11.1. СТАНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КИТАЮ

В історії Китаю виділяють три ключові етапи: імперський пе­ріод, який тривав понад два тисячоліття з перервами; частково паралельний з цим період «іноземного пригнічення», що тягнув­ся з кінця XIX до початку XX ст., перші тридцять років комуніс­тичного правління, з 1949 і до початку періоду реформ наприкін­ці 1978 р.

В економічній літературі поки що не закріпилася єдина думка щодо причини феномену китайського дива. Дехто пов'язує все з національною специфікою (рисами китайського національного характеру), але це пояснює причини застою та слабкого розвитку Китаю протягом трьох чвертей усього XX ст. До того ж Китай с. багатонаціональною державою. Інші рятують за те, що Китай розвинувся відносно відсталого рівня, просто починаючи фактич­но з нуля. Однак жодна зі слаборозвинутих країн не досягла та­кого розвитку, як Китай.

Більш обгрунтований вигляд має гіпотеза, яка пов’язує успіх Китаю з економічною політикою, економічними реформами, а саме з їх поступовим характером на відміну від шокової терапії, якої зазнали колишні республіки CPCP. На відміну від України, де держава відійшла від економіки, в Китаї, як вважають фахівці, держава зберегла значний контроль за економічними процесами Крім того, не слід забувати про унікальне геополітичне положен­ня Китаю.

Життя підтвердило виняткову вигоду для Заходу від «підко­рення» пострадянських країн на основі ліберальної (шокової) мо­делі. Але ті країни з перехідними економіками, які вистояли пе­ред ліберальними спокусами, виявилися успішними. Найпотуж­ніші з них (а ними виявилися азіатські країни) стали навіть тісни­ти раніше недосяжний Захід на ринках, і не тільки на місцево­му або локальному, а й на світовому. Про наростаюче домінуван­ня Азії на чолі з Китаєм над Заходом, який здає позиції, свідчать насамперед численні світові прогнози (і — що найважливіше — реалії).

Феноменальні успіхи Китаю можна пояснювати по-різному.

Проте все сказане є не первинним, а похідним, зокрема від традиційних для Китаю тисячолітніх цінностей — конфуціанст­ва, даосизму, особливо північного буддизму, актуалізованих саме на цьому етапі життя країни. Сама ж актуалізація, тобто цінніс­ний ренесанс, багато в чому не тільки спровокована експансією Заходу, а й спричинена глобалізацією, тому що саме вона з усією гостротою виявила проблему: або бути поглинутими ненасит­ним євро-атлантизмом, або мобілізуватися, актуалізуючи ціннос­ті культури й здобути перемогу. Як бачимо, перемога стародавніх цінностей на нинішньому витку історії людства має глибоке ко­ріння. І економіка тут — всього лиш один з елементів. Ціннісні чинники азіатів, які конкурентно тіснять Захід, це дуже багато такого, що виходить за межі економіки: і моральне здоров’я, і демографія, і екологія, і спосіб життя.

У тривалій історії розвитку Китаю можна виділити три великі епохи:

— перша, до 1895 р., — епоха досучасного економічного зро­стання (щорічне збільшення ВВП на душу населення на 0,1— 0,3 %. тобто за століття приріст коливався від IO до 85 %);

— друга — епоха раннього сучасного економічного зростан­ня, з 1895 до 1949 рр., коли щорічний приріст ВВП на душу насе­лення становив 0,3-0,4 %, тобто за 55 років розвитку’ за цим по­казником Китай домігся зростання не більше ніж на 25 %;

— третя — епоха сучасного економічного зростання, коли щорічний приріст ВВП на душу населення перевищує 1 %.

Саме показник ВВП на душу населення часто розглядаєть­ся як один із головних критеріїв зростання, оскільки враховує зростання кількості населення. У 2007 р цей показник становив 5,3 тис. дол. (табл. 11.1).

Таблиця Ill

ПОКАЗНИКИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ КИТАЮ (1914—1979 рр.)

