11.2. МОДЕРНІЗАЦІЯ ТА ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ КИТАЮ

Китай, який прямує власним курсом, показав, що існує альтер­нативний шлях переходу, що забезпечує успіх у сфері зростання переходу до ринкової економіки і одночасно у сфері значного зниження рівня бідності.

Китай потребував побудови інфраструктури з метою підтри­мання комплексного виробництва і створення виробничого потен­ціалу, при цьому він виявився готовим відсунути ідеологію на другий план. Ден Сяопін стверджував, що не має значення, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей Китайці були готові на той момент спробувати будь-які способи, але всі способи, шо да­вали результат, вони приписували «соціалізму». Mao Цзедун вважав, що народ — це «чистий аркуш паперу, в який можна вписати будь-які ієрогліфи». Реальність виявилася складнішою, хоча Mao вдавалося маніпулювати народними масами. У березні 1975 р. Ден Сяопін взяв у руки управління економічним розвит­ком, був складений план народного господарства на 10 років — до 1985 р. У 1976 р. пішли з життя провідні діячі країни, в тому числі й сам Mao Цзедун.

Після закінчення культурної революції в 1976 р. керівництво країни розпочало кампанію «західного великого стрибка», мета _e якого — різке зростання темпів економічного піднесення за ра­хунок активних закупок західних технологій, головним чином для важкої промисловості. Ця кампанія була приречена на про­вал, оскільки лише посилювала диспропорції між важкою та лег­кою галузями промисловості і концентрувала капіталовкладення в галузях з низькою капіталовіддачею.

Поліпшуючи відносини із зовнішнім світом, Ден усе-таки ста­вив першочерговим пріоритетом проведення у країні економіч­них реформ. Соціальна, політична й економічна системи усере­дині країни піддалися серйозним змінам під час його правління. Він оголосив принцип «чотирьох модернізацій» основою всіх реформ. За цим принципом економіка була поділена на чотири сектори — оборонну промисловість, сільське господарство, нау­ку і промислове виробництво. Пріоритет надавався стратегії «со­ціалістичної ринкової економіки». Ден стверджував, шо Китай перебуває на першій стадії розвитку соціалізму і шо обов’язком партії є розвиток «соціалізму з китайською специфікою» ідеоло­гічні принципи стали відігравати мінімальну роль в економіці, що згодом довело свою ефективність. У березні 1992 року на за­сіданні Політбюро ЦК КПК Ден Сяопін заявив. «Не варто скову­вати себе ідеологічними і практичними абстрактними суперечка­ми про те, яке ім’я це все носить — соціалізм чи капіталізм».

Ден був ідеологом реформ, що забезпечили теоретичну основу і політичну підтримку для їх проведення. Але, незважаючи на це, багато дослідників і вчені вважають, що принаймні кілька еконо­мічних реформ не були особистою ідеєю Сяопіна. Приміром, прем’єр Чжоу Еньлай першим висловився за пріоритет принципу «чотирьох модернізацій». Більше того, багато реформ були роз­роблені і реалізовані провінційними керівниками, іноді без згоди центрального уряду. Якщо реформи вдавалися, вони застосову­валися на більших територіях, переростаючи в реформи загаль­нодержавного масштабу. Багато інших реформ проводилися під впливом досвіду «азіатських економічних тигрів».

Це зовсім не було схоже на перебудову, ініційовану Михай­лом Горбачовим у CPCP, де майже всі перетворення нав’язува­лися вказівкою зверху й були особистою ідеєю Горбачова. У Ки­таї ж, навпаки, реформи були ініційовані знизу і підхоплені вер­хами. Реформи містили в собі елементи планового, централізова­ного керування, здійснюваного професійно підготовленими чи­новниками, шо відкинуло практику масового керування, яка па­нувала при Мао.

У сільському господарстві більшість «народних комун» були розпущені, а селянство в основному перейшло на сімейний під­ряд. На другому етапі реформи (1984-—1992 р.) відбувався де­монтаж планової системи й перехід до ринкової економіки. Ден також став ініціатором створення особливих економічних зон у Китаї, завдяки яким у країну стали залучатися іноземні компанії й інвестиції.

У лютому 1978 р була прийнята програма „чотирьох модер­нізацій» на період до 2000 р. Крім того, у плані на 10 років, з 1976 по 1986 рр., передбачалося побудувати 120 великих проми­слових підприємств. Проірама чотирьох модернізацій складалася з таких етапів:

— до 1980 р — створення самостійної промисловості і меха­нізація сільського господарства,

— до 1985 р. — завершення технічної перебудови народного господарства на основі виконання основних положень 10-річного плану,

— до 2000 р. — вихід у число передових країн світу за рівнем розвитку народного господарства шляхом завершення модерні­зації сільського господарства, промисловості, оборони, науки і техніки.

