Виробництво, потреби, попит та пропозиція

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні.

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб'єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоспроможності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканності державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін.

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної {суспільної) істоти (соціальні потреби — в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). Фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, їх елементарність визначається безпосереднім зв'язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб.

б) матеріальні — потреби в матеріальних благах та послугах;

в) духовні — потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

г) першочергові — потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров'я), та непершочергові — потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Ця класифікація досить умовна: те, що вважається предметом розкоші при одному рівні розвитку виробництва та добробуту суспільства, стає предметом першої необхідності при більш високому рівні розвитку економіки.

Західні вчені великого значення надають градації потреб за ступенем їх нагальності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію потреб відповідно до їх вагомості.

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. У неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень й" ефективності: діяльність повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні й платоспроможні.

Економічний інтерес — це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. Він є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром тощо). Отже, економічні інтереси — це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По- перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники та ін.), бути зниження рівня задоволення потреб.

Економічні інтереси — це причина та умова взаємодії й саморозвитку економічних суб'єктів. Кожне окреме економічне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще не задоволених прагнень людини. Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" у структурі соціально-економічних відносин.

Таким чином, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання.

Економічні інтереси мають такі особливості:

- вони об'єктивні, оскільки об'єктивні самі економічні відносини;

- вони є матеріальними.

Економічні інтереси можна класифікувати наступним чином:

- державні;

- групові;

- особисті.

Державний інтерес має такі складові свого прояву:

- суспільно-економічні інтереси, це оподаткування в розумних межах, виділення державних інвестицій, тарифне стимулювання експорту;

- інтереси державної бюрократії, пов'язані з інтересом саморозвитку державної системи;

- інтереси самоконтролю та оптимізації громадського суспільства та ін.

Груповий інтерес - це сума однорідних інституйованих приватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Інтерес трудового колективу залежить від форми власності.

Особистий інтерес охоплює потреби, пов'язані з реалізацією приватної власності, прав володіння та користування, управління, отримання доходів.

Особистий інтерес появляється через інтереси власника, підприємця та робітника. Інтерес власника полягає у зростанні власності та в одержанні від неї гарантованого доходу.

Інтереси менеджера полягають, насамперед, у забезпеченні поточної ефективності використання капіталу, максимізації доходу на кожний певний момент.

Інтереси найманих робітників спрямовані на максимізацію поточних доходів.

У кожному економічному відношенні — між підприємцями і виробниками, між виробниками і споживачами, державою і недержавним сектором економіки (бізнесом), партнерами, у відносинах між індивідами — мають місце елементи боротьби і співробітництва. Взаємодія інтересів виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку. "Найближчий погляд на історію, — писав Г.В.Ф. Гегель, — переконує нас у тому, що дії людей виникають з їх потреб, пристрастей, їх інтересів..." Економічні інтереси мають такі особливості:

а) вони є об'єктивними, оскільки об'єктивні самі економічні відносини;

б) вони є матеріальними.

Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб'єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. У структурі інтересів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).

Державний інтерес має такі складові свого прояву:

а) суспільно-економічні інтереси — частина інтересів держави та інших суб'єктів господарювання збігається (оподаткування в розумних межах, виділення державних інвестицій та субвенцій, тарифне стимулювання експорту та ін.);

б) інтереси державної бюрократії — інтереси саморозвитку державної системи, що є корпоративним придатком інтересів держави;

в) інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспільства — держава не може бути виразником інтересів одного класу чи прошарку, демократичному суспільстві вона найчастіше виступає як інститут консенсусу.

Груповий інтерес — це сума однорідних інституйованих приватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Форми прояву групового інтересу різноманітні: корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб'єктів господарської діяльності, трудових колективів. При цьому інтерес трудового колективу залежить від форми власності: на державних, акціонерних і приватних підприємствах він має різний зміст. В умовах ринкових відносин груповий інтерес може бути представленим і через тіньову економіку у вигляді мафіозно-кримінальних структур.

Особистий інтерес охоплює потреби, що пов'язані з реалізацією приватної власності, прав володіння та користування, управління, отримання доходів.

Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає в різних іпостасях: по-перше, як індивід; по-друге, як представник певної верстви суспільства; по-третє, як член певного трудового колективу. Суспільний і колективний інтереси персоніфікуються тільки в індивіді.

Отже, має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.

