Основні моделі економічної системи

Моделі економічних систем різняться передусім за двома озна­ками: по-перше, за формою власності на засоби виробництва і, по- друге, за способом управління і координації економічної діяльності.

Ринкова економіка

Чисті ринкові відносини характеризуються приватною власні­стю, конкуренцією і ціновою координацією економічної діяльності й управління нею. У такій системі поведінка кожного її учасника моти­вується його особистими інтересами, кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід через індивідуальне прийняття рішень. Ринкова система функціонує як механізм, через який індиві­дуальні рішення набувають розголосу і координуються.

Та обставина, що товари та послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато само­стійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. Захис­ники чисто ринкових відносин твердять, що така економічна система сприяє ефективному використанню ресурсів, стабільності виробництва і зайнятості, швидкому економічному зростанню. Сам ринок функціо­нує за принципом “нехай іде, як іде”. Роль уряду обмежується захис­том приватної власності і забезпеченням належної правової структури, що сприяє свободі підприємництва

Командно-адміністративна система

Альтернативою чистого ринку є командна економіка. Цю сис­тему характеризують суспільна власність практично на всі матеріальні ресурси і колективне прийняття економічних рішень, що здійснюєть­ся за допомогою централізованого планування. Усі вагомі рішення щодо обсягу ресурсів, їхнього використання, структури і розподілу продукції, організації виробництва, приймаються центральним плановим орга­ном. Підприємства - власність держави і здійснюють виробництво на основі державних директив.

Змішана економіка

Змішана економічна система є проміжною між крайнощами чистого ринку і командною економікою. Уряд відіграє тут активну роль, сприяє стабілізації і зростанню економіки, забезпечуючи її дея­кими товарами та послугами, які виробляються в недостатньому обся­зі або й зовсім не постачаються ринковою системою, модифікуючи розподіл доходів тощо. Тут функціонують могутні економічні організації у вигляді великих корпорацій та сильних профспілок.

Важливо підкреслити, що приватна власність і опора на ринкову систему, так само, як і суспільна власність і централізоване планування, не завжди існують паралельно, одночасно один з одним. Наприклад, економіка гітлерівської Німеччини була поставлена під жорсткий конт­роль і нею так само жорстко керували, хоча власність залишалася при­ватною. Незважаючи на те, що в економіці Швеції вагому частку займає приватний сектор, уряд бере активну участь у забезпеченні економіч­ної стабільності і перерозподілі доходів.

Традиційна економіка

У багатьох економічно слаборозвинених країнах діють традиційні, або основані на звичаях, економічні системи. Техніка виробництва, обмін, розподіл доходів базуються тут на давніх звичаях. Спадковість і касти диктують економічні ролі індивідам, соціально-економічний застій досить чітко виражений. Технічний прогрес і впровадження інно­вацій різко обмежені, оскільки вони суперечать традиціям і загрожу­ють стабільності суспільного ладу.

Важливо підкреслити, що для жодної країни не існує однознач­ного, або загальновизнаного, вирішення економічних проблем. Різні суспільства, маючи різне культурне та історичне минуле, різні звичаї і традиції, протилежні ідеологічні засади, неоднакові природні багат­ства, використовують найрізноманітніші інститути для вирішення проб­леми “необмежені потреби - рідкісні ресурси”.

При цьому необхідно врахувати, що всі аспекти зробленого в Україні в попередні роки треба оцінювати насамперед з позиції досягну­того прогресу в усьому комплексі питань, що стосується залучення України до теоретичних і практичних надбань сучасного цивілізовано­го процесу. “Еталоном при цьому повинна бути модель європейського розвитку, яка є для нас ближчою і більш зрозумілою. Відповідним має бути і наша бачення трансформаційних перетворень в Україні” [1; 3]. Адже, нові інститути суспільного життя, які утверджуються в ході ре­форм, не можуть формуватися на основі штучно сконструйованих стан­дартних стереотипів або бути лише калькою з чужого досвіду, навіть найкращого. Тому “теза, яка весь час нав’язується нам ззовні, щодо відсутності права на власну модель трансформаційних перетворень - не є і не може бути конструктивною” [1; 5].

Підсумки

1. Економічна теорія грунтується на двох фундаментальних об­ставинах:

по-перше, матеріальні потреби людей практично безмежні, або невгамовні;

по-друге, економічні ресурси обмежені й рідкісні.

2. Економічні ресурси включають: 1) людські ресурси (робоча си­ла і підприємницький талант); 2) матеріальні ресурси (земля і капітал).

