Примітки

1. МІРКУВАННЯ ПРО СПІЛЬНЕ

¹ Приписувана Мерріллу М. Флуду і Мелвіну Дрешеру (Merrill М. Flood and Melvin Dresher) та формалізована Альбертом У. Такером (Albert W. Tucker) (R.

Р. Кеннет Годвін і В. Брюс Шепард (R. Kenneth Godwin and W. Bruce Shepard, 1979), Річард Кімбер (Richard Kimber, 1981), Майкл Тейлор (Michael

Taylor, 1987) та інші показували, що дилеми спільного не завжди є іграми «дилема в'язня».

² Модель Хардіна легко трансформувати у структуру дилеми в'язня. Багато проблем, пов'язаних з використанням спільних ресурсів, складно трансформувати. Прості ігри, таю як «курка» і «гарантія», краще репре­зентують деякі ситуації (М. Taylor, 1987). Складніші ігри, які включають декілька ходів і характеризуються відсутністю домінуючих стратегій гравців, здатні більш повно охопити багато проблем, пов'язаних з керу­ванням CP.

³Хардін рекомендує «взаємний примус, взаємно узгоджений» як вирі­шення проблеми, але значення «взаємної угоди» — неоднозначне, врахову­ючи підкреслювання ним ролі центральних регуляторів; див. критику в Opp і Хілл (Orrand Hill, 1979).

⁴ Якийсь час вирували бурхливі дебати, наприклад, щодо того, як кіль­кість учасників проекту впливає на обсяг забезпечуваних благ—позитивно, негативно чи взагалі не пов'язана з їх кількістю (Buchanan, 1968; Chamberlin, 1974; Frohlich and Oppenheimer, 1970; McGuire, 1974). Рассел Хардін (Russell Hardin, 1982) значною мірою вирішив цей спір, вказавши, що вплив кіль­кості учасників суттєво залежить від типу колективних вигод — від того, чи є можливість вилучення кожного ресурсного юніту. Отже, первинні дебати не могли вирішити це питання, доки не стали очевидними неявні припущен­ня про тип задіяних благ.

⁵Д. А. Myp (J. A. Moore, 1985, р. 483), повідомлення про освітній проект для Американського Зоологічного товариства (American Society of Zoologists).

⁶ Див., наприклад, Беркее (Berkes, 1987), Беркее і Кіслаліоглу (Berkes і Kislalioglu, 1989), Беркее і ∏oκoκ (Berkes and Pocock, 1981), А. Девіс (A. Davis, 1984), К. Мартін (K. Martin, 1979), Метьюз і Фін (Matthews and Phyne, 1988). Сувору критику канадської політики див. у Пінкертона (Pinkerton, 1989а, б) і Меттьюза (Matthews, 1988).

⁷ Майкл Тейлор (Michael Taylor, 1987) аналізує структуру теорії Гоббса, щоб показати, що Гоббс запропонував створити Левіафан, щоб уникнути рівноваги ситуації, структурованої як дилема в'язня.

⁸Стіл7іман (Stillman, 1975, р. 13) вказує: ті, хто вбачає рішення у «сильно­му центральному уряді або правителі», неявно припускають, що «правитель буде мудрим і екологічно свідомим альтруїстом», хоча ці самі теоретики при­пускають, що користувачі CP мають бути короткозорими, корисливими та екологічно несвідомими гедоністами.

⁹B економічній літературі на форму регулювання, використану в Грі 2, посилаються як на «чисту квотну схему». Альтернативні часто пропоновані нормативні документи є «чистими схемами ліцензування» і «чистими схе­мами оподаткування». Проте, як зазначають Дасгупта і Хіл (Dasgupta and Heal, 1979), у кожній з цих схем саме уряд бере на себе управління ресурса­ми і створює нормативну базу. «Ідея, в будь-якому разі, полягає в тому, що уряд має взяти на себе відповідальність за спільний ресурс власності й за­провадити правила, спрямовані на досягнення ефективності розподілу ре­сурсів» (Dasgupta and Heal, 1979, р. 66). Усі моделі цих схем припускають, що витрати на підтримку цих систем дорівнюють нулю (як у Грі 2). Дасгупта і Хіл раз за разом підкреслюють, що в «польових» умовах ці витрати не ну­льові й можуть впливати на те, чи якісь з них справді вирішать проблеми спільного, або на відносну ефективність однієї схеми порівняно з іншою. Але в політичній літературі обережне попередження Дасгупти й Хіла про важливість відносної вартості різних конституційних механізмів рідко хто чує.

¹⁰ Точніше, сума двох типів помилок повинна становити менше 0,50, з урахуванням фіксованих параметрів цієї гри, для отримання (С, С) рівно­ваги для реструктуризовано! гри. Я вдячна Францу Вайссінгу (Franz Weissing), який запропонував цей аналіз для ілюстрації проблеми неповної інформації з боку центральної влади. Останні два десятиліття роботи над те­орією соціального вибору виявили також інші проблеми, які можуть бути в будь-якій системі, де колективний вибір щодо політики має бути зроблено за допомогою механізмів колективного вибору.

¹¹ Це не враховує той факт, що в динамічному середовищі рішення про керування лугом на стабільному рівні або швидке його «вичерпання» буде певною мірою залежати від ставки дисконтування приватного власйика. Якщо ця ставка висока, то приватний власник «надмірно використовувати­ме» спільне так само, як і група неорганізованих співвласників. Чітке твер­дження про те, як надмірна експлуатація може відбуватися при приватній власності, див. у Кларка (Clark, 1977).

¹² Слід також зазначити, що система приватного права сама є публічною інституцією і її існування залежить від суспільних коштів (Binger and Hoffman, 1989).

¹³ Знову-таки моя подяка Францу Вайссінгу (Franz Weissing), який за­пропонував цей симетричний варіант гри з примусового дотримання умов контракту. Спочатку я моделювала Гру 5, надаючи одному пастуху право пропонувати контракт, а другому — тільки право погодитися або не погоди­тися з його умовами.

¹⁴ Див. цікаву роботу Окада і Кляймта (1990), в якій вони моделюють гру для трьох гравців із примусовим дотриманням контракту, використовуючи правило, що будь-які дві (три) особи за згодою можуть укладати свої власні контракти, дотримання яких забезпечить зовнішній агент. Вони дійшли висновку, що три особи не будуть використовувати безплатний процес правозастосування, а от двоє — можуть. Стаття допомагає проілюструвати, як дуже незначні зміни умов призводять до суттєвих відмінностей у ре­зультатах.

^,5Вільямсон (Williamson, 1983) стверджує, однак, що кількість фактично невирішуваних ситуацій ДВ у довгострокових ділових відносинах перебіль­шена, оскільки економісти не враховують контракти, які бізнесмени обго­ворюють з метою зміни структури стимулів, пов'язаних з довгостроковими контрактами.

¹⁶ Велика частина літератури в новій інституційній традиції економіки підкреслює важливість приватної нормотворчості в управлінні довгостроко­вими приватними контрактами (Galanter, 1981; Williamson, 1979, 1985).

¹⁷ Коли існує значна конкуренція серед арбітрів для роботи з моніторин­гу і забезпечення дотримання правил, можна припустити, що арбітри силь­но мотивовані на винесення справедливих рішень. Якщо ж конкуренції немає, то доводиться стикатися з тією самою проблемою презюмування справедливих рішень, як це трапляється щодо державних установ з моно­польним становищем.

¹⁸ Проста ітерація гри ДВ не є гарантованим виходом з дилеми. Знамени­та «народна теорема», за якої співпраця є можливим ідеальним результатом рівноваги, іноді помилково презентується як твердження, що співпраця — це єдина рівновага у повторюваних іграх. На додаток до рівноваги «всі спів­працюють при кожній ітерації» також можливі й багато інших рівноваг. Просте повторення без примусового виконання угод не дає чіткого резуль­тату (Giith_t Leiningerand Stephan_t 1990).

¹⁹ Часто приватні правила помилково приймаються за відсутність правил у зв'язку з відсутністю офіційних нормативних актів або судових рішень. Огляд великої підбірки літератури щодо приватних правил див. у Галантера (Galanter_t 1981).

²⁰ Формальні теоретико-ігрові структури та підсумки цього і трьох інших наборів правил для розподілу місць для рибальства аналізують Гарднер і Остром (Gardnerand Ostrom_t 1990).

²¹ Див., наприклад, випадки, наявні в Національної дослідницької ради (National Research Council, 1986), у МакКея та Ачесона (McCay and Acheson_t 1987), Фортманна і Брюса (Fortmann and Bruce, 1988), Беркеса (Berkes_t 1989), Пінкертона (Pinkerton, 1989а), Раддла та Акімічі (RuddleandAkimichi_t 1984), Коварда (Coward, 1980) та Упхоффа (Uphoff_t 1986с). На додаток до цих колек­цій див. посилання у Ф. Мартіна (F. Martin, 1989) на великий літературний масив, що міститься у книгах, монографіях, статтях і наукових доповідях. Є також інституції спільної власності, які руйнуються, коли стикаються з дуже швидким зростанням населення або зі змінами в ринковій вартості продукції, яка отримується від CP. Проте, як обговорюється у розділі 5, крихкість систем спільної власності набагато імовірніша, коли ці системи не визнаються офіційними політичними режимами, за яких вони існують.

²² На те, що «безжальна логіка» була побудована на припущеннях Xap- діна, а не є емпіричним результатом, вказав Стіллман (Stillman, 1975, р. 14): «Але пошук рішення не можна знайти в рамках параметрів задачі. Швидше рішення можна знайти лише шляхом зміни одного або кількох параметрів задачі, за рахунок розрубування гордіївого вузла, а не його розплутування».

²³ Див. Шепсл (Shepsle_t 1979а, 1989), Шепсл і Вайнгаст (Shepsle and Weingast, 1987), Вільямсон (Williamson, 1979, 1985), Норт і Вайнгаст (North and Weingast, 1989) і Норт (North, 1981).

²⁴ Можна довго і вперто шукати розвиваючу літературу, не знаходячи численних дискусій про важливість судової системи, яка допомагала б людям самоорганізуватися для розвитку. Коли я вперше сказала групі чи­новників з AID про важливість ефективної судової системи як інтервенцій­ної стратегії для досягнення розвитку, відповіддю було приголомшене мов­чання в кімнаті. Одна чиновниця зазначила, що за два десятиліття роботи в галузі розвитку вона ніколи не чула, щоб давали такі рекомендації.

2. ІНСТИТУЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ САМООРГАНІЗАЦІЇ ТА САМОВРЯДУВАННЯ В СИТУАЦІЯХ CP

¹ Для фізичних ресурсів це означає зв'язок між використанням і природ­ним вичерпанням, з одного боку, й інвестиціями в технічне обслуговування та відновлення, з іншого (Е. Ostrom, Schroederand Wynne, 1993).

² Дозвольте наполягати на тій позиції, що термін «присвоювач» у деяких правових системах використовується для позначення особи, яка має особ­ливу правову претензію на вилучення ресурсних юнітів. Наприклад, у роз­ділі 4 деякі відкачувачі підземних вод називаються «присвоювачами» в юри­дичному сенсі як ті, чиї претензії на воду ґрунтуються не на використанні води на своїй землі, а на підставі правила «перший за часом, перший у праві». Окрім як у розділі 4, я завжди використовую термін «присвоювач» для поз­начення всіх осіб, які фактично якось вилучають або використовують ре­сурсні юніти CP, незалежно від джерела їхніх юридичних прав на це. Деякі фактичні присвоювачі можуть не мати жодних законних претензій (на­приклад сквоттери). У розділі 4 я намагаюся точно вказати, коли термін ви­користовується як юридичний термін для правовласників, а коли — більш загально, як я щойно визначила.

³ Див., наприклад, дебати про вплив розміру групи на постачання благ, які узагальнив Хардін (Hardin, 1982, розділ 3).

⁴Ранні роботи щодо публічного майна написали Боуен (Bowen, 1943) і П. Самуельсон (P. Samuelson, 1954, 1955). Див. відмінності між публічним майном та CP у В. Остром і Е. Остром (V. Ostrom and Е. Ostrom, 1977а). Остан­ні огляди літератури про загальне майно див. у Корнеса і Сандлера (Cornes OndSandler, 1986).

