1.1. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Оскільки економіка - це складна і багатогранна система, ці­лісність, то її можна пізнати, виокремивши ті чи інші важливі елементи і, розкриваючи їхню сутність, місце в системі, зв’язки і взаємозалежності, проникнути у саму систему, розкрити її підвалини, принципово важливі риси як елементів системи, так і системи в цілому, їхні властивості, рух усієї системи, пере­хід ЇЇ від нижчих ступенів до вищих, коли дедалі повніше про­являється і її цілісність, і її зрілість.

Кожна школа економічної теорії висувала і обґрунтовува­ла як вихідний пункт певний елемент економічної системи і, спираючись на нього, виявляла його сутність і багатоманітні зв’язки, робила свій внесок у пізнання економіки, розкриття притаманних їй категорій і законів, що визначають функціону­вання і розвиток економічної системи.

Історія економічної думки яскраво свідчить про пошуки тих ланок економічної системи, які б дали змогу якнайкраще роз­крити її природу і структуру, економічні закони, що управляють її рухом. Так, меркантилізм як перша школа економічної теорії розглядав багатство суспільства поверхнево, у сфері обігу, у ви­гляді грошей (золота і срібла). І шляхи його збільшення здавали­ся очевидними: потрібно забезпечувати зростання сфери обігу, всіляко домагатися збільшення експорту продукції, його переви­щення над імпортом. І це приведе до активного торговельного балансу. Як бачимо, тогочасному економічному мисленню були властиві усі ознаки спрощеності і, що ще гірше, спрямованість на порівняно полегшене розв’язання проблеми.

Ці вади тогочасного мислення швидко проявилися. Фізіо­крати довели, що джерелом суспільного багатства є не сфера обігу, а матеріальне виробництво. Оскільки промисловість ще

не зайняла належного їй місця, то фізіократи вважали продуктивним лише сіль­ськогосподарське виробництво, а точніше - землеробство.

Класична школа тому і здобула високе визнання, що повною мірою обґрун­тувала ключову роль матеріального виробництва як основи життя суспільства. Для її представників дослідження виробництва було потрібне не само по собі, а як джерело національного багатства. Предметом їхнього дослідження стало збіль­шення багатства суспільства. Класична школа не тільки подолала фізіократич­не обмеження виробництва, представила його у повному обсязі, але й розкрила причинно-наслідкові зв’язки і залежності, створила теорію трудової вартості, яка є серцевиною механізму функціонування і розвитку товарного виробництва.

Класична школа стала одним із джерел марксистської політичної економії, яка предметом свого дослідження визначила систему виробничих відносин. Вони відіграють ключову роль у конституюванні економічної системи, її соціально- економічній визначеності. Форма власності на засоби виробництва, будучи під­ґрунтям системи виробничих відносин, визначає природу суспільно-економічного устрою, класову природу суспільства.

Предмети класичної і марксистської економічної теорії не просто взаємопо­в’язані, а перебувають в органічному зв’язку. Щоб збільшувати національне ба­гатство, що є предметом класичної школи, необхідно розвивати і удосконалювати виробничі відносини, насамперед форми власності на засоби виробництва, підви­щувати освітній і культурно-технічний рівні працюючих, створювати сприятливі умови для втілення їхніх економічних інтересів, активно стимулювати їхню тру­дову діяльність.

Неокласична (напевно точніше - посткласична) теорія поряд з об’єктивними уявленнями (саморегульованість ринкової економіки), успадкованими від класи­ків, розвинула суб’єктивно-психологічні методи економічного аналізу, створила і широко використала теорію граничної корисності. Вона приділила значну увагу людині, її ролі в економіці, психології, дослідженню мотивів її діяльності та еко­номічної поведінки. Внаслідок цього об’єктивні економічні закони, які обґрунту­вала класична школа, у неокласиків перетворилися у закони ймовірності, тобто у наслідок взаємодії індивідуальних інтересів.

Відомо, що класична школа приділяла найбільше уваги вартості товарів і вва­жала, що споживча вартість - категорія не економічна, а товарознавча. Досвід свідчить, що в міру зростання суспільного виробництва для кращого задоволення потреб людини необхідне підвищення якості продукції. Саме життя піднесло роль і значення споживчої вартості товарів, зробило корисність важливим фактором виробництва, що обґрунтували представники цього напряму.

Неокласики виходили із того реального факту, що існує обмеженість і рідкість ресурсів. На підставі цього вони так формулюють предмет своєї науки: “Еконо- мікс - це дослідження поведінки людей у процесі виробництва, розподілу та спо­живання матеріальних благ і послуг у світі обмежених ресурсів... Економікс дослі­джує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини”^[XXXIX].

І знову-таки - формула предмета неокласичної школи не лише не суперечить класичній, а навпаки, є необхідною умовою збільшення національного багатства. Адже чим раціональніше і ефективніше використовуються ресурси, тим більше виробляється продукції, а значить, тим більше національне багатство.

Глибока і гостра криза початку 30-х років XX ст. засвідчила неспроможність переконань і класичної, і неокласичної шкіл, що начебто ринок і властивий йому механізм забезпечують раціональне використання ресурсів і успішний розвиток економіки.

