2.3. Аналітична оцінка методів управління фінансовими ризиками

Враховуючи те, що для забезпечення ефективного функціонування підприємства потрібна правильна організація процесу управління, із метою визначення оптимальних механізмів управління фінансовими ризиками на підприємствах, необхідно дати загальну характеристику методам захисту від ризиків.

Різниця у складі інструментів управління, які відповідають цим двом групам, обумовлені різною природою керованих фінансових ризиків, принципово важливою обставиною при цьому являється швидкість зміни факторів фінансового ризику, а також складність управління.

• Пасивні:

1. Диверсифікація;

2. Лімітування;

3. Резервування (самострахування);

4. Страхування;

5. Інші методи внутрішньої нейтралізації;

• Активний - хеджування.

Як свідчить зарубіжна практика, застосування активного методу захисту від фінансових ризиків забезпечує більш високі результати в порівнянні з пасивними (активний метод управління ризиками буде детально розглянутий у параграфі 3.1.).

З урахуванням вищевикладених обставин необхідно в першу чергу деталізувати пасивні інструменти управління фінансовими ризиками, які, незважаючи на меншу ефективність в порівнянні з активним, використовуються й можуть успішно використовуватися надалі на підприємствах без істотних обмежень. Основним критерієм при реалізації системи управління фінансовими ризиками являється максимальна ефективність при досягненні високого рівня захищеності підприємства, тому першочерговою задачею управління являється обмеження ризику на припустимому рівні. Вона може бути вирішена шляхом реалізації одного пасивного методу, заснованого на разовому захисному прийомі, цілком або частково регулюючому деякий ризикостворюючий фактор (типовим прикладом може служити страхування) [179]. Однак разовий підхід часто не забезпечує досить ефективного захисту підприємства, у цьому зв'язку одним із рішень даного питання являється комплексне використання ряду захисних методів. Існування можливості комплексного використання пасивних методів управління фінансовими ризиками, обумовило необхідність проведення відповідного аналізу з метою виявлення тих основних методів, до яких можна застосувати подібний підхід.

Найбільш обґрунтованим і найменш капіталомістким методом зниження фінансового ризику автор вважає диверсифікацію. Цей метод дозволяє мінімізувати, насамперед, портфельні фінансові ризики і являє собою процес

розподілу вкладень між різними видами, не пов'язаними між собою.

Основними формами диверсифікації фінансових ризиків організацій монетарного сектора являються такі напрямки, як диверсифікація кредитного портфеля і портфеля цінних паперів.

1. Диверсифікацію кредитного портфеля автор пропонує розглянути на прикладі діяльності комерційних банків, тому що кредитна діяльність являється пріоритетною для цих фінансових інститутів. Диверсифікація кредитного портфеля складається в розподілі портфеля кредитів серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). На практиці розрізняють кілька видів диверсифікації - галузева, географічна і портфельна.

Галузева диверсифікація припускає розподіл кредитів між клієнтами, які функціонують у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має вибір галузей, який повинен ґрунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається у випадку вибору позичальників, які працюють в галузях із протилежними фазами коливань ділового циклу. За допомогою кореляційного аналізу визначаються ті галузі, в яких результати діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки, що допомагає стабілізувати доходи банку і істотно знизити ризик.

Г еографічна диверсифікація складається в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які знаходяться в різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Г еографічна диверсифікація, як метод зниження кредитного ризику, доступна лише великим банкам, які мають мережу філій і відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних, політичних і економічних умов, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого в процесі формування портфеля цінних паперів, що дозволяє знизити загальний ризик банку [150].

Зокрема, до областей з дуже високим рівнем банківського ризику належать недостатньо економічно розвинені області України — Тернопільська, Івано- Франківська, Миколаївська і Хмельницька. І навпаки, регіонами зі сприятливим банківським кліматом являються індустріально розвинені області — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська і, особливо, Київська.

Аналізуючи процеси територіальної диверсифікації кредитного портфеля банку, відмітимо, що в змістовному аспекті вони відображають дію двох факторів:

1) кількість регіонів чи філій у регіонах;

2) сприятливість регіонів для здійснення банківської діяльності.

Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними

категоріями позичальників - великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими і громадськими організаціями, домашніми господарствами. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча і мають вищий рівень прибутковості. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником являється велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але і прибутковість такого кредиту невелика.

