§ 2. Структура власності. Різноманіття форм власності у ринковій економіці

Структура власності може бути розглянута з точки зору різноманітних критеріїв. Зокрема, її можна розкрити через форми виявлення — приватна, суспільна. Кожна із зазначених форм власності реалізується через відповідний інтерес — прива- тний, суспільний.

У країнах з ринковою економікою існують два основних типи власності: приватна та державна. Усі інші різновиди — це похід-

об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), вла- сність громадських організацій та об’єднань (власність профспі- лок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загаль- нодержавна (республіканська) і комунальна (власність адмініст- ративно-територіальної одиниці).

Науково-технічна революція змінює характер виробництва, а саме: зростає його наукомісткість, тоді як професійний (фаховий) рівень працівника, його інтелект стають чільним ресурсом еко- номічного зростання. Це зумовлює появу і розвиток інтелектуа- льної власності за її видами: приватною (розпорядження патен- том чи ліцензією); державною (розпорядження сумою знань та ідей); проміжною (інноваційна науково-технічна інформація).

Форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набува- ючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

Нерідко висловлюють сентенцію, що основою ринкових від- носин може бути лише приватна власність, під якою розуміють власність окремих осіб або індивідуальну приватну власність.

для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності ви- никає і у разі необхідності державної допомоги для санації не- державних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх са- нації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації. У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не за- ймалася активно господарською діяльністю. У країнах з розвину- тою ринковою економікою за допомогою податків державою централізується і перерозподіляється від 1/3 (США, Японія) до понад 50 % (Швеція) валового національного продукту. У захід- них країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до

30 % і більше.

У соціалістичній Україні, як і в цілому по СРСР, донедавна в економічній практиці переважало прагнення до «єдиної фабри- ки», укрупнення виробництва на основі розвитку державної вла- сності. Остання проголошувалась головною і загальнонародною, що сьогодні правомірно заперечують більшість економістів. За- гальнонародна власність, по суті, не відбулася, оскільки для неї не склалося об’єктивних умов.

Світова практика показує, що державна власність може бути ефективною, оскільки має визначені переваги порівняно з інши- ми формами власності, що пояснюються її функціями: спромож- ністю здійснювати макрорегулювання, формуванням стратегії економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізацією стру- ктури національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої врешті-решт на людину.

Історично термін «приватна власність» виник, щоб відмежу- вати державне (казенне) майно від усіх інших видів майна. Тому вважалося, що все недержавне є приватним. Сьогодні, при вели- чезній розмаїтості форм власності, «неказенною» є власність не тільки окремих громадян, але й кооперативів, асоціацій, народ- них підприємств. Відповідно до цього в західній економічній те- орії і практиці закріпилося уявлення, відповідно до якого під приватною власністю розуміється «всяка недержавна форма вла- сності». У такому трактуванні є своя логіка. Держава виступає як представник усього суспільства, а інші суб’єкти власності уособ- люють лише його частину. Тому їх правомірно вважати волода- рями приватної власності. Багато хто сьогодні гадає, що приватна

власність — це безроздільна, нічим не обмежена (крім волі свого хазяїна) власність. У дійсності приватний власник має повне пра- во робити над об’єктом своєї власності всі операції, що вважає за потрібне, аби ці операції не втручалися в сферу приватної влас- ності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власників. До приватної власності можна від- нести:

1) домашні господарства як економічні одиниці, що здійсню- ють виробництво продукції і надають послуги для власних по- треб;

2) легальні приватні підприємства, що діють відповідно до за- конодавства.

3) нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової еконо- міки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва това- рів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціа- льного дозволу влади;

4) будь-який вид використання приватного майна або особис- тих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лих- варницьких операцій — між приватними особами. Приватний се- ктор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жо- дні заборони.

Друга умова розвитку приватного сектора потребує юридич- них гарантій щодо виконання умов договорів, укладених між фі- зичними особами.

Третя умова — абсолютне нормативне забезпечення приват- ної власності. Гарантії її недоторканості повинні передбачати- ся законами, програмами партій і заявами головних державних діячів.