Надзвичайно важливий і плідний внесок у поняття предмета економічної тео­рії зробив такий авторитетний напрям, як інституціоналізм. Якщо класична і марк­систська теорії досліджують ті чи інші сторони виробництва, то наступні напря­ми, починаючи з неокласичної теорії, дедалі більше відходять від дослідження об’єктивних процесів і приділяють значну увагу суб’єктивно-психологічним про­цесам і явищам. Це особливо проявилося в теорії маржиналізму, граничної корис­ності. Окреслена тенденція повною мірою відображена в інституційній теорії. Її предметом є пізнання інститутів, які мають місце і в економіці, і в соціальній сфері, і в сфері права, релігії та ін. Значимість визначення інститутів як предмета дослі­дження виявилася і в тому, що це дало назву напряму економічної теорії. З одного боку, це поняття відображає широкий погляд на розвиток економіки і суспільства, розгляд економічної системи і суспільства як цілісності та у взаємодії з іншими ін­ститутами, насамперед державою, а з другого - потребує глибокого і конкретного розуміння сутності та особливостей власне інститутів. Тим більше, що в Україні нерідко обмежуються спрощеним тлумаченням інститутів, коли воно зводиться до правил гри, що звужує його зміст і позбавляє потрібної конкретності.

Насправді інститути, за визначенням представників цієї теорії, - це спосіб мислення і дії, втілені у соціальних звичаях, установленнях, правилах і звичках, їм властиві багатоманітність і складна внутрішня структура. їх класифікація ба­зується на багатьох критеріях. Передусім вони поділяються на формальні, які за­кріплені в законодавчих та інших нормативних актах і означають обов’язковість дотримання, що забезпечується системою державних органів, навіть дією різ­них форм примушення, і неформальні, які є сукупністю норм і правил соціально- культурного і морально-психологічного типу. До них належать й інститути діло­вої поведінки, які регулюють взаємини людей у процесі господарської діяльності.

Формальні інститути за рівнем дії є макро- і мікроструктурними, тобто ді­ють на рівні усієї економіки або на рівні установи, організації. Формальні нор­ми і правила утворюють ієрархічну, тобто інституціональну структуру економіки і суспільства. Конституція як основний закон визначає найбільш загальні норми і правила, на підставі яких розгортається багатоманітна система норм і правил, що регулюють їх здійснення на нижчих рівнях економічної і суспільної системи.

Неформальні інститути - це сукупність норм і правил, які відображають соціально-культурну і соціально-психологічну сторони економіки і суспільства. Вони включають норми і правила поведінки людей у процесі господарської діяльності, які регулюють ці процеси. У системі неформальних інститутів вагому роль відіграють історичні та етнічні традиції, рівень правосвідомості, ціннісні фактори тощо.

Між різними видами інститутів існують суперечності і тому дуже важливо за­безпечити відповідність між формальними і неформальними, макро- і мікрорівня, загальнолюдськими і національними, етнічними інститутами. В забезпеченні від­повідності між різними групами інститутів важливу роль відіграє держава, осо­бливо в умовах трансформаційної економіки, коли здійснюється реформування відносин власності, формується система норм і правил, утворюється інституцій- не середовище. Сукупність формальних і неформальних інститутів утворює таку їх структуру, яка адекватна структурі економіки і суспільства, відображає систе­му виробничих та суспільних відносин і служить їх реалізації. Одночасно всере­дині цієї єдності формальні інститути, як найбільш загальні і принципові з по­гляду функціонування і розвитку економіки, визначають характер неформальних інститутів. Але результат впливу неоднозначний. Якщо правові норми відбива­ють потреби практики, то вони впливають на неформальні інститути, аби вони, в свою чергу, відповідали потребам практики. І навпаки, якщо формальні інститути мають вади, то це негативно позначається на неформальних інститутах, сприя­ючи посиленню їхньої невідповідності формальним інститутам. В цьому - дже­рело збільшення або звуження тіньової економіки. Водночас, інститути у своїй сукупності утворюють інституційну структуру економіки, яка характеризується певною самостійністю. Досвід ринкових перетворень переконливо засвідчив, що зосередження на суто соціально-економічних, ринкових реформах призвело до недооцінки інституційних перетворень, що зумовило чимало негативних явищ і

процесів. Послідовне здійснення ринкових перетворень потребує глибокого по­єднання соціально-економічних та інституційних перетворень.

Попри глибокий внутрішній взаємозв’язок предметів дослідження різних шкіл економічної теорії, в умовах класового суспільства, гострої класової боротьби, жорсткого ідеологічного протистояння вважалося, що кожний напрям економіч­ної теорії має свій предмет і метод, тому економічна теорія, як і всі суспільні на­уки, була ареною і засобом ідеологічної класової боротьби. Історія економічної на­уки дає яскраві приклади протистояння наукових шкіл. Так, класична школа, а ще більшою мірою марксистська, в штики зустріла неокласичну теорію, заперечувала її науковий характер, кваліфікувала як вульгарну і апологетичну. Справді, відмін­ність між цими школами була значною. Класична школа спиралася на об’єктивний характер розвитку, об’єктивні економічні закони, причинно-наслідкову залежність в економіці. Неокласична - на суб’єктивно-психологічний підхід при дослідженні економіки, об’єктивні економічні закони у неокласиків - ймовірні. Класична школа створила теорію трудової вартості. Неокласики звернули увагу на споживчу вар­тість, якість продукції, значення якої швидко зростало, і розробили теорію гра­ничної корисності благ. Цілком зрозуміло, що ці істотні розбіжності спричинили гостру полеміку, нищівну критику. Все це посилювало відокремленість і протисто­яння шкіл економічної теорії, зумовлювало непримиренну боротьбу між ними.