Іноді банк дає кредит відомій у світі компанії під відсотки, які не приносять йому доходів, але проведення подібних операцій сприяє зростанню популярності і рейтингу банку. Невеликі провінційні банки не можуть широко застосовувати метод портфельної диверсифікованості, який призводить до підвищення ризикованості їх кредитних портфелів. Такі портфелі сформовані, насамперед, за рахунок надання кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, які характеризуються вищим рівнем прибутковості порівняно з середніми й великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик і прибутковість кредитного портфеля банку [150].

Важливим для комерційного банку являється підтримання оптимальної структури кредитного портфеля. Відповідно до методики НБУ кредитний портфель банку складається зі стандартних кредитів, кредитів під контролем, субстандартних, сумнівних і безнадійних. Досвід роботи багатьох банків свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель, в якому консолідована заборгованість за позичками розподілена так [23]:

- стандартні позички - 22%,

- під контролем - 38%,

- субстандартні - 30%,

- сумнівні - 5%,

- безнадійні - 5%.

2. Диверсифікація портфеля цінних паперів дозволяє знижувати рівень несистематичного ризику портфеля, не зменшуючи при цьому рівень його прибутковості і, у свою чергу, також поділяється на галузеву, регіональну і портфельну.

Портфель цінних паперів являється тим інструментом, за допомогою якого підприємство-інвестор забезпечує оптимальне для себе співвідношення прибутковості і ризику інвестицій. У зв'язку з тим, що всі цінні папери розрізняються за рівнем прибутковості і ризику, їх можливі поєднання в портфелі змінюють ці характеристики, а у випадку оптимального їх поєднання можна досягти значного зниження фінансових ризиків.

Зміна курсів цінних паперів на ринку відбувається не ізольовано один від одного, а охоплює весь ринок у цілому. Ризик портфеля багато в чому залежить від від взаємозв'язку між змінами курсів окремих цінних паперів. При сильній кореляції між окремими курсами ризик за рахунок вкладень у різні цінні папери не можна ні зменшити, ні збільшити. Якщо ж курси акцій абсолютно не пов'язані між собою, то в ідеалі, ризик можна було б виключити цілком. Диверсифікація ризику досягається за рахунок розподілу вкладень як між активними сегментами, так і всередині них. Для державних облігацій і казначейських зобов'язань мова йде про диверсифікацію між цінними паперами різних серій, для корпоративних цінних паперів - між акціями різних емітентів різних галузей і регіонів. Наприклад, падіння цін на нафту на світовому ринку може призвести до одночасного падіння цін акцій усіх нафтопереробних підприємств, і те, що вкладення будуть розподілені між різними підприємствами цієї галузі, не захистить від можливого фінансового ризику. Те ж саме відноситься до підприємств одного регіону: одночасне зниження цін акцій може відбутися внаслідок політичної нестабільності в регіоні, страйків.

Наприклад, донедавна українські банки, виходячи із зарубіжного досвіду, формували інвестиційний портфель приблизно в наступному співвідношенні: в загальній сумі цінних паперів близько 70% - державні цінні папери, близько 25% - муніципальні цінні папери і близько 5% - інші папери. Таким чином, запас ліквідних активів складає приблизно 1/3 портфеля, а інвестиції з метою одержання прибутку - 2/3. Як правило, така структура портфеля характерна для великого банку, дрібні ж банки у своєму портфелі мають 90% державних і муніципальних цінних паперів. Зараз прийнято вважати, що оптимальна величина диверсифікованого портфеля - від 8 до 20 різних видів цінних паперів.

У ході аналізу виявлено, що для підприємств реального сектора економіки диверсифікація складається, в першу чергу, у розподілі валютного і депозитного портфелів, а також у частковій передачі фінансових ризиків по окремих операціях партнерам, які володіють більш ефективними засобами внутрішнього захисту від фінансових ризиків.