⁵ Отже, ця різниця між публічним майном і CP — нетривіальна. Людина, яка робить внесок у забезпечення суто публічного майна, насправді не переймається, хто ще використовує його, коли і де, поки разом з нею у вар­тість послуг вкладається достатня кількість інших осіб. Людина, яка робить свій внесок у постачання CP, серйозно переймається тим, скільки інших осіб використовують ресурс, коли і де, навіть якщо й усі інші роблять внески у постачання.

⁶ Див. аналогічний підхід у Радніцкі (Radnitzky_f 1987) та Штробе і Фрея (Stroebe and Frey_f 1980).

⁷ Концепція середньої врожайності не може бути значущою щодо всіх біологічних ресурсів (Schlager_f 1989).

⁸ Див. у Беркеса (Berkes_f 1989) опис стратегій, тимчасово прийнятих ін­діанцями Kpi біля Гудзонової затоки, коли приплив чужинських мисливців загрожував знищенням популяції бобра. Закони, прийняті в 1930 році, виз­нали юридично общинні та сімейні території американських індіанців, доз­воливши Kpi сподіватися на виживання ключового CP у довгостроковій пер­спективі. З 1930 року Kpi успішно керували чисельністю популяції бобра, використовуючи правила, перевірені століттями проб і помилок до прибут­тя європейців на північноамериканський континент.

⁹ Див. розширений аналіз взаємозв'язку між нормами й теорією раціо­нального вибору у Коулмана (Coleman, 1987c_f 1990) та Onna (Opp_f 1979, 1982, 1986).

¹⁰ Послідовна, шаблонна і частотно-залежна поведінка в неорганізова­них налаштуваннях, звісно, може бути. Деякі дуже цікаві результати теоре­тичних ігор ґрунтувалися на можливості людей покладатися лише на такі форми узгоджених дій, без зміни базових структур (Kreps et al._f 1982; Levhari and Mirman_f 1980; Schelling_f 1978).

¹¹ Важливим аспектом організації законодавчого процесу, наприклад, є набір правил, які визначають кроки, згідно з якими має бути опрацьований законопроект, перш ніж він стане законом.

¹² Зміна позитивних і негативних стимулів є типом втручання, який при­вертає найбільшу увагу в галузі соціальних наук.

¹³ Алкіан і Демзетц (Alchian and Demsetz_f 1972) стверджують, що голов­ною проблемою, що лежить в основі [можливості] довіри до здатності фірми керувати швидше поведінкою, ніж окремими діями продавців і покупців на ринку, є взаємозалежність функції виробництва. Якщо здатність до вироб­ництва є взаємозалежною, незначний внесок будь-якого одного власника у фактор постачання буде залежати від рівня внесків інших. Не можна сказа­ти, виходячи лише із загальної продуктивності, якими були внески певних індивідуумів. Відзначення внесків вимагає високого рівня моніторингу, який не потрібен, якщо фактори поєднуються адитивно. Вільямсон (Williamson, 1975), черпаючи натхнення у Коуза (Coase, 1937), стверджує, що існує лише одне джерело необхідності організованих фірм. Вільямсон біль­ше покладається на вартість транзакцій на ринку, де всі діють самостійно, порівняно з фірмою, в якій люди погоджуються ex ante координувати свою діяльність ex post.

¹⁴ Ця стилізована версія не зовсім справедлива щодо ґрунтовної роботи з теорії фірми, і я, безумовно, не даю будь-яких політичних рекомендацій на основі цього нарису. Оскільки моя мета полягає лише в тому, щоб показати, як ця теорія вирішує проблему колективних дій, я презентую ТІЛЬКИ «кістяк» структури. Читачам рекомендую ознайомитися з роботою Коуза (Coase, 1937), Алкіана і Демзетца (Alchian and Demsetz, 1972) та Вільямсона (Williamson, 1975, 1985).

¹⁵ Це обговорення теорії держави найбільше схиляється до робіт учених, які засновують свої теорії держави на ідеях Гоббса; воно не відображає пов­ний спектр дискусії про теорію держави (Breton, 1974; Levi, 1988а; Niskanen, 1971; М. Taylor, 1987). Моя мета в обговоренні теорії фірми та теорії держа­ви — не вивчити ці теорії, а вказати на відсутність загальноприйнятої теорії того, як люди самоорганізовуються без «зовнішнього» лідера, який отримує найбільші вигоди. Як добре показав Вінсент Остром (Vincent Ostrom, 1986а, [1971] 2008, [1973] 2008), коли «теорія держави» використовується як теорія, що лежить в основі концепції демократичного самоврядування, виникають базові протиріччя. Поки монополію на застосування примусових заходів має єдиний центр, існує держава, а не самокероване суспільство.

¹⁶ Обидва також стикаються з обмеженнями, що є наслідками проблеми діапазону контролю: зі збільшенням розмірів і різноманітності фірми або держави зростає вартість моніторингу.

¹⁷ Див. у Фіні (Feeny, 1988b) проникливе обговорення постачання інсти­туцій.

¹⁸ Див., наприклад, дослідження Шеллінга (Schelling, 1960), Ельстера (Elster, 1979), Бреннана і Б'юкенена (Brennan and Buchanan, 1985), Леві (Levi,

1988а, Ь), Шепсла (Shepsle_t 1989а), Норта і Вайнгаста (North and Weingast_f 1989) та Вільямсона (Williamson, 1985).

¹⁹ Читання робочого документа Шепсла (Shepsle, 1989а) змусило мене визнати, наскільки важлива ця проблема для розуміння проблем CP, а також і багатьох інших проблем, що становлять інтерес для інституціональних аналітиків.

²⁰Так література щодо «економіки злочинів» моделює, чи є рішення від­повідними (Becker, 1968; Ehrlich, 1973; Ehrlich and Brower, 1987); проникливу критику див. у Цебеліса (Tsebelis, 1989).

²¹ Елстер не зовсім упевнений, що дилема взаємного моніторингу завж­ди «вирішальна». Він вказує на можливість того, що завдання можна органі­зувати так, що контроль може здійснюватися без додаткових зусиль.

²² Якщо, звісно, емпіричні спостереження достовірні, а ВІДМІННОСТІ між прогнозами і спостереженнями — істотні.

²³ Сіріасі-Вантруп і Бішоп (Ciriacy-Wantrup and Bishop, 1975) ретельно відмежовували CP з відкритим доступом, в яких ніхто не має права влас­ності, від CP із закритим доступом, в яких чітко визначена група спільно во­лодіє власністю. «Ресурси у спільній власності» — це термін, який усе ще неналежно використовується в багатьох випадках як щодо CP з відкритим доступом, так і щодо CP із закритим доступом.

²⁴ Те, як саме це моделюється, залежить від багатьох основних пара­метрів. Важливе значення для прогнозування повного розпорошення ренти має те, що основна функція присвоювання (зазвичай у літературі має назву виробничої функції) характеризується зменшенням прибутковості (Dasgupta and Heal, 1979, р. 56). Хоча це і є розумним припущенням для бага­тьох середовищ, та все ж ключовим моментом, який я намагаюся підкресли­ти, є залежність структури стимулів від основних параметрів, таких як тип функції привласнення. CP істотно змінюють свою цінність залежно від цих основних параметрів. Два CP, ідентичні майже у всьому, за винятком діапа­зону варіацій, виявлених щодо важливих основних параметрів, можливо, потребуватимуть досить різної репрезентації з точки зору їхніх стратегіч­них структур.

²⁵ Третя проблема присвоювання пов'язана з технологічними зовнішні­ми факторами. Оскільки жоден з прикладів у цій книзі не ілюструє наочно означену проблему, то я і не обговорюю її тут (див. Gardner, Е. Ostrom and Walker, 1990).

²⁶ Цей тісний зв'язок між розв'язанням проблем присвоювання і проб­лем постачання часто ігнорують сучасні проектувальники великомасштаб­них іригаційних систем. Майже завжди передбачають так: оскільки на інте­реси фермерів надзвичайно сильно впливає будівництво польових каналів і підтримання розподільчих робіт, то вони будуть просто організовуватися, щоб піклуватися про забезпечення і підтримку цих дрібних робіт, якщо ве­ликомасштабні громадські роботи візьмуть на себе національні уряди. Але це припущення ґрунтується на двох помилках. Перша полягає в тому, що ні­бито простої наявності загального блага достатньо, щоб люди змогли органі­зуватися для його отримання. Друга — в тому, що фермери, які не впевнені в надійності поставок води, нібито будуть робити значні інвестиції у забезпе­чення (R. Chambers, 1981).

²⁷ Див. Фрей (Frey, 1988), Бреннан і Б'юкенен (Brennan and Buchanan, 1985), Б'юкенен (Buchanan, 1977), Б'юкенен і Таллок (Buchanan and Tullock, 1962).

²⁸ «Загальновідоме» — це важливе припущення, яке часто використо­вується в теорії ігор і має велике значення для більшості аналізів рівноваги. Це означає, що всі учасники знають х; знають, що кожен з інших знає х; зна­ють, що кожен з інших знає, що кожен з інших знає х (Aumann, 1976).

²⁹Хекаторн (Heckathorn, 1984) моделює це як серію вкладених ігор.

³⁰ Ці рівні існують, якщо організована діяльність людей є державною або приватною. Див. у Будро і Холкомба (Boudreaux and Holcombe, 1989) обгово­рення засадничих норм товариств власників житла, кондомініумів, а також деяких видів будівельних об'єднань.

³¹ Див., наприклад, критику робіт інституціональних теоретиків, які на­магаються розвивати теорії раціонального прийняття інституціонального вибору, в Олександра Філда (Field, 1979, 1984).

³² У розробці типових правил, наприклад, співтовариства іригаторів створення законодавчого органу вимагає визначення, скільки представни­ків там повинно бути. Визначення чисельності представників буде залежати від фізичних умов. Якщо всього є 5 каналів, що мають по одному представ­нику від кожного, орган зможе добре працювати. А якщо їх 50, то учасники для відбору представників, можливо, захочуть кластерувати канали на гру­пи. Незалежно від засадничого вибору, зробленого щодо того, скільки має бути представників (і як їх обирати), вплив на практики присвоювання від­будеться в результаті рішень, прийнятих на обох рівнях — колективного ви­бору та оперативному. З урахуванням конкретних умов передбачити це хоч з якоюсь точністю дуже важко.

3. АНАЛІЗ ДОВГОІСНУЮЧИХ, САМООРГАНІЗОВАНИХ

і самокерованих ср

¹ Серйозні дебати серед інституціональних економістів та економічних істориків виникли щодо питання про те, чи є довгоіснуючі інституції опти­мально ефективними. Спосіб постановки питання в багатьох випадках при­зводить до автоматичної відповіді «так» чи «ні», залежно від того, які змінні розглядаються як обмежувачі проблеми. Якщо інформаційні та операційні витрати не враховуються, то жодні реально існуючі інституції не можуть бути оптимально ефективними. Якщо ж інформаційні й операційні витрати включено як фіксовані обмеження, то всі довгоіснуючі інституції автома­тично стають оптимально ефективними. Жодна з позицій для оцінки інсти­туцій не дуже корисна. Я надаю перевагу твердженню, що оптимальність (в тому числі потенціал для зміни самих інституціональних правил) не мож­на належно визначити в мінливих умовах. Для оцінки довгоіснуючих ста­більних інституцій треба використовувати інші критерії, ніж оптимальна ефективність (Binger and Hoffman_t 1989; Furubotn and Richter, 1989; Harris, 1989; North, 1989).

² Як заявив Демзетц (Demsetz, 1967, р. 354) щодо своєї стурбованості з приводу витрат на переговори, «можна припустити, що ті, хто володіє цими правами, тобто кожен член спільноти, може погодитися зменшити інтенсив­ність використання землі, якщо витрати на переговори і контроль за дотри­манням домовленостей дорівнюють нулю. Кожен може погодитися з обме­женням його прав. Очевидно, що витрати на досягнення такої угоди не будуть дорівнювати нулю. Але не є очевидним те, наскільки великими мо­жуть бути ці витрати. Витрати на переговори будуть великими тому, що ба­гатьом людям важко досягнути взаємоприйнятних домовленостей, особливо якщо кожен власник має право працювати на землі з такою інтенсивністю, з якою захоче. Проте, навіть якщо може бути досягнута угода між усіма, слід узяти до уваги й вартість контролю за дотриманням угоди, і ці витрати також можуть бути великими».

