Базова теорія економічної політики

Вважають, що нормативну теорію економічної політики першим компле­ксно розвинув на початку 1950-х рр. голландський вчений Ян Тінберген, ко­трий став першим лауреатом Нобелівської премії з економіки (1969 р.).

Концепція Я. Тінбергена стала базовою теорією для більшості дослідників економічної політики. Вчений вважав, що формування оптимальної політи­ки включає три етапи. Спочатку уряд повинен вибрати кінцеву мету своєї полі­тики. Як правило, це максимізація суспільного добробуту. Використовуючи функцію суспільного добробуту, уряд визначає показники, яких має досягнути. На другому етапі уряд повинен визначитись, якими інструментами він має мо­жливість впливати на ситуацію. На третьому етапі потрібно створити модель економіки, яка б пов’язувала цільові показники та інструменти їх досягнення, вибрати оптимальні масштаби втручання в економічні процеси.

Максимізація суспільного добробуту повинна реалізуватись через конкре­тні показники. Найважливіші з них - повна зайнятість та нульова інфляція. З приводу уточнення значення цих показників і ведеться основна дискусія. Нез’ясованим залишається питання, що потрібно розуміти під „повною за­йнятістю”, якого значення може досягати при повній зайнятості рівень без­робіття - 4%, 6% чи 9%?

Суперечка виникає також відносно того, чи є нульова інфляція оптималь­ною. Адже М. Фрідмен вважає, що оптимальним є від’ємний темп інфляції. Інші вчені допускають, що оптимальним може бути і додатний темп інфляції - у невеликих масштабах він дозволить використати інфляційний податок. Суперечливі пропозиції існують також відносно розподілу доходів, співвід­ношення державного та приватного секторів економіки, балансування рахун­ку поточних операцій.

Відомі два види політичних інструментів, за допомогою яких можна дося­гти визначених цілей - монетарна і фіскальна політика. Але конкретний ви­бір інструментів залежить від наявного економічного середовища.

Коли вже вибрані цільові показники і набір інструментів для їх реалізації, то потрібно визначити оптимальний рівень цих показників і втрати суспільс­тва при відхиленні від оптимуму. Економіка відхиляється внаслідок дії екзо­генних шоків - змін у смаках споживачів, змін в умовах торгівлі, зміни світо­вої ставки проценту, тощо. Необхідно знайти таке співвідношення інструме­нтів, щоб повернути економіку до оптимального стану. Для цього треба ви­значити взаємозв’язки між цільовими показниками та інструментами, що до­сягається за допомогою моделювання.

На основі принципів лінійного програмування Я. Тінберген встановив за­кономірність взаємозв’язку кількості цілей макроекономічної політики і на­явних інструментів їх досягнення. Його висновки відомі як правило Тінбер- гена: для досягнення певного числа економічних цілей необхідно використо­вувати таку саму або більшу кількість інструментів макроекономічної полі­тики.

Ці висновки пояснює запропонована Я. Тінбергеном проста лінійна мо­дель, в якій застосовуються лише два цільових показники і два інструменти. У цьому найпростішому випадку цільові показники є лінійними функціями інструментів. На кожну ціль впливають одночасно обидва інструменти. Полі­тика досягає обох цілей, коли інструменти лінійно незалежні один від одного. Коли економіка функціонує на бажаному рівні, то вона досягає точки опти­муму - точки максимізації суспільного добробуту.

Наприклад, нехай цільовими показниками будуть обсяг випуску та рівень інфляції. У точці оптимуму обсяг випуск повинен відповідати потенційному (Y = Yf ), а рівень інфляції - дорівнювати нулю (P = 0). Двома використо­вуваними інструментами є грошове пропонування (M) - інструмент моне­тарної політики та державні видатки (G) як інструмент фіскальної політики. Економіку можна описати двома простими рівняннями:

Y = a₁G + a₂M; (22.1)

P = b₁G + b₂M. (22.2)

Коефіцієнти a₁,a₂,b₁,b₂ вимірюють кількісний ефект впливу G та M на Y і P. Значення цих коефіцієнтів можна отримати за допомогою макро- економічної моделі типу ISLM для закритої та відкритої економіки.