Таким чином, найбільш широко можуть бути використані наступні напрямки розподілу фінансових ризиків:

1. Якщо підприємство займається зовнішньоекономічною діяльністю, диверсифікація його валютного портфеля може передбачати проведення розрахунків по зовнішньоекономічних операціях у декількох видах валют. У процесі цього напрямку диверсифікація забезпечує зниження фінансових втрат по валютному ризику підприємства;

2. Диверсифікація депозитного портфеля передбачає розміщення великих сум тимчасово вільних коштів на збереження в декількох банках, тому що умови розміщення грошових активів при цьому істотно не змінюються, цей напрямок диверсифікації забезпечує зниження рівня відсоткового ризику депозитного портфеля без зміни рівня його прибутковості;

3. Передача фінансових ризиків може здійснюватися:

а) між учасниками інвестиційного проекту: у процесі такого розподілу підприємство може здійснити передачу підрядчикам фінансових ризиків, пов'язаних із невиконанням календарного плану будівельно-монтажних робіт, низькою якістю цих робіт, розкраданням переданих їм будівельних матеріалів. Для підприємства, яке здійснює передачу таких ризиків, їхня нейтралізація полягає в переробці робіт за рахунок підрядчика, виплати їм сум неустойок і штрафів, і в інших формах відшкодування понесених втрат;

б) між підприємством і постачальниками сировини, матеріалів: такий розподіл складається у передачі ризиків, пов'язаних із втратою або псуванням активів у процесі їхнього транспортування і здійснення вантажно-розвантажних робіт. Форми такого розподілу ризиків регулюються відповідними міжнародними правилами;

в) між учасниками лізингової, факторингової чи форфейтингової операції. Так, при оперативному лізингу підприємство передає орендодавцеві ризик морального застаріння активу, ризик втрати технічної продуктивності і ряд інших видів ризиків, що передбачається контрактом. Об'єктом диверсифікації при факторингу (форфейтингу) являється, насамперед, кредитний ризик підприємства, який передається відповідному фінансовому інститутові - комерційному банкові чи факторинговій компанії. Ця форма диверсифікації ризику досить дорога для підприємства, однак дозволяє істотно нейтралізувати негативні фінансові наслідки кредитного ризику.

Таким чином, диверсифікація характеризується системою, яка складається з багатьох джерел ризику, за рахунок цього підприємство несучи збитки по одному виду вкладень, отримує прибуток за рахунок іншого виду, що підвищує стійкість підприємства до змін у зовнішньому середовищі. Автор вважає, що диверсифікація може найбільш ефективно використовуватися в комплексі з такими методами, як лімітування, страхування, резервування.

Лімітування знижує ступінь фінансових ризиків за рахунок встановлення припустимого рівня певних сум витрат, вкладень, продажів, тобто за фінансовими операціями, які проводяться у зонах критичного і катастрофічного ризиків.

В банківській діяльності лімітування застосовується як метод управління кредитним ризиком і складається у встановленні максимально припустимих розмірів наданих позик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам вдається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь- якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель і забезпечити стабільні доходи. Ліміти можуть встановлюватися по видах кредитів, категоріях позичальників або групах взаємозалежних позичальників, по кредитах в окремій галузі, географічні території, по найбільш ризикованих напрямках кредитування, таких, як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті, тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик комерційного банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій.

Ліміти виражаються як в абсолютних розмірах (сума кредиту в грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміт кредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний сукупний розмір коштів або як відношення суми кредитів у галузі до величини кредитного портфеля.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери і фактори ризику. Для різних банків, окремих регіонів і країн ключові сфери ризику будуть відрізнятися. З огляду на виявлені особливості, керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля. Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується в практиці, як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку може визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою і з урахуванням конкретної ситуації. Типовим прикладом лімітування на рівні комерційного банку може служити кредитна лінія, яка являється зобов’язанням банка перед позичальником надавати йому протягом певного терміну позички в межах узгодженої суми.

Лімітування на рівні банківської системи являє собою нормативи кредитного ризику, які встановлює Національний банк і які являються складовою економічних нормативів регулювання банківської діяльності. Органи банківського нагляду в багатьох країнах, і зокрема, в Україні, лімітуванням регулюють і контролюють діяльність комерційних банків. Прикладом може служити норматив НБУ «Максимальний розмір ризику на один позичальника» (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків .

Лімітування на підприємствах реального сектора економіки реалізується через систему внутрішніх фінансових нормативів і може включати:

1) . Максимальний розмір позичкових коштів, які можуть використовуватися в господарській діяльності. Цей ліміт встановлюється роздільно для операційної ті інвестиційної діяльності підприємства, а в ряді випадків - і для окремих фінансових операцій (фінансування реального інвестиційного проекту, фінансування формування оборотних активів).