Четверта умова потребує, щоб кредитна політика в країні сти- мулювала приватні капіталовкладення.

Для подальшого розвитку приватного сектора дуже важливо сформувати у суспільстві повагу до приватного сектора. Це — п’ята умова. За ринкової економіки, якщо покупцю потрібен то- вар, запропонований продавцем, і перший готовий заплатити за- требувану ціну, діяльність підприємця, торговця як продавця має розглядатися як суспільно корисна.

В Україні на сьогоднішній день вже сформувалася певна верс- тва людей, спроможних стати приватними підприємцями. По- перше, це частина бюрократії, що має владу і успішно краде гро- ші у держави. По-друге, це «тіньовики», мафія, що володіє мілья- рдами. По-третє, це кваліфіковані працівники, яких не задово- льняють ні оплата, ні умови найманої праці. В усіх країнах ядро процвітаючих приватних підприємців складають працьовиті, енергійні люди, що бажають підвищити свій соціальний статус. Ринок робить природний відбір, і з дрібних і середніх власників виходять майбутні фундатори крупних підприємств.

Приватна власність у ході функціонування набуває окремих рис суспільного характеру. Це проявляється у виплаті обов’яз- кових внесків для соціального страхування, податків у держав- ний і місцевий бюджети, ренти тощо. Крім того, приватні влас- ники несуть таку саму економічну і правову відповідальність, задовольняють визначені потреби, як і державні, а також колек- тивні підприємства.

Руйнація і повна дискримінація приватної власності в нашій економіці в недавньому минулому призвела до того, що були не тільки усунуті негативні сторони приватного підприємництва, але й втрачені його сильні мотиваційні аспекти.

У сучасному цивілізованому суспільстві змінився стан самої приватної власності. Багато економістів визнають, що вона ви- ступає тепер не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але й в інших формах — колективній, груповій, акціонерній.

Колективна власність в Україні була подана насамперед коо- перативною власністю колгоспів, споживчих та інших форм коо- перації, а з початку 90-х років також акціонерною власністю і власністю спільних, змішаних підприємств.

Кооперативна форма власності поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діють близько 1 млн кооперативних ор- ганізацій понад 120 видів і різновидів, які об’єднують понад 600 млн осіб. Перші кооперативи з переробки і збуту сільського- сподарської продукції виникли в Данії і Швеції у 1880—1885 рр., з придбання добрив і сільськогосподарських знарядь — у Гол- ландії і Франції. Через 100 років у 12 країнах на частку коопера- тивів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Сьогодні в Японії вони реалізують понад 90 % товарної продукції аграрного секто- ра; у Голландії — 60—65; у Німеччині, Франції, Іспанії — 50—52; у США, Великобританії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено світову організацію «Міжнародний кооперативний альянс», що об’єднує сьогодні 370 млн кооператорів світу.

Споконвічними принципами кооперативної власності, визна- ченими історично і логічно, є: 1) пайова основа формування фон- дів і коштів кооперативних підприємств; 2) участь членів коопе- ративу в його діяльності своєю працею. Це стосується всіх видів кооперації; 3) право вступу до кооперативу і виходу з нього з по- верненням належного майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, але яка втрачає ознаки індивіду- альності, що проявляється в зв’язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Різновидом колективної форми власності є акці- онерна власність.

Отже, жодна з форм власності не може бути ідеальною та уні- версальною. Кожна з них має свої сфери найефективнішого за- стосування. Державна власність функціонує успішно у галузях з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонер- на і кооперативна форми власності доцільні у випадках, коли не- обхідна концентрація коштів. Приватна власність використову- ється там, де не потрібно значного акумулювання коштів, а необ- хідні гроші для ведення господарської діяльності можуть нагромаджуватися індивідуально.