³Я сподівалася додати аналіз збереження «общинних земель» у феодаль­ній та середньовічній Англії. Знамениті «огороджування» в британській історії багато історичних книг представили як раціональне знищення оче­видно неефективних установ, що надто довго зберігалися через бездумну прихильність до минулого. Сучасні історики економіки, однак, дали зовсім іншу картину англійської системи землеволодіння до огороджувань і навіть самого процесу поширення огороджувань (Dahlman_l 1980; Fanoaltea_l 1988; McCloskey_t 1976; Thirsk_t 1959, 1967). Багато помісних інституцій мають сут­тєву схожість з довгоіснуючими міцними інституціями, описаними у цьому розділі: чітке визначення, хто має право використовувати спільні ресурси, певні обмеження (ліміти) на дозволені види використання; недорогі механіз­ми примусу; законотворчі майданчики для зміни інституцій з плином часу у відповідь на зміни у навколишньому середовищі та економічні зміни. Інс­титуції спільної власності на поля були перенесені в Нову Англію, де вони процвітали протягом майже 100 років, аж поки вартість усунення від ко­ристування ресурсом не стала достатньо низькою та /або операційні витра­ти зросли, щоб запустити процес повільного перетворення великих спіль­них володінь у менші, що закінчилося перетворенням на приватні володіння (В. Field, 1985а, Ь). Була поставлена під сумнів навіть презюмована підвище­на ефективність огороджувань. P. С. Аллен (R. C. Alien, 1982) вважає, напри­клад, що огороджування відкритих полів у XVIII столітті перерозподілило існуючі сільськогосподарські доходи, а не збільшило загальний дохід за ра­хунок підвищення ефективності (Yelling, 1977).

⁴ В^- особистому листуванні Неттінг (Netting) уточнює, що громадяни Тьорбеля «жорстко обмежували нащадків по чоловічій лінії, і діти жінок, які вийшли заміж за чужинців, виключалися, незважаючи на те, що ці жінки та їхні нащадки мали право спадкування приватної власності». Неттінг показує Тьорбель як «закриту корпоративну спільноту» в сенсі, визначеному Вул­фом (Wolf, 1986), тому що «громада закриває доступ до общинних ресурсів як для членів сусідніх громад, які можуть бути прямими конкурентами, так і для національних або місцевих установ, що намагаються відібрати контроль у місцевих жителів».

⁵ Обмеження на використання загальних пасовищ, основані на «домаш­ній кормовій базі» користувачів, були поширені на більшій частині території феодальної Європи. Зараз у Сполучених Штатах дозволи на випас на під­ставі домашньої кормової бази заявника і продуктивності пасовищних угідь розподіляють Лісові служби та Бюро управління землями (Forest Service and Bureau of Land Management) (Ciriacy-Wantrup and Bishop, 1975).

⁶Стівенсон (Stevenson, 1991) вивчає рівень надоїв молока на 245 пасови­щах у Швейцарії і вважає, що надої молока на загальних пасовищах нижчі за надої на приватних гірських пасовищах, але цю тенденцію у його аналізі визначено без урахування транзакційних витрат. Отже, не можна зробити жодних висновків щодо ефективності. Він вважає, що навантаження на швейцарські общинні землі нижче, ніж на приватні пасовища.

⁷ Общинні ліси в Тьорбелі, очевидно, роками добре управляються, як і луки, але деякі швейцарські села не змогли управляти своїми лісами так само добре, як луками. Деякі общинні ліси було розділено серед сільських жителів, і вони стали лісовими ділянками в індивідуальному володінні. Біль­шість ділянок були занадто малі для ефективного управління, а тому аж до втручання в XIX столітті деградували (Ciriacy-Wantrup and Bishop, 1975). Прайс (Price, 1987) дає огляд розвитку законодавства у Вале, Граубюндені та в Берні.

⁸ Села, які в отриманні основних продуктів лісу на додачу до сільгосп­продукції більше не залежать від їхніх общинних земель, часто здають ці землі в оренду і використовують доходи для фінансування інших сільських проектів. Див. Шарма (Sharma, 1984), а також роботу МакКін (McKean), в яких обговорюється використання оренди.

⁹Хайямі (Науаті, 1975) сільську організацію в Японії, на відміну від ба­гатьох країн Азії, розцінює як істотний актив для сучасного розвитку. Те саме підкреслює і Шарма (Sharma, 1984), який описує широку участь меш­канців усіх верств суспільства в управлінні селом і відповідні організаційні навички на рівні села.

¹⁰ Тривалий час на територіях, відвойованих іспанською короною, зали­шалося багато мусульман. Коли окремі мусульманські сім'ї виїхали, їхні зем­лі та будинки перейшли до іспанських сімей. Було витрачено чимало зусиль на те, щоб визначити, як працювали іригаційні системи і підтримувалися процедури розподілу води до реконкісти. У 1244 році, наприклад, Дон Пере­грій, один з лицарів Хайме І, короля Арагону, викликав кілька мусульман, які були іригаційними чиновниками до реконкісти, з'явитися, «присягнути своїм життям та майном» і розповісти правду про воду: як вона використо­вувалася та розподілялася при маврах (Glick, 1970, р. 233).

^1, Обмежена кількість земельних ділянок у східній частині Іспанії отри­мала права на зрошення після реконкісти, коли нові іригаційні проекти збільшили водопостачання.

¹² Середньовічний термін для цієї посади був cequier.

¹³ Див. у Гліка (Glick, 1970, р, 64—68) посилання, які він наводить для обго­ворення історії трибуналу та дискусії щодо його походження.

¹⁴ Синдік є агентом hereters і відкликається ними. У середньовічні часи синдіків Валенсії обирали на обмежений строк без права переобрання шля­хом виборів, лотереї або конкурсних торгів. Канал Tormos, наприклад, вико­ристовував конкурсні торги. На відкритому засіданні hereters відповідаль­ність за керування каналом протягом трьох років покладалася на особу, яка пропонувала найнижчу ціну за адміністрування у своїй заявці. Кожен пре­тендент мав оцінити, скільки співробітників йому потрібно для безконфлікт­ного контролю за використанням іригаційних каналів і розподілу води в пе­ріоди посухи. Йому також потрібно було оцінити вартість очищення центральних каналів раз на рік і вартість моніторингу роботи hereters з очист­ки фасадних каналів, розташованих на межах їхніх земель. Загальна вар­тість пропорційно розподілялася між hereters відповідно до кількості землі regadiu, що їм належала, і пропорційно до кількості отримуваної води (Glick, 1970, р. 38). Там, де синдік обирався, він також мав визначити річний бю­джет і подати його hereters для затвердження їхніх зобов'язань по сплаті пропорційно до витрат на управління каналом. У наш час синдіків обирають на дворічний термін і вони можуть домогтися успіху самостійно. Ставка внеску визначається тепер щорічно Виконавчим комітетом під головуван­ням синдіка.

¹⁵ Ці правила є і складними, і дуже конкретними. Маасе і Андерсон (Maass and Anderson, 1986, p. 27) представили резюме процедур, використо­вуваних на каналі Беннагер (Bennager). «Перші два відводи від цього кана­лу — маленькі, з правами на безперервне отримання води — обслуговують близько 13 га кожний. Після цього вода зустрічає свій перший вододіл на два безперервні потоки двох відводів. Правий відвід отримує одну третину води і називається Терц (Terς), що означає у Валенсії „одну третину". За допомо­гою структури контрольних воріт Терц постачає воду на два регіони. В сере­ду і четвер вода заходить у відвід до Алакуас (Alacuds), а у відвід до Піканьї (Picana) — в інші дні тижня. Дві третини води, яка тече в лівий боковий відвід першого розподільника, діляться згодом на два рівні потоки вододілом, який має назву „Білий Хрест". Одразу після цього лівий із потоків ділиться на дві рівні частини, і кожна з них по черзі постачає воду в менші відводи і ферми. Правий відвід біля Білого Хреста постачає воду в чотири канали, які працю­ють по черзі, по одному дню кожен. Щочетверга ця система зупиняється на шістнадцять годин, коли вся вода біля Білого Хреста переадресовується на один з відводів, який називається „Четвер" (Dijous по-валенсійськи), обслу­говує 12 га та зрошує тільки в ці години. Протягом двох тижнів поспіль це шістнадцять годин у четвер після сходу, на третій тиждень — це години до сходу сонця в п'ятницю; така схема призначена для розподілу тягаря зро­шення на нічний час. Протягом інших восьми годин по четвергах вода зазви­чай ділиться біля Білого Хреста, але тече в правий відвід і подається щотиж­ня по черзі в один з чотирьох каналів, які обслуговуються цим відводом, щоб зберегти пропорції і терміни, що зазвичай використовуються в цій зоні об­слуговування».

^,6Глік вказує, що «картина щоденних іригаційних проблем і методів, які використовуються для боротьби з ними», представлена в прекрасних кни­гах Кастельйон, «повинна бути застосована також до валенсійської huerta» (Glick, 1970, р. 54).

¹⁷ Для дослідника, який їздив разом зі співробітниками поліції районами великих міст з високим рівнем злочинності, це дивовижний рівень актив­ності.

¹⁸ Дещо вищий відсоток (58 порівняно з 42) порушень, спричинених по­милкою або недбалістю, а не відкритими незаконними спробами отримати воду, дає трохи вищий зафіксований рівень порушень.

¹⁹ Реакція Гліка на вказаний рівень порушень така: «Знову ж таки, це свідчить про те, як добре вивірена структура налаштовує систему. В Kac- тельйоні канальні райдери накладають штрафи сумарно. Більш формальний щотижневий суд у Валенсії, без сумніву, відображає підвищення попиту на воду, а отже, присуджує жорсткіші міри покарання, включаючи принижен­ня бути викликаним у Трибунал» (Т. F. Glick, особисте спілкування).

²⁰B особистому листуванні зі мною Глік зазначає: «Очевидно, роль штра­фів у Кастельйоні, по-перше, полягає в тому, щоб зробити систему більш гнучкою. Штрафи за обман встановлені досить низькі, тому, якщо вам і правда потрібно ще трохи води, їх вигідно сплатити. У цьому сенсі це ще один вид внутрішнього перемикача. Система показує низький рівень об­ману. Обман високого рівня (або кидання виклику канальному райдеру) приведе вас у королівський суд, тому досить ясно, де лежить межа особис­того ризику. По-друге, штрафи допомагають максимізувати ефективність розподільчих механізмів, оскільки недбале використання води теж підлягає штрафу. По-третє, завдання незначної шкоди полю сусіда чи громадській власності входить до структури штрафів; це дозволяє запобігати конфлік­там, які, якщо не покласти їм край, можуть призвести до згубних наслідків для всієї громади».

²¹ Коли іригатори в Аліканте вирішили побудувати дамбу Тібі, вони звернулися до корони по допомогу: «Феліпе II відповів наданням захисту та обмеженої допомоги. Він дав ліцензію місту Аліканте побудувати дамбу і позичати гроші для цієї мети. Хоча він і відмовився надати фінансування, але оскільки ця робота мала принести хорошу вигоду частині існуючих землевласників, король погодився після отримання схвалення від церкви на призначення доходів від десятини і перших плодів від землі (тобто 10 відсот­ків від вартості врожаю) на користь міста для амортизації витрат на бу­дівництво греблі... Нарешті він погодився, що повноваження і відповідаль­ність за розподіл води з дамби залишатиметься у міста, щоб фермери суттєво не втратили контроль над своїми частками» (Maass and Anderson_f 1986, р. 119—120).

²² Коли нові права на водні ресурси, пов'язані з землеволодінням, кон­вертуються для несільськогосподарських цілей, то права на водні ресурси, пов'язані з цією землею, повертаються громаді іригаторів, оскільки ці права не можуть бути продані. Отже, водні активи громади іригаторів постійно, хоча й повільно, збільшуються.