Якщо економіка відхиляється від заданих оптимальних параметрів, то можна обчислити, якими повинні бути відхилення G та M від базового рі­вня, необхідні для того, щоб повернути економіку в точку оптимуму. З вра­хуванням відхилень інструментів - ΔG і ΔM - рівняння (22.1) і (22.2) можна переписати у вигляді:

ΔY = a₁ΔG + α₂ ΔM; (22.3)

ΔP = b₁ΔG + b₂ ΔM. (22.4)

Припустимо, що економіка досягла потенційного рівня виробництва, але існує інфляція у 2% на рік. Це означає, що ΔY = 0, а ΔP = —2. Підставив­ши ці значення у рівняння (22.3), (22.4), отримаємо:

0 = a₁ΔG + a₂ ΔM;

— 2 = b₁ΔG + b₂ ΔM.

Обчисливши цю систему рівнянь, одержимо вирази для ΔG і ΔM :

Таким чином, можна досягти стабілізації цін без зміни випуску. Це мож­ливо, коли фіскальна і монетарна політика дають лінійно незалежний вплив на випуск і ціни, тобто, колине дорівнюєАле якщо вони бли­

зькі або співпадають, то таке рішення нереалістичне.

джували висновки моделі Тінбергена: ефекти впливу монетарної і фіскальної політик лінійно незалежні, обидві політики впливають і на випуск, і на ін-

¹ Сакс Д., Ларрен Ф. Макроэкономика. Глобальный подход. - М.: Дело, 1999. - с. 646.

фляцію, але оскільки значення співвідношення коефіцієнтів змінної ΔM (b₂ / a₂ = 0,46) перевищують значення коефіцієнтів змінної ΔG (b₁ / α₁ = 0,11), монетарна політика чинить більший вплив на інфляцію, ніж фіскальна. У практичному плані це означало, що, наприклад, можна поєднати стримувальну монетарну і стимулювальну фіскальну політику в антиінфля- ційних цілях. Тоді випуск буде підтримуватись на незмінному рівні, обмін­ний курс знизиться до рівня, достатнього для зниження інфляції на бажану величину.

Але виникає проблема витрат, які можуть супроводжувати досягнення бажаних цілей. Політика, розроблена на основі підходу Я. Тінбергена, може в певних ситуаціях вимагати збільшення бюджетного дефіциту до надзвичайно великих розмірів, що практично неприпустимо. Крім того, органи влади по­винні координувати свої дії, якщо політику розробляють різні інституції.

На практиці різні інструменти можуть перебувати під контролем різних урядових органів. Наприклад, монетарна політика може реалізовуватись центральним банком, а фіскальна - виконавчою і законодавчою владою, і ці інституції можуть не координувати своїх дій з різних політичних чи інших причин. Розробка політики у такому випадку ведеться децентралізовано, і модель Тінбергена не підходить.

Фундаментальний принцип розробки економічної політики Я. Тінбергена був розвинений Р. Манделлом та М. Флемінгом у застосуванні по-перше, до некоординованої політики, по-друге - до політики забезпечення одночас­ного досягнення внутрішньої і зовнішньої рівноваги економічної системи. Запропонований ними підхід, відомий під назвою ефективної ринкової кла­сифікації, передбачає, що кожен інструмент економічної політики повинен бути максимально задіяний для вирішення тих завдань макроекономічного регулювання, де його застосування найбільш ефективне. Тобто кожен з ці­льових показників повинен бути прикріплений до того інструменту, який найбільше впливає на нього. Наприклад, на інфляцію монетарна політика впливає сильніше, ніж фіскальна. У свою чергу фіскальна політика краще ре­гулює коливання обсягів виробництва. Тому органи, які формують монетарну політику, повинні відповідати за контроль над інфляцією, а органи, які забез­печують реалізацію фіскальної політики, повинні контролювати обсяги випу­ску. Коли цілі правильно прив’язані до інструментів, можна досягти оптима­льного результату від реалізації пакету рішень, прийнятих децентралізовано.

Цей підхід може бути проілюстрований за допомогою діаграми Мандел- ла-Флемінга для відкритої економіки, в якій з метою спрощення приймається режим фіксованого обмінного курсу. Метою економічної політики у такій економіці є досягнення внутрішньої і зовнішньої рівноваги, тобто одночасної рівноваги товарного і грошового ринків за повної зайнятості без інфляції та рівноваги платіжного балансу. Головне призначення даної моделі - визначи­ти ступінь впливу фіскальної і монетарної політики на внутрішню і зовнішню рівновагу.

