БІОГРАФІЇ ВІДОМИХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ XX СТ.

Бем-Баверк, Ойген фон (1851—1914) — походив із дворянсь­кої родини, з дитинства товаришував з Візером і разом з ним на­вчався в університетах Німеччини та на юридичному факультеті Віденського університету.

Період творчої праці в нього зайняв ціле десятиліття, коли він працював приват-доцентом політекономії у Віденському (1880) і професором в Інсбрукському (1881—1889) університетах. О. Бем- Баверк підготував дисертацію на тему: «Права й відносини з точки зору вчення про народногосподарські блага» (1881), через 5 років видав першу (1884) і другу частини книги (1889) — «Капітал і при­буток» і «Позитивна теорія капіталу», а між їх виданням — працю «Основи теорії цінності господарських благ» (1886). І лише одна з його найвизначніших праць «До завершення марксистської систе­ми» вийшла через рік після припинення викладацької роботи, тобто у 1890 р. З 1905 р. він працював професором Віденського універси­тету.

Значний період свого життя Бем-Баверк присвятив службі у вищих державних органах Австрії: тричі був міністром фінансів, призначався головуючим Верховного апеляційного суду і президе­нтом Академії наук.

Беккер, Гері (Becker, Gary) (нар. 1930), американський еконо­міст, удостоєний у 1992 Нобелівської премії з економіки. Народив­ся 2 грудня 1930 у Потсвіле (шт. Пенсільванія). Закінчив Прінстон- ський університет, аспірантуру Чиказького університету. Отримав ступінь доктора в Чикаго у 1955. Працював у Прінстонському, Ко­лумбійському університетах, з 1960 р. — як професор. Після 1969 — професор Чиказького університету, співробітник Гуверів- ського інституту революції, війни і миру при Стенфордському уні­верситеті. Був ведучим економічної колонки в журналі «Бізнес уїк» («Business Week») в 1990-х роках.

Роботи Беккера присвячені питанням «людського капіталу», ра­сової дискримінації та її впливу на ринок праці, злочинності й по­карання, сім’ї.

Блауг, Марк — відомий сучасний вчений у галузі методології і економічної теорії та історії економічної думки. Народився у 1927 р. у Гаазі (Нідерланди). Здобув початкову економічну освіту в Куінс-коледжі (Нью-Йорк, США). Здобув звання магістра (1952) і доктора філософії (1955) у Колумбійському університеті.

Працював спочатку асистентом у Куінс-коледжі, потім — у Мі­ністерстві праці США (1952—1953). Наступне десятиріччя свого життя М. Блауг пов’язав із викладанням та науковими досліджен­нями у галузі методології та історії економічної науки в Йєльсько- му університеті. У 1958 р. вийшла його перша монографія «Рікар- діанська економічна теорія: історичне вчення», а в 1962 р. — фундаментальна праця «Економічна думка у ретроспектив!» (чет­верте видання — 1984). Вона була видана італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською та російсь­кою мовами, завдяки чому М. Блауг став всесвітньо відомим.

З 1963 p. M. Блауг живе у Англії. Працював до виходу на пен­сію на кафедрі економіки освіти в Інституті освіти Лондонського університету й одночасно співробітничав з рядом університетів Англії, Європи і США.

У 60—70-ті pp. інтенсивно займався дослідженнями проблем економіки освіти й опублікував низку відомих праць у цій галузі, зокрема: «Причини безробіття випускників у Індії» (1961), «Вступ до економіки освіти» (1970), «Освіта й проблема безробіття у краї­нах, що розвиваються» (1973), «Практика прогнозування робочої сили» (1973) та ін. З середини 70-х pp. значну увагу вчений приді­лив дослідженню економічної теорії та її методології. Серед праць з цієї проблематики виділяються монографії «Кембриджська рево­люція: успіх чи невдача?» (1974) та «Методологія економічної тео­рії» (1980, друге видання — 1992).

Вагомий внесок М. Блауга у дослідження проблем історико- економічних наук. Він автор таких відомих книг, як «Економічна історія та історія економічної теорії» (1986), «Економіка освіти й освіта економіста» (1987), перших книг з п’ятидесятитомного ви­дання «Портрети видатних економістів», опублікованих у другій половині 90-х pp. За редакцією вченого виходить багатотомна серія «Школи думки в економічній теорії». М. Блауг обраний членом Британської академії (1989).

Бьюкенен, Джеймс Макджил. Народився у 1919 р. у малень­кому провінційному містечку штату Теннессі (США). Закінчив мі­сцевий учительський коледж за спеціалізацією в галузі математики, суспільних наук і англійської літератури. У 1941 р. закінчив еконо­мічний факультет Університету штату Теннессі зі ступенем магіст­ра. Під час другої світової війни служив офіцером на Тихоокеансь­кому флоті.

У Чиказькому університеті отримав вчену ступінь доктора еко­номічних наук за роботу з теорії і практики державних фінансів. У 1955—1968 pp. Дж. Бьюкенен був професором економічної теорії і директором політико-економічного центру Т. Джефферсона в Уні­верситеті штату Вірджинія. Своєю науковою діяльністю сприяв пе­ретворенню університету та політехнічного інституту штату Вір­джинія в один із центрів сучасного наукового життя США. У 1962 р.

Інша сфера наукових інтересів Бьюкенена — дослідження дер­жавних фінансів. Цьому присвячені праці «Політична спадщина лорда Кейнса» (1977), «Влада податків — теоретичне обґрунтуван­ня фінансової конституції» (1980, співавтор X. Д. Бреннен). У цих роботах також підкреслюється зростаюче значення різних нееко­номічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.

Дж. М. Бьюкенен — лауреат Нобелівської премії з економіки (1986) за дослідження договірних і конституційних основ теорії прийняття екологічних та політичних рішень.

Візер, Фрідріх фон (1851 — 1926) — представник «австрійської школи», учень Менгера. Отримав університетську освіту, після чо­го цілковито присвятив себе науково-дослідній діяльності й викла­дацькій роботі. У 1917—1918 pp. — міністр торгівлі Австро- Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний звання довічно­го члена Верхньої палати парламенту.

У своїх публікаціях пропагував учення «австрійської школи»: «Походження й основні закони економічної вартості» (1884), «При­родна цінність» (1899), «Теорія суспільного господарства» (1914). Ф. Візер увів у науковий обіг терміни «закони Госссна», «гранична корисність». Суб’єктивне сприйняття вартості, ціни, витрат вироб­ництва й прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічного аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем, теоретико-методологічні позиції менгерівського вчення Ф. Візер втілював у життя з професорської кафедри протягом 42 років (1884—1926): спочатку у Празі (1884—1902), а потім на ус­падкованій ним кафедрі К. Менгера у Відні (1903—1926).

Вільямсом, Олівер (англ. Oliver E. Williamson; 27 вересня 1932, Cy- періор, шт. Вісконсін) — американський економіст, представник неоін- стітуціоналізма. Бакалавр (1955) Массачусетського технологічного ін­ституту, магістр (1960) Стенфордського університету, доктор філософії (1963) університету Карнегі — Меллона. Працював у Пенсільванському (1965—1983) і Йєльському (1983—1988) університетах. Професор (з 1988) Каліфорнійського університету (кампус у Берклі). Лауреат премії Ректенвальда (2004). Входить у редакційну колегію Journal of Economic Methodology. Почесний член Американської економічної асоціації (з 2007). Лауреат Нобелівської премії з економіки у 2009 році з формулю­ванням «за дослідження у галузі економічної організації».

Основні твори:

«Корпоративний контроль і ділова поведінка: дослідження ефе­ктів організаційної форми підприємницького вибору» (Corporate Control and Business Behavior: An Inquiry into the Effects of Organization Form on Enterprise Behavior, 1970);

«Ринки та ієрархія: аналіз і антитрестові висновки» (Markets and Hierarchies: Analysis and Antitrust Implications, 1975);

«Економічні інститути капіталізму». Лениздат, 1996.

Гелбрейт, Джон Кеннет. Народився 15 жовтня 1908 р. у селищі Айона Стейшн у канадській провінції Онтаріо. З 1927 по 1936 р. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь в 1934 р.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Гелбрейта пов’язана з Гарвардським університе­том, в якому він працював більше шістдесяти років — з 1934 по 1939, з 1949 по 1961 і з 1963 р. по 2006, займаючи посади від ста­жиста до почесного професора. Помер у 2006 р.

Наукова кар’єра Дж. К. Гелбрейта поєднувалась з активною ад­міністративною і політичною діяльністю. З 1941 по 1943 р. він пра­цював заступником голови Комісії з регулювання цін, після закін­чення другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особис­тим радником президента Дж. Ф. Кеннеді й послом в Індії з 1961 по 1963 р. У 1967—1968 роках обирався головою національного Об’єднання на захист демократії, у 1971 р. президентом Американ­ської економічної асоціації, а з 1984 по 1987 р. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Почесний професор бі­льше 30 університетів, має численні американські та зарубіжні на­городи.

Відомий вчений написав більше 40 книг, що були видані у 50 країнах світу. Більшість із них присвячена економічним і соціо­логічним проблемам і користується величезним успіхом насампе­ред завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, ясному стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій виділяються «Американський капіталізм» (1952), «Великий крах» (1955), «Сус­пільство достатку» (1958), «Нове індустріальне суспільство» (1967), «Епоха невизначеності» (1976), «Культура задоволеності» (1992), «Справедливе суспільство» (1996). Значну увагу професор Гелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому на­лежить праця «Історія економічної науки: минуле як теперішнє» (1987). Вчений написав також три романи, книгу «Записки посла» (1969), автобіографічну роботу «Життя у наш час» (1981), ряд роз­ділів у колективній монографії «Індійський живопис» (1969).

Кастельс, Мануель (Manuel Castells) — один з найбільш авто­ритетних соціальних мислителів і дослідників сучасного світу.

Він народився у 1942 р. в Іспанії, брав участь у антіфранкістсь- кому русі. Потім навчався в Парижі, професор Ален Турен вважає його своїм найвидатнішим учнем. Протягом 12 років він викладав соціологію міста в Парижі, у Вищій школі соціальних наук. З 1979 р. — професор Каліфорнійського університету (Берклі), в цьому ж університеті кілька років він керував Інститутом дослі­джень країн Західної Європи. Протягом кількох років на запрошен­ня Уряду Іспанії він одночасно працював директором Інституту со­ціології нових технологій при Автономному університеті у Мадриді (1988—1994 рр.). Він читав лекції в якості запрошеного професора в університетах Чилі, Монреаля, Мехіко, Каракаса, Же­неви, Вісконсін-Медісона, Токіо, Бостона, Гонконгу, Сінгапуру, Тайваню, Амстердама та ін.

З 1984 р. неодноразово бував в CPCP — Росії. Навесні 1992 р. керував групою експертів, запрошених Урядом Російської Федера­ції. Серед експертів, зокрема, були нинішній президент Бразилії професор Фернандо Кардозо (написав низку робіт спільно з Ману- елем Кастельсом) і видатний французький соціолог Ален Турен. М. Кастельс опублікував ряд статей у російських газетах з проблем реформування країни, видав пізніше книгу «Нова російська рево­люція» («La nueva revolucion rusa». Madrid, 1992) і «Колапс радян­ського комунізму: погляд з інформаційного суспільства» («The Collapse of Soviet Communism: a View from the Information Society». Berkeley, 1995).

Усього ним опубліковано 20 монографій, виданих і перевиданих у багатьох країнах Європи, Америки та Азії. Першою його книгою, що отримала світове визнання, була монографія «La question Urbaine» (Paris, 1972) («The Urban Question». L., 1977). Потім ви­йшла книга «The City and the Grassroots» (L., 1983), що отримала премію CW Mills, наступна етапна монографія — «The Informational City» (Oxford, 1989).

I нарешті, у 1996—1998 pp., M. Кастельс публікує фундамента­льну тритомну монографію, яка підводить підсумок його багаторі­чним дослідженням про сучасний світ.

Кларк, Джон-Бейтс (1847—1938) народився в м. Провіденс штату Род-Айленд у США. Після закінчення Амхертського коле­джу (США) вчився в європейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія), хоч при цьому двічі змушений був припиняти навчання, щоб допомогти вести справи на підпри­ємстві, яке належало їхній сім’ї. Своїм учителем і наставником з політичної економії вважав професора Карла Кніса, який викладав у Гейдельберзі й був одним з родоначальників німецької «історич­ної школи».