3. Теорія ринкової економіки займається проблемою ефектив­ності економіки, яка передбачає повну зайнятість і повний обсяг ви­робництва.

4. Економіка повної зайнятості і повного обсягу виробництва представлена кривою виробничих можливостей; вона передбачає не­обхідність зменшення випуску одних товарів для збільшення вироб­ництва інших. Відсутність повної взаємозамінності ресурсів (доскона­лої еластичності) обумовлює дію закону зростання витрат.

5. Зростання ціни одного товару, яка виражена в іншому товарі, певного мірою пов’язане з так званим законом спадної віддачі.

6. Технічний прогрес, збільшення кількості та поліпшення якості ресурсів дозволяють економіці виробляти щораз більше товарів та по­слуг, що зумовлює пересування кривої виробничих можливостей вправо.

7. Залежно від форм власності і способів управління та коорди­нації виробництва і розподілу виділяють такі економічні моделі: чисто ринкову, адміністративно-командну, змішану та традиційну.

Терміни і поняття

Безмежні потреби. Обмеженість ресурсів. Матеріальні ресурси (земля, капітал)

Людські ресурси. Продуктивність праці. Підприємницький талант.

Ефективність економіки. Повна зайнятість. Повний обсяг вироб­ництва.

Засоби виробництва. Інвестиційні товари. Капітал.

Споживчі товари. Таблиця (крива) виробничих можливостей.

Економічне зростання. Закон зростання витрат. Закон спадної віддачі.

Чистий ринок. Командна економіка.

Традиційна економіка.

Питання для повторення

\. Що таке економічні ресурси і як пояснити твердження, що вони обмежені, рідкіснії

'L. Які припущення приймаються при розгляді таблиці або кривої виробничих можливостей^.

3. Розкрийте основні функції підприємництва.

4. Перед вами таблиця виробничих можливостей випуску цивіль­ної і воєнної продукції.

Таблиця З

^,виступає як кількісне співвідношення (пропор­ція), в якій одні життєві блага обмінюються на інші. Це співвідношен­ня постійно змінюється залежно від місця й часу, що створює враження випадковості відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, хоч би як відрізнялись мінові вартості одного й того самого товару, вони завжди мають щось загальне.

Однією з найактуальніших і найскладніших проблем в еко­номічній теорії є відповідь на запитання - що лежить в основі мінової вартості? Представники різних економічних шкіл дають найрізно­манітніші відповіді на ці запитання. Представники теорії трудової варто­сті, зокрема марксизм-ленінізм, вважають, що основою мінової варто­сті є суспільна праця, втілена в товарі, тобто його вартість.

Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості до “витратних” концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. При­хильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, H. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.

В останнії Tp∈Π4HiX]X принципово новий

пішли гр анатггу Fкомп­лексі, що переважав у її промисловості, частка готової продукції була і того меншою - всього 3%. І при тому, що на ВПК припадало до 40% від усього обсягу виробництва. На задоволення потреб внутрішнього ринку йшло менше 18% від усіх товарів власного виробництва.

Якщо у 1970 р. наша республіка давала понад 250 млн. тонн умов­ного палива, споживаючи 210 млн, то через два десятиріччя вона вже змушена була його завозити. І немало - у перерахунку на світові ціни на 15 млрд доларів. А згодом Україні довелося купувати енергоносії за цими цінами. За підрахунками фахівців більш як 85 - 90% загального обсягу спаду виробництва пов’язано з недостатньою забезпеченістю промис­ловості і сільського господарства України енергоресурсами.

У результаті такої інтегрованості української економіки в союз­ний народногосподарський комплекс вона дуже важко йде до своєї самодостатності, що надто вразлива та залежна від зовнішніх впливів. Важливо сказати і про суто людський вимір. Вилучені на момент роз­паду Союзу грошові вклади населення України в Ощадбанку, які в перерахунку за тодішнім курсом становила понад 150 млрд доларів, так і залишилися в Москві, а відшкодовувати за це людям доводиться суверенній Україні.