На осях діаграми (рис. 22.1) задані засоби досягнення мети: по горизонта­лі - рівень державних видатків (G) - інструмент фіскальної політики, по ве­ртикалі - ставка проценту (r) - інструмент монетарної політики. Представ­лені на діаграмі криві є кривими внутрішнього (YY) і зовнішнього (BB) балансу. Крива YY відповідає всім сполученням фіскальної і монетарної по­літики, які забезпечують внутрішню рівновагу системи, крива BB показує всі сполучення двох видів політики, які гарантують збалансованість платіж­ного балансу (ВР = 0). Оптимізація стану економічної системи досягається у точці перетину кривих YY та BB, точка Е є єдиним станом, який забез­печує і внутрішню, і зовнішню рівновагу системи.

Крива YY є висхідною, її позитивний нахил відображає той факт, що будь-яке відхилення від стану внутрішньої рівноваги, наприклад, за рахунок збільшення державних видатків, буде супроводжуватись збільшенням сукуп­ного попиту, перевищенням рівноважним випуском потенційного і інфляцій­ним тиском на економіку (рух між точками E → A ). Усунення розбалансу- вання вимагатиме підвищення процентної ставки, яка поверне випуск до природного рівня (рух між точками A → C). Набір сполучень r і G, які підтримують внутрішню рівновагу, і визначають траєкторію кривої YY. Всі точки, розташовані нижче кривої YY, відповідають станам надлишкового сукупного попиту та інфляції (Р) внаслідок або більших державних видат­ків (фіскальної експансії) або нижчої ставки проценту (монетарної експансії). Всі точки, розташовані вище кривої YY, відповідають станам недостатності сукупного попиту та безробіття (U) внаслідок скорочення державних вида­тків або підвищення ставки проценту.

Крива BB завжди є більш похилою, ніж YY, оскільки зміна процентної ставки чинить більший вплив на зовнішній (через інвестиційну та експортну складові), ніж на внутрішній (лише через інвестиційну складову) баланс, а нахил самої кривої BB визначається ступенем мобільності капіталу. Чим бі­льшою є мобільність капіталу, тим більш похилою буде BB. Точки, розта­шовані нижче кривої BB, відповідають дефіциту платіжного балансу (BP < 0), котрий виникає або через від’ємність чистого експорту, що витіс­няється збільшенням державних видатків, або через дефіцит рахунку руху капіталу, пов’язаний зі зниженням внутрішньої ставки проценту. Точки, роз-

Рис. 22.1. Діаграма Манделла-Флемінга: вибір економічної політики

ташовані вище кривої BB, відповідають активному сальдо платіжного бала­нсу (BP > 0). Коли економіка під тиском фіскальної експансії і монетарної рестрикції зрушується від точки Е до точки C, торговельний баланс не змі­нюється, оскільки випуск дорівнює потенційному, але вища процентна ставка викличе приплив капіталу, утвориться активне сальдо платіжного балансу.

Криві YY і BB розбивають графік на чотири сектори, які відповідають певним станам внутрі­шньої і зовнішньої рівно­ваги: у секторі І маємо дефіцит платіжного бала­нсу та інфляцію (BP < 0, P), у секторі ІІ дефіцит платіжного бала­нсу сполучається з безро­біттям (BP < 0, U), сек­тор ІІІ відповідає сполу­ченню активного сальдо платіжного балансу з не­повною зайнятістю (BP > 0, U), у секторі IV маємо сполучення ак­тиву платіжного балансу та інфляції (BP > 0, P).

Припустимо, що еко­

номіка відхилилася від рівноваги і перебуває у точці А (сектор І). Для відно­влення рівноваги у точці Е достатньо застосувати лише стримувальну фіс-

необхідні сполучення інструментів фіскальної і монетарної політики для по­вернення економіки з точок відхилень від рівноваги і в інших секторах.