Після повернення у США Дж.-Б. Кларк займався в основному викладацькою діяльністю: спочатку (1872—1895) був професором економіки у ряді американських коледжів, у тому числі в Карлтон- ському коледжі (Міннесота), де одним з його студентів був видат­ний пізніше вчений-економіст Т. Веблен, потім (1895—1923) у Ко­лумбійському університеті. Будучи одним з ініціаторів створення Американської економічної асоціації, він став третім її президен­том і займав цей пост протягом 1893—1895 pp.

Коуз, Рональд (Coase, Ronald) (нар. 1910), британський еконо­міст, удостоєний в 1991 Нобелівської премії з економіки. Народив­ся 29 грудня 1910 р. в Уілсдені поблизу Лондона. Закінчив Лондон­ську школу економіки в 1932 р. Викладав у Ліверпульському університеті, потім у ЛТТТЕ. Під час другої світової війни працював статистиком у військовому відомстві. Після війни повернувся в ЛШЕ, де отримав ступінь доктора наук у 1951. З 1951 р. — профе­сор університету Буффало (США), потім професор університету Вірджинії, а з 1964 — професор Чиказького університету, поєдну­ючи викладання з редагуванням «Журналу права та економіки» («Journal of law and economics»). Після відходу у відставку у 1982 продовжив активну наукову діяльність у якості заслуженого професора.

Роботи Коуза присвячені ринку, функціонуванню фірм, недолі­кам ринкового механізму, організації громадських служб, інститу- ційним структурам економіки. Автор «теореми Коуза». Серед праць ученого — «Британське радіомовлення: вивчення монополії» (British broadcasting: A Study in monopoly, 1950); «Фірма, ринок і закон» (The Firm, the market, and the law, 1988) і безліч статей у «Журналі права та економіки», у тому числі класична стаття «Про­блема соціальних витрат» (The problem of social cost, 1960) та ін.

Леонтьев, Василь Васильович (1906—1999)— один з найви- датніших вчених-економістів сучасності, лауреат Нобелівської премії з економіки (1973), родоначальник теорії міжгалузевого ана­лізу економічних систем, радник багатьох урядів. Народився 5 серпня 1906 р. у Санкт-Петербурзі. Його батько — професор сус­пільних наук Петербурзького університету, мати — історик- мистецтвознавець, дід по батьку — великий промисловець, власник текстильних фабрик. Навчався у 1921—1925 pp. в Петроградському університеті й успішно закінчив його. Продовжив освіту в Берлін­ському університеті. У 1928 р. отримав ступінь доктора філософії за дисертацію на тему «Економіка як кругообіг». З 1927 р. працю­вав молодшим науковим співробітником Кільського інституту сві­тової економіки. У 1928—1929 pp. В. Леонтьев — економічний ра­дник уряду Китаю у м. Нанкіні. В 1931 р. емігрував до США, де викладав економіку у Гарвардському університеті. Серед його сту­дентів були майбутні Нобелівські лауреати — П. Семюельсон, P. Солоу. В 1946 р. створив Гарвардський економічний дослідни­цький центр, який очолював до 1973 р. В 1975—1986 pp.

В. Леонтьев працював директором Інституту економічного аналізу при Нью-Йоркському університеті.

У 1970 р. В. В. Леонтьев був обраний президентом Американсь­кої економічної асоціації. Протягом 11 років очолював Економічне товариство при Гарвардському університеті. Перелік його титулів та нагород займає декілька сторінок. Леонтьев — почесний доктор більше десятка університетів, у тому числі Паризького (Сорбонна), Римського, Брюссельського, Лозаннського та ін. У 1988 р. був об­раний іноземним членом Академії наук CPCP. Кавалер ордена Xe- рувіма (Італія), ордена Почесного легіону (Франція), ордена «Сон­це, що сходить» (Японія), Французького ордена мистецтва та літератури.

Для наукової діяльності В. В. Леонтьева насамперед характерні поєднання глибини економічного мислення із застосуванням мате­матики, оптимальне поєднання теоретичного аналізу й прикладних економічних розробок, системний підхід. Вихідні положення мето­дології дослідження сформульовані вченим у широко відомій статті «Сліпе» теоретизування. Методологічна критика нео- Кембриджської школи» (1937).

Перша велика монографія В. В. Леонтьева «Структура амери­канської економіки, 1919—1929 pp.» (1941) принесла йому славу справжнього новатора в економічній науці. У 1951 р. вийшла друга монографія вченого «Структура американської економіки, 1939— 1939 pp.», а в 1953 p. — книга «Дослідження структури американсь­кої економіки». Обидві праці перекладені на кілька мов. Метод В. Леонтьева «затрати — випуск» отримав міжнародне визнання й широке використання у всьому світі. Міжгалузеві баланси економі­ки були побудовані у більш ніж 100 країнах світу. У процесі удо­сконалення й ускладнення моделі «затрати — випуск» був створе­ний динамічний варіант системи, який враховував технічний прогрес, перебудову промисловості, зміну цінових пропорцій. Мо­дель була переведена на гнучкі коефіцієнти.

Відомі фундаментальні праці В. В. Леонтьева з економічного моделювання: «Економіка затрат — випуску» (1966), «Новий по­гляд на економіку» (1967), «Економічна система в епоху перелому» (1976), двотомник «Економічні есе: теорії, дослідження, факти, по­літика» (1966, 1977). Остання робота перекладена на багато мов, у тому числі й на російську (1990 p.).

Коло наукових інтересів В. Леонтьева надзвичайно широке: аналіз економічних теорій; методологія дослідження; математика в економіці; теорії грошей і цін; економічні цикли; ефективність концентрації виробництва; довгострокові сценарії світового розви­тку та ін. В останнє десятиріччя вчений значну увагу приділяв роз­робці проблем трансформації командно-адміністративної економі­ки в ринкову.

Маршалл, Альфред (1842—1924)— один із провідних пред­ставників неокласичної економічної теорії, лідер «кембриджської школи» маржиналізму. А. Маршалл у дитинстві під впливом батька готувався до духовної кар’єри, оскільки його дід був священиком. З предметів, які вивчав, найбільше любив математику, а у вільний від навчання час його захопленням були шахи.

Не поділяючи поглядів батька та позичивши у дядька грошей, А. Маршалл самостійно з рідного Лондону вирушив вивчати мате­матику у Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був залишений там для викладацької роботи. Як виявилося згодом, назавжди, оскільки остання стала основною справою його життя.

Політичну економію А. Маршалл викладав з 1868 до 1908 р. З 1877 до 1885 р. був змушений тимчасово у зв’язку з сімейними об­ставинами залишити Кембридж, викладав у Брістольському та Оксфордському університетах. З 1902 р. за його ініціативою було запроваджено нове викладання цієї спеціальності під назвою «еко­номіко», таким чином було остаточно витіснено читання курсу за підручниками політичної економії «класичної школи» Дж. С. Мілля.

Основна праця А. Маршалла — шестикнижжя «Принципи еко­номіко» — була видана у 1890 р. і після постійно ним доповнюва­лась, перероблялась у восьми виданнях, що вийшли за його життя.

Менгер, Карл (1840—1921)— учений-економіст. Очолював «австрійську школу» маржиналізму. Незважаючи на дворянське походження, він мав ліберальні погляди на соціально-економічний розвиток суспільства, які, очевидно, склались ще в роки навчання на юридичних факультетах університетів у Відні й Празі. У 27 років захистив у Кракові дисертацію, деякий час працював жур­налістом, згодом — економічним оглядачем при уряді Австрії.

Незначний, на перший погляд, досвід практичної діяльності у журналістиці й на державній службі дозволив йому видати у 1871 р. фундаментальну, як виявилось згодом, працю «Основи по­літекономії». У тому ж році ця книга стала достатньою рекоменда­цією для керівництва Віденського університету, щоб прийняти її автора на викладацьку роботу як приват-доцента політекономії.

Через 8 років (у 1879 p.) K. Менгер зайняв вищу посаду — про­фесор кафедри політекономії і залишався на ній до 1903 р. Разом з учнями та однодумцями йому вдалося створити опозицію у боро­тьбі з переважаючими в економічній науці парадигмами класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва й про витратну природу походження вартості товару.

Однією з найважливіших праць К. Менгера є також «Дослі­дження про метод суспільних наук і політичної економії зокрема» (1833). Але саме «Основи...» стали книгою його життя. Її вдоско­наленню він присвятив більшу частину свого життя, навіть посту­пившись кафедрою одному зі своїх учнів — Ф. Візеру. Саме тому друге видання «Основ...» вийшло у світ лише через два роки після смерті автора (у 1923 p.).

Цікаво, що Менгер, спираючись у своїй праці на літературні джерела переважно німецьких авторів (представників так званої німецької історичної школи), не отв,знайомий з творами попере­дників німецького маржиналізму — Й.-Г. фон Тюнена і Г. Госсена. Праця його не визнавалась протягом чверті століття (на англійську мову її було перекладено лише через 80 років). «Основи...» К. Менгера, які надихнули його послідовників у Віденському уні­верситеті на подальші наукові досягнення відповідно до «нових» методологічних принципів «учителя», зрештою привели до того, що упродовж усього першого етапу «маржинальної революції» з трьох творців маржинальної економічної теорії найбільше визнання здобув саме він — основоположник «австрійської школи». Це пов’язано з тим, що на відміну від методології У. Джевонса і Л. Ва­льраса, менгерівська методологія зберегла окремі ключові позиції класичної методологи. Йдеться, по-перше, про відсутність застосу­вання в економічному аналізі методів математики, геометричних ілюстрацій. По-друге, використання принципу вихідної (базової) категорії, якою вважається вартість з тією лише різницею, що вона, за Менгером, хоч і має визначитися за каузальним принципом, але пов’язується не зі зміною витрат виробництва (або витрат праці), а з суб’єктивною характеристикою — граничною корисністю. І, по- третє, на відміну від класиків, К. Менгер вважав первинною не сферу виробництва, а сферу обігу, тобто споживання, попит.

Мід, Джеймс Едвард народився у Великобританії 23 червня 1907 р. Навчався в Кембриджському та Оксфордському універси­тетах. В останньому він у 1930—1937 pp. працював викладачем. У 1938 p., залишивши університетську кафедру, переходить до апа­рату Ліги Націй, де був членом її економічного секретаріату. У Женеві він працював два роки.

Після повернення в Лондон у 1940 р. Дж. Мід продовжує займа­тися практичною роботою економіста. Протягом семи років він — економічний радник, а потім керівник економічного відділу при Кабінеті міністрів Англії. З 1947 до 1957 р. учений працював про­фесором міжнародної торгівлі Лондонської школи економіки. У цей період він пише свою основну працю — «Теорія міжнарод­ної політики: платіжний баланс» (1954—1955). Водночас виходять його книги «Проблеми економічного союзу», «Теорія митних сою­зів», «Планування й ціновий механізм» та ін. З 1957 р. він — про­фесор політичної економії Кембриджського університету.

Протягом багатьох років (1945—1962) Дж. Мід обирався чле­ном Ради Королівського Економічного Товариства. У 1964 р. стає його президентом і два роки виконує ці обов’язки. З 1966 р. — віце- президент цієї організації. Дж. Мід належить до прихильників ши­рокої ринкової свободи — ліберал-кейнсіанців, які закликають від­родити й найбільш повно використати механізм вільного підпри­ємництва. І він сам себе називає «новим кейнсіанцем». У чому полягає специфіка його поглядів?

Якщо традиційні кейнсіанці пропонують використати управлін­ня попитом для підтримки повної зайнятості, відводячи при цьому політиці доходів роль засобу боротьби з інфляцією, то Дж. Мід пе­реставляє їх місцями. Політика регулювання сукупного попиту (чи грошових витрат) у його моделі орієнтована на придушення (запо­бігання) інфляції, а політика доходів має за мету розширення за­йнятості. На перший погляд, може скластися враження, що ця пе­рестановка практично нічого не змінює. Разом з тим очевидно, що вчений трактує функції управління сукупним попитом і коригуван­ня рівня зарплати у подоланні інфляції і безробіття здебільшого так само, як і монетаристи. Його позиція мимоволі є близькою монета- ристській, оскільки побічно визнається, що основною причиною безробіття є завищення ставок заробітної плати.

Мюрдаль, Гуннар Карл (1898—1987) народився 6 грудня 1898 року у селі Сольварбо (Швеція). Навчався у Стокгольмському університеті, який закінчив у 1923 році з дипломом юриста. Але у нього було велике прагнення до економічних знань. Ось чому про­тягом 1925—1930 років він вивчає економіку у цьому ж універси­теті та продовжує займатися науковими дослідженнями в Англії, Німеччині, Франції та США.

