5.3. ДОКОРІННА ЗМІНА РОЛІ І МІСЦЯ ЛЮДИНИ В НОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Предметом дослідження класичної економічної теорії є зростання національно­го багатства, проте за цією теорією людина, її праця посідала чільне місце. Так, вона обґрунтувала модель економічної людини, високо оцінювала працю людини як дже­рело багатства, виокремлювала в людині її здатність до праці, тобто робочу силу, пе­ретворення її в товар, формування і динаміку вартості товару робоча сила та ін.

Неокласична школа розглядає людину як предмет економічної теорії і робить крок вперед порівняно з класичною школою. Так, А. Маршалл зауважує: “З одно­го боку, цс наука про багатство, але з другого - це наука про людину, яка відчуває на собі вплив найрізноманітніших факторів. Щодо економіки, то вона цікавиться переважно тими мотивами, які впливають... на поведінку людини в її економічно­му житті"¹. Хоча вчений говорить про “науку про людину'^ але водночас вказує, що неокласична школа “цікавиться переважно тими мотивами, які впливають... на по­ведінку людини в її економічному житті", тобто вони, як і класики, зосереджені на економічній людині. У подальшому їхнє трактування ролі людини змінилося. Спи­раючись на теорію факторів виробництва, вони принизили людину, прирівняли її до матеріальних факторів виробництва. Вони доводять, що не лише праця люди­ни, але земля й капітал створюють нову вартість і збільшують її. Вони приділяють велику увагу аналізу поведінки людей у процесі виробництва, управлінню цими процесами за допомогою стимулів, властивих ринковим відносинам. Принижен­ня і обмеження ролі людини в економіці також відобразилося в економіксі, мейн- стрімі, тобто найпоширенішій і найвпливовішій формі неокласичного вчення. Вся складність людини, її поведінки зводиться до “максимізації власного задоволення (корисності)"^{[185] [186].}

Отже, незважаючи на істотне підвищення ролі людини, уваги до неї та її пра­ці з боку представників неокласичної школи, все ж вона, а особливо її основна форма - мейнстрім, виявилися неспроможними в такому напрямі цивілізаційного прогресу, як розвиток людини, закономірності її зростання, перетворення у мету і критерій суспільно-економічного прогресу. Це надзвичайно широке коло питань, до якого входять зміни місця і ролі людини у виробництві, у відносинах праці і ка­піталу, тобто у відносинах власності шляхом її демократизації, у створенні спри­ятливих умов для освітнього, професійного та культурного розвитку людини, у переході від людини економічної (homo economicus) до людини творчої (homo creator). Як бачимо, йдеться про значні якісні зміни у людській праці і в цілому у людській життєдіяльності.

Метафізична філософія, формальна логіка, домінування кількісного аналізу, на яких базується методологія мейнстріму, не забезпечують виконання завдань, пов’язаних з кардинальними якісними зрушеннями у розвитку людини, її еконо­мічному і суспільному становищі. Для цього потрібна діалектична логіка, глибо­кий соціально-економічний аналіз.

Варто зауважити, що на Заході існують й інші школи економічної науки, які розкривають соціально-економічні проблеми сучасного суспільства, його соці­альну структуру у різних аспектах, у взаємозв’язку відносин у суспільстві. І все ж не можна не бачити, що традиції мейнстріма, пов’язані з використанням фор­мальної логіки, формальних інструментів, тією чи іншою мірою позначаються і на цих, так би мовити, прогресивних напрямах розвитку економічної теорії.

Неокласики виходили з того, що реально існує в житті, в господарській прак­тиці і фактично абсолютизували існуючу ситуацію. Так, машинна техніка зробила людину простим придатком до машини, частковим робітником. Парадокс полягав у тому, що кваліфіковані майстри ручної праці, які виготовляли повний продукт, з появою машин у масовому порядку були замінені або перетворені у менш квалі­фікованих і часткових робітників, які виконували обмежене число часткових опе­рацій.

З розвитком машинного виробництва ситуація змінюється докорінно. Комп­лексна механізація, автоматизація виробництва, а тим більше застосування інфор- маційно-коіиунікаційних технологій потребують не часткового робітника з низькою кваліфікацією, а, навпаки, добре освіченого, висококваліфікованого працівника, який завдяки грунтовним знанням і практичному досвіду та вмінню виконує склад­ні, інтелектуальні операції, функцію контролю за функціонуванням складної техні­ки і технології, забезпечує їх безперебійну роботу. Це висуває нові, набагато вищі вимоги до освіти людини. В умовах інформаційної економіки і суспільства дедалі нагахьнішою стає проблема знання і вміння використовувати комп’ютер, основи економіки і права, іноземної мови, етики і безпеки життєдіяльності. Поступово, але невпинно зростають вимоги до рівня освіти, коли середня освіта не задовольняє людину і виникає потреба у вищій освіті. Тому сучасні виробничі і суспільні про­цеси передбачають дедалі ґрунтовніший підхід до освіти людини, людини інтелек­туально розвиненої, здатної вільно орієнтуватися у складних умовах виробничого і суспільного життя, аналізувати їх і приймати обґрунтовані рішення.

Як зазначалося, не можна спрощувати ці процеси. Навіть комп’ютери, якісно нова техніка, яка примножує можливості людського розуму, одночасно з розв’я­занням складних загальнодержавних чи галузевих проблем організації і управ­ління можуть використовуватися для виконання утилітарних, технологічних за­вдань, а працівник, який їх виконує, є так само частковим працівником, як це було на початку розвитку машинної техніки. Цілком зрозуміло, що такий працівник по­ступається професійно і за досвідом роботи освіченому працівнику, його вміння обмежене виконанням лише технічних, вузькоприкладних завдань, хоча потрібне і корисне.