Особливо швидкі темпи зростання в Китаї виявилися після 1979 р. Однак у науковій літературі існують різні підходи до пе­ріодизації розвитку економіки КНР, а саме:

— період відновлення післявоєнної економіки (1949-—1952 рр.);

— період п’ятирічного плану (1953—1957 рр ),

— «великий стрибок» (1958—1960 рр.) та період урегулю­вання економіки (1961—1965 рр );

— «культурна революція» (1966—1976 рр.);

— новий «західний» «великий стрибок» (1977—1978 рр.),

— здійснення економічної реформи (з 1979 р.)

Відновлення економіки KHP розпочала з украй низького рівня розвитку, посиленого руйнуванням періоду Другої світової війни. Порівняно з 1987 р. в 1949 р. виробництво сільськогосподарської продукції скоротилось більше ніж на 25 %, у тому числі бавов­ни — на 48 %, а промислове виробництво зменшилось на 56 %. у тому числі важка промисловість на 70 %, а легка — на 30 %. 90 % населення проживало на селі, а рівень розвитку аграрного сектору був украй примітивним. У 1949 р. дохід на душу насе­лення становив лише 54 дол США (66 юанів), або в 4 рази мен­ше, ніж у Росії в 1917 р Населення країни — 542 млн. Промисло­вість KHP забезпечувала в 1949 р. близько 17 % ВВП проти 42 % у дореволюційній Росії в 1917 р.

Із самого початку китайське керівництво обрало курс на ство­рення радянської економічної моделі. Пріоритетний розвиток отримав державний сектор. Якщо в 1945 р. промисловість виро­била 27 % обсягу промислового виробництва, то в 1952 р. — вже 42 %, з темпом приросту до 57 % на рік. Одночасно надавалася масова підтримка кооперативному рухові як на селі, так і в місь­кій місцевості. Роль приватного сектору знижувалася нерівномір­но: ще доволі стабільні позиції він займав у машинобудуванні, металургії, при тому що різко послаблений був вплив у банківсь­кій сфері, брокерських операціях та зовнішній торгівлі.

Таблиця 11.2

ПОРІВНЯННЯ ПОКАЗНИКІВ CPCP 1928 P. ТА КИТАЮ 1952 р.

Китай, населення якого становило в 1952 р. 23 % населення світу, виробляв на кінець відновлювального періоду лише 0,64 % світового виробництва електроенергії, 0,62 % сталі, 1,25 % чаву­ну. За показником виробництва надушу населення у 1953 р. Ки­тай виробляв значно менше від інших країн, і не тільки CPCP, Японії та США, а й Польщі. Угорщини, Чехословаччини. Напри­клад, виробництво електроенергії на душу населення було мен­шим у 26-—159 разів, вугілля — у 3—ЗО разів, чавуну — у 9— 66 разів, сталі —у 23—136 разів.

За відновлювальний період 1949—1953 рр китайське керів­ництво дотримувалося курсу так званої нової демократи. Згідно з цим курсом передбачалося тривале співіснування різних класів китайського суспільства. Побудова соціалізму нового зразка від­хилялася як утопічна. Сам виший керівник Китаю Mao Цзедун на VTl з’їзді в 1945 р. заявляв про неприпустимість «одним махом перескочити в соціалістичне суспільство». Однак уже в липні 1953 р. Mao Цзедун оголосив, що ситуація змінилася, а також про те, що від «нової демократії» необхідно переходити до соціаліз­му і протягом 10—15 років завершити індустріалізацію і соціа­лістичні перетворення.

Таким чином. Компартія Китаю (КПК) обрала курс на пере­творення аграрного Китаю на індустріальну державу. У сфері по­літики було поставлене завдання рухатися від «нової демократії» до соціалізму. КПК визначила напрямок на перехідний період, тобто перехід від капіталізму до соціалізму (трансформація при­ватної власності у соціалістичну). При цьому головним стимуля­тором розроблення стратегії розвитку країни був CPCP.