Представлена на рис. 22.1 модель також виявляє відносні переваги моне­тарної політики у регулювання зовнішньої рівноваги, а фіскальної - у віднов­ленні внутрішньої рівноваги. Наприклад, за однакової зміни державних вида­тків (E → A) переміщення внутрішньої рівноваги у точку C потребує значного підвищення ставки проценту (A → C), у той час як для перемі­щення зовнішньої рівноваги у точку D потрібне незначне її підвищення (A → D). Отже, незначні зміни у монетарній політиці швидко відновлюють рівновагу платіжного балансу, тоді як для відновлення внутрішньої рівноваги потрібні значні зміни у монетарній політиці. За однакової зміни процентної ставки (E → N) відновлення внутрішньої рівноваги (переміщення між точками N → L) вимагає незначного збільшення державних видатків, тоді як відновлення зовнішньої рівноваги (переміщення між точками N → M) потребує значного їх збільшення.

Діаграма Манделла-Флемінга дозволяє проілюструвати ще один важли­вий аспект проблеми вибору економічної політики - ефективність розподілу повноважень між органами, які її здійснюють. Умовно припускаємо, що за реалізацію фіскальної політики відповідає уряд, за реалізацію монетарної - центральний банк країни. Оскільки, як було з'ясовано, монетарна політика має перевагу у відновленні рівноваги платіжного балансу, то саме централь­ний банк повинен змінювати ставку проценту, виступаючи відповідальним за зовнішню рівновагу. Уряд несе відповідальність за внутрішню рівновагу, на яку впливає шляхом зміни державних видатків.

Припустимо, що стан економіки відповідає точці F (сектор І), де дефіцит платіжного балансу сполучається з інфляцією (рис. 22.2). Кожен з відповіда­льних органів починає діяти згідно з ситуацією. Центральний банк підвищує ставку проценту для досягнення зовнішньої рівноваги (F → A). Цей захід одночасно має антиінфляційний вплив, проте не здатний зовсім подолати ін­фляцію, тобто вивести економіку із секторів І, IV. Уряд протидіє інфляції зменшенням державних видатків (A → C), що призводить до розбалансу- вання платіжного балансу: у секторі IV він тепер має активне сальдо. На ак­тивне сальдо платіжного балансу центральний банк реагує зниженням проце­нтної ставки (С → D). Зниження процентної ставки підвищує темп інфля­ції, на що уряд реагує подальшим скороченням державних видатків (D → H). Очевидно, що аналогічні подальші дії уряду і центрального бан­ку спрямують економіку до досягнення внутрішньої і зовнішньої рівноваги у

точці Е.

Рис. 22.2. Наслідки розподілу повноважень у діаграмі Манделла-Флемінга

Тепер подиви­мось, як розвива­лися б події, якби уряд і центральний банк помінялися повноваженнями. Коли б централь­ний банк відпові­дав за внутрішню рівновагу, то у си­туації інфляції він застосував би стримувальну мо­нетарну політику, що призвело б до руху економіки F → L. Зниження рівня інфляції су­проводжувалось би появою активного сальдо платіжного балансу. Уряд, згідно зі своїми новими повноваженнями, повинен був би відновити зовнішню рівновагу, що можли­во лише за умови збільшення державних видатків. Економіка зрушилася б з точки L у точку M з вищим темпом інфляції. Подальші спроби досягнення внутрішньої і зовнішньої рівноваги скеровували б економіку все далі від точ­ки рівноваги Е, ще більше розбалансовуючи платіжний баланс і підвищую­чи рівень інфляції.

Аналіз моделі дозволяє зробити наступні висновки:

■ лише розподіл повноважень згідно з принципом ефективної ринкової класифікації, коли певний інструмент економічної політики прив'язаний до того органу, який має найбільший вплив на вирішення відповідних завдань, дозволяє оптимізувати стан економічної системи;

■ у відкритій економіці за режиму фіксованого обмінного курсу моне­тарна політика має перевагу щодо регулювання платіжного балансу і віднов­лення зовнішньої рівноваги, фіскальна - щодо регулювання внутрішньої рів­новаги;

■ прив'язка інструментів до цілей відповідає правилу Тінбергена: дві незалежні цілі - два незалежних інструменти.

За допомогою діаграми Манделла-Флемінга ми аналізували ефективність економічної політики за фіксованого обмінного курсу. Ефективний розподіл повноважень у режимі плаваючого валютного курсу був би протилежним. Центральний банк, який тепер не зобов’язаний підтримувати обмінний курс, повинен був би зосередитись на вирішенні проблем внутрішньої рівноваги, рівновага платіжного балансу в умовах гнучкого курсу забезпечується авто­матично. Уряд інструментами фіскальної політики теоретично повинен був би забезпечувати зовнішню рівновагу, проте практично його вплив є склад­ним і стосується підтримки як внутрішньої, так і зовнішньої рівноваги, а ре­зультати суттєво залежать від ступеня мобільності капіталу.