Після закінчення навчання Г. Мюрдаль працює викладачем по­літекономії. У 1927 році, йому присвоєний науковий ступінь докто­ра економічних наук. Його докторська дисертація «Ціноутворен­ня — фактор зміни» присвячена аналізу проблем грошової рівноваги й вважається початком формування шведської (стокго­льмської) школи політекономії. У 1931 році книга «Грошова рівно­вага» була видана шведською, а у 1933 році — німецькою мовами; у 1939 році було зроблено її англійський переклад. У 1929 році ви­ходить його рання праця «Політичний елемент у розвитку економі­чної теорії», де автор показує нерозривний зв’язок методології з соціологією знань, взаємодією економічної теорії, ідеології, полі­тики.

У своїх працях Г. Мюрдаль одним з перших економістів запро­вадив поширений нині метод аналізу на основі відмінності величин «ex ante» (тобто передбачуваних, запланованих) і «ex post» (тобто фактичних, реально здійснених). Адже фактично зроблені інвести­ції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачува­них величин такого збігу не існує.

З 1930 року Г. Мюрдаль переїжджає до Женеви, де працює професором в Інституті міжнародних відносин. Але через рік він повертається до Стокгольма. Довгий час він викладає у місцевому університеті. З 1933 року він завідує кафедрою політичної економії та фінансів, з 1950 року — професор політичної економії, а з 1961 року — міжнародних економічних відносин. У тому ж році він стає засновником та директором Інституту досліджень світової економіки.

З поверненням Г. Мюрдаля до Швеції починається його бурх­лива діяльність у сфері економічної політики. У 1933—1938 роках він працює консультантом уряду Швеції з економічних, соціальних і податкових питань. У цей період він обирається депутатом ниж­ньої палати від соціал-демократичної партії. Водночас досить плід­ною була і його наукова діяльність. Він видає кілька книг. У працях «Проблеми ціноутворення і нестабільність» (1927), «Грошова рів­новага» (1931), «Економічний вплив фінансової політики» (1934) сформовані методологічні принципи стокгольмської школи та ідейно-теоретичні основи заходів уряду соціал-демократів. З його ім’ям пов’язана розробка різних соціал-демократичних варіантів концепції змішаної економіки.

У 1938 році Г. Мюрдаля запрошують до США. Там він протя­гом чотирьох років очолює Центр з вивчення проблем американсь­ких негрів, створений при Інституті Карнегі. Водночас він пише книгу «Американська дилема. Негритянське питання й сучасна де­мократія» (1944). В ній (а книга розцінювалася у ділових колах США як класична праця) Г. Мюрдаль розглядає негритянську про­блему як моральну, що виникла при зіткненні ідеалів. Він стає на позиції так званих градуалістів (поступовців), твердячи, що зміни у становищі негрів мають відбуватися і це слід робити «не шляхом раптових зрушень, а поступово, крок за кроком». Вчений закликає панівні кола південних штатів «почати допускати вищі верстви не­гритянського населення до участі у політичному процесі».

Згодом, у 1963 році, усвідомивши свою участь у житті США, він публікує книгу «Виклик достатку», в якій розглядає економічні та соціальні суперечності цієї країни. Г. Мюрдаль підкреслює, що майнова нерівність, розрив у доходах і соціальні біди, зокрема — безробіття, перешкоджають «національній інтеграції». Але щодо такого прояву класової боротьби, як страйки, то до них учений ста­виться дуже несхвально, називаючи їх навіть «симптомами стагна­ції», що підривають «економічну інтеграцію».

Перебування у США, знайомство з працями Т. Веблена, Дж. Коммонса і У. Мітчелла спонукало Г. Мюрдаля, за його слова­ми, переглянути свої попередні неокласичні переконання. Відтоді він став вважати себе інституціоналістом. Після повернення із США, у 1945—1947 роках Г. Мюрдаля призначають міністром тор­гівлі Швеції. Він здобуває великий авторитет у соціал- демократичній партії, від якої знову обирається депутатом нижньої палати, стає впливовим членом парламенту.

У 1947 році вчений переходить працювати до Економічної комісії OOH у Європі, генеральним секретарем якої він був протягом деся­тиріччя. На цьому посту він активно виступав за розвиток торгівлі між Заходом і Сходом. Діяльність експертів в OOH на чолі з Г. Мюрдалем сприяла усвідомленню необхідності вирішення соціа­льних питань для прискорення економічного становлення країн, що розвиваються, привернула увагу до важливості збирання інформації для соціальної статистики, її інтеграції з господарчими планами.

У 1974 році Г. Мюрдаль за дослідницьку роботу у галузі теорії грошей та економічних коливань і за глибокий аналіз взаємо­зв’язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів одержав Нобелівську премію у галузі економіки. Через три місяці він виступив зі своєю Нобелівською лекцією «Рівність випливає із світового розвитку».

Дуже характерним і показовим є те, що молоді дослідники, тео­ретичні розробки яких стали основою стокгольмської школи еко­номіки, у 1937—1939 роках залишили академічну науку і зайняли­ся практичною реалізацією цих розробок. Вони ввійшли до складу уряду і Академії наук, очолили політичні партії, профспілки, прові­дні дослідні інститути. Один з них — Д. Хаммаршельд — згодом став Генеральним секретарем ООН, а Г. Мюрдаль та Б. Улін — ла­уреатами Нобелівської премії у галузі економіки. Таким чином, дуже важливим є те, що свою економічну теорію вони втілили на практиці. Вже немає серед живих ні Д. Хаммаршельда, ні Б. Уліна; 17 травня 1987 року пішов з життя Г. Мюрдаль, але сьогодні осно­вні положення створеної ними концепції активної взаємодії еконо­міки й соціальної сфери реалізуються на практиці.

Серед багатьох праць, написаних Нобелівським лауреатом, кни­ги «Світова економіка. Проблеми й перспективи» (1958), «Швеція і Західна Європа» (1964), «Сучасні проблеми «третього світу» (1972) видані російською мовою.

Г. Мюрдалю була властива активна позиція у відстоюванні своїх наукових суджень, незалежність мислення. Він був не лише видатним економістом-теоретиком, а й визначним громадським ді­ячем. Разом зі своєю дружиною Альвою (до речі, вона — лауреат Нобелівської премії миру 1982 року, якою була нагороджена «За заслуги у справі роззброєння») він до останніх днів свого життя тверезо оцінював і жваво реагував на події світової політики, брав активну участь у багатьох прогресивних суспільних рухах.

Норт, Дуглас, 1921 р. народження, професор Вашингтонського університету у Сент-Луїсі, лауреат Нобелівської премії 1993 р. (ра­зом із Р. Фогелем). У рішенні Нобелівського комітету про відзнаку цією премією підкреслюється, що Д. Норт і Р. Фогель нагороджені «За заслуги в оновленні економічних досліджень, за новаторський внесок у вивчення новітньої економічної історії».

У 1942 р. в університеті Берклі (Каліфорнія) Д. Норт одержав диплом бакалавра і з 1946 р. працює там викладачем. В 1952 р. він отримує ступінь доктора філософії, водночас виконуючи обов’язки директора Інституту економічних досліджень. Протягом двох років (1981—1982) працює в Кембриджі (Великобританія), після чого знову повертається до Вашингтонського університету. З 1960 по 1966 р. Д. Норт є одним з редакторів журналу «Історія економіки», у 1972 р. стає президентом Асоціації історії економіки, а в 1975 р. — президентом Західної економічної асоціації.

Праці Д. Норта присвячені дослідженням різноманітних інсти­туцій суспільства та приватної власності й профспілкових органі­зацій з історичної точки зору. Вчений є представником нової інсти- туціональної економіки, основна ідея якої полягає, за його власними словами, у тезі: «Нові інститути з’являються тоді, коли групи в суспільстві вбачають можливість отримання прибутків, які не можуть бути отримані в умовах поширеної інституціональної системи».

Ще в 60-ті роки Д. Норт починає досліджувати економічну істо­рію. У його працях «Економічне зростання США: 1790 — 1860 роки» (1961), «Зростання й благополуччя в Америці минуло­го: нова економічна історія» (1966), «Економічне піднесення у країнах Заходу: нова економічна історія» (1973) зроблено ґрунто­вний аналіз змін, що відбувалися в економіці різних країн протягом тривалого історичного періоду. Автор, зокрема, поставив перед со­бою завдання простежити, як змінюється структура економіки, ро­зуміючи під цим поняттям політичні, економічні, технологічні та інші інституції. Цей аналіз ґрунтується на трьох основних факто­рах: 1) право на власність, яке стимулює економічний розвиток; 2) держава як інституція, що встановлює право на власність і стежить за його дотриманням; 3) ідеологія як система моральних та етичних принципів, які через індивідуальність стимулюють останню до дії.

Підходи та принципи аналізу економічної історії Д. Нортом до­сить чітко проявляються на прикладі взаємовідносин між людьми у феодальному суспільстві. Якщо марксистська економічна наука розглядала працю кріпаків-селян на феодала як привласнення ним додаткової праці (продукту), то Д. Норт аналізує цю повинність як природну форму обміну робочого часу на загальний захист життя та власності у період, коли система існуючого правопорядку була недосконалою. Таким чином, на думку американського вченого, перехід від феодалізму до капіталізму відбувався не внаслідок ска­сування кріпосного права, а в результаті виникнення незалежних держав з розвиненою системою правопорядку, яка забезпечувала насамперед право на власність, у тому числі — й на робочу силу. Тому вся історія розвитку західних країн з 1600 р. розглядається Д. Нортом з принципово іншої точки зору.

Ойкне, Вальтер (1891—1950)— основоположник неолібера­льного напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економі­чній теорії.

Народився 17 січня 1891 р. в Йєні, в сім’ї батька Рудольфа Ой- кена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. В 1913 р. отримав ступінь канди­дата наук за роботу «Утворення об’єднань в судноплавстві». У 1921 р. у Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.

Під час першої світової війни перебував на фронті (1914— 1918 pp.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці «Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925). У 1934 р. вийшла у світ книга «Теоретичні дослідження капіталу» (друге видання — 1954 p.). У 1938 р. видав невелику працю «Для чого потрібна політекономія?». Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.

У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство у Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.

З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.

У 1939 р. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію «Основи національної економії» (шосте видання — 1950 p.). Друга велика праця вченого — «Основні принципи економічної політи­ки» (1954, посмертно). Обидві книги перекладені й опубліковані російською мовою (відповідно, у 1995 і 1996 pp.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брали участь доч­ка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.

Близькі духовні зв’язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпе­тером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а також з рядом представників природничих наук.

У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані ме­тодологічні підходи історичної школи та класичної політичної еко­номії: обґрунтовано положення, згідно з яким господарський про­цес відбувається постійно всередині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принципи функціонування моделі ри­нкової економіки, особливо виділивши серед них пріоритет прива­тної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутворення й стабільність грошового обігу, економічну самостійність та відпо­відальність підприємців, антимонопольну роль держави.

Парето, Вільфредо (1848—1923) народився 15 липня 1848 р. у Парижі. Його дід мав дворянський титул маркіза, а в 1811 р. імпе­ратором Наполеоном був підвищений у барони. Батько за республі­канські погляди був вигнаний з Італії, одружився в Парижі з Марі Метеньє, яка стала матір’ю Вільфредо.

У 1850 р. сім’ї В. Парето дозволили повернутися в Італію, де пі­сля середньої освіти він отримав вищу інженерну, закінчивши у Турині політехнічний університет (1869). Його дипломна робота була написана на тему «Основні принципи рівноваги твердих тіл».

Значний період життя В. Парето (1874—1892) пов’язаний з акти­вною практичною діяльністю у Флоренції. Він пройшов кар’єру від інженера шляхів сполучення до головного керуючого металургійни­ми заводами Італії, часто виїжджаючи за кордон у службових спра­вах, у тому числі до Англії, що не могло не вплинути на зміцнення його позицій як демократа і прихильника економічного лібералізму.

Коло наукових інтересів В. Парето значно розширилось у 1891 p., коли Мафео Панталеоні, автор роботи «Принципи чистої економіки», що дуже зацікавила В. Парето, познайомив його з тво­рами Л. Вальраса, А. Курно і Ф. Еджуорта. У тому ж році він зна­йомиться з Л. Вальрасом, після чого протягом 1892—1894 pp. пише ряд статей з економічної теорії.