2) . Мінімальний розмір активів у високоліквідній формі. Цей ліміт забезпечує формування так званої «ліквідної подушки», яка характеризує розмір резервування високоліквідних активів із метою майбутнього погашення невідкладних фінансових зобов'язань підприємства. У якості «ліквідної подушки», у першу чергу, виступають короткострокові фінансові вкладення підприємства, а також короткострокові форми його дебіторської заборгованості.

3) . Максимальний розмір товарного (комерційного) або споживчого кредиту, наданого одному покупцеві. Розмір кредитного ліміту, спрямований на зниження концентрації кредитного ризику, встановлюється при формуванні політики надання товарного кредиту покупцям продукції.

4) . Максимальний розмір депозитного внеску, який може розміщатися в одному банку.

5) . Максимальний розмір вкладення коштів у цінні папери одного емітента. Ця форма лімітування спрямована на зниження концентрації несистематичного (специфічного) фінансового ризику при формуванні портфеля цінних паперів. Для ряду інституціональних інвесторів цей ліміт встановлюється у процесі державного регулювання їх, діяльності в системі обов'язкових нормативів.

6) . Максимальний період відволікання коштів у дебіторську заборгованість. За рахунок цього фінансового нормативу забезпечується лімітування ризику неплатоспроможності, інфляційного ризику, а також кредитного ризику.

Лімітування концентрації фінансових ризиків являється одним із найбільш розповсюджених внутрішніх механізмів управління фінансовими ризиками, який реалізує фінансову ідеологію підприємства в частині прийняття цих ризиків і не потребує великих витрат [189].

Резервування (самострахування) являється обов'язковим прийомом для підприємств, комерційних банків і вимагає створення на підприємстві власних страхових резервів на покриття можливих непередбачених витрат або збитків, або завчасне створення складських запасів сировини в обсязі, необхідному для покриття відповідної потреби підприємства на досить тривалий період. Такий підхід, безсумнівно, забезпечує досягнення поставленої мети по зниженню фінансових ризиків, тому що підприємство протягом усього часу має джерело покриття додаткових витрат. Разом із тим, резервування приводить до відволікання значних коштів, що істотно збільшує навантаження на фінансові потоки підприємства.

Найчастіше резервування розглядається як разова дія, покликана зм'якшити наслідки можливої несприятливої події протягом усього строку функціонування підприємства. Слід зазначити, що резервування коштів особливо важливо для забезпечення стабільного функціонування комерційних банків, тому що їхня стабільна діяльність і надійність впливає на становище економіки країни і довіру населення до уряду.

Комерційні банки зобов'язані формувати резерви для відшкодування можливих збитків по позиках і на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами, відповідно до затверджених НБУ положень. Наприклад, відповідно до "Положення про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих витрат по позиках комерційних банків" резерв регулюється щокварталу, в залежності від обсягів фактичної заборгованості і класифікаційної групи, до якої віднесена конкретна позика. Класифікаційна група визначається по оцінці фінансового стану позичальника і перспективам його розвитку. Це дає можливість віднести його до однієї з наступних категорій:

- клас "А" - фінансова діяльність дуже гарна і дає можливість погашати основну суму боргу та відсотки у встановлений термін;

- клас "Б" - фінансова діяльність гарна або дуже гарна, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні протягом тривалого часу;

- клас "В" - фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

- клас "Г" - фінансова діяльність погана, і спостерігається чітка циклічність протягом коротких періодів часу;

- клас "Д" - фінансова діяльність свідчить про збитки, і очевидно, що ні основна сума позики, ні відсотки по ній не можуть бути сплачені.

Погашення позичальником кредитної заборгованості по основному боргу і по відсотках оцінюється як:

• "гарне", якщо заборгованість за позикою і відсотками оплачується у встановлений термін, а також якщо кредит пролонгований один раз терміном не більше чим на 30 днів;

• "слабке", якщо прострочена заборгованість за позикою і відсотками складає не більше чим 90 днів, а також по заборгованості з загальним терміном пролонгації від 30 до 90 днів;

• "недостатнє", якщо прострочена заборгованість по позиці і відсоткам складає понад 90 днів, а також по заборгованості по позиці з загальним терміном пролонгації більше чим 90 днів.