Форми власності

Другою умовою виникнення та ефективного функціонування ринкової економіки є різноманітність форм власності та видів госпо­дарювання. У поняття “власність” люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що поняття “власність” надзвичайно багатогранне. Воно має багато аспектів: юридичний, економічний, історичний. Тому, коли цим поняттям оперує юрист, то, зрозуміло, його цікавить насамперед пра­вовий бік власності. Історик розглядатиме особливості інституту влас­ності в різних країнах у різні епохи. Економісти розглядають власність насамперед з точки зору того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених економічних ресурсів, як вона координує економічну діяльність Замість слова “власність” часто використову­ють інше поняття - “привласнення”. Що означає привласнення благ людьми? Це значить, що окремий індивід чи група людей або ж дер­жава мають право володіти якимись конкретними благами, розпоряд­жатися ними і використовувати їх. Отже, власність - це сукупність прав окремої людини, групи людей, держави щодо володіння, розпо­рядження та використання конкретних благ. У цьому визначенні відоб­ражені лише найголовніші права, що випливають із власності. Власність породжує й інші права, наприклад, право відповідальності. Найповнішу інвентаризацію основних прав власності провів у свій час англійський юрист А.М. Оноре:

- право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю;

- право користування - особисте використання речі;

- право управління (розпорядження) - прийняття власником рішення про те, хто і як може використовувати річ;

- право на дохід або від попереднього особистого використання речі, або від дозволу іншим особам користуватися нею;

- право на відчуження, споживання, марнотратство, зміну або знищення речі;

- право на безпеку - захист від експропріації речі;

- право на передачу речі в тимчасове користування або назавжди;

- право на безстроковість - річ належить власнику доти, доки він існує. Якщо власник - фізична особа (а не фірма, наприклад), то після його смерті річ успадковується;

- право заборони нераціонального використання речі;

- право відповідальності - можливість відчуження речі при по­требі сплати боргів;

- право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Уся ця сукупність прав була породжена і розвивалася інститутом приватної власності. У країнах, де цей інститут переставав існувати, як це було в колишніх комуністичних країнах, місце прав власності займа­ла неправова держава. Тому для України нині таким важливим завдан­ням є побудова правової держави, відновлення інституту приватної влас­ності. Це неможливо зробити без гарантій з боку держави на реалізацію усіх основних прав власності. Ці права є одноразово й тими атрибута­ми, без яких не може бути повноцінного власника. Коли ми, наприк­лад, говоримо про передачу землі у приватну власність селянина, але позбавляємо того права на відчуження чи купівлі її, то тим самим ми обмежуємо повноцінність цієї власності і підриваємо ефективність її функціонування.

Якщо у суспільстві всі економічні ресурси привласнює держава, то вона тим самим усуває домогосподарства та фірми від їх привлас­нення. Вони не заінтересовані у кращому використанні виробничих факторів, тому національна економіка стає неефективною.

Та саме недержавна власність стимулює раціональне викорис­тання виробничого потенціалу національної економіки. Ринкова еко­номіка тому і надає перевагу недержавним власникам виробничих фак­торів. Підприємці, домогосподарства, власники землі і позичко-вого капіталу, залучаючи свої економічні ресурси у процес виробництва, планують отримувати за це прибутки, заробітну плату, ренту, дивіденди і проценти. Недержавні власники економічних ресурсів стежать за тим, щоб ці ресурси застосовувалися якнайкраще і забезпечували їм макси­мальну вигоду. Там, де існує інститут приватної власності, на кожен клаптик землі і на кожну деталь виробляється документ, або, як гово­рять, “титул власності”, що належить або безпосередньо комусь, або, якщо йдеться про власність акціонерного товариства, то непрямо - ак­ціонерам. Більше того, усі економічні ресурси мають ринкову ціну, отже, і кожен титул власності на виробничі фактори також має ринкову ціну.

Оскільки в Україні панівною формою власності була державна, яка залишилась у спадок від колишнього CPCP, то одним із найважли­віших завдань, що виникло перед молодою державою, було створення умов для трансформації одержавленої власності в її різноманітні фор­ми. Основним методом реалізації цієї трансформації с роздержавлення та приватизація власності. Мета в них одна — прискорене створення необхідних умов для функціонування повноцінної ринкової економіки. Однак між ними існує і певна відмінність. Якщо під роздержавленням ми розуміємо формування різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності всіх недержавних форм власності і ліквідацію майнової мо­нополії держави в підприємницьких відносинах, то приватизація дер­жавного майна виступає як відчуження власності, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власності, на користь фізичних та не­державних юридичних осіб. Тобто поняття “приватизація” дещо вужче за поняття “роздержавлення”.

Роздержавлення і приватизація передбачають дотримання таких основних принципів:

- створення умов для підвищення ефективності виробництва;

- забезпечення соціальної справедливості;

- створення умов для конкуренції;

- забезпечення кожному громадянинові України рівного досту­пу до об’єктів приватизації і необмеженого вибору сфер приватизації;

- охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб’єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

- використання всіх форм власності згідно з економічною доц­ільністю;

- залишення у власності держави майна, необхідного для вико­нання нею своїх функцій;

- здійснення роздержавлення і приватизації під громадським контролем, з широким інформуванням населення про всі дії щодо приватизації.