Розмір валового внутрішнього продукту Китаю у 1980 р. ста­новив приблизно 283,3 млрд дол. (тоді як США виробляли ВВП на 2582,5 млрд, CPCP — 1212, а Японія — 1 і53 млрд дол.), у разі збільшення цього показника в 4 рази у 2000 р. ця країна могла досягти обсягу 1140 млрд дол. і вийти у першу п’ятірку країн сві­ту Фактично KHP збільшила свій ВВП у 6,5 разу Китаю вдалося у 1998 р. перевищити рівень життя в Росії.

Уже перед проведенням економічної реформи 1978 р. китай­ські вчені розробляли в загальних рисах перспективи розвитку економіки на найближчі десятиліття. Був запланований вищий ступінь модернізації до 2030 року, при цьому до 2021 р. заплано­вано досягти рівня країн середнього розвитку, а до 2049 р. — пе­ретворення Китаю у могутню соціалістичну державу.

З 1949 по 1978 рр. китайська економіка в цілому розвивалася згідно з принципами радянської економічної моделі, з модифіка­цією комбінації товарно-грошових відносин та централізованого планування.

Найрезультативніша реформа розпочалася в Китаї наприкін­ці 1978 р. За цей час і до початку XXI ст. валовий внутрішній продукт країни збільшився реально приблизно у 8 разів, майже на 10 % на рік. За багатьма базовими продуктами Китай уже ви­йшов на перше місце у світі Реальні доходи населення щорічно зростали на 7,7 %, тобто рівень життя подвоювався кожні дев’ять років. Кількість бідноти скоротилася з 300 млн у 1980 р до менше 40 млн на початку XXI ст Частка витрат на їжу та одяг у середнього китайця знизилася з 80 % до 50 % сімейного бюджету.

З 1978 р. в KHP розпочалася економічна реформа, основним принципом реформування став лозунг «Переходити через річку, спираючись на камені на дні». Перший етап реформи (1978— 1984 рр.) приніс приріст зерна з 305 млн т у 1978 р. до 407 млн т у 1984 р. Лозунгом 1980 р. було поєднання плану і ринку. У 1981 р. був висунутий новий лозунг — «Планова економіка — головне, а ринкова — другорядне». У 1983 р економіка була поділена на чотири сфери: у першу сферу директивного, прямого регулювання увійшли великі промислові підприємства та обо­ронна промисловість (30 % промисловості); друга сфера — част­ково директивного панування — охопила приблизно 10% про­мислового виробництва; третя — охопила середні та частину дріб­них підприємств і підлягала направляючому плануванню, шо ста­новило майже 30% промисловості; решта 20% економіки регу­лювалися виключно ринком.

Період 1978—1984 рр. — це стрімкий розпад народних комун і масовий перехід на сімейний підряд, пожвавлення господар­ської самостійності підприємств, надання рівних прав колек­тивній і державній власності, визнання індивідуальної трудової діяльності корисним доповненням до соціалістичної суспільної власності, прийняття перших актів на залучення прямих інозем­них інвестицій. За перший період реформи обсяг ВВП збільшив­ся зі 320 млрд юаней у 1977 р до 717 млрд юаней у 1984 р.

Другий етап реформи, з 1984 до 1992 рр. був зосереджений на прискореному демонтажі планової системи радянського зразка та поступовому переході до ринкової економіки. 1985—1986 рр. оголошені періодом врегулювання диспропорцій. Китай вийшов на перше місце у світі по виробництву зерна, бавовни, вугілля, на 4-те — з виробництва сталі та електроенергії. У 1987 р Компар­тія Китаю оголосила про «будівництво соціалізму з китайською специфікою» Був висунутий новий лозунг: «Держава регулює ринок, а ринок орієнтує підприємство».

Темпи приросту промисловості становили близько 21 % на рік. Був закріплений державний курс на розвиток різних форм економіки та способів господарювання з пріоритетом суспільної власності на засоби виробництва 3 1987 р. дозволені приватні підприємства з восьми найманими працівниками, розпочаті екс­перименти з пайовими та акціонерними підприємствами, при­йнятий закон про банкрутство. Щоправда, весь період з 1979 до 1990 рр. державний дефіцит зводився з від'ємним сальдо, голов­ним чином у зв’язку з використанням державних коштів для при­скорення економічного зростання.