Механізм узгодження інтересів визначається насамперед сутністю існуючої економічної системи. Державна політика в сфері економічних інтересів має виходити з того, що, по-перше, за різних умов суспільного розвитку на перший план можуть виходити ті чи інші інтереси. Якщо вчасно не зробити в економічній політиці акцент на певну групу інтересів, то результатом буде неузгодженість інтересів, що гальмує соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти якомога повнішої внутрішньої узгодженості інтересів.

По-друге, державна політика також може мати різні засоби впливу на інтереси людей:

а) неекономічний примус;

б) економічний примус;

в) моральний і соціальний мотиви трудової активності.

В останньому випадку має місце підміна впливу на інтереси спонукальними мотивами до праці.

Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. Так, реалізація індивідуальних інтересів забезпечується через зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є максимізація прибутку та фонду заробітної плати (наприклад, для підприємств державного сектора, що знаходяться на комерційних засадах господарювання). Нарешті, засіб реалізації суспільного інтересу — максимізація національного доходу та мінімізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту. Отже, проблема поєднання інтересів знаходить своє вираження у формуванні певних пропорцій у розподілі доходів. Механізм реалізації корпоративних інтересів полягає у взаємодії з політичними інститутами. Інструментом реалізації цього інтересу є відомчо- номенклатурний симбіоз за участю законодавчої влади.

Одним з аспектів класифікації економічних інтересів є виділення інтересів власника, підприємця та робітника.

Інтерес власника полягає в зростанні власності та в одержанні від неї гарантованого доходу. Реалізація цього інтересу передбачає вибір правильної ринкової стратегії, забезпечення конкурентоспроможності, а за необхідності — переміщення капіталу до інших об’єктів власності, де він може принести більший доход. Інтерес власника передбачає також ефективне поточне використання капіталу з метою отримання задовільної норми прибутку в кожен певний момент. Головне, що характеризує власника — його турбота щодо перспективи, адже саме цього вимагає зростання власності. Він може погодитися навіть на скорочення поточних доходів, наприклад під час реконструкції, якщо це необхідно для зростання доходів у майбутньому.

Інтереси менеджера полягають насамперед у забезпеченні поточної ефективності використання капіталу, максимізації доходу в кожний певний момент. У той самий час менеджери високого класу здатні забезпечити високу ефективність і на перспективу. У цьому відношенні інтереси менеджера збігаються з інтересами власника. Однак професійна діяльність менеджера пов'язана з конкретним об'єктом власності, тому він зацікавлений у стабілізації свого становища і орієнтується на зміцнення конкретного підприємства. Внаслідок цього його інтерес потенційно може суперечити інтересу власника, який заінтересований у своєчасному переливанні капіталу в ефективніші сфери.

У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес суспільства, який повинен відповідати таким критеріям:

а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші її риси;

б) бути рушійною силою економічного розвитку певної системи. Відповідно до цих критеріїв, основним інтересом сучасної ринкової економіки є особистий інтерес, а саме — особистий інтерес споживача. Він характеризує найважливішу особливість сучасної ринкової економіки — її спрямованість на задоволення споживчих потреб відповідно до платоспроможного попиту, яке відбувається на основі не масового, а все більш індивідуалізованого виробництва, що дає змогу задовольнити саме індивідуальні потреби; особливе становище споживача, який визначає, що виробляти, і тим самим обмежує свободу вибору виробника. Інтерес споживача спонукає виробника до певних дій — до виробництва необхідної продукції належної якості і з прийнятною ціною. Щоб задовольнити цей інтерес, виробник змушений впроваджувати нові технології, засоби виробництва, наймати кваліфіковану робочу силу, шукати шляхи скорочення витрат тощо. Це забезпечує реалізацію не лише особистого інтересу споживача, а й особистого інтересу виробника (максимізація прибутків) і суспільного інтересу в цілому (розвиток продуктивних сил суспільства). Отже, інтерес споживача є рушійною силою економічного розвитку в сучасній ринковій економіці.

У командно-адміністративній економіці існує жорстка ієрархія інтересів: інтереси держави мають пріоритет перед регіональними, регіональні — перед колективними, колективні — перед особистими. Засобом забезпечення субординації інтересів було централізоване директивне планування економіки.

Підпорядкування особистих інтересів колективним та державним запроваджувалось у масовій свідомості пропагандою, яка проголошувала, що людина має передусім дбати про суспільство та своїх товаришів, тобто колектив, у якому працює. Чим краще всі будуть працювати один на одного і на суспільство в цілому, тим більшим буде суспільний продукт, а отже, і частка кожного в ньому, тим повніше можна буде реалізувати особистий інтерес.