²³ Маасе також повідомляє, що ринок є досить ефективним: «Для іно­земця, який мав можливість вивчати докладні звіти щодо індивідуальних ротацій, добра узгодженість між гіпотетичною довжиною ротації (яка виз­начається кількістю прав), годинами та хвилинами фактично отримуваної води з регулюючих басейнів та годинами й хвилинами albalaes, які зби­раються з фермерів, виглядає надприродною. Отже, для власників часток, які хочуть або використовувати свої права, або продати їх, — ринок ефек­тивний, а невикористані права продаються на аукціоні синдікатом. Над­звичайно короткі періоди надходження води, неохопленої підтвердже­ними правами, майже завжди розцінюються як незначні перерви і збої в роботі розподільчої мережі і звичайні втрати каналу» (Maass and Anderson_f 1986, р. 116).

²⁴ Приватна фірма відкачує підземні води з глибоких свердловин побли­зу Вілени, розташованої приблизно за 70 км від Аліканте. Фермери можуть придбати воду з Вілени погодинно, і потім ця вода постачається в канали гро­мади в ті дні, коли не постачається вода з Тібі. Іншою альтернативою є вода, яка постачається приватною фірмою з дельти річки Сегура. Фірма вже ін­вестувала в потужні насоси для підняття води з дельти і транспортування її в декілька прилеглих населених пунктів, і в 1924 році іригаційний синдикат Аліканте профінансував подовження каналу на 25 км, щоб можна було до­ставляти цю воду в Аліканте. Вода продається на щоденних аукціонах, але мінімальні та максимальні ціни встановлюються згідно з початковими умовами концесії, наданої національним урядом, який дозволив цій фірмі експортувати воду Сегури. За всю свою історію відносини між іригаторами Аліканте і обома приватними фірмами не раз були конфліктними і напру­женими.

²⁵Віттфогель (Wittfogel, 1957) у короткому обговоренні іспанських іри­гаційних інституцій після реконкісти не робить різниці між «іспанським аб­солютизмом» Кастилії і більш демократичними інституціями Східної Іспанії. Деякий час панувала думка, що причиною і зростання потужності кастильсь­кого монарха, й уповільнення розвитку в Кастилії були добре організовані гільдії пастухів («Места»), бо вони затримували розвиток добре визначених прав власності на землю (Klein, 1920). Однак недавня робота Нугента і Сан­чеса (Nugent and Sanchez, 1980) з використанням підходу, який цілком узго­джується з підходом, прийнятим у цій роботі, ставить під серйозний сумнів цю традиційну точку зору.

²⁶ Цікавий звіт про шляхи еволюційних змін у Північній Америці порів­няно з Південною Америкою див. у Норта (North, 1986а).

²⁷ До 1923 року, коли було здійснено перший іригаційний проект, фінан­сований урядом, комунальна іригаційна спільнота була єдиною формою уп­равління іригаційними системами на Філіппінах. У 1982 році там налічу­валося близько 5700 комунальних іригаційних систем, які обслуговували приблизно 45 % зрошуваних площ (World Bank, 1982, р. 8). Цікавий звіт про попередні зусилля зі стимулювання створення асоціацій іригаторів на Філіп­пінах див. у Бромлі, Тейлора і Паркера (Bromley, Taylorand Parker, 1980).

²⁸ Додаткові atars випускаються у випадку, коли до старої системи нови­ми членами, які можуть придбати акції шляхом проведення нових робіт, додається новий іригаційний канал. Згодом нові члени приймають на себе частки витрат на утримання всієї системи.

²⁹ Становище кухаря здається дивним, але кожного основного сезону робіт у zanjera всіх працівників годує кооператив, що є одним з позитивних стимулів, які застосовуються для стимулювання участі у надзвичайно важ­кій праці, необхідній у таких системах. Кухар у цій системі є дуже важ­ливим!

³⁰Я дуже сумніваюся, що фермери будуть готові внести таку високу по­даткову ставку у грошовій формі, навіть якщо вони функціонують у повніс­тю монетизованій економіці. Коли фермер вкладає працю, він знає, як роз­поділяється податок, чи використовується він для цілей, заради яких було накладено стягнення. Коли фермер вносить гроші, він може побоюватися, що вони підуть у кишені чиновників або будуть використані по-іншому, але не для мети, задля якої були внесені.

³¹ Сій зазначає, що ця цифра недооцінює фактичну кількість праці, вкла­деної у будівництво і технічне обслуговування, тому що сім'ї членів zanjera і членів сусідніх zanjeras, які отримують дренажні води цієї системи, також працюють для великих проектів. Сій оцінює, що ті, хто не має прямих зобов'язань, вкладають принаймні ще 1000 людино-днів (Siy_l 1982, р. 95).

³² Сій вважає трудові внески у підтримання системи «добровільними». Враховуючи високу ймовірність того, що за неучасть члени zanjera та /або федерація застосують санкції, називати це добровільними внесками непра­вильно. Що справді є добровільним, то це вступ або невступ у zanjera. Ті, хто не хоче дотримуватися правил, можуть отримати хорошу ціну за свою зем­лю і вийти. Проте ціною цього добровільного рішення вступати або залиша­тися членом є рішення (на власний розсуд) про відмову або згоду щорічно вносити певну кількість праці.

³³ Хоча Сій описує рівень участі як дуже високий, він не є унікальним в умовах «третього світу». Прадхан (Pradhan_f 1984) описує таку саму складну іригаційну систему — систему Чаттіс Мауйа (Chattis Mauja), — побудовану 150 років тому в Непалі. Вона охоплює 7500 акрів землі, яка зрошується фермерами, що живуть у 54 різних селах. Це також федеральна'структура, яка організована в селі, у районі та на центральному рівні, на додаток до неформального функціонування трьох інших керованих фермерами сис­тем. Система Чаттіс Мауйа має великий досвід з мобілізації трудового внеску — понад 60 520 людино-днів у 1981 році — це принаймні 3000 селян, які працюють на знемулюванні магістрального каналу й інших складних роботах.

³⁴ Здається, однак, що ті, хто володіє менше ніж повною часткою atar, мають дещо вищий рівень абсентеїзму, особливо ж ті, хто володіє менше ніж чвертю частки, але це неправильно щодо внесків будівельних матеріалів з боку членів, які володіють менше ніж повною часткою (Siy_t 1982, р. 99).

³⁵ Обчислюється за Сієм (Siy_t 1982, р. 144, table 38).

³⁶ Я не думаю, що можливо визначити необхідні та достатні принципи для міцних інституцій, як би того не хотіли особи, причетні до будь-якої інс- титуційної діяльності. Недостатньо жодного набору логічних умов, аби га­рантувати, що всі «набори» людей будуть готові й спроможні створити інс­титуцію, яка характеризується працездатністю.

³⁷ Іноді стверджують, ніби правила, що визначають режим спільної власності, не повинні бути настільки ж специфічними та деталізованими, як ті, що визначають режим приватної власності. Рунге (Runge, 1986, р. 33—34) переконаний, наприклад, що «якщо спільна власність — індивідуальне пра­во на спільне використання — це норма, то повинно бути заявлено і визна­чено порівняно менше претензій. Також може бути менше ясності у по­ступці правами (як мінімум, згідно із західними стандартами). Однак це врівноважується скороченням соціальних витрат на заявления та визначен­ня». Це і справді так, якщо мається на увазі, що фізичні кордони для індиві­дуального використання не повинні бути нанесені на карту, окрім як у ме­жах ресурсу. І це однозначно неправильно стосовно докладних правил, які необхідні для управління тим, як співвласники присвоюють від ресурсу та постачають ресурс.

³⁸ 3 іншого боку, невтручання зовнішньої влади (за винятком Аліканте) було дуже важливим. Присвоювач, який був незадоволений тим, як правила в одній з цих систем застосовувалися примусово, не міг піти до політика більш високого рівня та домогтися перегляду правил в обмін на політичну підтримку. Отже, зовнішня влада не розклеювала структури, які місцеві при­своювачі «збирали докупи». Це контрастує з кількома прикладами, які обго­ворюються у розділі 5.

³⁹ Високий рівень квазідобровільного дотримання правил є в інших дов- гоіснуючих інституційних механізмах CP. Індіанці Kpi з Чісасібі (Chisasibi Cree), наприклад, розробили складний комплекс правил доступу та повнова­жень, пов'язаних з рибними запасами затоки Джеймс Бей (James Bay), а також популяції бобра на визначеній для них території полювання. Фікрет Беркес (Fikret Berkes, 1987, р. 87) описує, чому ці ресурсні системи і правила, які використовуються для їх регулювання, вижили і процвітають так довго: «ефективні соціальні механізми забезпечують дотримання правил, які існу­ють завдяки взаємній згоді в суспільстві. Люди, які порушують ці правила, страждають не тільки від втрати прихильності тварин (що важливо в ідеоло­гії полювання Kpi), але й від соціальної ганьби. Це нелегке питання. Як свід­чить приклад вождя, який змушений був відмовитися від своєї посади, бо забув видалити свої пастки наприкінці сезону, — це питання не з легких».

⁴⁰ У деяких системах, не описаних у цьому розділі, охоронці отримують частку врожаю наприкінці року. З таким типом оплати доходи охоронця залежать від підтримки надійності системи на якомога вищому рівні, щоб фермери, які обслуговуються, могли збирати зі своїх полів максимально можливу кількість урожаю.

⁴¹ Див. обговорення у Харсанії і Селтена (Harsanyi and Selten, 1988, р. 19—20) про самозобов'язувальні ходи в іграх, де не передбачено співпра­цю. Конкретний самозобов’язувальний хід який я пропоную тут, є менш екстремальним, ніж постійне слідування правилам доти, доки всі інші також діятимуть відповідно до правил у кожному конкретному випадку. Враховую­чи, що скромні рівні порушення правил і далі відбуваються у всіх довгоісну- ючих інституціях CP, тоді як загальний рівень дотримуваності правил дуже високий, я гадаю, що моє твердження щодо самозобов’язувального ходу -фіксує зобов'язання присвоювачів у польових умовах.

4. АНАЛІЗ ІНСТИТУЦІЙНИХ ЗМІН

¹ Для детальнішого аналізу походження інституцій для керування та уп­равління трьома з басейнів, описаних тут, а також аналізу ряду інших басей­нів, які розробили різні інституційні механізми для отримання систем само­врядування, див. звіти Вільяма Бломквіста (William Blomquist, 1987а, b, 1988а—е, 1989, 1990).

² Фактичні витрати на привізну воду набагато перевищують оптову ціну, що стягується Кооперативом з водопостачання (Metropolitan Water District) •Південної Каліфорнії, тому що значну частину капітальних витрат на будів­ництво акведуків, якими надходить вода з річки Колорадо і з півночі Калі­форнії, було сплачено з податків на власність, і вона не відображена в оп­товій ціні, яку стягує MWD.

³ Запас води в підземному басейні також має значення — незалежно від його подальшого використання як від'ємної кількості води. Запас води в ба­сейні тримає «воду ближче до поверхні землі, що знижує витрати на відка­чування» (Nunn, 1985, р. 872). Ця економія коштів є колективною вигодою, доступною для усіх відкачувачів.

⁴Див. у Луїса Уешлера (Louis Weschler, 1968) і Вільяма Бломквіста (William Blomquist, 1988d) обговорення врегулювання в Орандж Каунті (Orange County), де виробники відкрито відмовилися від ідеї правового врегулюван­ня прав і на початку 1930-х для адміністрування податку на відкачування та поповнення басейну за допомогою різних засобів заснували водний округ Орандж Каунті (Orange CountyWater District). Бломквіст (Blomquist, 1988e) обговорює ще інший набір прав на водні ресурси, які розвивалися в долині Сан-Фернандо (San Fernando Valley) внаслідок сильних «прав пуебло» міста Лос-Анджелес.

⁵ Інформація, представлена в цьому розділі, заснована на роботі Блом­квіста (Blomquist, 1988а).

⁶ Місто Пасадена було логічним ініціатором судового процесу. Місту належала земля над підземним басейном, і воно використовувало воду на цій землі, ба навіть більше — воно було ще й «старшим» присвоювачем з ба­сейну.