Щоб остаточно затвердити свої економічні ідеї як пріоритетні, Ден на початку весни 1992 року здійснив своє знамените півден­не турне., відвідавши Гуанчжоу, Шеньчжень, Чжухай і зустрівши Новий рік у Шанхаї. Під час поїздки він багато виступав і завою­вав підтримку народу Ден наголошував на важливості економіч­них перетворень у Китаї і критикував тих, хто противився полі­тиці відкритості й економічних реформ. Спочатку турне Дена Сяопіна ігнорувалося китайською пресою, що була під контро­лем політичних опонентів У цій обстановці Ден під псевдонімом Хуан Фупин пише кілька статей на підтримку економічних ре­форм і друкує їх у шанхайській газеті «Цзефан жибао». Про по­їздку довідуються маси і виявляють йому підтримку. Тодішній голова КНР Цзян Цземинь відкрито підтримує Дена і зрештою, після кількох місяців після закінчення турне про нього друкують у центральних китайських виданнях. Експерти підозрюють, що відданість Цзян Цземиня політиці Дена зміцнила позиції Цзяна, і він стає спадкоємцем Дена. З другого боку, південне турне допо­могло однодумцям Дена домогтися високих посад і направило Китай по шляху економічних перетворень. До того ж його поїзд­ка показала, що Ден усе ще є ключовою фігурою в китайській політиці

У результаті проведення реформ прибережні райони Китаю домоглися безпрецедентних економічних успіхів. Ден вважав, що окремі регіони країни повинні розбагатіти раніше від інших і розвиток саме прибережних районів прямо вплине на розвиток внутрішніх районів країни На практиці ця теорія стикнулася із протидією керівників прибережних регіонів, які не бажали діли­тися з відсталими районами. Розрив між багатими східними ра­йонами країни t бідними західними стає все очевиднішим.

З 1992 р починається третій етап економічної реформи. У 1992 р. керівництво Китаю взяло курс на збільшення ВВП що­річно на 8—9 %, а курс був замінений на розвиток ринкової еко­номіки Основними завданнями економічної стратегії оголошу­валися: оптимізація управління підприємствами, прискорення прогресу ринкових відносин, всебічне поглиблення реформи та прискорення темпів економічного зростання

Починаючи з 1992 р був досягнутий приріст іноземних інвес­тицій, активізований ринок акцій, масового характеру набуло пе­ретворення дрібних державних і колективних підприємств у при­ватні. За період з і 992 до 1996 рр частка державної власності у валовій промисловій продукції зменшилася з 51,5 до 29 %, а ко­лективної зросла з 3 5 до 40 %.

Після смерті у лютому 1997 р Ден Сяопін був офіційно про­голошений «великим марксистом, великим пролетарським рево­люціонером, державним діячем, воєначальником і дипломатом, одним із головних керівників Комуністичної партії Китаю, На­родно-визвольної армії Китаю і Китайської Народної Республіки; великим архітектором китайських економічних реформ і соціа­лістичної модернізації».

Четвертий етап економічної реформи (1998—2002 рр.) харак­теризується стимулюванням суспільного попиту за трьома на­прямами: споживчим, інвестиційним та експортним. У 1998 р. було прийняте рішення реформувати державні підприємства, але вони залишалися лідерами в енергетиці, виробництві сировини. У сільському господарстві KHP вдалося здійснити грандіозний прорив. Аграрна продукція за часи реформ збільшилася майже в 4 рази. Уже в першій половині 1990-х років були ліквідовані про­дуктові картки. Китай нарощував експорт багатьох сільськогос­подарських продуктів. Щоправда, значна частка такого експорту, особливо та, що вироблялась дрібними господарствами, припада­ла на продукти харчування, вироблені з використанням техноло­гій сумнівної якості. Наприклад, вирощування рослинної продук­ції з виснажуванням землі та перенасиченням її хімічними доб­ривами, інсектицидами або виробництво молока з використанням різних добавок.

У промисловості обсяг інвестицій тільки за 1990-ті роки збіль­шився майже у 7 разів — до 17 трлн юаней. За роки реформ за­гальний випуск промислової продукції збільшився майже у 19 ра­зів. На сьогодні частка легкої промисловосл зблизилася з важ­кою промисловістю. Вугілля добувають понад 1 млрд т на рік, виробництво електроенергії зросло у 5,5 раз - ', до 1166 млрд кВттод.