Проте в реальній дійсності абсолютизація суспільного інтересу призвела до абсолютизації державного інтересу. Звідси, по-перше, підпорядковане, другорядне значення особистого інтересу в командно-адміністративній економіці призвело до серйозних збоїв в економіці і утворило гальма її розвитку:

1) позбавило людину економічних стимулів до праці;

2) породило психологію утриманства;

3) зумовило ігнорування особистих інтересів працюючих, економічну залежність їх від держави;

4) призвело до деформації уявлень про шляхи реалізації особистого інтересу значна частина членів суспільства вбачала їх не в особистій ефективній праці, а в перерозподілі суспільного продукту.

По-друге, процес ототожнення суспільного інтересу з державним, а останнього — з груповим інтересом правлячої еліти — партійно-державної бюрократії створив умови для першочергового задоволення саме останнього інтересу. Фактичне ж підпорядкування особистих інтересів працюючих інтересам партійно-державної бюрократії зумовило специфічну експлуатацію останньою більшості членів суспільства.

Примат інтересів партійно-державної бюрократії виявився і під час перебудовчих процесів в Україні. Саме колишня номенклатура, намагаючись розв'язати суперечність між фактичним привласненням нею суспільних засобів виробництва і формально (юридично) державною власністю на них, першою включилася до процесів роздержавлення та приватизації, найбільше вигравши від них. Відбулося зрощування її з мафіозно-клановими структурами кримінального типу, що виникли. На плечі більшості членів суспільства колишня номенклатура переклала тягар інфляції, безробіття та зубожіння.

З одного боку, становлення ринкової економіки в Україні створює певні умови для активізації економічних інтересів особистості. Проте такі інтереси далеко не завжди співпадають з інтересами розвитку суспільства. Економічний монополізм, недосконалість законодавства, ігнорування вже діючих законів створюють умови для задоволення особистих інтересів незначної частини суспільства методами, що суперечать інтересам більшості, насамперед, це— розкрадання державного майна, залучення до незаконних видів бізнесу (рекету, торгівлі наркотиками), монопольне підвищення цін у поєднанні зі скороченням обсягів виробництва.

З іншого боку, держава (передусім завдяки надмірному оподаткуванню) стримує розвиток особистого інтересу, перетворення його на головний стимул економічної діяльності. Внаслідок цього, а також гонитви торгово-фінансового компрадорського капіталу, що народжується, за надприбутками особисті інтереси часто реалізуються у сфері "тіньової економіки".

У системі економічних інтересів на кожному конкретному історичному етапі економічного розвитку, крім основного, можна виділити головний інтерес, який має такі особливості:

а) відбиває специфіку та економічні проблеми певного етапу;

б) є квінтесенцією реальних особистих інтересів і суспільного інтересу в цілому;

в) трансформується в певну економічну політику, спонукаючи до діяльності, спрямованої на вирішення проблем, властивих певному етапу економічного розвитку.

Наприклад, в Україні головний соціально-економічний інтерес суспільства полягає в здійсненні ринкових реформ, що є передумовою подальшого економічного і соціального прогресу суспільства. В умовах відновлення української державності спільним головним інтересом стає також національний інтерес. Проведення ринкових реформ і трансформація суспільства як головний інтерес властиві в цілому не тільки всім країнам колишньої командно-адміністративної системи, а й ринкової економіки. Так, для США та Великобританії у 80-ті роки XX ст. головний інтерес полягав у трансформації економіки відповідно до сучасного етапу технологічної революції, що знайшло свій прояв у політиці „рейганоміки” та „тетчеризму”.

Стрижнем економічної дійсності є виробнича діяльність, або виробництво.

Виробництво - широка система дій, яка створює:

- матеріальні й духовні блага, які необхідні людині для існування;

- інші відносини, зокрема виробничі відносини.

Треба відрізняти виробництво і працю.

Праця - цілеспрямована діяльність людей щодо створення необхідних благ за допомогою інших чинників. Але особливий вплив на виготовлення блага має природа, що найбільш помітно у сільському господарстві, наприклад, вегетація рослин. Таким чином, спільна взаємодія людської праці й природних чинників створюють безпосередній виробничій процес. На цей випадок доречна цитата англійського економіста 17 століття Уїльяма Петті: „Праця є батьком багатства, а земля його матір’ю.

