-зультатиукладенихдоговорів(угод); біржа забезпечує брокерів приміщенням, зв’язком, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам та розглядає у разі потреби спори між учасниками угод;

¹ Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1998. —¦№ 16. — с 68.

² Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 23. — с 243.

³ Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. — с 207, а також: там само. — 1995.

—№ 45. — с 343, де опубліковано Постанову Верховної Ради України “Про інформацію урядової комісії по комплексній перевірці діяльності довірчих товариств”. 116

б) дилерські фірми (об’єднання дилерів) — фірми, які на відміну від брокерських виступають на біржі від свого імені, здійснюють посередницькі операції за власні кошти і тому ризик за результати цієї чи іншої угоди беруть на себе вже самі дилерські фірми або окремі дилери (правовий статус брокерських та дилерських фірм визначається Законами України “ Про товарну біржу"¹² та “Про господарські товариства"¹³).

Як бачимо, навіть побіжне ознайомлення з елементами інфраструктури, з функціями, які вони виконують, свідчить про те, що інфраструктура, як невіддільна підсистема ринкової системи не тільки забезпечує ефективне функціонування останньої, а й фактично визначає її подальший розвиток. Звідси випливає об’єктивна необхідність створення в Україні сучасної ринкової інфраструктури, зосередження зусиль на подальшому удосконаленні існуючої, на створенні для цього надійного та стабільного правового забезпечення.