Стан оцінки кредитного портфеля банку представлений у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Стан оцінки кредитного портфеля комерційного банку

На підставі класифікації позик банк створює резерв по кожній групі позик у таких розмірах:

- стандартні - 2 %;

- під контролем - 5 %;

- субстандартні - 20 %;

- сумнівні - 50 %;

- безнадійні - 100 %.

При визначенні об'єму резерву сума заборгованості по групах позик зменшується на вартість гарантій і застави:

- гарантії уряду України;

- гарантії банків, зареєстрованих у країнах, віднесених НБУ до категорії "А";

- грошові внески і депозити позичальника, які розміщені в банку, який надає позики;

- на вартість майна, оформленого під заставу, і майнових прав позичальника, оцінених по ринковій вартості з урахуванням практичної складності реалізації заставленого майна [52].

Необхідно відзначити, що метод резервування коштів комерційними банками тісно пов’язаний з кредитними рейтингами, які також можна розглядати як засіб захисту від кредитного ризику. Зміст кредитного рейтингу полягає в оцінці кредитоспроможності позичальника з метою з'ясування ймовірності невиконання різного роду фінансових зобов'язань, а предметом аналізу являється ймовірність неплатежу по фінансових зобов'язаннях, при цьому під неплатежем розуміється не тільки відмовлення, а і несвоєчасний платіж, або платіж не в повному обсязі.

Кредитний рейтинг відображає класифікацію дебіторів, контрагентів, емітентів цінних паперів або операцій з погляду їхньої надійності і залежить від попередньої історії погашення позичальником кредитів, отриманих у минулому, нинішнього фінансового становища позичальника, його фінансових зобов'язань перед іншими кредиторами. На основі обробки статистичних показників, проводиться розрахунок кредитного ризику за обраною технологією, в результаті визначається ймовірність відстрочки або невиплати позичальником відсотків або всієї суми зобов'язань. Отримані результати піддаються оцінці фахівців, які визначають категорію позичальника в рейтинговій шкалі.

При оцінці кредитного ризику за допомогою кредитного рейтингу найважливішим моментом являється матриця переходів, яка відбиває ймовірність переходу позичальника протягом певного періоду часу в більш високу чи більш низьку категорію рейтингу. Ймовірність такого переходу розраховується як відношення кількості позичальників, що змінили свій рейтинг до загальної кількості позичальників.

Причому даний опис справедливий як для внутрішнього аналізу комерційного банку або фінансової компанії, так і для великих рейтингових агентств.

Повертаючись до резервування коштів підприємствами реального сектора економіки, варто виділити наступні напрямки резервування коштів [189]:

• формування резервного (страхового) фонду підприємства, який створюється відповідно до вимог законодавства і статуту підприємства. На його формування направляється не менш 5% суми прибутку, отриманого підприємством у звітному періоді;

• формування цільових резервних фондів: прикладом такого формування можуть служити: фонд страхування цінового ризику (на період тимчасового погіршення кон'юнктури ринку); фонд уцінки товарів на підприємствах торгівлі; фонд погашення безнадійної дебіторської заборгованості по кредитних операціях підприємства, тощо. Перелік таких фондів, джерела їхнього формування і розміри відрахувань визначаються статутом підприємства та іншими внутрішніми документами і нормативами;

• формування системи страхових запасів матеріальних і фінансових ресурсів по окремих елементах оборотних активів підприємства. Такі страхові запаси створюються по грошових активах, сировині, матеріалах, готовій продукції. Розмір потреби у страхових запасах по окремих елементах встановлюється у процесі їхнього нормування;

• нерозподілений залишок прибутку, отриманий у звітному періоді. До його розподілу він може розглядатися як резерв фінансових ресурсів, які направляються в необхідному випадку на ліквідацію негативних наслідків певних фінансових ризиків.

Використовуючи цей механізм нейтралізації фінансових ризиків, треба враховувати, що резервування хоча і дозволяє оперативно відшкодувати понесені підприємством фінансові втрати, однак «заморожує» використання відчутної суми коштів. У результаті цього знижується ефективність використання власного капіталу підприємства, посилюється його залежність від зовнішніх джерел фінансування.

Одним із важливих і найпоширенішим методом зниження фінансових ризиків, який найбільш ефективно може використовуватися в комплексі з іншими методами, являється страхування - передача певних фінансових ризиків страховій компанії, причому передачу може здійснювати як підприємство, так і сама страхування компанія (перестрахування).