Економічні системи відрізняються одна від одної різноманіт- ним ступенем і формами власності на засоби виробництва. Сфор- мована класична точка зору з цього приводу така. По-перше, для визначення відмінності однієї економічної системи від іншої не- обхідно проаналізувати форму власності на засоби виробництва, що лежить в основі цієї системи. Інша точка зору зводиться до того, що індустріально розвинуті країни в основному різняться за двома ознаками: 1) за формою власності на засоби виробництва і

2) за способами, за допомогою яких координується та управля- ється економічна діяльність.

Отже, очевидно, що перша точка зору відрізняється від другої досить умовно.

У той же час приватна власність не завжди породжує систему

«чистого» капіталізму, а суспільна власність з її централізованим плануванням — командну. Економічна система гітлерівської Ні- меччини називалася авторитарним капіталізмом, оскільки її еко- номіка перебувала під найжорстокішим контролем. Нею центра- лізовано управляли, хоча практично стопроцентно збереглася приватна власність.

В Югославії, навпаки, існувала економічна система, заснована на суспільній власності, що набула двох форм — державної і ко- лективної (підприємства перебували у власності колективів пра- цівників, профспілкових організацій). Проте між підприємствами

йшла конкуренція, мала місце свобода підприємництва, тобто в цілому економіка країни була занурена в ринкове середовище, а сам югославський соціалізм дістав назву ринкового.

Багато розвинутих індустріальних держав практикують актив- не державне втручання в господарську діяльність. Вона регулю- ється в інтересах усіх. Цим особливо відрізняються Швеція, Фра- нція, Японія. За спадною цей список можна продовжити так: Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія.

Якщо ж за показник «змішаності» економіки в індустріально розвинутих країнах узяти питому вагу державної власності та особливо державного сектора, то в середньому вони становлять до 1/3.

Трансформація власності у постсоціалістичних країнах ґрун- тується на роздержавленні і приватизації. Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займає монопольне ста- новище, а сама система суспільного життя відтворюється як ав- торитарно-бюрократична держава.

Одержавлення має такі форми прояву щодо:

1) процесів присвоєння умов, засобів і результатів виробницт- ва, що неминуче призводить до відчуженості безпосередніх ви- робників (робітників і трудових колективів) від засобів і резуль- татів виробництва. Звідси — об’єктивна необхідність виникнення форм присвоєння робітниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяє ставитися до них як до своїх, а не чужих. У цьому — передумова демократизації суспі- льства;

2) управління суспільним виробництвом, що виявляється в монополії держави на економічні рішення (директивний характер державного планування, визначення тільки державою найближ- чих і довгострокових цілей розвитку економіки в цілому та окре- мих її ланок, монополія на розподіл матеріально-технічних ре- сурсів і товарів народного споживання, монополія на ціноутво- рення, підприємницьку діяльність, зовнішню торгівлю і т. д.).

Гіпертрофоване одержавлення економіки призводить до мо- номорфізму власності, закостенінню підприємницьких струк- тур, перешкоджає функціонуванню ринкових механізмів. Саме тому специфіка української економіки, що визначалася тоталь- ним пануванням державної власності, диктує необхідність роз- державлення і приватизації як основного методу переходу до реального різноманіття форм власності, що є основою форму- вання ринкового господарства, методу оптимізації структури підприємництва.

Роздержавлення — це сукупність заходів з перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі

напрямах: 1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання ко- жного працівника і трудового колективу рівноправним учас- ником привласнення, демонополізація; 2) створення різноманіт- них форм господарювання, надання всім формам підприємств рі- вних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону;

3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асо- ціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв’язки.

Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання мо- нополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — цент- ральна проблема переходу до ринкової економіки.

У тісному зв’язку з роздержавленням перебуває приватиза- ція — один з напрямів роздержавлення власності, що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян та юридич- них осіб. Приватизація державних і муніципальних підприємств України означає придбання громадянами, акціонерними товарис- твами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у влас- ність: підприємств та їх підрозділів, що виокремлюються в само- стійні підприємства; матеріальних і нематеріальних активів під- приємств; часток (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акціонерних товариств (товариств); належних привати- зованим підприємствам часток (паїв, акцій) у капіталі інших під- приємств.