⁷ Пропорційне скорочення є прикладом вирішення, що відповідає за­гальному принципу справедливості Рейнхарда Селтена (SeIten, 1978b), згід­но з яким деяким людям (п) виділяються певні акро-фути води (s) відповідно до стандартного розподілу, що визначає, скільки води (s_ι) буде виділено на кожного члена групи (і). Кількість (w_j)_t що надається кожному члену групи, є історичним коефіцієнтом використання. Справедливим є розподіл за та­кою умовою:

⁸ Цікаво відзначити, що процедура, яку застосували у басейні Реймонд, а згодом — у Західному, Центральному та басейні Сан-Габріель, призводить до «рішення» цієї проблеми, що близьке, але не ідентичне рекомендованому Нешем (Nash, 1950): точка С. Взаємна набувальна давність не була одно­значно прийнята як «саме той» концепт рішення, що використовувався в усіх судових тяжбах на півдні Каліфорнії. У долині Сан-Фернандо, напри­клад, Лос-Анджелесу були надані і завзято захищалися превалюючі права

на воду. Верховний суд Каліфорнії скасував рішення суду першої інстанції щодо взаємної набувальної давності для всіх сторін. Він визначив, по суті, що рішення щодо взаємної набувальної давності було справедливим, але не єдиним справедливим рішенням, яке можна було використати в таких ситу­аціях (місто Лос-Анджелес проти міста Сан-Фернандо, Верховний суд, справа № 650073, 1968) (City of Los Angeles v. City of San Fernando, Superior CourtCaseNo. 650073,1968) (Blomquist, 1988e). Виробники води басейну Чіно (Chino Basin) також вели переговори щодо врегулювання проблеми розподі­лу прав на воду, аналогічної в цілому до рішення про взаємну набувальну давність, але взятій до уваги ряд конкретних проблем, які спричинило б ме­ханічне застосування такої формули (Lipson, 1978). Я дуже ціную можливість обговорити логіку цього результату з Роєм Гарднером (Roy Gardner).

⁹ Суддя у такій справі опиняється у делікатному становищі. Пропонова­не рішення було справді радикальним і не базувалося на будь-якій з існую­чих доктрин щодо водних прав. Якщо б суддя прийняв рішення, яке базува­лося на результатах переговорів сторін, то це не стало б його виправданням, і рішення було б скасоване судом вищої інстанції. Разом з тим чітких альтер­натив, на основі яких можна було б прийняти рішення, не існувало. У цій тяжбі суддя опинився у такій самій невизначеній ситуації, як і сторони.

¹⁰ Місто Пасадена проти міста Альгамбра та інші, Верховний суд, справа C-1323 (City OfPasadena v. City OfAlhambra et al., Superior Court Case C-1323).

^,, Cal. 2d 908, 207 P.2d 17 (1949).

^,2y справі було подано апеляцію, і дорогої та тривалої процедури оскар­ження уникнути не вдалося.

¹³ Так, N з 19 виробників можуть функціонувати як ефективна коаліція, яка контролює більшу частину виробництва з басейну, див. у Шеллінга (Schelling, 1978) про концепцію мінімальної ефективної групи.

¹⁴ Половина суми у $ 25 000, виділеної на ці цілі, надійшла з федерального бюджету, одна чверть була оплачена округом, а інша — виділена на пропор­ційній основі дев’ятьма громадами-підписантами.

¹⁵ Хоча в цьому розділі і не вистачає місця, щоб обговорити структуру й операційні характеристики Водної асоціації Західного басейну (West Basin Water Association), важливість її діяльності навряд чи можна переоцінити. Формальні правила асоціації щодо голосування запобігали тому, щоб будь- яка потенційна підгрупа приймала домінуючі рішення в рамках асоціації. Враховуючи добровільний характер об'єднання, асоціація не вживала будь- яких заходів, поки не досягався консенсус. Оскільки дії здійснювалися в різних напрямах одночасно, основні виробники води могли координу­вати діяльність і контролювати виступи державних посадових осіб (і їхніх колег— виробників води) в контексті регулярних щоквартальних нарад, засідань Виконавчого комітету і засідань робочих комітетів асоціації. Детальне обговорення операційних характеристик асоціації див. у Е. Ост­ром (Е. Ostrom, 1965).

¹⁶ Політика відкритих файлів також мала величезне значення для мого дослідження; як молодому аспіранту мені було показано шафи з файлами та запропоновано читати і робити копії будь-якого — хоч усього — листуван­ня, протоколів, звітів тощо.

¹⁷ У 1945 році Водна корпорація Домінгес (the Dominguez Water Corpo­ration) відкачала більше 10 000 акро-футів з басейну, або близько 15 % від за­гального обсягу відкачувань.

¹⁸ Причина зміни позиції була добре задокументована, оскільки міська влада, тільки-но усвідомивши, на що вона наражається, рекомендувала мешканцям Інглвуда також приєднатися до водного округу Західного басей­ну (West Basin Water District), щоб отримувати привізну воду від MWD. Лише за три роки до того мер виступав категорично проти такого кроку. У нього неодноразово просили пояснити таку зміну поглядів. 26 вересня 1950 року в газеті «Інглвуд Дейлі Ньюз» було опубліковано таку заяву: «З ог­ляду на мою опозицію до Кооперативу з водопостачання в 1947 році, зараз у мене не раз запитували, чому тепер я його підтримую. Питання дуже ре­зонне, тому я вважаю своїм обов’язком відповісти на нього... 24 жовтня 1945 року справу було направлено до Верховного суду, [з метою] аби він визначив права всіх виробників води в басейні Західного узбережжя і спра­ведливо розподілив воду в ньому серед усіх виробників. Коли справу було направлено, ваша міська рада найняла юридичну фірму „Стюарт, Шоу та Мерфі" (Stewart, Shaw and Murphy), щоб захищати місто Інглвуд у цьому процесі... Я наводжу цитату з листа, отриманого міською радою від Арвіна Б. Шоу-молодшого (Arvin В. Shaw, Jr.): „Я вважаю, що є достатні підстави сподіватися, що для міста Інглвуд вдасться добитися привілейованого стано­вища, заснованого на його пріоритеті прав на воду як присвоювача води протягом багатьох років" За певний час до подачі позову Каліфорній­ською компанією водопостачання (California Water Service Company), на розгляді в іншій секції суду округу Лос-Анджелеса була справа, відома як „справа басейну Реймонд¹¹. Ця справа в багатьох аспектах суттєво схожа на ту, по якій ми були відповідачами... Істотною та доречною частиною рішен­ня Верховного суду було те, що всі водокористувачі спільного басейну по­винні розглядатися як рівні. 10 травня відбулася конференція, прове­дена Арвіном Б. Шоу, в якій узяли участь Вільям Реншоу (William Renshaw), водний інженер, Ф. P. Куп (F. R. Coop), посадовець, і я... Хоча значна частина інформації, наданої нам Шоу, була конфіденційною, я отримав дозвіл про­цитувати конфіденційний лист такого змісту: „З рішення Верховного суду у справі Пасадени, на мій погляд, цілком зрозуміло, що ви не отримаєте пріоритет і що всі користувачі, розташовані над Західним басейном, а також присвоювачі розглядатимуться як такі, що мають рівні права; по суп, необхідно буде встановити пропорції видобутку води до безпечного рівня видобутку з басейну¹¹».

¹⁹Ochobhhm фактором успіху комітету стало те, що до його складу було призначено Т. Б. Косгроува (Т. В. Cosgrove); він був адвокатом корпорації Домінгес (Dominguez Corporation) та інших подібних фірм. До свого при­значення в Комітет врегулювання він енергійно боровся проти судових тяжб і дуже чітко сформулював положення, що права Домінгес були пріо­ритетними порівняно з правами інших користувачів басейну. Ніхто не міг погодитися скоротити виробництво без участі Домінгес. Косгроув став відігравати активну роль у роботі Комітету. До того часу, коли договір був підготовлений, він змінив свою стратегію на співпрацю з іншими виробни­ками води. Справді, один із членів комітету довірив йому розробити форму тимчасової угоди, і він отримав високу оцінку за свій видатний внесок у діяльність комітету (протоколи Водної асоціації Західного басейну, 26 серп­ня 1954 року)(West Basin Water Association, minutes, August 26, 1954). Зреш­тою Косгроув не отримав для своєї фірми стільки прав на воду, скільки міг би, якби продовжив свою опозиційну поведінку (див. примітку 22).

²⁰ Пізніше вони визначили «Права набувальної давності 1949 року» як «найбільше безперервне виробництво води для кожного користувача для корисного використання протягом будь-якого п'ятирічного періоду до 1 жовтня 1949 року, щодо якого не було ніякого припинення використання протягом будь-якого подальшого безперервного п'ятирічного періоду до 1 жовтня 1949 року» (тимчасова угода, с. 2). Для порівняння обрали 1944 водний рік, оскільки багато виробників вважали, що початок судового про­цесу в 1945 році призведе до визначення прав, заснованого на водному році, який щойно завершився.

²¹ Обговорення переговорних процедур, пов’язаних з приватними пи­таннями, такими як урегулювання при розлученні, яке також відбувається в тіні закону, див. у Мнукіна і Корнхаузера (Mnookin and Kornhauser, 1979).

²² Оскільки авторитетний перелік прав від 1944 року ніколи не складав­ся, то важко визначити точно, хто виграв і хто програв у цій боротьбі за про­порційний розподіл басейну. Але в будь-якому разі зсув був не дуже знач­ний. Після дослідження попередніх звітів судді й остаточно передбачених угодою прав моя краща оцінка відносного становища 35 найбільших вироб­ників з басейну така:

Каліфорнійська водна компанія (the California Water Service) вибиваєть­ся з ряду з оцінюваними водними правами трохи більше 5 %, а з набувальни- ми — трохи менше 5%. Водна корпорація Домінгес (Dominguez Water Corporation), яка виступала проти врегулювання до того, як Т. Б. Косгроуву було запропоновано очолити комітет адвокатів, вибивається з ряду з оціню­ваними правами — від 18 %, а з набувальними — 15 %.

²³ Місто Ель-Сегундо (El Segundo) і компанія «Стандард Оіл» (Standard Oil) відкачували воду зі свердловин, розташованих на захід від Хоторна і не­далеко від берега. Отже, їхні землі розташовані на шляху морської води, яка наповнювала прискореними темпами пустоти під Хоторном. «Стандард Оіл» суттєво скоротила свій водозабір ще в 1952 році, оскільки боялася, що солона вода швидко поглине їхні свердловини, розташовані між Хоторном і морем. У рамках тимчасової угоди «Стандард Оіл» відкачувала близько двох третин від своїх «прав». Ель-Сегундо також не відкачувало повністю свої права протягом цього періоду з тієї самої причини. Місту Інглвуд, що розташоване на північ від Хоторна і далі від берега, не загрожувало негайне вторгнення солоної води, але витрати Інглвуда на відкачування значно збіль­шилися через зниження рівня ґрунтових вод.

²⁴ У вересні 1957 року, наприклад, чиновники з Торранса, Інглвуда й Ель- Сегундо зустрілися з представниками Хоторна «для того, щоб переконати місто Хоторн приєднатися до Тимчасової угоди та декларації про скоро­чення відкачування». Чиновник з Інглвуда, звітуючи про зустріч, зазначив, що «міські чиновники Хоторна вказали, що вони приймуть питання до ува­ги, але, відповідно до прес-релізів, імовірність того, що місто стане учасни­ком Угоди, невелика» (WBWA, Виконавчий комітет, протоколи від 12липня 1957року, с. 4) (WBWA, Executive Committee, minutes, July 12, 1957, p, 4).

²⁵ Коли привізна вода стала доступною для басейну, багато дрібних ви­робників відмовилися від своїх прав. Інші продали права великим виробни­кам, тільки-но тимчасова угода була підписана і виник активний ринок прав на воду.

²⁶ У 1985 році загальні витрати на службу «хазяїна води» в басейні Рей­монд становили $ 112 471, а в Західному — $ 151 800 (звіти «хазяїна води» за 1985 рік) (Watermasterreports for 1985).