Наукове майбутнє В. Парето визначив певною мірою Л. Валь­рас, який у 1892 р. запропонував йому своє місце на кафедрі полі­тичної економії у Лозаннському університеті. І вже у 1893 р. Паре­то був призначений на посаду професора цієї кафедри, яку очолював аж до 1906 р. Згодом з’явились названі вище його науко­ві публікації.

Слід зазначити, що у 1898 р. В. Парето отримав у спадок від свого дядька величезне багатство. У 1901 р. він купив віллу на березі Же­невського озера у Селіньї (кантон Женева) і вирішив там оселитися.

Відчувши певне погіршення здоров’я у 1907—1908 pp., В. Парето залучив до читання курсу політичної економії Паскаля Бонінзеньї, а у 1912 р. передав йому цей курс повністю, зберігши за собою лише скорочений курс соціології. Свою останню лекцію із соціології він прочитав у 1916 р.

У 1918 р. Лозаннський університет відзначав 70-річний ювілей В. Парето.

Першою дружиною В. Парето (1889—1901 pp.) була уродженка Росії Олександра Бакуніна, яка після 12 років подружнього життя залишила його й повернулась на батьківщину. У 1902 p., після роз­лучення з О. Бакуніною, він одружився з Жанні Режі, яка була на 31 рік молодша за нього, і присвятив їй одну із своїх кращих праць — «Трактат із загальної соціології».

У 1923 р. В. Парето був призначений сенатором Італійського королівства. У двох своїх статтях він висловив у цілому позитивне ставлення до фашизму, вимагаючи від нього лібералізації.

Помер В. Парето 19 серпня 1923 р. у Селіньї, де й похований.

Робінсон, Джоан Вайолет (1903—1983) — найвідоміша у світі жінка-економіст, автор теорії недосконалої конкуренції, лідер ліво­го кейнсіанства, яке справило величезний вплив на розвиток пост- кейнсіанського напряму у сучасній економічній теорії. У роки на­вчання в Кембриджському університеті (Англія) одним з її вчителів був А. Маршалл.

У 1965—1971 pp. Дж. Робінсон — професор Кембриджського університету. Автор ряду значних праць, серед яких виділяються «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933), «Нариси з теорії зайнятості» (1937), «Нариси з економічної теорії Маркса» (1942), «Нагромадження капіталу» (1956), «Економічні єресі» (1971) та ін.

На початку 30-х pp. виступила проти досконалої конкуренції як механізму, що забезпечує рівновагу капіталістичної ринкової сис­теми, і висунула теорію недосконалої конкуренції. У 50-х pp. Робі­нсон обґрунтувала свою концепцію економічного росту.

Роботи Дж. Робінсон відіграли важливу роль у критиці теорії граничної продуктивності та заснованій на ній концепції функціо­нального розподілу доходів. У 70-х pp. Робінсон значну увагу при­ділила критичному аналізу ортодоксальної економічної теорії, ви­сунувши положення про її глибоку кризу й необхідність оновлення на засадах посткейнсіанства.

Семюелсон, Пол Антоні (народ. у 1915 р.) — американський економіст, один із перших лауреатів Нобелівської премії у галузі економіки, яка була йому вручена в 1970 р. за його підручник «Економікс» з офіційним формулюванням «За внесок у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках».

Після навчання у 1932—1935 pp. у Чиказькому університеті своє творче життя він поєднував з науково-педагогічною і суспіль­но-політичною діяльністю. Причому його науковими наставниками із самого початку кар’єри вченого-економіста у стінах Гарвардської вищої школи стали імениті економісти Й. Шумпетер, А. Хансен, В. Леонтьев.

З 1941 p., пройшовши шлях від асистента професора до профе­сора Массачусетського технологічного інституту, він був пов’яза­ний з цим вузом. У цей проміжок часу він обирався президентом Економічного товариства (1951), Американської економічної асоці­ації (1965—1968), був радником у Білому домі з економічних пи­тань (1961—1968). Крім того, був обраний членом Американської академії мистецтв і наук та ряду інших громадських організацій, вів колонку у журналі «Ньюсуік», брав участь у різних міжнародних конференціях, симпозіумах та інших форумах.

Знаменитий підручник П. Семюелсона «Економікс» у першому виданні з’явився ще у 1948 р. і витримав з тих пір 14 видань, став­ши по суті підручником для мільйонів людей в багатьох країнах світу. У 90-х роках побачили його і студенти України.

Цінність та унікальність цієї книги полягає передусім у тому, що вона втілила у собі кращі досягнення різних напрямів світової економічної думки сучасності. їй притаманні не тільки послідов­ність та аналітичність викладу, прекрасна ілюстрація ключових по­ложень економічної теорії засобами математичної мови, але й за­стосування історико-економічного підходу.

Тобін, Джеймс народився 5 березня 1918 року у м. Шампейн (США); ріс у сім’ї з широкими інтелектуальними інтересами. З 1935 р. став вивчати економіку у Гарвардському університеті. Че­рез чотири роки отримав ступінь бакалавра, а ще через два — магі­стра економічних наук.

Свою трудову діяльність Дж. Тобін починає в Управлінні регу­лювання цін, а згодом — у Раді цивільного постачання й воєнного виробництва у Вашингтоні. Після вступу Сполучених Штатів Аме­рики у другу світову війну йде на службу офіцером військово- морського флоту.

У 1946 році Дж. Тобін повернувся до Гарвардського університе­ту на посаду викладача. Через рік захистив докторську дисертацію з економіки на тему «Теоретичне й статистичне дослідження функ­ції споживання». Вже тоді молодий вчений виявив великий інтерес до різнобічних наукових досліджень, друкуючи цілий ряд статей з макроекономіки, статистичного аналізу попиту й теорії раціону­вання. З 1950 року переходить працювати професором економіки в Йельський університет, який став його постійним місцем роботи. Там, крім викладацької діяльності, займався науковими досліджен­нями фінансових ринків, розробляв теоретичні питання, що стосу­ються змін розмірів грошових фондів і становища на грошових ри­нках під впливом політики «прийняття рішень» у сфері споживання, виробництва та капіталовкладень. У цей період багато вчених світу значну увагу приділяли теорії споживчих функцій, тобто теорії про кількісну залежність між витратами виробництва й величиною випуску продукції. Ще наприкінці 40-х років, зокрема у працях Дж. С. Дьюзенберрі, були наведені деякі докази того, що споживання у рамках індивідуальних господарств залежить швид­ше не від абсолютних розмірів доходу, а від приналежності до тієї чи іншої групи у системі розподілу загального прибутку (іншими словами, від відносного доходу).

Згодом, у 1951 році, Дж. Тобін запропонував свою альтер­нативну концепцію гіпотези «досягнутого піку» Дьюзенберрі. Майбутній Нобелівський лауреат заявив, що той феномен, за­ради якого Дж. С. Дьюзенберрі розвинув згадану теорію, яку можна в основному пояснити за допомогою «модифікованої гі­потези абсолютного доходу», має продовження. Вчений висло­вив припущення, згідно з яким споживання залежить як від ве­личини доходу, так і від розміру багатства, або абсолютної вартості майна.

У своїй праці «Споживча функція» Дж. Тобін стверджує, що у тих країнах, де велика питома вага доходів від власності, а норма заощаджень досягає високого рівня, великою є й норма процента. Однак, на думку деяких економістів, ці міркування передбачають надто сильний вплив норми процента на схильність до заоща­джень — навіть за умови, що некомпенсований вплив, який пере­дається підвищенням норми процента, в остаточному підсумку призводить до збільшення заощаджень.

З приводу способів перерозподілу у Дж. Тобіна відбулася цікава дискусія з М. Фрідменом. Останній вважав постійні доходи людей (у даному випадку — доходи бідних) заданими й незмінними або, принаймні, незалежними від форми їх надходження до власників. Саме це припущення піддав сумніву Дж. Тобін. Його докази досить цікаві з точки зору взаємозалежності корисностей. Припустімо, що середні класи й робітнича аристократія відчувають таку неприязнь до безробітних, що здатні противитись будь-якому оптимальному перерозподілу купівельної спроможності на користь бідних. Чи можна у такому випадку ще чимось допомогти бідним? Дж. Тобін не вважає становище безнадійним.

Висловлюючись мовою державних фінансистів, існують певні «насущні потреби», зокрема, потреби в їжі, житлі, медичній допо­мозі, освіті. Можна припускати, що забезпечені верстви населення швидше погодяться на повніше задоволення нагальних потреб бід­них, ніж віддадуть їм частину загальної купівельної спроможності. До того ж, при задоволенні початкових потреб приріст реальних доходів бідних буде більшим від тих сум, які держава розподіляє у вигляді загальної торговельної спроможності.

Справедливість доказів Дж. Тобіна якоюсь мірою підтверджуєть­ся досвідом США та інших країн, де у вжитку продуктові талони, ведеться державне житлове будівництво, надається безплатна меди­чна допомога, існує страхування від хвороби. Насущні блага й по­слуги, яких потребують бідні, суспільство дійсно надає їм значно охочіше, ніж частину загальної торговельної спроможності, яку бідні хотіли б отримувати. Дж. Тобін схвалює подібну практику та пропо­нує розширити кількість і підвищити якість послуг, що надаються державою бідним, аби в розподілі не панувала кричуща нерівність.

У 1961—1962 роках Дж. Тобін — член Ради економічних кон­сультантів. Ця робота збагатила самого вченого.. Виступаючи з ле­кцією, прочитаною після повернення з Ради до Йєльського універ­ситету, він відзначив, що при обговоренні більшості питань доводиться користуватися багатою статистичною інформацією і нагромадженими за тривалий період матеріалами урядових обгово­рень та переговорів, доступних лише урядовим чиновникам. Уче- ний-економіст, на його думку, повертається з Ради з почуттям упе­вненості у тому, що економічна наука здатна внести корисний і самостійний внесок в економічну політику, істотно підвищити рі­вень політичних рішень. Разом з тим, додав Дж. Тобін, знаючи, як часто останні приймаються на основі «неповної інформації, неточ­ного дослідження і поспішного аналізу», кожний вчений інакше оцінить важливість і актуальність тих чи інших питань, що потре­бують наукового дослідження й розширюють кругозір.

Дж. Тобін — один з видатних представників сучасної політич­ної економії. Значну частину наукових досліджень вчений присвя­тив проблемі позичкового процента; він розглядається не ординар­но — і як наслідок співвідношення попиту та пропозиції на гроші. Попит пов’язується прямо пропорційно з рівнем доходів і обернено пропорційно — з нормою процента. Ще у 1958 році вчений здійс­нює спробу розширити теорію господарського ризику, щоб лікві­дувати відмінності в оцінках майбутньої динаміки процента як єдиної основи, на котрій ґрунтується його рівень.

Проблема, якою зайнявся Дж. Тобін, відзначається особливою актуальністю — адже в періоди економічних спадів і криз різко по­гіршується фінансовий стан фірм, порушується нормальний круго­обіг капіталів, масовими стають банкрутства підприємств. Як не допустити цієї ситуації, а якщо вона трапилася, то яким шляхом вибиратися з неї, оздоровляти фінансову систему? Вчений запро­понував свою відому теорію переваги ліквідності. Йдеться про лік­відність, яка з фінансової точки зору означає здатність банків, фірм, бізнесменів забезпечити своєчасне виконання своїх боргових зо­бов’язань.

Так от, формулюючи цю теорію, Дж. Тобін ув’язав норму про­цента з диверсифікацією цінних паперів, що здійснюється окремим інвестором. На відміну від концепції Дж. М. Кейнса, визнавалися два можливі джерела переваги ліквідності: 1) нееластичність очіку­ваних майбутніх процентних ставок і 2) невизначеність майбутньої норми процента. Ризикова теорія переваги ліквідності була задума­на, щоб пояснити поведінку інвестора при виборі ним грошей та облігацій. Власне гроші в трактуванні вченого оголошувалися най- ліквіднішим активом, через це процент взагалі не повинен був би сплачуватися. Короткотермінові цінні папери належать до «висо- коліквідних», за якими сплачується нижчий від середньозваженої банківської ставки процент, а довготермінові — до «низько ліквід­них», за якими сплачується вищий від цієї ставки процент.