У листопаді 2002 р. Компартія Китаю оголосила курс на фор­мування середньозаможного суспільства та модернізацію соціалі­зму з китайською специфікою. Китай продовжуватиме поступову і обачливу реформу, не копіюючи при цьому західну модель. Якщо вважати, що китайська економіка за рівнем ВВП становить понад 60 % від економіки США, то через IO років Китай випере­дить США, а за прогнозами американських фахівців до 2020 р. він вийде на рівень 20 трлн дол. ВВП, тоді як у США виробляти­меться лише 13,5 трлн дол.

Отже, економічне піднесення Китаю було забезпечене трьома потужними хвилями інвестицій:

— перша хвиля — інвестиції держави і виробничих комплек­сів, які стартували у 1978 р. разом з аграрною реформою та роз­витком виробництва товарів народного споживання. Однак уже до 1990 р. перша хвиля інвестування вичерпала свою стимулю­вав ьну роль;

— друга хвиля, або друге джерело інвестицій, прийшла з боку Тайваню, Гонконгу та Макао. Це вже інвестиції найближчих су­сідів Китаю. Вони були використані для будівництва й пере­оснащення старих заводів і фабрик з метою їх переорієнтації на експорт і використовували дешеву робочу силу. Однак до 1997— 1998 рр. реалізація цієї моделі зростання зазнала суттєвих труд­нощів, у зв’язку з падінням попиту на китайські товари та світо­вою фінансовою кризою 1998 р.;

— третя хвиля пов’язана з бажаннями США, Японії, Франції та Німеччини спрямувати свої інвестиції в економіку Китаю, щоб скористатися привабливими умовами, особливо після вступу КНР до СОТ.

Офіційна пропаганда в Китаї про Ден Сяопіна говорить як про спадкоємця і продовжувача справи та ідей Mao Цзедуна. Сам Д. Сяопін не заперечував свого внеску в становлення та розвиток ідей Мао. Разом з тим він досить чітко говорив про помилки Mao Цзедуна як у теоретичних викладках, пов’язаних із тлумаченням тих чи інших положень марксизму, так і в практичних рішеннях стратегічних питань будівництва в Китаї. Щоправда, він підкрес­лював зазвичай, що у Mao більше заслуг, ніж помилок.

Провал «культурної революції» поглибив відсталість Китаю та бідність його народу, виніс на порядок денний питання не тільки про необхідність виправлення її помилок, а й про розроб­лення іншого стратегічного курсу розвитку країни на шляху до соціалізму. Найважливішою умовою прийняття такого курсу та втілення його в життя Ден Сяопін вважав «розкріпачення свідо­мості людей», що дасть можливість їм «ставитись до всього но­вого, озброївшись новим мисленням».

Відомий лозунг Мао, висунутий у 1956 р., «нехай розквітають сто кольорів, нехай змагаються сто шкіл» — залишався тільки красивою фразою, а в гіршому випадку міг бути приманкою для всіх інакодумців з метою їх виявлення. У реальному житті, як за­значив згодом, у 1978 р., Ден Сяопін, у період «культурної рево­люції її керівники на чолі з Лінь Бяо боролися за владу, при цьо­му запровадили «заборонні зони» і, таким чином, «запхали свідомість людей у вузьке коло свого псевдомарксизму, від якого не можна було відступити ані на крок».

Розглядаючи проблему вивільнення свідомості як найважли­вішу політичну проблему Китаю, Ден Сяопін підкреслював, що її розв’язанням мають займатися не тільки партія, а й кожний за­вод, установа, навчальний заклад, виробнича бригада, словом кожна людина. Тільки «працюючий розум» здатний розібратися, за словами Сяопіна, в тому, «що ж таке соціалізм та як його бу­дувати і розвивати». Цікаво, шо це було сказано в дні воєнного путчу 20 серпня 1991 р. у Москві, коли організатори цього дійст­ва не знали, як розвивати соціалізм, а противники, що іменували себе демократами, взагалі відмовилися від нього.

Ден Сяопін завжди підкреслював, що він марксист. У своїх виступах він часто посилався на К.Маркса та В.Леніна. Він дає марксизму різні визначення — як традиційні (що це наука, якою мають керувати справжні революціонери), так і нетрадиційні — з метою наближення марксизму до насущних завдань реформу­вання Китаю. Однак Ден Сяопін був проти книжників, розуміння марксизму як теорії, яка однаково придатна для всіх країн. Гово­рячи про практику соціалістичного будівництва в різних країнах, він підкреслював, що кожна країна має свої особливості, тому «з різним минулим, різним досвідом та в різних умовах країн ре­форма не може бути однаковою».