²⁷ Опис процесу в басейні Сан-Габріель див. у Бломквіста (Blomquist, 1990). У цьому басейні учасники прийняли кілька стратегій економії, роз­роблених у справі Центрального басейну. Бломквіст тільки зараз завершує дослідження ще по трьох басейнах — Сан-Фернандо, Чіно та Мохаве (San Fernando, Chino, and Mojave), — в яких правові та екологічні умови дуже відрізняються. У Мохаве, де асиметрія інтересів різних сторін набагато більша, ніж у будь-якому іншому з розглянутих прикладів, врегулювання не досягнутій. Див. обговорення прикладу Мохаве у розділі 5. Місто Лос-Ан­джелес має привілейовані права на воду в долині Сан-Фернандо, й остаточ­не судове рішення щодо прав у цьому басейні сильно відрізняється від тих басейнів, які покладалися на взаємну набувальну давність. Урегулювання в басейні Чіно було досягнуте виробниками, які спиралися на досвід усіх ін­ших басейнів.

²⁸KapA Фоссетте (Carl Fossette), виконавчий директор обох асоціацій, а також директор Водної асоціації Верхнього Сан-Габріеля (Upper San Gabriel Water Association), відігравав помітну роль у наданні допомоги ви­робникам води в усіх цих взаємопов'язаних басейнах для зміни структури інституцій, які впливали на їхню поведінку. Його значущість визначали кіль­ка факторів. По-перше, кількість взаємопов’язаних посад, які він нарешті обійняв. На додаток до його ролі як виконавчого директора трьох приватних асоціацій водокористувачів, Фоссетте зрештою став ще й головним мене­джером з водопостачання муніципального району Західного басейну (West Basin Municipal Water District), муніципального району Центрального басей­ну (Central Basin Municipal Water District), муніципального району басейну Верхнього Сан-Габріеля (Upper San Gabriel Municipal Water District) та муні­ципального району поповнення Центрального і Західного басейнів (Central and West Basin Water Replenishment District). По-друге, період його діяль­ності. Він був призначений на першу посаду в 1946 році і відігравав активну роль у всіх трьох басейнах до виходу на пенсію в 1974 році (йому було 67 ро­ків). І навіть після цього Фоссетте і далі активно працював як директор ради директорів Кооперативу з водопостачання Південної Каліфорнії (Metro­politan Water District of Southern California), де був віце-головою протягом 1980— 1982 років (Fossette and Fossette, 1986, р. iv). По-третє, його толерант­ність до конфліктів і схильність до їх урегулювання. Під час складних ситуа­цій на переговорах він завжди тримав себе в руках. У протоколах Асоціації задокументовано його неодноразові зусилля схилити протиборчі сторони до спільних дій у рамках неофіційних робочих моментів, щоб спробувати виро­бити взаємоприйнятні відносини. По-четверте, його здатність представляти інтереси виробників води Західного, Центрального басейнів і басейну Сан- Габріель перед зовнішніми установами, в тому числі — перед законодавця­ми штату Каліфорнія. Фоссетте став провідним пропагандистом пропозицій, розроблених у цих басейнах, адже вони потребували підтримки від усіх офіційних установ округів, регіонів чи штатів.

²⁹ Ринки прав на воду з’явилися в усіх басейнах півдня Каліфорнії, які за допомогою судових тяжб визначали певні водні частки сторін. У всіх цих прикладах сільськогосподарські користувачі поступово продали свої права на воду водним компаніям або фірмам з надання комунальних послуг, які могли використовувати ці права, уникаючи будівництва дорогих об'єктів поверхневого зберігання води. Обговорення переваг продажу прав на воду див. у Р. Сміта (Smith, 1988).

³⁰ Інтерв'ю Елінор Остром з Джоном Йохамсом (John Johams) зі служби «хазяїна води» (watermaster service) від 17 листопада 1960 року.

³¹ Водна корпорація Домінгес проти Американської асоціації з рослин­ництва, справа 668965, Верховний суд, штат Каліфорнія, округ Лос-Андже­лес (Dominguez Water Corporation v. American Plant Growers, Inc. Case 668,965, Superior Court, State of California, County of Los Angeles).

³² Учасники з басейну Реймонд змінили свого «хазяїна води» в останні роки, тому загроза зміни є реальною.

³³ При поверхневому зберіганні можна часто спорожняти і заповняти резервуар без шкоди для самої структури. Ступінь свободи у підвищенні та зниженні рівня води в басейні ґрунтових вод значно менший, ніж у тих, хто використовує поверхневі резервуари.

³⁴ Можливості включали Департамент контролю за повенями Лос-Ан­джелеса (Los Angeles County Flood Control District) та Кооператив з водопос­тачання Південної Каліфорнії (Metropolitan Water District of Southern California), обидва з яких вбачали свій інтерес у тому, щоб басейни на їхній території були регламентовані. Виробники води в Західному і Центральному басейнах хотіли співпрацювати з цими великими установами, але не зале­жати від них повністю.

³⁵ Широке представництво зацікавлених сторін, які входили до цієї гру­пи, змусило одного зі спостерігачів відзначити: «Комітет дванадцяти скла­дався з інженерів, адвокатів і представників іригаційних округів, водних ок­ругів, сільськогосподарських бюро, міст, приватних підприємств і самого штату Каліфорнія. У цій групі були різні точки зору й різні проблеми, і це було найбільш ефективно. Замість того щоб рекомендувати рішення для конкретних областей або груп, ідеї цього комітету повинні були стати інтег­рацією усіх сфер їх застосування» (Джеймс K. Kpirep_l «Прогрес у поповненні підземних вод», мімеограф від 15 квітня 1955 року, с. 2) (James K. Krieger, «Progress in Ground Water Replenishment», mimeograph, April 15, 1955, p. 2).

³⁶ У доповіді Водній асоціації Західного басейну Луїс Александер (Louis Alexander), член Комітету дванадцяти, який брав активну участь у роботі і щодо Західного, і щодо Центрального басейнів, заявив, що «початкова кон­цепція законопроекту полягала в тому, щоб визначити лише обсяг відкачу­вання... і не передбачала податок на вартість... [Ф]ермери штату наполягали на положеннях щодо податку на вартість... поточний законопроект є комп­ромісом між двома точками зору» (протоколи Водної асоціації Західного басейну, 12 квітня 1955 року, с. 8) (West Basin Water Association, minutes, April 12, 1955, p. 8). Перш ніж затвердити остаточний проект у рамках Комі­тету дванадцяти, президент асоціації скликав спеціальне засідання для роз­гляду проектів обох законодавчих актів. На цьому засіданні йому та іншим членам Комітету дванадцяти ставили багато запитань, а також критикували їх за невиконання всього того, чого хотіли члени асоціації, але зрештою всі члени проголосували за підтримку проектів.

³⁷ Джеймс Kpirep (James Krieger) пояснив це положення так: «Деякі існу­ючі державні установи вважають, що вони мають можливості для поповнен­ня. Деякі з цих установ мали можливості для поповнення басейнів ґрунто­вих вод, але в жодному разі не на залучення коштів на купівлю води для поповнення. Вони відчували, що мають робити цю роботу, і жодні нові пуб­лічні корпорації не повинні узурпувати їхні функції» («Прогрес у поповненні підземних вод», мімеограф, 15 квітня 1955 року, с. 6) («Progress in Ground Water Replenishment», mimeograph, April 15, 1955, p. 6).

³⁸ Інакше кажучи, якщо б округ складався лише із Західного басейну, то виробники цього басейну могли б подати в суд на виробників Центрального басейну і чинити на них тиск з метою скорочення ними виробництва. Якщо б виробники Центрального басейну контролювали округ, вони могли б не дозволити округу ініціювати судовий розгляд проти них.

³⁹ Кожна з цих установ мала достатні можливості загрожувати прихиль­никам нового округу, оскільки межі пропонованого округу мали бути за­тверджені Департаментом природних ресурсів (Department of Natural Resources), а саме створення округу — схвалене виборцями. Значна опози­ція на будь-якому етапі мала б істотно підвищити витрати на отримання схвалення і загрожувала самій його імовірності. Серед питань, які належало вирішити на цьому етапі переговорів, була формула розподілу витрат на поповнення басейну. Лос-Анджелес, наприклад, рішуче виступив проти введення будь-якого податку на майно з його мешканців для оплати будів­ництва бар’єру, оскільки ці платники податків несли більший тягар про­тягом багатьох років, бо платили за привізну воду, а платники податків у ін­ших містах отримували вигоди через набагато нижчі витрати на воду. За допомогою «зон вигідності округів» у межах Лос-Анджелеського округу з контролю за повенями (Los Angeles County Flood Control District), який не включав частини міста Лос-Анджелес, для оплати будівництва бар’єру було розроблено формулу розподілу вартості, прийнятну для всіх сторін.

⁴⁰ Ці витрати також менші, ніж операційні витрати на переговори у сусід­ньому окрузі Орандж (Orange County), де виробники не судилися за свої права на воду, а замість цього розробили лише програму поповнення басей­ну без будь-якого контролю за обсягом відкачувань. їх програма менедж­менту, відповідно, повністю фокусувалася на «стороні постачання» у рів­нянні (Blomquist, 1987а).

⁴¹ Історія цих переговорів надзвичайно цікава. Вона ілюструє життє­здатність і креативність поліцентричної публічно-підприємницької систе­ми. Детальне обговорення більш раннього процесу див. у Е. Остром (1965), також див. свіжіші звіти про розвиток округу поповнення Центрального та Західного басейнів (Central and West Basin Water Replenishment District).

⁴² Читач може замислитися, чому протипаводковий округ цікавиться першочерговим постачанням води для поповнення басейну. Коли в 1915 році було вперше засновано Лос-Анджелеський округ з контролю за повенями (Los Angeles Flood Control District), йому надали серйозні повноваження й у боротьбі з повенями, й у збереженні водних ресурсів. Коли більшість річок в окрузі взяли під контроль, округ зосередився на збереженні водних ре­сурсів, щоб тим самим зберегти себе як великомасштабну інженерну фірму в суспільному житті.

⁴³ Кілька приватних фірм на цій території служили «хазяями води» для інших басейнів, тож Департамент водного господарства (Department of Water Resources) не мав монополії на владу для виконання цієї служби.

⁴⁴ Ті, хто мав право на найбільші частки відкачуваної води, повинні були також сплачувати пропорційні суми податку на відкачування, який потім використовувався для поповнення басейну і сплати за систему контролю. Власники нерухомості, які отримали вигоду від запровадження ефективної системи використання води в посушливих регіонах, сплачують низькі по­датки на нерухомість для підтримки скромної адміністративної структури. Оскільки правила були розроблені для кожного з басейнів підземних вод, вони були пристосовані до унікальних умов кожного з них.

⁴⁵ Процес, описаний тут, дещо схожий на «навчання дією», що відбу­вається при розвитку комплексних технологій; див. Розенберг (Rosenberg, 1982) та Нельсон і Вінтер (Nelson and Winter, 1982). Оскільки це динамічний процес вибору між різними правилами, то він, швидше за все, має аспекти закономірності, аналогічні до технологічних змін (Arthur, 1989; David, 1985).

⁴⁶ Це ще одне застосування принципу справедливості Селтена (Selten), див. примітку 7.

⁴⁷Yci правила мають загальний синтаксис: визначені особи з певними атрибутами, які займають конкретні позиції (забороняється, вимагається або дозволяється), діючи за певних умов.

⁴⁸ Для ознайомлення з основами деонтичної логіки див. фон Райт (von Wright, 1951, 1963). Модальна форма з трьох деонтичних операторів полягає в такому: не слід (забороняється), необхідно (вимагається) та можливо (доз­воляється). Джон Р. Коммонз постійно використовував ці модальні операто­ри для характеристики основної структури дієвих правил (John R. Commons, 1957).

⁴⁹ Див., наприклад, обговорення Шиманофф (Shimanoff, 1980, р. 43—46) щодо того, чому дозвіл не повинен бути включений як деонтичний оператор визначення правил.

⁵⁰ Це розходження характеризує мою попередню роботу (Е. Ostrom, 1985b).

⁵¹ Див. Б'юкенена (Buchanan, 1975, р. 59), який характеризує походження конституції як «стрибок з анархічних джунглів».