Прикладом практичного втілення базових принципів економічної політи­ки можуть слугувати вимоги Міжнародного валютного фонду до країн, яким він надає позики. Стандартний набір вимог - скорочення дефіциту державно­го бюджету як антиінфляційний захід, зниження реального обмінного курсу для ліквідації дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, жорстка мо­нетарна політика для запобігання стрімкому скороченню валютних резервів центрального банку - відповідає правилу Тінбергена: три цілі - три інстру­менти.

У реальній дійсності можуть виникати ситуації, коли цільових показників більше, ніж інструментів. Наприклад, потрібно вплинути на випуск і інфля­цію, коли фіскальна політика не може бути застосована, а активним інстру­ментом залишається лише монетарна політика. У такому випадку навіть тео­ретична модель не виявляє можливості одночасного досягнення обох цілей.

Якщо ΔG = 0, то рівняння відхилення змінних від базового рівня (22.3), (22.4) набувають вигляду:

Рівняння (22.8) можна умовно назвати рівнянням політичного обмеження, тобто обмеження у досягненні цілей економічної політики. Воно показує, що рівень інфляції і обсяг випуску можуть змінюватись лише односпрямовано. Графічно політичне обмеження представлене прямою ВВ (рис. 22.3), котра пов’язує дві цілі.

У ситуації, коли інструментів менше, ніж цілей, уряд змушений йти на політичний компроміс - вибирати між різними цільовими показниками. Ви­східна траєкторія лінії ВВ показує, що зниження інфляції може відбутися лише за рахунок скорочення випуску, і навпаки, будь-яке зміщення у бік під­вищення випуску буде супроводжуватись підвищенням рівня інфляції.

У даному випадку потрібно визначити втрати, які понесе суспільство в ре-

зультаті відхилення цільових показників від їх оптимальних значень. Функ­ція суспільних втрат схожа на функцію корисності, але є її протилежністю - вона мінімізує втрати суспільства. Для функції втрат, як і для функції ко­рисності, можна знайти криві байдужості. Припустимо, що втрати суспільст­ва пропорційні квадрату відхилення цільового показника від його оптималь­ного значення. Якщо, наприклад, візьмемо оптимальні значення

id="Picutre 1131" class="lazyload" data-src="/files/uch_group37/uch_pgroup61/uch_uch1340/image/image1130.jpg">, то функція суспільних втрат (N) буде мати вигляд:

Щоб визначити криву байдужості функції втрат, потрібно знайти всі зна­чення

Графічно крива байдужості функції суспільних втрат має вигляд кола. Центр кола знаходиться у точці A, деТут втрати сус-

пільства дорівнюють нулю. Точку нульових втрат є точкою оптимуму. На

AP

Рис. 22.3. Модель мінімізації суспільних втрат при виборі економічної політики

рис. 22.3 зображений набір кривих байдужос­ті, що має вигляд кон­центричних кіл з радіу­сом N₀, N₁, N₂, N₃. Чим більше відхилення цільових показників від бажаних значень, тим більші втрати, а біль­шим втратам відповіда­ють кола з більшим ра­діусом.

Графічно визначення оптимальної політики передбачає суміщення кривих байдужості сус­пільних втрат та полі­тичного обмеження

ВВ, яке є межею допустимих значень інфляції та випуску. Графік показує, що точка оптимуму A за даного обмеження є недосяжною. Рівновага вста­новлюється у точці дотику обмеження ВВ і найближчої до точки оптимуму кривої байдужостіУ точці рівноваги E функція втрат досягає свого мі-

німального значення. Тут відбувається лише часткове зниження інфляції за

рахунок деякого скорочення випускуТаким чином, досягнутий стан

рівноваги є свідченням політичного компромісу. Якби уряд намагався знизи­ти інфляцію до нульового значення, то економіка перемістилася б у точку F, де обсяг виробництва скоротився б на більшу величинуі втрати суспільствабули б значно більшими. У точці рівноваги E стан еконо­міки є кращим.

22.3.