Сяопін критикував уявлення про науково-технічну інтеліген­цію як буржуазно налаштованих спеціалістів, прихильників капі­талізму. Він пояснював масам, що різниця між соціалізмом і ка­піталізмом не зводиться до проблеми плану і ринку, оскільки і при соціалізмі може існувати ринкова економіка, а при капіталіз­мі — планове регулювання. «Необхідні як план, так і ринок. Без ринку не отримаєш доступу навіть до міжнародної інформації і таким чином будеш приречений на відставання». Він підкреслю­вав, що в основі соціалістичної ринкової економіки закладена су­спільна власність.

З початку 1980-х років у Китаї були створені «особливі еко­номічні зони», в яких господарювання регулювалося в основному через ринок за наявності певного контролю з боку держави. В 1984 р. Сяопін здійснив поїздку в ці райони, назвав їх «вікнами», через які відбувається запозичення технічних досягнень, методів управління, знань, реалізується політика зовнішніх відносин. «Слід дозволяти окремим районам ставати багатими раніше за інших. Зрівнялівка нікуди не годиться», — підкреслив він. Ден Сяопін відстоював провідну роль Компартії Китаю у житті су­спільства, оскільки вона об’єднує народні маси та дає змогу швид­ко проводити рішення у життя. При цьому він зазначав, що захід­на демократія, побудована на розподілі повноважень між трьома гілками влади, багагопартійних виборах, парламенті, Китаю не підходить. «У нас діє однопартійний парламент — Всекитайські збори народних представників, шо найкраще відповідає реальним умовам Китаю», — наголошував очільник.

Стосовно перспективи об’єднання Тайваню й Китаю Сяопін зазначав, що воно буде мирним, оскільки це не буде поглинання Тайваню континентом чи заміна капіталізму на Тайвані соціаліз­мом загальнокитайського зразка. Тайванський особливий адміні­стративний район збереже свою незалежність у тому плані, що йому буде дозволено дотримуватися порядку, відмінного від по­рядків у материковому Китаї, він сам відатиме адміністративни­ми, судовими і партійними справами, навіть матиме власні війсь­кові сили, якщо тільки вони не будуть створювати загрозу для континенту. Тайвань зможе мати в Центральному уряді Китаю певну кількість місць. Таким чином, Тайваню залишається відда­ти KHP сферу зовнішньої політики.

Китай Ден Сяопіна став на шлях реформ, відступивши від «стовідсоткового соціалізму». З такою думкою політолога Ф. Manerri важко погодитися, оскільки ніхто точно не знає, що таке «соціалізм на 100 %». Це було і в CPCP, де в епоху перебу­дови лунав лозунг «Більше демократії — більше соціалізму». Очевидне одне: Китай крокує вперед, ламаючи звичні стереоти­пи, кидаючи виклик усьому світу. Що стосується Ден Сяопіна, то ця маленька на зріст людина (трохи більше півтора метра) увійш­ла в історію як гігант ідеології.

Нові реформатори на чолі з Сяопіном вирішили використати західний досвід для виправлення ситуації переведенням економі­ки на ринковому модель розвитку. Однак домігшись статусу «силь­ної» нації в сучасному західному розумінні, Китай опинився, за словами одного з відомих дослідників сучасного китайського су­спільства Я. Чжіфена, «на руїнах духу». Реалізація економічних цілей призвела суспільство до стану духовної кризи. В Китаї' ви­росло нове покоління, духовно слабке, яке не знає своїх коренів. Йому ближча сучасна західна культура — як елітарна, так і масова.

Будь-яке будівництво вимагає фундаменту, щоб на нього спи­ратися. Все XX століття Китай намагався пристосувати свої тра­диції до західних. Найбільш рішуча спроба цього — реформи Ден Сяопіна — призвела до могутнього розлому в національній культурі, коли на соціальній арені з’явилося покоління, вільне взагалі від традицій, «без Бога в душі». Економічна реформа в Китаї відбувається в руслі двох взаємно пов’язаних та взаємно виключних ідей: революційного та еволюційного розвитку суспіль­ства Економічна реформа — не самоціль для країни, а шлях, ме­тод досягнення стратегічної мети країни. Ден Сяопін обгрунтував еволюцію досягнення цієї мети. Це означає здійснення радикаль­ної економічної реформи «соціалізму із китайською специфікою» еволюційним шляхом, тобто поетапно і обережно. Глобальну стратегічну мету’ він збагатив двома стратегічними підцілями: прискорений розвиток реального сектору економіки на базі вико­ристання стимулювальних механізмів ринкової економіки та на підставі цього — значне підвищення рівня життя населення. По­шуками нових цінностей у Китаї занепокоєні не тільки окремі вчені та діячі культури, а й керівництво країни.