Конкретизація основних завдань мала здійснюватися за таки­ми напрямами:

1 Створення і розвиток сучасної енергетики, вугільної та наф­тової промисловості, металургії, хімічної промисловості, маши­нобудування, автомобілебудування, транспортної та авіаційної промисловості.

2. Розвиток текстильної та інших секторів легкої промислово­сті, нових середніх та дрібних підприємств, які обслуговують аг­рарний сектор.

3. Використання на всі IOO % наявного економічного потен­ціалу.

4. Опора на бідняків та нових середняків. Консолідація трети­ни селянських господарств у найпростіші кооперативи протягом п’яти років.

5. Розвиток транспорту та зв’язку. Зокрема, за п’ятиріччя то­варні перевезення залізницею мали зрости на 10%, пасажирсь­кі — на 38,5 %, річні перевезення -- на 321,5 %, автомобільні — на 373,5 %.

6. Процес перетворення капіталістичної економіки в соціаліс­тичну (перехідний період) мав тривати приблизно 15 років.

7 Зміцнення збалансованої ринкової економіки.

8. Розвитку культури, освіти та наукових досліджень

9. Підвищення заробітної плати робітників і службовців на 33 %, а доходів селян — у 2 рази.

10. Створення сприятливих умов для розвитку національних меншин.

Велика увага приділялася розвитку національної освіти. Так, за п’ятирічним планом передбачалося створити 60 нових інститу­тів та університетів, довести їх загальну кількість до 208. При цьому зарахувати на навчання 543 тис. нових студентів до вузів, приблизно І млн — до технікумів, а також 11 тис. молодих людей відправити на навчання за кордон. У середні школи запла­новано було прийнято 7,12 млн нових учнів, а в початкові — 53.26 млн осіб. При цьому система освіти будувалася переважно за радянським зразком.

Безспірні досягнення налаштували китайське керівництво на дуже оптимістичний настрій. Справді, якщо середньорічні темпи приросту промислової продукції становили у США 2,8 %, у Ве­ликобританії — 4,1 %, то в Китаї — 18%. Уже в січні 1956 р. Mao Цзедун заявив, що Китай у найкоротші терміни повинен на­здогнати й перегнати в економічному відношенні провідні індус­тріальні країни. У квітні 1956 р. Mao Цзедун виступив з доповід­дю «Про десять головних положень», в якій фактично уперше офіційно критикувалася радянська економічна модель розвитку. У вересні 1956 р. VIIl з’їзд КПК наставив мету — перетворити Китай на передову країну так швидко, наскільки це можливо, і в основному на базі радянської економічної моделі. Однак уже в 1958 р. була розпочата кампанія «великого стрибка» під лозун­гом: «В економічному розвитку 1 день повинен дорівнюватися 20 рокам». За задумом авторів цієї кампанії одне лише виробницт­ва сталі мало було збільшитися з 5 до 120 млн тон (у 1960 р.), а до 1980 р. — до 800 млн т. Остаточно нова генеральна ідея була висунута у 1958 р. під лозунгом «напрягти всі сили, рухаючись вперед, будувати соціалізм за принципом — більше, швидше, краще, економніше».

Навесні 1958 р. по всій країні почали створювати комуни. Спочатку комуною було дуже велике сільськогосподарське під­приємство — до 5 тис. господарств кожне (а іноді й до 20 тис.). Поступово комуна взяла на себе всі економічні функції, а також організацію культури, освіти, охорони здоров’я, забезпечення громадського порядку тощо. Життя всього населення країни на­було воєнізованого характеру. Прийнято курс,на децентралізацію управління економікою. У червні 1958 р країна була поділена на сім кооперативних районів: північно-східний, північний, східний, південний, центральний, південно-західний та північно-західний. Кожний регіон мав у найкоротші терміни створити велику про­мисловість. Було прийнято рішення, шо 80 % регулювання еко­номіки здійснюватиметься на місцевому рівні. По всій країні розпочалася масова кампанія прискореної індустріалізації. Так, в аграрній провінції Ганьсу з січня по березень 1959 р побудовано тисячу фабрик, а з березня по травень — ше 3,5 тис., у травні— липні — нові 200 тис. Планові цілі піднімалися керівництвом усе вище. Так, у 1958 р. передбачалося досягти урожаю зерна 500 кг надушу населення, в 1959 р. — 1000, а в 1962 р. — 1500 кг. На­приклад, у провінції Хенань проводилася інтенсивна кампанія за глибоку оранку землі під лозунгом «чим хоробріші люди — зим більше дає земля» У результаті ринкові відносини були повністю зруйновані. Весною 1958 р розпочалося укрупнення кооперати­вів. У масовій кількості створювалися робітничі їдальні, дитса­дочки, «будинки щастя» для людей похилого віку.