Важливу роль у відтворенні і нарощуванні людського капіталу відіграє ринок праці. Його функціонування і розвиток відбуваються у процесі взаємодії зі сфе­рою виробництва. Адже саме тут формується попит на робочу силу, на її кількість і якість, саме тут відбувається збільшення робочих місць, складаються співвідно­шення між високотехнологічними робочими місцями, які потребують робітників високої кваліфікації, і тими робочими місцями, де технічний рівень залишаєть­ся незмінним. Причому на ринок праці активно впливають традиції, які склали­ся у цій сфері, та національний менталітет. Тому на ринку праці на відміну від ре­шти ринків ніколи не досягається рівновага, оскільки пропозиція робочої сили переважно перевищує попит на неї і це виражається у безробітті. Не менш важ­ливою рисою ринку праці є і те, що ціна робочої сили, тобто заробітна плата, як правило, через хронічне безробіття відстає від цін на інші товари. Особливо це проявляється в перехідних економіках, де спостерігається значний спад вироб­ництва, зростання безробіття, що зумовлює падіння заробітної плати та інших доходів населення, зниження життєвого рівня, зубожіння - на одному полюсі і нічим не виправдане зростання багатства - на другому, що значно ускладнює со­ціальні відносини. Це істотно деформувало процеси відтворення робочої сили, зумовило глибокі кількісні і якісні зміни. Руйнація технологічно розвинених га­лузей призвела до масового звільнення та відтоку висококваліфікованих робіт­ників та інженерно-технічного персоналу, що різко скоротило попит на робочу силу, тобто на працівників, які створюють чи обслуговують нову техніку. Водночас зберігається попит на менш кваліфіковану та низькокваліфіковану робочу силу, тому що вона, по-перше, значно дешевша і, по-друге, для її відтворення не по­трібні великі затрати, пов’язані з освітою та культурою. Комплекс тенденцій зу­мовив погіршення відтворення людського капіталу, що відобразилося у значному зростанні безробіття - відкритого і прихованого; зниженні частки оплати праці найманих працівників у ВВП; невиплаті заробітної плати і зростанні заборгова­ності підприємств перед працівниками; виплаті заробітної плати у натуральній формі; зростанні оподаткування; підвищенні плати за житлово-комунальні послу­ги; комерціалізації освіти та медичної допомоги; звуженні системи соціального забезпечення. Ці процеси зумовили істотну зміну структури ринку праці, що ви­разилося у зменшенні сегмента, пов’язаного з рухом висококваліфікованої робо­чої сили (робітників та інженерно-технічних працівників), і розширенні другого сегмента, пов’язаного з порівняно низькою кваліфікацією праці, особливо з пра-

цею жінок, молоді, іноземних працівників. Деякі дослідники вважають, що відмін­ності між цими сегментами настільки значні, що унеможливлюють конкуренцію між ними, кожен з них має кадрові особливості і своєрідний характер зайнятості, начебто ми маємо справу з двома різними ринками^[187].

На нашу думку, це все ж не окремі ринки, оскільки на них обертається одно­рідний товар - робоча сила, а два сегменти одного ринку. Інша справа, що дефор­мації у розвитку ринку набули таких масштабів, що порушився об’єктивно зумов­лений перебіг процесів на ринку. Як відомо, в умовах стабільно функціонуючих ринкових економік розгортання підготовки висококваліфікованих працівників не­минуче скорочує їх чисельність з нижчим рівнем кваліфікації. Розширення систе­ми професійно-технічної освіти, середньої і вищої освіти інтенсифікує ці процеси, що визначає швидке нарощування чисельності висококваліфікованих працівників, зростання людського капіталу у відповідності із потребами виробництва, яке роз­вивається на основі досягнень науки, техніки і технології. Як зазначалося, зовсім інакше розгортаються події в країнах пострадянського простору. Адже тут відбу­ваються насамперед руйнація високотехнологічного виробництва, витіснення ви­сококваліфікованої робочої сили, чому сприяє значна невідповідність рівня оплати для цієї категорії працівників. І навпаки, поширення низькотехнологічних вироб­ництв зумовлює зростання низькокваліфікованої праці з відповідною оплатою, що дає змогу підприємцям порівняно легко нарощувати виробництво при невисоких витратах робочої сили. Тим більше, що вони повністю позбавляються витрат на підготовку кадрів, оскільки в умовах спаду виробництва і зростання безробіття для них створювалися, по суті, необмежені можливості для використання кадрів ро­бітників та інженерно-технічних працівників якнайширшого діапазону за рівнем загальної і професійної підготовки. Негативні процеси у галузі відтворення люд­ського капіталу досить рельєфно відобразилися у системі вищої освіти: різке скоро­чення підготовки спеціалістів з природничих і технічних наук при одночасному не­помірному посиленні підготовки економістів і юристів. Справа дійшла до того, що усі технічні ВНЗ, навіть з давніми традиціями, змушені були налагодити підготовку економістів, фінансистів, менеджерів, спеціалістів галузі права та ін. Водночас на комерційній основі було створено сотні приватних ВНЗ з підготовки кадрів з цих же спеціальностей. Якщо врахувати, що це здійснювалося на основі старої кадрової бази, то можна легко уявити рівень підготовки професорсько-викладацького скла­ду і як це позначилося на якості підготовки кадрів вищої кваліфікації.