Розвиток суспільного виробництва ґрунтується на прогресі науки й техніки.

Наука - специфічний вид людської діяльності, який виробляє нові знання.

Техніка - сукупність засобів виробництва, що використовуються у виробництві.

Технологія - особливий процес поєднання всіх факторів з метою досягнення конкретного кінцевого результату.

Науково-технічний прогрес - безперервний процес розвитку науки, техніки й технологій.

Науково-технічна революція (НТР) - якісний стрибок у розвитку знань і технологій. Останній етап НТР пов'язують з початком комп'ютерної ери.

Новий етап НТР обумовив революційні зрушення в змісті й характері праці.

Зміст праці обумовлюється безпосереднім впливом продуктивних сил. Ключовими категоріями, які описують зміст праці, є такі:

- продуктивність (продуктивна сила) як результативність діяльності конкретного працівника з погляду виробництва продукту;

- інтенсивність праці як характеристика напруження зусиль при діяльності;

- якість праці як рівень професійної майстерності робітника;

- складність праці як риса рівня кваліфікації на підставі досвіду, освіти, навичок;

- важкість праці як рівень впливу роботи на стан здоров'я людини;

- озброєність праці як рівень її оснащеності.

Характер праці відображає особливості впливу виробничих відносин на трудову діяльність. Наприклад, історичний аспект дозволяє визначити такі основні етапи розвитку трудової кооперації:

- проста кооперація на підставі ручного труда без його поділу;

- мануфактура, для якої додатково характерний поділ праці;

- фабрична кооперація з поєднанням поділу праці й використання машин і механізмів.

Особливості сучасних змін у характері й змісті праці ви розглянете на семінарських заняттях, зокрема такі категорії, як автоматизація, комп'ютеризація, ергономізація, гуманізація праці та ін.

Будь-яка виробнича діяльність спрямована на кінцевий результат. Тому підсумком виробничої діяльності є співставлення витрат виробництва та його підсумків.

Ефективність виробництва - це співвідношення результатів і витрат. Як правило, ефективність є відносним показником з чисельником у вигляді кінцевої цифри та знаменником у вигляді певної, початкової величини.

Наприклад, продуктивність (ефективність) праці є підсумок відношення обсягу продукції до середньооблікової чисельності робітників або витрат робочого часу.

Пр = П/Кс; Пр = П:Ч, (2)

де Пр - продуктивність праці,

П - обсяг продукції,

Кс - середньоспискова кількість робітників,

Ч - час роботи, що відпрацьований.

Ефективність основних фондів вимірюється з допомогою показників фондовіддачі (ФВ) та фондоозброєності (ФО)

ФВ = П : Ф; ФО = Ф : Кс, (3)

де П - обсяг продукції,

Ф - вартість основних фондів,

Кс - середньоспискова кількість робітників.

Ефективність використання сировини й матеріалів вимірюють за допомогою показника матеріалоємності (МЄ):

МЄ = М : П, (4)

де М - вартість матеріалів,

П - обсяг продукції.

Існують інші часткові показники економічної ефективності, наприклад, використання інвестицій, власних активів та ін.

Узагальнений показник продуктивності можливо надати за формулою

Ен = НД : Вн, (5)

де Ен - ефективність національної економіки;

НД - національний доход країни;

Вн - загальнонаціональні витрати.

У практиці міждержавних зіставлень використовують показники валового внутрішнього продукту або валового національного доходу на душу населення.

На відміну від ефективності. економічний ефект є абсолютною величиною і являє собою грошову користь від використання більш продуктивних чинників виробництва.

Соціальний ефект полягає у підвищенні соціальних стандартів життя, наприклад, зростанні тривалості життя, доходів на душу населення, рівня освіченості. Зазначені три величини використовує ООН для розрахунку індексу людського розвитку.

Економічні потреби - ставлення людей до нестачі певних благ з бажанням володіти ними. Таким чином, потреби мають об'єктивно- суб'єктивний характер.

Надаємо класифікацію економічних потреб за певними критеріями:

1. За ступеням реалізації:

- абсолютні, які відповідають світовому рівню;

- дійсні, які типові для певної країни або регіону;

- платоспроможні.

2. За пріоритетністю (по А. Маслоу):

- фізіологічні;

- у безпеці й захисті;

- соціальні (у спілкуванні);

- у повазі;

- у самовираженні й самореалізації.