У 1971 році Дж. Тобіна було обрано президентом Американсь­кої економічної асоціації. На початку 70-х років він, як і деякі інші кейнсіанці, запропонував ігнорувати інфляцію і продовжувати пра­цювати над проблемами досягнення повної зайнятості. У своїх ре­комендаціях дослідник не передбачав антиінфляційних заходів і щодо цього висловився у своїй президентській доповіді на засідан­ні Американської економічної асоціації у 1972 році. Вчений вва­жав, що «соціальні» втрати від інфляції менші, ніж від тягаря без­робіття, що інфляція навряд чи посилиться, якщо й надалі не звертати на неї серйозної уваги. Дж. Тобін був стійким противни­ком політики, яка допускає ризик викликати високе безробіття.

У той час, коли з’явилися перші заклики «ігнорувати інфляцію», її темпи у США становили приблизно 5 % на рік. Але коли події ді­стали інший поворот і темпи підвищення цін стали вимірюватися двозначними цифрами, Дж. Тобін уже у 1974 році відреагував ін­акше.

Статистичний аналіз проблем зайнятості, убраний в кейнсіансь- ку форму, одержав у політекономії назву концепції кривих А. Філліпса. В 1979 р. Дж. Тобін стверджував, що це — післявоєн­ний варіант кейнсіанської теорії заробітної плати й зайнятості. Са­ме Нобелівським лауреатом було проведено одну з перших емпіри­чних перевірок гіпотези Філліпса.

Давній противник монетаризму, Дж. Тобін у березні 1981 року визнав, що у 70-х роках центр економічної науки змістився у бік їхньої (монетаристів) позиції та методології. При цьому вчений вказав на «другу хвилю монетаризму, другу контрреволюцію», яка вдихнула нове життя у старий ортодоксальний варіант монетарної доктрини й виявилася «ще більш реакційною», ніж первинна докт­рина М. Фрідмена. Йдеться про надзвичайно модну нині на Заході теорію раціональних сподівань, яка хоч і виходить за рамки моне­таризму і у ряді питань полемізує з ним, але в той же час активно використовує його теоретичні новації і в остаточному підсумку спрямована на утвердження загальних висновків про неефектив­ність та безглуздість енергійних заходів держави щодо регулюван­ня попиту.

Визнаючи цю зміну в економічній теорії, Дж. Тобін все ж не ві­рив у практичну реалізацію монетарної доктрини. Виступаючи на конференції економістів у листопаді 1981 року, він заявив, що «обіцянки Рейгана знизити інфляцію і безробіття, збалансувати бюджет і знизити податки — це просто нісенітниця».

У дослідженнях економіки США Дж. Тобін багато уваги приді­ляв проблемам прямих і зворотних зв’язків між відтворенням дію­чого капіталу і функціонуванням фондового ринку. Прямі зв’язки виявляються залежно від біржової кон’юнктури й від стану справ в економіці. Звідси випливає виконання біржею барометричної фун­кції. Зворотні зв’язки виявляються у впливі коливань розмірів акці­онерного капіталу на міжгалузеве переливання капіталу, фінансу­вання корпорацій та ін.

Для характеристики співвідношення ринкової вартості акцій і вартості активів Дж. Тобін розробив показник, названий ним «кое­фіцієнтом q (ку)».

Цей коефіцієнт виражає відношення відтворної вартості активів до ринкової вартості акцій і боргових зобов’язань корпорацій. Нині він широко використовується американськими економістами.

Дж. Тобін став широко відомим завдяки розробленій у 70-х ро­ках теорії «портфельної адаптації», ще названої економістами тео­рією «портфельного вибору». Після ознайомлення з цією розроб­кою багато спеціалістів визнали її оригінальною. А власники грошей одержали спосіб більш грамотного їх вкладення в акції, об­лігації, інші типи цінних паперів.

Звичайно, формулювання цієї теорії далося нелегко. Почалося з того, що вчений визнав теорію ліквідності спрощеною. Він став розглядати взаємозв’язок реального виробництва не лише з коли­ваннями грошового попиту, а й із змінами всієї фінансової сфери. Цей механізм Дж. Тобін описав у тритомнику («Нариси політеко­номії», «Споживання та економетрика», «Теорія і політика») за до­помогою концепції «портфельної адаптації». Коротко її суть можна було б викласти таким чином. В умовах постійного переливання вкладів, завдяки високій заміщеності цінних паперів відбуваються зміни їхньої ціни, грошового попиту на них. А, відповідно, зміни цього попиту викликають зміни відносних цін усієї структури (портфеля) активів, тобто облігацій, акцій. У цілому ж, у зазначе­них вище трьох книгах, що були видані у 1971—1982 роках, а та­кож у праці «Активи нагромадження та економічна діяльність» (1980 р.) Дж. Тобіном досліджено вплив, що здійснюється на еко­номіку з боку економічної, грошової та фіскальної політики через механізм ринків грошей і цінних паперів.

Безперечно, Дж. Тобіном було зроблено великий внесок в еко­номічну науку. По праву, П. Семюелсон у своїй книзі «Економікс» назвав його «інтелектуальним гігантом». Справедливість цих слів підтвердив і Нобелівський комітет. У 1981 році за аналіз фінансо­вих ринків та їхніх зв’язків з рішеннями в галузі витрат, зайнятості, виробництва й цін він нагородив ученого своєю найвищою відзна­кою. Цю премію присуджено Дж. Тобіну не за якусь конкретно ре­алізовану наукову ідею чи окрему книгу. Учений одержав її за створення міцної і придатної для емпіричного застосування основи для досліджень в галузі функціонування ринків грошей та цінних паперів, а також за роз’яснення того, як зміни, що відбуваються на цих ринках, впливають на обсяги споживання, інвестицій, вироб­ництва, зайнятості та на економічне зростання. Це — нагорода за подвижницьку працю протягом усього життя.

Тоффлер,, Алвін народився 4 жовтня 1928 р. Після закінчення у 1949 р. Нью-Йоркського університету співпрацював з рядом пері­одичних видань, у тому числі був членом редакційної колегії відо­мого журналу «Форчун». З 1965 р. А. Тоффлер — лектор у ряді американських вузів, зокрема Корнелльському університеті, Новій школі соціальних досліджень. Бере участь у діяльності Фонду імені Рассела Сейджа та Інституту з вивчення майбутнього. У 1968— 1983 pp. вченого періодично запрошували як експерта й кон­сультанта з проблем стратегічного розвитку у великі американські корпорації — Фонд Рокфеллера, IBM, ATT та ін.

Серед робіт А. Тоффлера найбільш відомі «Зіткнення з майбут­нім» (1979), «Споживачі культури» (1973), «Доповідь про екос- пазм» (1975), «Третя хвиля» (1980), «Адаптивна корпорація» (1985), «Перерозподіл влади» (1990). У співавторстві з дружиною, X. Тоффлер, написано дві відомі книги — «Війна й антивійна. До­свід виживання на порозі XXI століття» (1993) та «Створюючи но­ву цивілізацію: політика у суспільстві «третьої хвилі» (1995). Кни­ги А. Тоффлера відзначаються насамперед публіцистичною пристрастю, а виклад нових концептуальних положень поєднується у них з простотою подачі матеріалу й описом багатьох парадокса­льних ситуацій. Це викликає як відносно відсторонене відношення до вченого з боку академічних кіл, так і гігантський успіх читацької аудиторії. Праці «Зіткнення з майбутнім» (відзначена французькою премією за кращу зарубіжну книгу) та «Третя хвиля» перекладені більш ніж на двадцять мов і видані тиражем біля 6 млн екземплярів кожна.

А. Тоффлер — почесний професор шести американських уні­верситетів, член американської Асоціації за розвиток наукових до­сліджень.

Typoy, Лестер Карл народився 7 травня 1938 р. у м. Лівінгс- тон (штат Монтана, США). Закінчив Уілліамс-коледж у 1960 p., Оксфордський університет (Великобританія) у 1962 р. і отримав докторський ступінь у галузі економіки в Гарвардському універ­ситеті у 1964 р. З 1966 по 1968 рік працював у групі економіч­них радників при президенті Л. Джонсоні. З 1965 по 1968 р. — асистент в Гарвардському університеті, з 1970 р. по теперішній час — професор менеджменту й економіки Массачусетського технологічного інституту (Кембридж, штат Массачусетс). З 1987 по 1993 р. директор Школи менеджменту імені А. Слоуна при тому ж інституті.

Протягом останніх тридцяти років професор Л. K. Typoy опуб­лікував 10 книг. Найбільш відомі серед них — «Інвестиції в людсь­кий капітал» (1970), «Породжуючи нерівність: механізми розподілу в економіці США» (1975), «Суспільство з нульовою віддачею» (1980), «Зіткнення: грядуща економічна битва між Японією, Євро­пою і Америкою» (1992), «Майбутнє капіталізму. Як економіка сьогоднішнього дня формує світ завтрашній» (1996).

Праці Л. K. Typoy відзначені 8 престижними преміями, пере­кладені на всі західноєвропейські мови, а також видавалися у Ла­тинській Америці, Японії, Китаї та країнах Південно-Східної Азії. Підручник з економічної теорії «Економіка для всіх» (написаний з інституціонально-соціологічних позицій у співавторстві з Р. Хейл- бронером) перекладений на російську й українську мови. Він міс­тить також цінний матеріал з історії економічних вчень.

Л. Typoy — почесний професор 12 університетів у різних краї­нах світу. Обраний дійсним членом Американської академії наук та мистецтв, у 1993 р. був віце-президентом Американської економіч­ної асоціації.

Улін, Бертіль Готтард (1899—1979) народився 23 квітня 1899 р. у селі Кліппані, що на півдні Швеції. Вже у ранньому ди­тинстві проявив себе досить обдарованим хлопчиком. У п’ят­надцятирічному віці закінчив середню школу й відразу вступив до Лундського університету, де вивчав математику, статистику, еко­номічні науки. А з 1917 р. навчається у Стокгольмській школі еко­номічних наук і ділової адміністрації. Через два роки, отримавши ступінь магістра з економіки, починає навчатися в аспірантурі Сто­кгольмського університету за спеціалізацією «Економіка». Навчан­ня в цьому університеті було перерване у зв’язку з роботою Б. Уліна протягом року у Шведській економічній раді й службою у військово-морському флоті. У 1924 р. він отримує докторський ступінь і призначається професором Копенгагенського університе­ту. Через п’ять років повернувся до Стокгольма. Тут у Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації працював професором аж до 1965 р.

Будучи у 30-х роках одним з активних фундаторів «шведської (стокгольмської) школи економіки», Б. Улін багато зробив для то­го, щоб практично реалізувати її розробки. Цього він добивався, коли у 1938 р. був обраний у Шведський парламент і працював у 1944—1945 pp. міністром торгівлі, на посту голови Народної партії (1944—1967 pp.). Свій організаторський талант учений сповна про­явив у громадській діяльності. Він, зокрема, активно сприяв реалі­зації ідеї встановлення міжнародної престижної нагороди для еко­номістів. У 1969—1975 pp. був головою комітету Нобелівських премій у галузі економіки Шведської академії наук.

Прийдешнім поколінням учений залишив ряд праць з питань цін, позичкового капіталу й процента, міжнародної торгівлі.

Б. Улін поділяв основні положення теорії Дж. М. Кейнса, про­понуючи вдосконалити її розмежуванням економічних процесів минулого й майбутнього періодів. Проведений між ними у 1937 р. в «Економічному журналі» обмін думками значно збагатив теорію грошей. У даному випадку предметом їхньої полеміки були су­дження Дж. М. Кейнса з приводу трансакційного попиту на гроші (до речі, трансакція — це угода, що супроводжується взаємними поступками). Різні формулювання функції трансакційного попиту на гроші, звичайно, визначають співвідношення між потрібною кі­лькістю грошей і розмірами доходів. Такий підхід може являти со­бою прийнятне перше наближення, яке відображає характеристики попиту на гроші лише для певних випадків. Яких? Тоді, наприклад, коли у ході аналізу зазначеної проблеми передбачається, що сукуп­ний попит на товари залишається тим самим, змінюється лише кі­лькість тих чи інших потрібних товарів.

Хоч Дж. М. Кейнс і сам припускав, що така функція попиту на гроші є поясненням реальності лише «у першому наближенні», Б. Улін зразу ж відмітив недоліки цієї ідеї і довів це аргументовано. Дж. М. Кейнс під впливом обміну думками зі шведським ученим намагався доопрацювати свій новий підхід до економічних явищ (до мотивів, що лежать в основі попиту на гроші, він став відноси­ти також «фінансовий» мотив).