Для виконання плану з виробництва сталі по всій країні у най- коротші строки (до серпня 1958 р.) було побудовано 240 тис. ма­лих «дворових» доменних пічок, а до вересня — вже 600 тис., на яких працювало 50 млн селян, вивезених із сільської місцевості. До вересня ще 20 млн мобілізовано для видобування вугілля на 100 тис. швидко побудованих малих шахтах.

У вересні 1958 р. по всій країні (за винятком Тибету) нарахо­вувалося вже 26 425 комун, у яких працювали 121,9 млн осіб, або 98 % селянських господарств. У середньому комуна налічувала 4614 осіб. Раніше в країні функціонувало 750 тис. кооперативів, тобто одна комуна була побудована в середньому на місці 28 ко­лишніх кооперативів. Комуни здійснювали всі види аграрної дія­льності, а також і промислове виробництво, торгівлю, освіту та військову справу. При кожній комуні була створена мережа гро­мадських їдалень, дитсадків та будинків престарілих. До кінця 1958 р. у сільській місцевості існувало 3,4 млн їдалень та 150 тис. будинків престарілих.

Кампанія «великого стрибка» призвела до розбалансування господарського механізму країни. Уже в 1960 р. країна зазнала жорсткої кризи та голоду. Колосальні економічні диспропорції призвели до падіння виробництва. Якщо у I960 р. ВВП країни становив 145,7 млрд юаней, то у 1962 р. — вже 114,9 млрд юа­ней. «Великий стрибок» породив серйозні проблеми. По-перше, це диспропорція між накопиченням та споживанням, по-друге, диспропорція між промисловістю та сільським господарством; по-третє. диспропорції всередині промисловості, нарешті дис­пропорції між доходами і витратами. Рівень життя різко впав. Споживання зерна на душу населення знизилося на 20 %, тка­нин — на 60 %, м'яса — 70 %. Кількість грошей в обігу зросла на 80%, і різко загострився товарний дефіцит.

У результаті до 1966 р. включно Китай вимушений був прово­дити «упорядкування економіки». Влітку 1960 р. Mao Цзедун ви­сунув новий лозунг: «Шукати правду, виходячи з фактів». Про­грама «упорядкування» зводилася до таких положень:

— стимулювання сільськогосподарського виробництва і лег­кої промисловості,

— скорочення обсягу капіталовкладень до оптимального рівня,

— скорочення міського населення;

— модернізація техніки;

— реіулювання ринку та відновлення його життєдіяльності;

—- регулювання зовнішньої торгівлі;

— удосконалення культури, науки, винахідництва;

— відновлення земельних угідь та економного їх викорис­тання,

— оптимізація планування економіки на користь розвитку сільського господарства та легкої промисловості.