Таким чином, розбіжності між приватизацією і роздержавлен- ням зводяться до того, що перша відображає процес докорінної трансформації відносин власності, а друга є поняттям, що охоп- лює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери суспільної діяльності людей.

Об’єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприєм-

ства сфери послуг, жилий фонд, житлове будівництво, підприєм- ства сільського господарства та ін.

Після приватизації суб’єктами власності стають: приватна особа, працівник приватизованого підприємства, трудовий колек- тив, банки, холдинги, акціонерні товариства (товариства) т. д.

Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від то- го, наскільки широко використовувався в них метод націоналіза- ції приватного сектора в попередній період.

Процес денаціоналізації означає повернення власності по- переднім власникам. Зрозуміло, що в Україні така форма роздер- жавлення через об’єктивні і суб’єктивні обставини не може ши- роко застосовуватися. Тому приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможнє функціонувати досить успішно.

Важливо зрозуміти, що приватизація зовсім не означає звіль- нення держави від відповідальності за ту або іншу соціальну сферу або загальний добробут громадян. Приватизація просто ви- знає, що на перший план виходять якість і вартість товарів і по- слуг, а не той, хто їх робить. У кожному окремому випадку дер- жава за бажанням може використовувати свою владу, але обо- в’язково нести відповідальність по забезпеченню виробництва тих або інших товарів, надання тих або інших послуг і гарантува- ти, щоб їх рівень відповідав необхідним стандартам. Проте дер- жаві немає потреби робити товари або надавати послуги, якщо це бажають і можуть краще зробити приватні підприємці. У біль- шості випадків приватний сектор, що діє в умовах конкуренції, спроможній і готовий надати товари і послуги високої якості за цінами, нижчими за державні.

Основними цілями і завданнями приватизації є: розвиток кон- куренції і підвищення ефективності державного сектора; приско- рення економічного росту з подальшим залученням недержавних інвестицій; усунення державної монополії; створення повноцін- ного ринку капіталу, цінних паперів; поділ відповідальності за зовнішній борг між урядом і великим бізнесом; зменшення ролі політичної мотивації в прийнятті економічних рішень; залучення приватного капіталу в традиційно державні галузі — освіту, культуру, охорону здоров’я, інфраструктуру; послаблення впливу профспілок.

Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання:

· формування прошарку приватних власників-підприємців; за- лучення іноземних інвестицій;

· сприяння демонополізації економіки;

· створення конкурентного середовища;

· підвищення ефективності діяльності підприємств;

· соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: за- конність; пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується; забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне на- дання прав власності громадянам України; безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України; при- ватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законо- давства; повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійсню- вати трьома основними шляхами. Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приват- ним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні осо- би або фірми, акціонери, працівники підприємства, що привати- зується, комбінація всіх цих варіантів.

Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об’єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об’єктів при- ватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одер- жання в процесі приватизації частини державного майна підпри- ємств, державного житлового і земельного фондів.

Другий метод приватизації державних підприємств — це ме- тод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з при- ватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе поста- чання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарсь- ких функцій. Метод контрактів має переваги над продажем дер- жавної власності приватному сектору порівняно з тими видами діяльності, які є невід’ємною функцією держави і потребують ре- тельного суспільного контролю, або коли економічна рентабель-

ність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рі- вня управління.

Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяль- ності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Проте державі зовсім не обов’язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих пра- цівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що профе- сійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме не- обхідні послуги. Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов’язання.

Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу дер- жавних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чер- гу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості по- слуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намага- тиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.

Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купі- вельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифі- катів, за які в держави або приватних підприємців можна придба- ти чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поши- рені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних со- ціальних послуг для бідних прошарків населення.

В Україні існує певна різноманітність викупу державних під- приємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чоти- ри основні групи. Перша — повний викуп підприємства. Друга — дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя — викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. До четвертої групи можна віднести викуп підпри- ємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою по- пулярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вив- чити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впро-

Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують де- тальної організаційно-економічної підготовки нового рівня зага- льної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально- політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляєть- ся посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова про- цедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові га- рантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб’єктом цього процесу.