3. За суб'єктами:

- індивідуальні, колективні й суспільні;

- потреби домогосподарств, підприємств і держави.

Розвиток людства диктує необхідність постійного подолання суперечності між зростанням потреб і обмеженістю ресурсів. Це виявляється у дисбалансі між попитом і пропозицією: наявність перевиробництва при перевазі пропозиції та дефіциту при перевазі попиту.

Задоволення потреби супроводжується отриманням корисності.

При цьому діє закон спадної граничної корисності, за яким кожна додаткова одиниця блага, що споживається, приносить людині менше задоволення, ніж попередня.

Треба відзначити три етапи розвитку потреб:

1- й етап - домінування матеріально-речових потреб (до кінця 50-х років 20 століття);

2- й етап відбувається перевагою потреб у соціальних послугах (до нашого часу);

3- й етап відбувається при пріоритетності вільного часу і почав формуватися у 80-90 роки 20 століття.

Усвідомлені потреби мають назву економічних інтересів.

Економічні інтереси можливо класифікувати як:

- державні;

- групові (колективні);

- особисті (індивідуальні).

2. Економічна система - історична сукупність виробничих відносин, що відповідає продуктивним силам і взаємодіє з ними, ґрунтується на основі об'єктивних законів і суб'єктивних чинників. Як складний організм економічна система має типові характеристики:

- цілісність;

- органічність;

- мобільність;

- ієрархічність.

Визначають три основні ланки зазначеної системи:

- продуктивні сили;

- виробничі відносини як єдність організаційно-економічних і соціально-економічних відносин;

- механізм господарювання.

Треба підкреслити багаторівневість системи з такими основними суб'єктами:

- мікрорівень з діяльністю індивідів, сім'ї, підприємств і установ;

- метарівень з інститутами окремих регіонів, галузей, виробничих комплексів;

- макрорівень з функціонуванням державних і загальнонаціональних організацій (профспілок, об'єднань підприємців та ін.);

- мегарівень з взаємодіями міжнародних і міждержавних учасників.

Розвиток економічних систем оцінюється за такими основними критеріями:

- форми й типи власності як стрижень соціально-економічних відносин;

- технологічні способи виробництва як єдність конкретно-історичних продуктивних сил і організаційно-економічних відносин;

- спосіб управління і координації економічної діяльності.

Визначимо основні типи економічних систем:

- традиційні (патріархальні);

- командно-адміністративна;

- ринкова вільної конкуренції;

- змішана;

- перехідна.

Соціально-економічним стрижнем будь-якої економічної системи є відносини власності.

Власність - це певний спосіб привласнення чинників, результатів виробництва і додаткового продукту.

Юридичний аспект власності відображається в реалізації прав власності на майно та інші господарські активи. Ключовими категоріями з погляду прав власності є такі:

- користування як процес виробничої експлуатації об'єкта;

- фактичне володіння об'єктом;

- розпорядження як право прийняття управлінських рішень;

- відчуження з втратою прав власника;

- траст як делегування прав власності іншій особі. Відзначимо основні типи й форми власності:

- приватна (індивідуальна, сімейна з використанням найманої праці або без зазначеного використання);

- державна (загальнодержавна, місцева (комунальна, муніципальна));

- колективна (кооперативна, часткова (пайова), корпоративна (акціонерна), суспільних організацій, асоціацій та ін.);

- змішана за участю представників не менше двох вказаних типів, зокрема, сумісна за участю іноземних учасників.

Економічний розвиток людства постійно пов'язаний з процесами зміни типів і форм власності. Принциповими є такі категорії:

- роздержавлення як комплекс заходів, які спрямовані на подолання державного монополізму;

- приватизація як форма роздержавлення з відчуженням колишнього об'єкта державної власності на користь недержавної особи;

- націоналізація як процес, протилежний приватизації;

- денаціоналізація (реприватизація) як процес повернення до приватних володарів об'єктів, що були раніше націоналізовані.

Слід відзначити історичний аспект існування відносин власності. Кожній цивілізації відповідав певний об'єкт привласнення.

Аграрна цивілізація спиралася на земельну власність і сільське господарство як головну галузь. Але в межах зазначеної системи виділяють географічно-локальні форми: античну, азіатську і германську цивілізацію.

Індустріальна цивілізація відрізняється домінуванням у якості головного об'єкта власності засобів і умов праці.

Постіндустріальна форма цивілізації характеризується перевагою власника інформації.

3.