30-ті роки характеризуються значним творчим доробком Б. Уліна. Його книги «Міжрегіональна й міжнародна торгівля» (1933 p.), «Вільна й диригована економіка» (1936 р.) присвячені розвитку системи приватного підприємництва, обґрунтуванню державної економічної політики, спрямованої на створення сприят­ливих умов для функціонування приватнокапіталістичного сектору. Він виступав за таке поєднання конкуренції, монополії і державно­го регулювання, при якому держава зможе створювати сприятливі умови для діяльності приватного підприємництва й монополій, «не зловживаючи своїм становищем».

Слід сказати, що Б. Уліну було властиве діалектичне мислення великого вченого, вміння об’єктивно оцінити факти й при необхід­ності змінити думку щодо тієї чи іншої проблеми. Зокрема, в 30-ті роки він виступав за активне державне регулювання господарства, розвинув принципи експортної спеціалізації і мікроекономічний під­хід до неї (зміни у народному господарстві, на його думку, залежать від сили реакції мікроекономічного рівня на політику держави). На рубежі 40—50-х років він, навпаки, висловлюється за демонтаж ре­гулювання, особливо на грошовому ринку, і перенесення уваги на внутрішньо фірмовий, а також мікрорівень економіки.

Після другої світової війни у шведській економічній науці на­були помітного поширення теорії світової економіки. Основні представники цього напряму сучасної політекономії — Б. Улін і Г. Мюрдаль — розробляли методи державно-монополістичного ре­гулювання валютних і торговельних відносин між розвиненими країнами, а також між ними й країнами, що розвиваються.

Б. Улін своїм нащадкам залишив багату наукову спадщину, зок­рема (крім вже названих) такі праці, як «Теорія торгівлі», «Світова економічна депресія», «Проблема стабілізації зайнятості», «Міжна­родний розподіл економічної діяльності» та ін.

Фогель, Роберт, 1926 р. народження, професор Чиказького уні­верситету й водночас, з 1981 р. — директор Центру економічного аналізу проблем населення, що знаходиться там же. Народився у Нью-Йорку. У Чиказькому університеті Р. Фогель почав працювати з 1963 р. (з шестирічною, від 1975 р. перервою — роботою у Гарва­рдському університеті). Він четвертий підряд професор Чиказького університету, який отримав Нобелівську премію з економіки.

Праці Р. Фогеля «Залізниці та темпи економічного зростання в Америці» (1964 p.), «Час на хресті: економіка в Америці» (1989 р.) присвячені темам залізниць і рабства та їхньому впливу на хід історії.

Фрідмен, Мілтон народився у 1912 році у бідному кварталі Нью-Йорку, у Брукліні, у сім’ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії.

Ще у школі у Фрідмена проявились великі здібності до матема­тики. У 1928 році він вступив до Рутжерського коледжу, щоб під­готувати себе до кар’єри страхового актуарія. По закінченні коле­джу він отримав ступінь бакалавра з двох дисциплін — економіка й математика. Інтерес до економіки пробудили у нього викладач ко­леджу Ф. Берне, майбутній директор Федеральної резервної систе­ми США, і Г. Джонс, який став пізніше комерційним директором Федерального резервного банку у Сент-Люїсі. За рекомендацією Г. Джонса М. Фрідмену було запропоновано стипендію від еконо­мічного факультету Чиказького університету. Після деякого ваган­ня Фрідмен віддав перевагу Чикаго і з цього часу цілком присвятив себе заняттям у галузі економічної теорії.

У ті роки у Чикаго працювали Ф. X. Найт, Дж. Віннер, Г. Шульц і Г. Саймонс, які справили значний вплив на формування Фрідмена як економіста і певною мірою визначили сферу його нау­кових інтересів.

У Чиказькому університеті Фрідмен познайомився з Роуз Дире- цор, яка у 1938 році стала його дружиною і протягом більш як 50 років була надійним помічником Фрідмена у його професійних заняттях, співавтором кількох праць.

Отримавши у 1933 році ступінь магістра, Фрідмен протягом ро­ку стажувався у Колумбійському університеті. Тут, під впливом Г. Хотеллінга і У. Мітчелла, він звернувся до математичної еконо­міки, а також до інституціоналізму та емпіричного підходу. Вони істотно відрізнялися від «чиказької» традиції, яка робила акцент на суто економічній теорії.

Наприкінці 1937 року він перейшов на роботу у Національне бю­ро економічних досліджень (НБЕД) у Нью-Йорку, де під керівницт­вом майбутнього Нобелівського лауреата С. Кузнеця зайнявся дослі­дженням структури доходів. Результати цієї роботи втілилися у їх спільній праці «Доходи від незалежної професійної діяльності», яка стала основою дисертації, за яку Фрідмен у 1946 році був удостоє­ний у Колумбійському університеті ступеня доктора економіки.

Під час другої світової війни М. Фрідмен працював економістом у міністерстві фінансів, беручи участь у виробленні податкової політики у воєнний час. Після війни він викладав спочатку у Міннесотському університеті, а потім у 1946 році повернувся до Чикаго і вже не зали­шав рідного університету до своєї офіційної відставки у 1977 році.

У 50-х роках як консультант уряду США М. Фрідмен брав участь у реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення зруйнованої економіки Західної Європи. Він одним із перших ви­ступив активним прибічником перегляду Бреттон-Вудської систе­ми і введення плаваючих валютних курсів.

На початку 60-х років М. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії і теорії грошового обігу: «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867— 1960 р.» (1963), написана Фрідменом у співавторстві зі спеціалі­стом у галузі історії економіки А. Шварц, «Монетарна статистика США» (1970) і, нарешті, «Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві. їх відношення до доходу, ціни й ставок процента, 1867—1975 р.» (1982).

У 60-х роках М. Фрідмен активно висувався на громадську ро­боту. У 1964 році він був економічним радником ультраконсерва­тивного губернатора Б. Голдуортера, у 1968 році — Р. Ніксона, у 1980 році — Р. Рейгана. У 1981 році він стає членом Президентсь­кої ради з економічної політики, яка складалася із незалежних екс­пертів. Фрідмен брав участь у розробці програм лібералістських економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

У 1967—1969 роках М. Фрідмен займає почесну посаду прези­дента Американської економічної асоціації. Доповідь «Роль моне­тарної політики» (1968), прочитана ним при вступі на цю посаду, стала однією з найпопулярніших його праць. Проте всесвітню ві­домість і популярність серед широкої громадськості М. Фрідмену принесла випущена у світ півмільйонним тиражем його книга «Ка­піталізм і свобода» (1962), яку він написав разом зі своєю дружи­ною Р. Фрідмен.

У жовтні 1976 року Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки «За досягнення у галузі аналізу споживання, іс­торії грошового обігу й розробки монетарної політики», а також за розкриття ним складності стабілізації політики.

Перу М. Фрідмена належить більше 30 книг, понад 350 статей.

Після залишення Чиказького університету М. Фрідмен переїхав у Сан-Франциско. Крім Нобелівської премії, він отримав медаль Дж. Бейтса Кларка Американської асоціації у 1951 році, мав почес­ні наукові ступені багатьох американських і зарубіжних універси­тетів і коледжів.

Фріш, Рагнар Антон Кіттіль (1895—1973) народився 3 березня 1895 року у м. Осло. За сімейною традицією, отримав патент золотих справ майстра, але мати наполягала, щоб він здобув вищу освіту. Юнак вступив до університету м. Осло за спеціальністю «Економі­ка». Потім продовжував навчання в аспірантурі у Франції, а пізні­ше — у Німеччині, Англії, Італії і США. У 1925 році повернувся до м. Осло працювати асистентом професора економіки у місцевому університеті, а з 1931 року і до 1965 року був його директором.

Р. Фрішу належать розробки елементів теорії циклу у розвитку економіки, а також праці у галузі економіко-математичних методів дослідження економічного зростання й моделювання економічних процесів. Високу оцінку спеціалістів отримав учений за прочитані ним у 1930 році лекції з економіки в Йєльському університеті, а у 1933 році — у Сорбонні. У 1931 році Академія наук Норвегії обра­ла його своїм членом.

Визнання у науковому світі вчений здобув напруженою працею, яка дозволила сповна виявити свій талант, зробити великий внесок у розвиток економічної думки. Одним з перших дослідник розме­жував сфери макро- і мікроекономічного (у межах окремої ланки виробництва, окремого підприємства чи галузі) аналізу, використав у своїй динамічній макроекономічній моделі циклу так званий принцип акселерації (прискорення).

Значну увагу в своїх дослідженнях Р. Фріш приділяв питанням економічного програмування. Запропоновані ним методи й моделі економічного розвитку, а також принципи побудови національних рахунків дістали широке застосування у діяльності бюджетних ста­тистичних органів Норвегії та інших західних країн.

Р. Фріш — прихильник математичного напряму в політекономії. Ним проведені фундаментальні дослідження у галузі економетрії, зроблений помітний внесок у розробку методології економіко- математичного аналізу (вимірювання функції корисності й виробни­чої функції, побудова індексів та ін.). Зокрема, його визначення еко­нометрії як синтезу економічної теорії, статистики й математики ви­знається багатьма економістами. За період 1933—1964 років лише у журналі «Економетрика» (офіційному виданні Міжнародного еко- нометричного товариства, виходить з 1933 року) вчений опублікував 16 наукових статей з різних напрямів розвитку економетрії.

У цей самий період, використовуючи надзвичайно складну сис­тематику, Р. Фріш запропонував аналітично чітке рішення старих проблем дуополії. У західній політекономії термін «дуополія» означає структуру господарства, за якої існує лише два постачаль­ники певного товару, не пов’язані між собою угодами про ціни, ри­нок збуту тощо. Запропонований економістом підхід дозволяє фір­мі діяти незалежно від поведінки конкурента. Це було справді кроком уперед у розвитку економічної теорії, оскільки доводило, що саме поняття рівноваги залежить від конкретних умов і зовсім необов’язково пов’язувати його з поняттям пропозиції та попиту.

У 50-х роках, досліджуючи функцію корисності, учений всебіч­но вивчив властивості її «адитивності», згідно з якою сумарна ве­личина функції дорівнює сумі її частин. Тим самим Фріш сприяв розробці теорії попиту, перед якою з самого початку стояли за­вдання пояснити процес формування ринкових цін, з’ясувати нові взаємозалежності між ринковою ціною і обсягом продаж і вивести певну міру корисності для кількісних оцінок впливу економічної політики на добробут споживачів.

Р. Фріш сприяв теоретичному та організаційному становленню економетричного моделювання особистих витрат. Він вбачав спе­цифіку цієї галузі досліджень в органічному поєднанні математико- статистичних методів з економічним аналізом. Або, точніше, у більш чіткій характеристиці конкретного розмаїття господарських процесів і явищ з метою уточнення їх закономірних умов.

Ще ув 30-ті роки під впливом економічної кризи вперше з’явилися конкретні ідеї щодо планування у національних масшта­бах. Дослідження Р. Фріша, Я. Тінбергена, а також представників шведської школи вказували шлях до свідомого використання уря­дом фінансово-бюджетної і грошово-кредитної політики з метою впливу на динаміку розвитку таких показників, як валові інвестиції, доход, зайнятість та ін. [36]. Ці ідеї отримали певне практичне вті­лення й мали значний вплив на розвиток економіко-політичного мислення та урядову політику ряду країн. Приблизно на той час припадають перші спроби складання національних рахунків, які являють собою систему таблиць, що характеризують процес виро­бництва, розподілу й кінцевого використання сукупного суспільно­го продукту та національного доходу, як правило, за рік.

Дослідження, спрямовані на формування системи національних рахунків, ініціатором яких є Р. Фріш, були розпочаті у Норвегії у 1936 році. Поєднання концепції національних рахунків з визнанням того факту, що фінансово-бюджетна й грошово-кредитна політика уряду можуть впливати на характер розвитку економіки, послужи­ло природною основою для формування уявлень про будову націо­нальних бюджетів, у яких мають враховуватися надходження й ви­користання не лише доходів держави, як це було у звичайному державному бюджеті, а й доходів по країні в цілому.

Як відомо, моделі, що відповідають меті планування та аналізу економічної політики, починали будувати Р. Фріш і Я. Тінберген. І хоч перші моделі планування й управління, сконструйовані Р. Фрішем для Норвегії, ніколи не використовувалися у практиці державного регулювання, однак вони стимулювали подальший розвиток цього напряму економічної науки.