⁵² Будь-які зміни в частині синтаксису правил, зазначені в примітці 47, будуть змінами до правил. Правила можуть змінюватися, не привносячи змін у результати, які, вірогідно, змінюються внаслідок зміни ситуації. Після Гарднера та Е. Остром (Gardnerand Е. Ostrom, 1990) я резервую термін «ре­форма» для змін до правил, що продукують нові результати, які є кращими порівняно з результатами, отримуваними до зміни правил.

5. АНАЛІЗ ІНСТИТУЦІЙНИХ НЕВДАЧ І СЛАБКОСТЕЙ

¹ Розпорошення ренти визначене у розділі 2 (підрозділ «Проблеми при­своювання»).

² Заохочення і навіть фінансування центральним урядом «сучасних» риболовецьких суден призвело до подібних конфліктів між прибережними і морськими рибалками в багатьох інших місцях. Опис цієї проблеми в Мексиці див. у МакГудвіна (McGoodwin, 1980). Дасгупта (Dasgupta, 1982, р. 17) описує, як сучасні рибопромислові судна в Індії спромоглися ігнорува­ти історичні права традиційних прибережних рибалок.

³Вільям Бломквіст (William Blomquist_f 1989) описує цей випадок досить докладно, і я багато чим зобов'язана йому за розуміння й аналіз, заснований на його роботі «в полі».

³ Каста Караве (Karave) відома своїм підприємництвом та орієнтацією на торговельні й інші форми придбання багатства: «Каста не була істотним бар'єром на шляху перетворення економічних вигод у соціальну мобіль­ність... [Караве] не мають підкаст, як інші касти» (Alexander, 1982, р. 233).

⁴ Опис того, як використовуються ці сітки, наведено далі.

⁵ Одне з пояснень того, що сталося, показано на мал. 5.2. До збільшення цін на рибу граничні й середні доходи, отримані від використання кожної додаткової сітки, можна подати як MR_i та AR_v 3 однаковою граничною вар­тістю заведення нової сітки рибалки мали б максимальну економічну відда­чу, заводячи X₁ сіток, де граничний дохід дорівнюватиме граничним витра­там. Оскільки рента була розпорошена ще до підвищення цін, рибалки, ймовірно, були близькі до точки, де крива середнього доходу перетинатиме криву граничних витрат, скажімо, X₂. При тому значному збільшенні цін, яке відбулося, криві і граничного, і середнього доходів різко підуть угору. Оптимальна економічна віддача, відповідно, буде X₃. Здавалося б, рибалки заводять нові сітки за межами цієї точки, скажімо, на X₄. Вони можуть не потерпати від розпорошення ренти, тому що частки в сітках, як і раніше, ма­ють активний попит. Повне розпорошення ренти відбуватиметься в точці X₅. Отже, спокуса і далі отримувати прибуток (навіть з негативною гранич-

ною віддачею) завжди буде приваблювати, і долучатиметься все більше ри­балок. Цей аналіз було розроблено при вельми корисному обговоренні з Джиммі Уолкером.

Коментар Пола Александера під час читання такої інтерпретації в одній з чернеток цього рукопису: він, «пояснюючи, чому зростає кількість охочих долучитися, хоча граничні доходи — негативні і, ймовірно, це визнають самі рибалки, надавав би більше ваги політичним мотивам та відзначенню відмін­ності в доходах окремих сіток» (особисте спілкування, 2 серпня 1988 року) (personal communication, August 2, 1988).

¹ Хоч як добре не працював би набір правил у стабільних екологічних та економічних умовах, але істотні зміни — такі як чотириразове збільшення ціни ресурсного юніта — є серйозною проблемою для потенціалу старого набору правил і далі давати ефективні й справедливі результати.

⁸ До 1972 року тільки Тайвань, Японія та Корея пережили більш швидке зростання врожайності рису-сирцю (N. Т. Uphoff, personal com­munication).

⁹ Впровадження високоврожайних сортів у деяких селах переважно супроводжувалося більш низькими врожаями, а не більш високими (Byrne, 1986).

¹⁰ Це не означає, що учасники постійно перебувають у полоні цього набору стимулів, хоча соціальні й політичні структури, які породжують ці стимули, важко змінити. Особливо болісно, коли такі порочні кола були створені в країні з багатою і дуже довгою історією успішної іригації з вико­ристанням розмаїття аборигенних інституцій (Gunasekera, 1981; Leach, 1961, 1980).

^{, 1} Ліч описує систему, що діяла в 1950-ті роки в одному селі, яке залежало від набагато меншої відновленої дамби: «Щоразу, коли треба було оброб­ляти Старе поле, було вкрай важливо усьому селу чітко дотримуватися заданої програми роботи, бо коли шлюзи відкриті, все поле наповнюється водою, а коли закриті — все поле має висохнути. Неможливо орати на сухо­му полі, але тільки-но вода запускається і земля пом'якшується, роботи повинні проводитися скрізь одночасно. Згодом, щоб уникнути втрат від випаровування, зорані поля потрібно засіяти і довести до збору врожаю з мінімально можливими затримками. Отже, потрібна угода щодо дати від­криття шлюзу, дати, на яку посів буде завершено, сортів рису, які будуть посіяні, і дат, на які планується зібрати врожай та осушити поля. У 1954 році сільський агроном (Village Cultivation Officer) відповідно до чинних правил проводив сільські збори на початку кожного сільськогосподарського се­зону й офіційно узгоджував ці дати з селянами» (Leach, 1980, р. 108). Ліч повідомляє, що поки він там перебував, цього суворого режиму справді дотримувалися.

¹² Британська адміністрація була цілком упевнена в тому, який тип ад­міністративних і судових механізмів вона повинна встановити. Протягом британського правління вона декілька разів організовувала й реоргані­зовувала як адміністративні механізми, так і механізми врегулювання конфліктів, пов’язаних зі зрошенням. При кожній зміні основні дебати зосе­реджувалися на тому, скільки повноважень може бути покладено на «або­ригенні» трибунали або на адміністративних чиновників. Відмінний огляд британського правління на Цейлоні у 1856—1871 роках див. у Робертса (Roberts, 1980).

¹³ Постійна необхідність концентрації значних зусиль британських AGA розкривається в доповіді Едуарда Елліотта, який з 1863 по 1896 рік сам був AGA, наглядаючи за кількома невеликими іригаційними системами (серед інших завдань). Його доповідь за 1871 рік, яку цитує Робертс (Roberts, 1980, р. 200), містить таке: «Кожен рік показує, що безперервна особиста увага з боку урядового агента є необхідною для проведення іригаційних робіт по селах; просто наказати... старійшині виконати будь-яку роботу — звучить гарно, але на практиці дає мало результатів, якщо урядовий агент не заохо­чує, не підтримує старійшину і не проявляє активний інтерес до його зусиль; якщо мешканці бачать це і знають, що тільки-но вони погодяться з усім цим, кожен повинен зробити свій внесок, не допускаються прогули, ВІДПОВІДНО всі разом будуть весело проводити роботи. Але постійне спостереження і численні перевірки необхідні».

¹⁴ Водні засідання цього типу відбувалися в Шрі-Ланці впродовж столігь (Gunasekera, 1981). Див. обговорення цих інституцій в Упхоффа (Uphoff, 1983).

¹⁵ Раніше система землекористування в деяких районах Шрі-Ланки значно знижувала рівень конфліктності між фермерами, чиї ділянки роз­ташовані в голові та хвості, принаймні на невеликих каналах. Поля, які зро­шувалися з певного каналу, були розподілені так, що кожен фермер мав одну ділянку зрошуваної землі у верхній третині, іншу — в середній частині й останню — у нижній. Отже, всі фермери мали мотивацію знайти способи отримання води у хвості системи. Окрім того, за умов нестачі води питання потрібного скорочення було відносно легко вирішити, не подаючи воду в нижню третину поля. Кожен брав на себе частину цього ризику, і механізм для визначення полів для поливу був закладений у дизайн самих полів (Leach, 1961, 1980).

¹⁶Фледбі описує паттерни взаємодії в Кірінді Ойя на початку 1980-х ро­ків так: «Управління водою [в низький сільськогосподарський сезон, коли вода в дефіциті] схоже на дипломатичні ігри великих держав початку XIX століття: правила не є священними, утворюються альянси, на кожен крок дається негайна симетрична відповідь, а в довгостроковій перспек­тиві орієнтиром є виключно особистий інтерес. Роль влади схожа на роль неефективної транснаціональної організації... з деякими формальними повноваженнями, але без засобів для їх забезпечення» (Fladby, 1983, р. 191).

¹⁷ Зростаючий вузькопартійний характер відносин між політиками та районними адміністративними системами описав Крейг (Craig, 1981).

¹⁸ У доповіді А. Т. Корі (А. Т. Corey, 1986) розглянуто деякі серйозні проб­леми, з якими стикаються на величезній Махавелі безліч проектів, заплано­ваних для розробки або поліпшення водопостачання 900 тисяч акрів землі для понад 200 000 нових поселенців (Jayawardene, 1986). Серед цих проблем пов'язані з «Зоною Н» такі: 1) зі 119 виділених у цьому районі ділянок протя­гом року досліджень воду отримали лише 83; 2) з цих 83 ділянок у рамках санкціонованого проекту отримали воду тільки 49, решта отримали воду не­санкціоновано; 3) ротація там, де вона практикувалася, була випадковою; 4) через несанкціоновані порушення вилучалася вся вода з одного каналу, хоча фермер униз за течією і повідомляв владу, але боявся вживати подаль­ших заходів, побоюючись розправи з боку фермера-порушника (Corey, 1986, р. 158—159; Lundqvist, 1986).

^t9 Заступник директора з управління водними ресурсами в Департаменті іригації сказав одному з членів команди проекту Гал Ойя, що якщо вони змо­жуть досягти прогресу в Гал Ойя, то вони «зможуть досягти прогресу в будь- якому іншому місці в країні» (Uphoff, 1985с, р. 144).

²⁰ В особистому спілкуванні Норман Упхофф підкреслює, що спочатку рішення найняти випускників вищих навчальних закладів прийняли для того, щоб уникнути найму людей з політичними зв'язками, і зміцнення здат­ності інституційних організаторів налагоджувати спілкування зі співробіт­никами Департаменту іригації стало непередбачуваним, але дуже позитив­ним результатом.

²¹ Скрутне становище на місцях скоротило час для збору даних і під­штовхнуло інституційних організаторів до дії раніше, ніж планувалося.

²² Членство в ОПК і OPK часом було питанням делікатним, оскільки багато фактичних іригаторів не мали юридичних прав на воду, яку вони використовували. Часто розв'язанням цього питання було залучення всіх фактичних іригаторів у ОПК і тільки тих з них, хто мав юридичні права, — у OPK. Від деяких ротацій доводилося відмовлятися, адже фермери, які «використовували дренажну воду з системи для несанкціонованого сільськогосподарського виробництва, ламали замкнені ворота» (Uphoff_f 1986а, р. 218, note 18).

²³ Насправді представники фермерів виступили з ініціативою створен­ня таких територіальних рад незабаром після того, як було сформовано ОПК, і перед тим, як було сформовано більшість OPK. Це стало можливим тому, що програма не виконувалася упереджено, «під копірку», але мала на меті створення таких організацій, які б фермери розглядали як свої власні і брали на себе відповідальність за них.

²⁴Yπxoφφ (Uphoff, 1985с, note 32) обговорює зміни в офіційній орієнта­ції: «Одним дивним, але драматичним свідченням зворотної реакції Депар­таменту іригації, побаченим під час візиту в січні минулого року, було руй­нування ДІ нещодавно побудованої регуляційної дамби з відгалуження каналу Ухана (Uhana) для того, аби позбутися перешкоди на шляху роз­подільчого потоку. На нарадах щодо редизайну фермери наполягали, що розмір водозаборів для цього розподільчого каналу був надто малий, але ДІ, який наполягав на своїх розрахунках, не підтримав зміни. Коли вже самому заступнику директора ДІ стало очевидно, що для того, аби дістатися „хвос­та" цієї розподільчої території, не вистачає води, він погодився розширити відвідний канал, тільки-но потік до відгалуження каналу припинився, і вод­ночас максимально збільшити потік у розподільчому каналі, навіть якщо це коштуватиме ДІ деяких грошей і незручностей. Насправді повага, отримана від такого акту доброї волі, мала суттєво переважити втрати. Ми були при­ємно здивовані, коли побачили головного інженера з іригації цього району під час особистої перевірки потоку у хвості каналу о 9:30 вранці в неділю, коли ми здійснювали свою перевірку (про яку він не знав)».