У результаті цих заходів уперше у практиці соціалістичного будівництва легка промисловість почала розвиватися швидше від важкої Так, за 1963—1965 рр. середньорічний приріст легкої промисловості становив 21,2 %, тоді як важкої — 14,9%, а сіль­ського господарства — 11.1%. Норма накопичення була знижена з 30,8 % від ВВП у 1958—1962 рр до 22,7% у 1963—1965 рр. За період з 1958 по 1962 рр. ВВП країни зріс із 102,8 до 171,6 млрд юаней, і до кінця 1962 р ВВП на душу населення становив 168 юаней. «Великий стрибок» завдав важкого удару по державному бюджету, у 1958—1961 рр існував стабільний дефіцит бюджету, то вдалося подолати лише у 1962 р. Завдяки будівництву нафто­переробних заводів з 1965 р. країна повністю забезпечила себе нафтопродуктами. Були створені нові галузі: суднобудування, авіабудування, локомотивобудування, автомобілебудування. Ки­тай перетворився на експортера текстильних верстатів. Було по­будовано 7200 км залізниць, а довжина автошляхів зросла у 2,6 раза.

Мао Цзедун був проти сліпого копіювання радянського досві­ду. ніколи не вважав його зразковим. На його переконання, ра­дянської моделі соціалізму слід дотримуватися тільки спочатку. Китайська специфіка соціалістичного будівництва проявилася у «культурній революції» 1966—1976 рр.

Культурна революція, масовий рух, розпочатий вождем Ки­тайської комуністичної партії Mao Цзедуном у 1966—1969 рр., була спрямована проти вищих представників середнього класу — державних службовців, артистів і вчених, які були знищені, ув'язнені, принижені або вигнані з країни. Спрямована на «очи­щення» китайського комунізму, вона була також спробою Mao обновити свою політичну й ідеологічну позицію всередині Ки­таю. Управлінський і економічний хаос, що виник у результаті, мав багато тривалих наслідків. Згодом проти анархічних бійців культурної революції — хунвейбінів («червоних стражників») — почалися масові репресії, які тривали до 1976 року. Вона супро­воджувалася масовими стратами і зачищеннями міст і сіл. Сам Mao вважав, що в ході «культурної револющї було ЗО % помилок і 70 % зроблено правильно». Більшість джерел подають показник IOO мільйонів потерпілих. Уперше ця цифра з’явилася в газеті «Женьмінь жибао» 26 жовтня 1979 року. Тільки в провінції Гу- аньсі під час «культурної революції» загинуло понад 67 тис. осіб, а в провінції Гуандун — 40 тис.

«Культурна революція» являла собою суто політичне явище. Разом з тим вона колосально вплинула на економічний розвиток країни. Більше того, за роки культурної революції економікою, по суті, керувала армія. З початком американської агресії у В’єтнамі Компартія Китаю висунула лозунг: «Готуйся до війни та стихійного лиха». Особливого розмаху культурна револю­ція набула в 1967 та 1968 роки. Виробництво сталі впало утричі, електроенергії — на 40 %. У 1966 р ВВП країни становив 186,8 млрд юаней, у 1967 р. — всього 177,4 млрд і в 1968 — 172 млрд юаней.

Для стабілізації становища в країні Mao розіслав у різні райо­ни країни великі армійські підрозділи. У 1969 та 1970 рр. еконо­міка знов почала підноситися. У березні 1970 р. був прийнятий план економічного розвитку на рік, що передбачав стабілізацію аграрної політики. У 1971 р. був прийнятий п’ятирічний план, що передбачав щорічний приріст промислової продукції на 12,5%. Після хвилі репресій у країні ця п’ятирічка була провалена. Під час «культурної революції» припускалося фізичне знищення ін­телігенції та старших чиновників, руйнувалася система освіти та організованої економіки Кампанія тривала до 1968 р., але її на­слідки тягнулися аж до 1975 р., продовжували ще довго переслі­дувати Китай. Самі китайці назвали цей період «втраченим деся­тиліттям». Перші ЗО років правління комуністів подали Китаю багато серйозних уроків. По-перше, поєднання ідеології та еко­номіки виявилося вибухонебезпечним. По-друге, сліпе копіюван­ня технології, без осмислення і творчості, не могло гарантувати стабільного технічного прогресу. Бюрократів слід відмежовувати від технологічної та економічної діяльності. Нарешті, експеримен­ти з народом були можливі лише за умови диктатури однієї партії.