У записці, підготовленій у 1949 році для комітету OOH з питань зайнятості та економічної стабільності, вчений виділив кілька про­блем, пов’язаних із застосуванням математичних моделей для роз­робки економічної політики. Він не тільки розглянув різні групи питань, які могли бути проаналізовані за допомогою певної моделі, що вміщує показники державної політики й певне число рівнів сво­боди, а й запропонував методи пошуку оптимальних рішень.

Р. Фріш часто працював з моделями економічної політики, роз­робленими відповідно до концепції Я. Тінбергена. У зазначеній за­писці, підготовленій у 1949 році («Податкова політика у галузі цін і заробітної плати як фактор підтримки оптимального рівня зайнято­сті»), вміщувався опис моделі економічної політики (Р. Фріш нази­вав її «моделлю рішень»). Вона складалася з 50 рівнянь між 64 показниками, серед яких були широко представлені такі інстру­менти економічної політики, як податки й платежі, а також окремі параметри грошово-кредитного регулювання.

У цій та інших працях ученого того часу міститься ряд прикладів підходу до економічної політики у термінах залежностей між склад­ними показниками й старанного аналізу ступенів свободи, серед яких може бути вибраний потрібний варіант політики. Великий інте­рес має і підготовлена у Норвегії у 1950 році записка, де викладено загальні правила застосування моделі рішень за умови точного під­рахунку ступенів свободи. Однак у своїх пізніших працях Р. Фріш все помітніше акцентував увагу на проблемі підбору в економічному плануванні, причому це виявилося як у дослідженнях загального ха­рактеру, так і при побудові реальних моделей планування.

До середини 50-х років завдяки зусиллям таких учених, як Р. Фріш, а також Л. В. Канторович, О. Ланге, Дж. Сенді та інших, виникло переконання у тому, що моделі лінійного програмування можна створити для цілей макроекономічного програмування. Лі­нійні методи, безумовно, є видом оптимізаційних моделей, який найбільш широко застосовується.

У праці «Передмова до моделі потоків Осло» (1962) Р. Фріш пише: «Якщо у результаті старанного аналізу виявляється, що практичні складності призводять до того, що цілі, які сформовані при рішенні завдань відбору (наприклад, прискорене зростання на­ціонального продукту), виявляються нереальними, то тут можливі два шляхи. Один з них — прагнення змінити існуючі структури на­стільки, щоб зробити такі цілі здійсненними; другий — перекона­тися у тому, що цю структуру змінювати не варто, й тому задово­льнятися низькими результатами. При другому підході розрахунок різниці між двома видами результатів приведе до отримання досить цінної інформації».

Рагнер Фріш і Ян Тінберген стали першими лауреатами Нобе­лівської премії. Цю найпрестижнішу серед економістів нагороду вони одержали в 1969 році за побудову динамічних моделей та їх застосування для аналізу економічних процесів, у тому числі й планування.

Як не згадати, що Р. Фріш, а також Т. Рестад, Л. Бервіст, Л. Маттіессен розробили систему планів на середній і тривалі тер­міни, які впливають на всі рівні економіки й використовують скла­дну методику збирання та прогнозування інформації. Ці дослідники вказали уразливі місця мікропрограмування. Зокрема, на їхню дум­ку, виростаючи з індивідуальних планів підприємств, програма ек­страполює лише ті тенденції, які склалися в господарстві й тому не можуть протистояти кризі, що намітилася.

Основну увагу, особливо в останні роки свого життя, Р. Фріш приділяв тим методам планування, в яких вирішальна роль належа­ла безпосередньому (прямому) регулюванню.

Своїм нащадкам вчений залишив велику наукову спадщину — свої праці. Серед них «Монополія-Поліполія» (1933 p.), «Принципи лінійного програмування» (1954 p.), «Система використання...» (1963 p.), «Теорія виробництва» (1965 р.) і багато інших.

Хайєк, Фрідріх Август фон (1899—1992) народився 8 травня 1899 р. у Відні в сім’ї з глибокими академічними традиціями. З бе­резня 1917 р. починає армійську службу артилерійським офіцером. У наступному році, після закінчення першої світової війни, вступає до Віденського університету. Будучи студентом, виявляє інтерес до

лекцій з юриспруденції, економіки, соціології, психології та філо­софії. Великий вплив на Ф. Хайєка у той час мали праці Ернс- та Maxa, відомого фізика й філософа.

У молодості Ф. Хайєк притримувався соціалістичних ідей [33]. Саме вони спонукали його зробити вивчення економіки своєю професією. Взимку 1919—1920 pp. Ф. Хайєк знайомиться з книгою М. Шліка «Загальна теорія знання», яка справила тоді значний вплив на формування уявлення про природу знання.

У 1921 р. Ф. Хайєку був присуджений науковий ступінь доктора права. Тоді ж він починає працювати в Австрійському бюро врегу­лювання військових претензій, не припиняючи вивчення теорії по­літики. Невдовзі, у 1923 р., стає доктором економіки. У 1927 р. він залишає державну службу і разом з Людвіком фон Мізесом засно­вує Австрійський інститут економічних досліджень (кон’юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом на запрошення анг­лійського економіста Л. Роббінса переїздить до Лондона. Працює спочатку професором місцевого університету, а потім — завідува­чем кафедри економіки та економічної статистики у Лондонській школі економіки. У 1938 p., не бажаючи залишатися в окупованій Гітлером Австрії, він стає британським підданим. Через три роки у Лондонському університеті йому було присуджено науковий сту­пінь доктора природничих наук.

Життя Ф. Хайєка в Англії насичене плідною науковою роботою. Він завойовує авторитет як один із лідерів (поряд з Л. Мізесом) неоавстрійської школи політичної економії. Вчений виступає од­ним з перших і найстійкішим опонентом Дж. М. Кейнса. Якийсь час його теорія розглядається, навіть, як можлива альтернатива кейнсіанству.

У 1947 р. вчений створює «Товариство Мон-Пелерін», яке об’єднало інтелектуалів проринкової орієнтації. Довгі роки ви­вчення проблем організації господарства при соціалізмі приводять його до висновку про те, що переконання у неефективності ринко­вої економіки, у необхідності заміни конкуренції плануванням, яке є ядром будь-якої соціалістичної доктрини, не підкріплене серйоз­ним аналізом. Воно належить до числа тих тверджень, які запози­чуються авторами одним в одного до тих пір, доки шляхом просто­го повторення не перетворяться у встановлений факт. Ф. Хайєк впевнений, що планове господарство не здатне ефективно функці­онувати з метою кращого використання потенціалу суспільства для задоволення потреб людей.

Слід підкреслити, що вчений особливо важливими для підтри­мання ринкового порядку вважає два правила — відмову від при­власнення чужої власності та виконання добровільно взятих на себе договірних зобов’язань. Лише у тому випадку, коли учасники ве­дуть себе за обов’язковими та єдиними для всіх правилами, конку­рентна гра перестає бути грою з нульовою сумою.

У 1950 р. він переїздить у США і до 1962 р. працює професором соціальних наук і етики Чиказького університету. Прочитаний в ньому курс лекцій приніс вченому світову славу. Незважаючи на те, що ці роки для нього були плідним періодом наукового пошуку, Ф. Хайєка тягне в Європу, куди він переїздить після відставки. Спочатку, до 1969 p., він працює професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а з 1970 р. — професором- консультантом Зальцбурзького університету (Австрія). Потім пове­ртається до Фрайбурга, де і помер у березні 1992 р.

У 50—60-ті роки західні економісти починають ставитися до Ф. Хайєка з іронічною зневагою як до ретрограда, який безнадійно відстав від часу. Цьому було декілька причин. Зокрема, поразка у дискусії з Дж. М. Кейнсом, нехтування ним макроекономіки й еко­нометрики, відстоювання позиції противника державного втручан­ня у роботу ринку.

Але у 1974 р. за піонерну роботу з теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозв’язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів Фрідріху Хайєку разом з Гуннаром Мюрдалем була присуджена Нобелівська премія з еко­номіки. Інтерес до праць вченого відроджується. Стагфляція під­твердила обґрунтованість багатьох його давніх застережень. Термін «стагфляція» запропонував свого часу П. Семюелсон для характе­ристики небаченого раніше поєднання швидко зростаючої інфляції зі спадом ділової активності.

Досвід 70—80-х років показав також, що посилення державного втручання має межу, за якою воно перетворюється на реальну загро­зу нормальному функціонуванню ринкової системи. І тут ідеї лібе­рально-ринкової системи Ф. Хайєка прийшлися як ніколи до речі.

У своїх працях він на аналітичній та історичній основі показав загальне значення зв’язку процесу пригнічення особи із втратою нею економічної самостійності, відходом від ринку як універсаль­ного механізму вільного узгодження інтересів. У 1978 р. вчений зо­крема стверджує, що соціальна справедливість — не більш ніж пу­ста формула, а спроби здійснити соціальну справедливість на практиці не сумісні з суспільством вільних людей. Своєю теорією Нобелівський лауреат захищає людину як самодостатню цінність у цілому, а в умовах науково-технічної революції та економічної кризи — зокрема. Коло його дослідницьких інтересів надзвичайно широке: економічна теорія, політологія, право, методологія науки, психологія, історія ідей.

Багатющу наукову скарбницю Ф. Хайєка становлять його 18 книг, зокрема, «Використання знання у суспільстві» (1945 p.), «Ціни й виробництво» (1931 p.), «Прибуток, процент та інвестиції» (1939 p.), «Чиста теорія капіталу» (1941 p.), роботи пізнього пері­оду «Структура сприйняття» (1952 p.), «Контрреволюція науки» (1952 p.), «Конституція свободи» (1960 p.), трилогія «Право, зако­нодавство і свобода» (1973—1979pp.), дві збірки лекцій і статей «Дослідження з філософії, політики, економіки та історії ідей» (1967—1978 pp.) і «Фатальна концепція: помилки соціалізму» (1989 р.) та десятки статей. Нобелівська лекція Ф. Хайєка включена до його книги «Безробіття і грошова політика. Уряд як генератор «ділового циклу» (1979 p.).

У працях Ф. Хайєка вимальовуються контури послідовної та пройнятої внутрішньою єдністю світоглядної системи. Запропоно­вані ним ідеї, незважаючи на їх, здавалося б, абстрактний теорети­чний характер, справили серйозний вплив на практичну політику багатьох країн.

Хансен, Елвін (1887—1976). Народився в американській гли­бинці, у місті Вайборг (штат Південна Дакота) у сім’ї фермерів — датських емігрантів. Пізніше Хансен згадував про себе як про «простого хлопця із ферми». Початкова школа, в яку він ходив, розміщувалася в одній кімнаті. Лише один з її випускників — А. Хансен — закінчив коледж (в Янктоні у 1910 p.). Відсутність матеріальних можливостей не дозволила Хансену продовжити освіту. Протягом двох з лишнім років він викладав у середній шко­лі, а потім у 1914 р. вступив до університету штату Вісконсин, де його вчителями були відомі економісти — прихильники інституці- онального напряму — Джон Kommohc і Річард Елі. Біографи засві­дчують: саме ці професори зорієнтували молодого вченого у галузі економічних досліджень. Скоро Хансен завершив докторську дисе­ртацію (надруковану у 1921 р.) про порівняльний аналіз циклів у США, Великобританії і Німеччині. Тематиці циклів він залишався вірним усе життя, причому використовував не лише англомовну, але й німецьку, французьку, скандинавську літератури.

Отримавши за рекомендацією Р. Елі посаду в університеті шта­ту Міннесота, Хансен цілком присвячує себе викладацькій і дослі­дній роботі. У 1927 р. виходить його перша велика монографія «Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасний стан». Якщо у докторській дисертації причини циклів він вбачав в основному в коливаннях грошової маси, то тепер цикл розкривається ним як більш складне явище, причини якого Хансен пов’язує зі змінами у технології, правовій структурі та організації виробництва. Монета­рна інтерпретація змінюється інституціоналістською. Разом з тим, пануючий на той час неокласичний напрям серйозно впливає на Хансена. Так, за свідченням П. Семюелсона, у 1927 р. Хансен ще залишався прихильником «закону ринків» Сея (автоматична відпо­відність попиту й пропозиції на макрорівні), він же виступав із за­явою про неможливість безробіття внаслідок низької купівельної спроможності на ринку. Напередодні Великої депресії Хансен та­кож писав про «пом’якшення динамічних факторів», які викликали циклічні коливання, що було тоді особливо нереалістичним.