²⁵ В особистому спілкуванні Упхофф повідомляє, що одна з працівниць «у полі» в Гал Ойя, Ненсі Сент Джулієн, стверджує, що «безбілетництво» дволике: одне проявляється під час намагань установити форму організації, інше — коли повинна бути проведена робота для збереження тривалої ор­ганізованої співпраці. У цьому випадку перший тип «безбілетництва», ма­буть, подолати було важче, ніж другий. Зовнішні IO відігравали важливу роль у спробі подолати інерцію років недовіри і небажання працювати ра­зом. Підтримувати вигоди від співпраці, тільки-но вони стали очевидними, було не так складно.

²⁶ Види успішних стратегій втручання, схожі на ті, які застосовуються в Гал Ойя, були використані на Філіппінах (D. Korten_l 1980; F. Korten_l 1982), у Непалі (Rahman, 1981), у Бангладеш! (D. Korten_f 1980) і Таїланді (Rabibha- dena, 1980).

²⁷ Грейтс-Ков, Фермюз і Твіллінгейт (Grate's Cove, Fermuse and Twillingate) в Ньюфаундленді — усі використовують щорічну лотерею. У ло­тереї, яка потім використовується для розподілу конкретних місць для чов­нів, має право брати участь лише обмежена їх кількість. Як описує один ри­балка, «ми розігруємо місця лову тріски. Є тільки десять таких місць і тільки десять екіпажів для лову на цих місцях. Якщо рибалка має місце одного року, він може потрапити в розіграш наступного» (Matthews and Phyne_l 1988, р. 17). Див. також К. Мартін (K. Martin, 1979) і МакКей (МсСау, 1978,1979).

²⁸ Аналогічні міркування щодо розвитку права власності на риболовець­кі зони висловлюють Ачесон (Acheson, 1975), Андерсен (Andersen, 1979) та Фаріс (Faris, 1972).

²⁹ Національні уряди часто застосовували субсидування купівлі нових технологій як стратегію щодо рибальства, і результати часом були катаст­рофічними. Зусилля з фінансування придбання нових технологій перед­бачають, що місцеві рибалки не зможуть втілити ефективні нові технології без зовнішньої допомоги. Консерватизм рибалок у зв'язку з використанням нових технологій, можливо, відображає розуміння того, що управління складними системами ресурсів залежить від тонкого балансу між застосо­вуваними технологіями і правилами доступу та повноважень, які діють для контролю за доступом та використанням ресурсу. Якщо адаптація нових технологій прискорюється, правила і використовувані технології можуть серйозно розбалансуватися. Особливо це стосується випадків, коли правила повинні виробитися у тривалому процесі проб і помилок, а рибалки не ма­ють юридичних повноважень, щоб розробити нові правила та втілити їх у життя. Зосередження уваги лише на «витратах на виробництво», а не на за­гальній собівартості продукції, транзакційних витратах і витратах на забез­печення дотримання правил призводить до вузької інтерпретації ефектив­ності (North, 1986а, Ь). Швидке впровадження зовнішньою владою «більш ефективних» технологій може спричинити справжню «трагедію спільного», яка, як припускають офіційні державні посадовці, відбудеться, якщо вони не регулюватимуть використання цих рибальських промислів. Обговорення наслідків субсидування нових технологій національною владою на узбереж­жі Байя в Бразилії див. у Корделла та МакКін (Cordell and McKean, 1986).

³⁰ Чітка політична заява є в довіднику щодо федеральної політики 1976 ро­ку: «При відкритому доступі, вільному для всіх рибальстві, конкуруючі ри­балки ловлять усю доступну для них рибу, незалежно від наслідків, до яких це призводить. Якщо їх не контролювати, наслідком зазвичай є колапс про­мислу, тобто ресурс зникає в комерційному сенсі, повторюючи в контексті рибальства „трагедію спільного"» (Government of Canada, 1976).

³¹ Такі вкорінені системи повинні бути відносно складними та включати автономію і доступність для контролю з боку зовнішніх органів щодо легі- тимності місцевих правил.

6. ОСНОВИ АНАЛІЗУ САМООРГАНІЗАЦІЇ ТА САМОКЕРУВАННЯ CP

¹ Якби приклади, описані в цій книзі, були лише аномаліями, то можна було б не брати до уваги кілька випадків, які не мають пояснення. Але ці приклади були відібрані, щоб проілюструвати багато інших, які аналогічно важко пояснити з використанням сучасних теорій.

² Важливість інформації і транзакційних витрат підкреслено в роботах Норта (North, 1978, 1981, 1989) і Вільямсона (Williamson, 1979, 1985).

³ Проникливе обговорення ситуаційного аналізу див. у Фарра (Farr, 1985).

⁴Хекаторн і Мазер (Heckathorn and Maser, 1987) підкреслюють, що в ба­гатьох ситуаціях інституційного вибору рішення приймається не між однією з альтернатив і «статус-кво»-правилами, а серед запропонованих альтер­натив. Вони рекомендують розглядати процес звуження альтернатив як пе­реговорний процес. Це корисний спосіб розуміння ліквідації різних аль­тернативних наборів правил, але остаточне рішення приймається у виборі між кращим альтернативним набором, який ідентифікують люди, і набором використовуваних «статус-кво»-правил.

⁵ Завжди існує безліч «статус-кво»-правил (див. обговорення у розділі 4), і вони залишаються в силі доти, доки зміни допомагають прояснити остаточ­ний вибір, зроблений у таких ситуаціях у конкретний момент часу. Набір «статус-кво«-правил залишиться в силі доти, доки зміни стабілізують струк­туру оперативних ситуацій. Принаймні мінімально необхідна для перемоги коаліція (що б це не було) в інституційній ситуації вибору повинна сприй­мати новий набір правил як такий, що генерує більше вигод, ніж витрат.

⁶ Цей список є результатом моїх спроб зрозуміти те, що я прочитала у багатьох тематичних дослідженнях на більш загальному рівні. Я вважаю, що він уточнюватиметься, коли припущення будуть більш строго розроблені та випробувані. Інакше кажучи, це мої наявні гіпотези, які є предметом для спростування.

⁷ Якби це було так, то в термінології Олсона група була б привілейова­ною (Olson_l 1965).

⁸ Оскільки процес керування впливає на майбутні витрати на керування, то ці процеси є рекурсивними. Рішення, прийняті в рамках структури, впли­ватимуть на цю структуру в майбутньому.

⁹Токвіль у книзі «Старий режим і Французька революція» (1955) має справу із загальним випадком, коли наявні єдині правила, але багато хто хоче винятків для їхніх ситуацій. Це породжує режим суворих правил /при­мусового виконання закону, за якого кожен починає розглядати закон як перешкоду на шляху розумних дій. Потенціал для корупції, очевидно, вели­кий.

• ¹⁰ Інтригуючий аналіз системи CP в Індії, яка повністю керувалася поза- формальною системою управління Індії і підтримувалася шляхом регуляр­ної сплати хабарів регіональним і національним чиновникам, див. в Уейда (Wade, 1988).

¹¹ Отже, процеси інституційного вибору залежать від напрямку (David, 1988).

¹² Ставлення спільноти до загальних і внутрішніх норм, а також питання ставок дисконтування, очевидно, можна розробити набагато краще, ніж я зробила в цій книзі. З урахуванням того, що ці обмеження можна покрити у будь-якій іншій роботі, я зосередилася на інших факторах, які безпосеред­ньо стосуються вигод і витрат, а також на ролі створених правил порівняно з нормами, які еволюціонували. Ґрунтовна робота Джеймса Коулмана (James Coleman, 1990) відносно норм має пряме відношення до аргументу, що я його тут наводжу.

¹³ Емпіричний факт наявності величезної кількості невдач відповідає сучасній економічній теорії, але не перебуває в центрі її уваги. Якщо спро­бувати пояснити, чому деякі фірми зазнають невдачі, а інші — ні, знадо­биться теоретичний апарат, відмінний від того, що використовується для прогнозування характеристик фірм, які вижили і перебувають у рівновазі. Питання, яке ставиться в цьому дослідженні, полягає в тому, чому деякі при­своювачі CP досягають успіху, а інші не можуть змінити структури стимулів, з якими вони стикаються, і проста максимізація вигід не є корисним тео­ретичним припущенням для досягнення цієї мети.

¹⁴ Труднощі і типові упередження в оцінці витрат і вигод майбутньої структури капіталу — чи то фізичні іригаційні роботи, чи то правила, які ви­користовуватимуться для розподілу поливної води — добре описано у роз­ділі 5 Ашером і Хілі (Ascher and Healy, 1990). Вони ретельно задокументували майже універсальний ухил у бік переоцінки вигод і недооцінки витрат щодо великомасштабних іригаційних проектів в умовах «третього світу».

¹⁵ Хороше резюме цієї обширної літератури див. у Дейвса (Dawes, 1988) та Хогарта і Редера (Hogarth and Reder, 1987).

¹⁶ Перша спроба створити спеціальний округ у Західному басейні не вда­лася, принаймні частково, через сильний дощ, який ішов у день проведення референдуму. Кількість води в канавах суттєво доповнили зусилля адмініст­рації одного з міст, яка виступала проти створення нового району: були від­криті всі пожежні гідранти для «рутинної» промивки (Fossette and Fossette, 1986, р. 28—29).

¹⁷ Через те, що багато моделей припускають існування перших двох характеристик, вони навіть не беруться до уваги. Проте останнім часом деякі вчені вивчили результати, отримані за правилами із сильними дист- рибуційними ефектами, і важливість «дідусевих» поточних асигнувань для того, щоб отримати згоду на зміни у правилах (Johnson and Libecap, 1982; Karpoff, 1989; Welch, 1983).

¹⁸Там, де місцеві інституції вже існують і присвоювачі вважають їх діє­вими, враховуючи проблеми, які стоять перед ними, можна очікувати знач-

ного опору, якщо будуть нав’язуватися інші правила. Місцеві присвоювачі можуть спробувати і далі застосовувати «незаконну» систему правил так довго, наскільки це буде життєздатним: або через відсутність примусу з боку центральної влади, або через підкуп посадових осіб центральної влади з ме­тою спонукати їх ігнорувати те, що відбувається на місцевому рівні.

¹⁹ Це не лише тоді, коли зовнішні чиновники пишуть правила, а й коли місцеві присвоювачі намагаються презентувати факти місцевої ситуації на свою користь. Можна очікувати, що така тенденція характерна для всіх ви­падків. Але одним присвоювачам буде важко переконати інших, ознайомле­них з місцевими умовами, в наявності «фактів», які суперечать досвіду і пе­ревагам цих інших, тоді як легше рекламувати такі «факти» особам, які не знають місцевої ситуації.

²⁰ Див., наприклад, Гарднер та Е. Остром (Gardnerand Е. Ostrom, 1990), де ми змоделювали ефекти з чотирьох різних конфігурацій правил, які вико­ристовуються для організації діяльності присвоювачів щодо прибережного рибальства. Там ми порівнюємо результати рівноваги, які досягаються тоді, коли рибалки слідують конкретним правилам у різних фізичних середови­щах. Ми не стверджуємо, що розробили універсальну модель середовища прибережного рибальства, і ми також не стверджуємо, що вивчили всі від­повідні конфігурації правил. Оскільки ми, розробляючи моделі, керувалися загальною основою, то визнаємо частину загальних умов, до яких наші моделі мають відношення. У рамках цих умов ми можемо зробити точні прогнози щодо рівноваг і логічних зв'язків між змінними, відкрито включе­ними у модель.

²¹ Див. останні публікації В. Острома (V, Ostrom, 1991, [1971] 2008, [1973] 2008) щодо прикладів, в яких роботи цих учених забезпечують основу для сучасної політичної теорії.

²² Читачі можуть звернутися до списку літератури для пошуку багатьох важливих останніх робіт Б'юкенена, Коуза, Норта, Шепсла та Вільямсона, які суттєво доповнюють наше розуміння того, як працюють інституції.