§ 1. Об’єктивні умови становлення та розвитку світового господарства

Світове господарство — результат тривалого істо- ричного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпо- рацій і виникнення колоніальних імперій.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Во- но дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних

робничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення то- го, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність націона- льних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово- виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою під- даються державному контролю. При цьому в кожній країні фор- мується своя особлива система економічного регулювання. По- друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усе- редині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, прин- ципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового госпо- дарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи струк- тури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнарод- ну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвива- ються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнарод- них ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

· держави з їх народногосподарськими комплексами;

· транснаціональні корпорації (ТНК);

· міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі супе- речності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємо- залежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може са- мостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому дер- жави повинні об’єднувати свої зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації ви- робництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та між- народної інтеграції господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транс- портної системи та мережі комерційної і комунікаційної інфор- мації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних еконо- мічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що на- дає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержав- ному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океа- ну). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстре- мальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окре- мих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаці- ональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага- тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це само- стійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях роз- витку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально- економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв^*. Так, за економічними ознаками (спе- цифікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринко- вою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економіч- ного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, се- редньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

жав Південно-Східної Азії відбувалось економічне зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У най- менш розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання навіть від середніх пока- зників країн, що розвиваються.

Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а відповідно й неоднако- ва інтенсивність та частка їх участі у світових економічних про- цесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн, що розви- ваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у

^* До недавнього часу в радянській суспільній літературі світове товариство по- ділялося на країни соціалістичної системи, капіталістичної системи та країни тре- тього світу, або ті, що розвиваються. Така диференціація походила з ідеологічної тези про основний зміст епохи як періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеології «боротьби двох систем» не усуває проблеми різнорідності країн світового товариства.

світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно стано- вила 78,6 %; 4,2; 17,2 %.

Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогос- подарських зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансо- ві відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтег- рація, зміст яких буде розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків.

У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе місце належить завданням з впровадження ре- зультатів НТП, переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому визначають ха- рактер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави, характер торговельно-еконо- мічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країна- ми. Це передбачає наявність надзвичайно великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і пери- ферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні.

В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, які роз- виваються по типу змішаної економіки (або соціального ринко- вого господарства), тобто країни з гнучким економічним механі- змом, здатним динамічно адаптуватися до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну продукцію. Пе- риферія — це в основному країни, що розвиваються, які, зазви- чай, мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний ме- ханізм економічного саморозвитку, відносно низький рівень внут- рішньої інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який перевищує 1 трлн дол.

Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація еконо- мічної діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємо- пов’язані, хоча їх економічне співробітництво досить складне і суперечливе.

Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в іє- рархічній структурі світового господарства.

Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій не- рівномірності цього процесу дозволяє повніше використовува-

ти національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарсь- ких і загальносвітових завдань. Нині, коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов автаркії — національного економічного самозабезпе- чення.

Єдність світового господарства досягається через розв’язання різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього соціально-економічного, регіонального і функціонального розма- їття світу. Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що розвиваються; по-друге, між розвину- тими країнами і країнами з перехідною економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн, а та- кож різними темпами і рівнями структурної перебудови націона- льних економік, наявністю неоднакових умов для ведення конку- ренції на світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’язання суперечностей впливає на всі складові світового госпо- дарства.

Таким чином, структурна цілісність сучасного світового гос- подарства має чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів поєднується з постійним їх протиборс- твом (суперництвом) на різних рівнях і у різних масштабах.

Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елемен- тів світової економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн, по- глибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні міжнаціональних спільних підпри- ємств і особливо — міжнародних економічних організацій.

Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається на розвиток міжнародного поділу праці.