Як правило, найбільш розповсюджені види страхування в середовищі бізнесу - страхування майна фірми, страхування відповідальності керівників і співробітників, страхування робітників компанії від нещасного випадку на виробництві і різноманітне страхування кредитних ризиків. Але якщо майнове страхування чи страхування відповідальності - добре відомі на українському ринку продукти, то в даний час нові для України програми страхування фінансових ризиків підприємств, які детально були розглянуті в параграфі 2.1., поки мало поширені і лише віддалено нагадують існуючі зарубіжні аналоги. Проте, на думку багатьох аналітиків, страхування на розвитих ринках вважається поширеним видом захисту від фінансових ризиків, незважаючи на те, що на ринку існують і альтернативи. У першу чергу, це відноситься до комерційних кредитів і захисту від кредитного ризику за допомогою безвідкличного акредитива, факторингу або авансового платежу. Але, говорячи про альтернативні фінансовому страхуванню схеми, зазначимо, що ці схеми, в основному, характерні для нестабільних, менш розвинених ринків (типовим прикладом може являтися те, що на українському ринку донедавна процвітав авансовий тип оплати).

В Україні страхування фінансових ризиків знаходиться лише на початковому шляху розвитку, хоча багато національних компаній уже давно практикують схеми цього виду страхування. Але, як правило, це відноситься лише до компаній, які здійснюють різні торговельні угоди, наприклад, операції, пов'язані з експортно - імпортними постачаннями, причому найчастіше страхувальниками в цих випадках являються не самі українські компанії, а їхні зарубіжні партнери.

До числа інших методів внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків, які можливо ефективно використовувати в комплексі з розглянутими раніше методами, можна віднести наступні:

1. Завчасна закупівля сировини і матеріалів без використання похідних фінансових інструментів. Якщо аналітичні прогнози свідчать про початок стійкого підвищення тренда ціни аналізованого товару, керівництво повинно негайно прийняти рішення про закупівлю. Якщо вчасно й ефективно буде вирішене питання про джерела коштів на закупівлю, підприємство одержить ефект економії. Однак ухвалення рішення про закупівлю без проведення попереднього аналізу може призвести до вкрай негативних наслідків. Аналогічний підхід можна застосовувати і при ухваленні рішення про індексації цін на товари (послуги) підприємства.

2. Одержання підприємством від контрагентів додаткових гарантій у формі поручительств, гарантійних листів третіх осіб, пов'язаних із нейтралізацією негативних фінансових наслідків при виникненні ризикової події по високоризиковим фінансовим операціям.

3. Мінімізація переліку можливих форс-мажорних обставин у договорах із контрагентами. Сучасна господарська ситуація характеризується розширенням переліку обставин (проти загальноприйнятих міжнародних комерційних і фінансових правил), а це дає можливість партнерам підприємства уникати в ряді випадків фінансової відповідальності за невиконання своїх контрактних зобов'язань.

4. Одержання від контрагента по фінансовій операції додаткового рівня премії за ризик. Якщо рівень фінансових ризиків по намічуваній до здійснення операції перевищує розрахунковий рівень доходу по ній, підприємству необхідно забезпечити можливість одержання додаткового доходу по ній або відмовитися взагалі від її проведення.

5. Забезпечення компенсації можливих фінансових втрат за рахунок застосування системи штрафних санкцій. Це міра передбачає розрахунок і включення в умови договорів із контрагентами необхідних розмірів штрафів, неустойок і інших форм штрафних фінансових санкцій у випадках порушення ними своїх зобов'язань (несвоєчасних платежів за продукцію, невиплати відсотків).

Принципова відмінність застосування пасивних методів управління фінансовими ризиками від активного полягає в тому, що вони в більшості випадків являють собою реагування на події або явища, які вже відбулися. Пасивні механізми захисту від ризиків по своїй природі не являються досить гнучкими, тому при сучасній динамічній зміні умов функціонування підприємств, вони не можуть вважатися досить ефективними, хоча їх використання, насамперед у комплексі, необхідно.

Таким чином, методи управління фінансовими ризиками підприємств, які автор назвав умовно пасивними, при використанні в комплексі зможуть у значній мірі зменшити ризик фінансових втрат підприємства внаслідок прямого впливу на його діяльність негативних факторів. Разом з тим, зарубіжний досвід свідчить про те, що найбільш висока ефективність зниження фінансових ризиків досягається при використанні нового для України методу управління - хеджування.