В 1928 р. Хансен у співавторстві з Ф. Карвером друкує книгу під стандартною назвою «Принципи економічної теорії», в якій де­тальним чином викладає погляди й концепції неокласичної школи. Однак через кілька років багато неокласичних догм він піддав кри­тиці. Так, у праці «Економічна стабілізація у нестійкому світі» (1932), написаній під впливом великої кризи, Хансен рішуче відки­дає тезу про неможливість загального перевиробництва, а разом з тим і весь інструментарій, пов’язаний із «законом ринків» Сея. В одному із розділів Хансен прямо вказує, що так званою негнучкіс­тю цін і заробітної плати неможливо пояснити існування структур­ного безробіття. Віра в авторитет неокласичної школи була назав­жди підірвана. Проте, пройде ще кілька років, поки Хансен знайде для себе нову доктрину і пророка.

До кейнсіанства Хансен прийшов не відразу. Перші його рецен­зії на основні праці Кейнса були більш ніж байдужі. Більше того, як зазначають біографи, запрошення на посаду професора у Гарвард­ському університеті у 1937 р. Хансен отримав тому, що місцеве консервативне керівництво сприйняло його насамперед як против­ника Кейнса.

Як би там не було, але перехід у Гарвард знаменує злам у твор­чій біографії американського вченого. Частково під впливом теоре­тичних аргументів, викладених у «Загальній теорії зайнятості, про­цента й грошей», частково під впливом світової практики, яка повсюдно свідчила про закінчення епохи Laissez faire, Хансен стає правовірним кейнсіанцем і через запопадливий захист нової конце­пції отримує прізвисько «американський Кейнс».

Харрод, Рой (1900—1978), виходець із сім’ї спадкоємних бри­танських інтелігентів. Його дід і батько були істориками- археологами. Батько, крім того, займався комерцією, але невдало. Мати Харрода була відомою письменницею вікторіанської епохи. Біографи відмічають раннє захоплення майбутнього економіста на­писанням творів на різні теми. Він з дитинства звик до інтелектуа­льного спілкування, що пізніше відбилось на його творчості.

Харрод отримав хорошу освіту, закінчив Вестмінстерський ко­ледж, а потім Оксфордський університет. Спеціалізувався з істори­чних дисциплін. Уже у цей період у коло його читання потрапля­ють праці Дж. С. Мілля, К. Маркса, П. Кропоткіна. У 1922 р. Харрод розпочинає викладацьку діяльність в Оксфордському уні­верситеті з курсу сучасної історії та економічної теорії. Щоб удо­сконалити знання з економіки, він проводить семестр у Кембридж­ському університеті, де й відбулась його перша зустріч з Дж. М. Кейнсом. Вважають, що саме під впливом Кейнса і частко­во Ф. Еджуорта, чиї лекції він слухав в Оксфорді, Харрод вирішив стати професійним економістом. Знайомство з Кейнсом скоро пе­реросло у дружбу. Два видатні англійські економісти багато років листувалися, Харрод був першим читачем основних праць Дж. М. Кейнса. Під його впливом Кейнс включив у текст «Загаль­ної теорії зайнятості...» спеціальну діаграму, яка конкретизувала співвідношення інвестицій і заощаджень.

Численні статті й дві книги, які надрукував сам Харрод у 1928— 1940 pp., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгів­лі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торгового циклу й економічного розвитку. Ці праці є значним внеском в економічну науку. Так, у статті «Нотатки про пропозицію» (1930) Харрод вво­дить в аналіз нове поняття граничного доходу, яке фігурує у його тексті як «прирощення сукупного попиту». У публікації «Закон спадних витрат» (1930) у результаті дослідження кривої витрат тривалого періоду він доходить висновку про істотні відхилення фактичного завантаження підприємств від потенційних можливос­тей, що було кроком вперед у теорії порівняно з пануючою на той час неокласичною ортодоксією.

Безперечний успіх мала перша книга Харрода «Теорія міжнаро­дної економіки» (1933), яка витримала чотири видання підряд. Тут Харрод одним з перших виклав основний принцип обґрунтування міжнародного поділу праці — принцип порівняльних витрат, вико­ристовуючи поняття граничних витрат. Вважають, що вже у цій роботі Харрод фактично припускає наявність мультиплікатора зов­нішньої торгівлі.

Центральною працею довоєнного періоду є монографія Харрода «Торговий цикл» (1936), в якій викладені основні положення май­бутньої неокейнсіанської теорії циклічних коливань. Харрод нама­гається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коли­вань інвестицій, споживання й створення капітальних благ при їх взаємовпливі. У процесі побудови відповідної моделі він доходить висновку, що «в аналізі взаємовідношень між мультиплікатором і коефіцієнтом капіталу може бути знайдений секрет торгового цик­лу». По суті, вже тут у найбільш загальних рисах викладена ідея над-мультиплікатора (по’єднання в єдиному процесі мультипліка- тивного та акселеративного ефектів), яка отримала потім розвиток у працях кейнсіанських теоретиків циклу — Дж. Хікса, П. Семюел- сона, А. Хансена.

Монографія «Торговий цикл» містить і перші начерки кейнсіан- ської теорії динаміки. По-перше, Харрод прямо вказує тут на обме­женість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу за своєю суттю є проблемою динамічною. По-друге, саму проблему економічної динаміки він пов’язує з аналізом довготри­валих змін інвестицій і заощаджень. В останньому пункті прогля­дається вплив на Харрода деяких ідей Кейнса, викладених ще у «Трактаті про гроші» (1930). Проте у цілому теорія економічної динаміки Харрода середини 30-х років приводить до висновку, що йому вже тоді була частково зрозуміла обмеженість теоретичної моделі Кейнса і її статичний характер, однобічне негативне став­лення до заощаджень, відрив від світогосподарських зв’язків.

У 1939 р. Харрод друкує статтю, яка завершує його ідейну ево­люцію довоєнного часу — «Нарис теорії динаміки». Тут він насам­перед формулює мету теорії динаміки: «Запроваджувати базові ос­нови, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропо­нованим статичною теорією для стану спокою». У даній роботі вводяться основні поняття динамічної теорії: фактичний, гаранто­ваний, природний темп росту; шляхом аналізу відповідних рівнянь зроблено висновок про внутрішню нестабільність розвитку капіта­лістичної економіки. Таким чином, кейнсіанська теорія росту фак­тично вже була готова, але у передвоєнні роки вона не привертала до себе особливої уваги: у період затяжної депресії 30-х років, яка супроводжувалась застійними явищами, видавалися неактуальними розробки у галузі економічної динаміки. Сам Кейнс поставився до концепції Харрода байдуже, висловивши сумнів щодо існування рі­вноважної лінії безперервного розвитку, навколо якої, згідно з Хар­родом, відбуваються коливання фактичного темпу росту.

Друга світова війна більш як на шість років перервала теорети­чну діяльність Харрода. Він переходить на роботу у статистичне відомство при прем’єр-міністрі Великобританії У. Черчіллі, вико­нує функції економічного радника британського уряду.

Повернувшись по закінченні війни до викладацької діяльності, Харрод восени 1946 року готує оновлений курс лекцій з теоретич­ної динаміки. Ці лекції були прочитані у лютому 1947 р. у Лондон­ському університеті, а пізніше надруковані у вигляді окремої моно­графії «До теорії економічної динаміки» (1948). Порівняно зі статтею 1939 p., яка відображала аналогічні ідеї, цій книзі була уго­тована зовсім інша доля — у період післявоєнного буму, який мав нестійкий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку ра­птом стала цікавити всіх. Цю ж тему Харрод розвивав і в останній своїй монографії «Економічна динаміка» (1973). Перу вченого на­лежить також історико-економічне дослідження про життя й осно­вні праці Дж. М. Кейнса (1951).

Шумпетер, Йозеф Алоїз (1883—1950)— видатний економіст- теоретик та історик економічних учень, творчість якого зчинила значний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. На­родився у 1883 р. в містечку Тріш у Моравії, що входила в,той час до Австро-Угорщини, в сім’ї дрібного фабриканта. Коли Й. Шум­петеру було чотири роки, його батько помер. Через сім років ма­ти — дочка віденського лікаря — вийшла заміж за командувача Ві­денського гарнізону генерала фон Келера.

Шумпетер навчався у закритому ліцеї для дітей австрійської знаті у Відні, а після його закінчення в 1901—1906 pp. — на факу­льтеті права та політичних наук Віденського університету. Під час навчання активно відвідував, разом із Р. Гільфердінгом і О. Бауе­ром, майбутніми лідерами австрійського соціалізму, семінари Ф. Візера і О. Бем-Баверка. У студентські роки Шумпетер проявляв інтерес до праць К. Маркса. У цей період формувалось його супере­чливе, неоднозначне відношення до економічної теорії марксизму.

В 1906 р., після закінчення університету і отримання ступеня доктора права, Шумпетер декілька місяців провів у Англії, де од­ружився з дочкою одного з видних сановників англіканської церк­ви. Дружина була старша від нього на 12 років, шлюб виявився не­міцним, хоч офіційно був розірваний лише у 1920 р.

З 1907 по 1909 р. Шумпетер займався приватною юридичною практикою у «змішаному» англо-єгипетському суді у Каїрі (Єги­пет). У 1909 р. вийшла його перша велика праця (626 ст.) «Сутність і основний зміст теоретичної політичної економії». У 1909 р. Шум­петер зайняв посаду професора політичної економії в Чернівецько­му університеті, а з 1911 р. почав викладати в університеті м. Грац (Австрія).

У 1913—1914 pp. у порядку обміну між університетами вчений викладав у Колумбійському університеті (США).

У 1919—1920pp. протягом семи з лишком місяців він займав пост міністра фінансів у коаліційному уряді Австрійської республі­ки. Однак Шумпетер не знайшов підтримки і був змушений піти у відставку, навіть не встигнувши викласти свою програму. Невда­чею завершилась і його діяльність як фінансиста-практика на посту президента невеликого приватного банку (1919—1924 pp.). У 1924 р. банк збанкрутував, і Шумпетер втратив весь свій статок, наробив боргів, які віддавав кілька років.

З 1925 по 1932 р. Шумпетер очолював кафедру державних фі­нансів Боннського університету (Німеччина). У 1927—1928 pp. і у 1930 р. він викладав декілька місяців у Гарвардському університеті (США). У 1932 р. Шумпетер остаточно переїхав до США, де до кі­нця життя працював професором Гарвардського університету. Ви­кладав курси економічної теорії та історії, теорії економічних ко­ливань, порівняльного аналізу соціальних систем. Вчений був одним із засновників, а в 1937—1941 pp. — президентом Економі­чного товариства; у 1949 р. був обраний, першим із іноземців, пре­зидентом Американської економічної асоціації.

Серед численних робіт видатного вченого виділяються «Теорія економічного розвитку» (1912), «Економічні цикли» (1939), «Капі­талізм, соціалізм і демократія» (1942), «Історія економічного аналі­зу» (1954). Сам Шумпетер особливо виділяв «Теорію економічного розвитку». «Для вираження моїх ідей, — писав вчений, — вона має таке ж значення, як «Загальна теорія зайнятості, проценту й гро- шси» для ідей Кейнса».

Й. Шумпетер — всесвітньо відомий історик економічної теорії, яку розглядав як процес висхідного розвитку, аналітичного апарату та методів дослідження економічних явищ. Його блискучому перу належать праці «Історія теорій і методів (нарис політичної еконо­мії)» (1914), «Десять великих економістів. Від Маркса до Кейнса» (1951), «Історія економічного аналізу» (підготовлена до видання у 1954 р. дружиною Шумпетера Елізабет, викладачем економічних дисциплін у Гарвардському університеті, автором ряду самостій­них монографій, та видатним американським економістом російсь­кого походження В. В. Леонтьєвим).

Праця «Історія економічного аналізу» вміщує 1260 сторінок, включає теорію та історію економічної думки, починаючи від ста­родавніх греків і закінчуючи дослідженням стану економічної тео­рії у першій половині XX ст. Дослідження дає уявлення про історію цивілізації у цілому — економічне життя, культуру, науку, — на фоні якого вивчається історія розвитку економічної науки. «Це — велика і грандіозна книга, — писав видатний американський еко­номіст С. Кузнець, — велика тому, що була написана вченим вели­чезної ерудиції, широкого інтересу, блискучого натхнення й про­никливості, при всій дивності його суджень; грандіозна, тому що мета була настільки великою, що, незважаючи на зусилля всього життя, залишились широкі прогалини й поспішні латки» [3]. Й. Шумпетер — автор широко відомих теорій економічної динамі­ки; ефективної конкуренції; економічних циклів та ін.