Виходить, роздержавлення економіки - основне питання пере­творення власності, розв’язання якого дозволить ліквідувати монополь­не становище держави та її відомств, створить умови для розвитку і функціонування різноманітних форм власності, зробить кожного працівника, кожний трудовий колектив дійсними суб’єктами відно­син власності. Це - головна мета економічної політики на сучасному етапі, яка повинна забезпечити рівність усіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, посилити тру­дову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

При здійсненні роздержавлення потрібно спиратися на ряд ви­хідних положень. Зокрема, необхідно привести форми господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою виробництва, які об’єктивно передбачають наявність малих, середніх і великих госпо­дарств. Важливо виділити загальнонародні потреби і інтереси, реаліза­ція яких не може бути раціонально здійснена на іншому рівні, крім державного. Такими потребами є оборона країни, охорона навколиш­нього середовища і життя, розвиток визначальних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатних. Ступінь зна­чимості цих потреб, охоплення ними всіх і кожного роблять державну власність, покликану для їхньої реалізації, важливою основою сусп­ільного життя. З розвитком цивілізації ці межі можуть змінюватися, тобто вони рухливі. Важливо також, щоб господарські суб’єкти мали всі права товаровиробників, розвивали ініціативу, творчість, під­приємливість, бережливість, сприяли зростанню необхідних суспіль­ству товарів та послуг.

За чистого ринку панівне становище займає приватна власність на матеріальні ресурси. Вона може грунтуватись на особистій трудовій діяльності і на найманій робочій силі. Особливе місце в індивідуальній власності посідає особиста власність, тобто власність на предмети спо­живання.

У ринковій економіці на кожен клаптик землі і на кожну деталь устаткування існує документ, або “титул власності”, який належить або окремій особі, або, коли йдеться про власність корпорації, посе­редньо індивідуальним акціонерам, що володіють корпорацією. Ос­таннє свідчить про певну умовність розмежування приватної і колек­тивної власності на матеріальні ресурси.

Важливо відзначити, що всі товари виробничого призначення мають ринкову грошову вартість. Таким чином, кожне зазіхання, або титул власності, на товари виробничого призначення також мають рин­кову вартість. Звичайна акція будь-якої компанії котирується за певну ціну, облігації відповідної компанії - за іншу ціну, іпотека під заклад будинку, свою чергу, визначається певного сумою, ціна на будинок і на партію вантажу визначається на ринку нерухомого майна тощо.

Нині відносини в Україні характеризуються новими якісними показниками. За станом на 1 січня 2000 р. недержавні форми влас­ності у промисловості становили за кількістю підприємств 84,7%, а за обсягом виробництва - 72,1% [28, с. 6]. В аграрному секторі економіки здійснена персоніфікація земельних відносин шляхом паювання та створення господарських товариств, кооперативів, приватно-орендних підприємств, фермерських господарств. У 2000 р. - 5 млн сімей, які здали свої земельні паї в оренду, вперше отримали 1,5 млрд гривень орендної плати [1; 3].

Водночас самі по собі перетворення власності створюють лише передумови для покращення ситуації в економіці. Однак без вирішен­ня питань законодавчого захисту приватної власності, її інноваційно- технологічного наповнення, запровадження корпоративного управлін­ня, реальної участі в справах підприємництва пересічних акціонерів та представників трудового колективу. Крім того, в перехідних умовах формується так звана рекомбінантна власність, яка лише за формою відрізняється від державної, а за ефективністю подекуди і поступається останній, що актуалізує проблему прозорості приватизаційних про­цесів, легалізації власності, а, зрештою, і тіньової економіки. В оста­точному підсумку йдеться про запровадження комплексу заходів, що унеможливлять номенклатурно-клановий характер приватизації та за­безпечать її транспарентність, економічну та соціальну ефективність.

Слід зазначити, що юридичні права індивідів на власність відносні і обмежені. Суспільство визначає, яку частку власності людина може заповідати своїм спадкоємцям і яка частина повинна перейти державі у вигляді податку на спадок та податку на нерухомість. Суспільство визначає також, скільки можуть отримувати власники підприємств комунального обслуговування, таких як електричні і газові компанії, і як вони повинні вести свої справи.

Навіть будинок людини - не його фортеця. Людина має підко­рятися законам про зональні розцінки і, якщо треба, звільнити місце для залізниці або для робіт з розчищення нетрів. Зазначимо, що пере­важна частина економічного доходу суспільства не може бути капітал­ізована і перетворена на приватну власність.