5.2. ПЕРЕХІД ВІД ЛЮДИНИ ЕКОНОМІЧНОЇ (HOMO ECONOMICUS) ДО ЛЮДИНИ ТВОРЧОЇ (HOMO CREATOR)[176] [177]

Зростання ролі і значення людського капіталу є важливою складовою зако­номірного процесу переходу від людини економічної до людини творчої, що не­розривно пов’язано зі становленням інформаційного (постіндустріального) сус­пільства.

Зміна співвідношення між людиною і суспільством, перетворення людини у головний фактор суспільно-економічного прогресу супроводжуються глибокими змінами у самій людині, перетворенням людини економічної (homo economicus) в людину творчу (homo creator). Методологічним підґрунтям пізнання глибоких змін у сучасному суспільно-економічному розвитку є створена К. Марксом теорія і методологія періодизації історії на основі економічного принципу (доекономіч- на, економічна і постекономічна стадії).

Згідно з цим підходом азійський, античний, феодальний і буржуазний спо­соби виробництва К. Маркс визначає як "прогресивні епохи економічної суспіль­ної формації”². При всій відмінності їх об’єднує те, що це “царство необхідності” коли виробництво матеріальних благ і задоволення матеріальних потреб людей визначало основний зміст життя. Саме тому тут панують матеріальне виробни­цтво, матеріальні інтереси та матеріальна мотивація. Отже, економічна епоха - це той тип суспільного господарства, який готує головні матеріальні передумови для переходу суспільства на якісно нову, постекономічну стадію цивілізації.

Постекономічна трансформація суспільства нерозривно пов’язана з такими глибокими процесами, як становлення нового технологічного способу виробни­цтва, перетворення інформації і знань в основний виробничий ресурс, перехід від людини економічної до людини творчої. І розпочинаються ці процеси ще у період індустріальної епохи.

Розвиток техніки і технології виробництва, його комплексної механізації і авто­матизації зменшують питому вагу важкої фізичної праці і збільшують чисельність висококваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Цьому про­цесу сприяють розвиток загальної, професійно-технічної, вищої освіти. Ще на по­чатку XX ст. на виробництві працювали робітники з початковою освітою. У другій половині цього ж століття стала обов’язковою середня освіта. А зараз нові робочі місця у розвинених країнах, як правило, займають працівники з вищою освітою. Питома вага розумової праці у матеріальному виробництві зростає.

Цей процес значно посилюється з перетворенням сфери послуг у панівну сфе­ру економіки. Адже її галузі - наука, освіта, культура та ін. - пов’язані зі швидким зростанням чисельності спеціалістів з вищою освітою - науковців, вчителів, лі­карів, інженерів та інших висококваліфікованих фахівців. Це означає, що немате­ріальне виробництво, тобто виробництво послуг ще більшою мірою, ніж матері­альне, зумовлює зростання питомої ваги, ролі і значення розумової праці. А це, в свою чергу, створює умови для розвитку творчого характеру праці.

Справа в тому, що без розумової праці, тобто без ґрунтовної освіти, творча праця, як правило, неможлива.

До речі, творча праця існує здавна, але вона проявлялася головним чином у літературі, мистецтві та деяких інших видах людської діяльності, водночас майже не стосувалася господарського життя. На сучасному етапі зростання інтелектуа­лізації праці розширює передумови для розвитку творчості, перетворення її у гос­подарську реальність. Адже творчість - це інтелектуальна діяльність, спрямована на примноження нових знань, це свідчення внутрішнього зростання та вдоскона­лення людини, підвищення її активності і на виробництві, і в суспільному житті, що виявляється у підприємництві, інженерно-конструкторській та управлінській творчості, у дедалі ширшому застосуванні на виробництві дизайнерської, реклам-

ної та інших видів діяльності. Інакше кажучи, творчість стає поширеним явищем у господарському, економічному житті.

Проблеми інтелектуальної праці стали настільки актуальними, що виникла проблема їх кількісного вимірювання і порівняльного аналізу країн світу за цим показником.

За цим індексом перше місце посідає Норвегія (Iia = 0,80), друге - Швеція (0,749), третє - Фінляндія (0,714). За цим індикатором наймогутніші країни не вхо­дять до п’ятірки лідерів. США посідають 10-те місце (0,618), Японія - 7-ме (0,80), Великобританія - 9-те (0,644), Німеччина - 14-те (0,590), Франція - 17-те (0,529). Але і в цих країнах не за всіма позиціями високі показники. Вони виокремлюють­ся за кількістю користувачів інтернетом, коефіцієнтом охоплення телефонним зв’язком. Водночас у них порівняно з лідерами (першою п’ятіркою країн) нижче коефіцієнт охоплення молоді освітою, забезпеченості засобами масової інформа­ції та телекомунікаціями. Наприклад, у США серед розвинених країн найнижчий рівень забезпечення населення пресою (0,357 газет на 10 тис. населення).

За цим індексом Україна перебуває на 44 місці (Iia = 0,176). Це досить високий показник. Тому особливий інтерес становить порівняльний аналіз складових цьо­го індексу України та країн-лідерів^[178].

Зокрема, Україна посідає гідне місце за показником "молоді у віці до 15 років, яка отримує освіту”. Це показник майбутніх інтелектуальних активів і він дуже близький до показників світових лідерів. Хоч меншою мірою, але й період навчан­ня у школі у нас хоч і менший, але не настільки, як за іншими показниками. За кількістю газет на 100 осіб ми відстаємо майже у 8 разів, інтернет-користувачів - у 27 разів, телефонних ліній - більш ніж утричі і за кількістю мобільних телефонів на 100 осіб - більш ніж у 9 разів. І нарешті, якщо взяти усі складові у комплексі, тобто індекс інтелектуальних активів у цілому, то ми відстаємо від світових ліде­рів у 4 рази. Хоча деякі вчені всупереч реальній ситуації говорять про близькість України до суспільства знань, про близькість її до інтелектуальних активів світо­вих лідерів, конкретні індикатори свідчать про серйозне наше відставання. Перед країною стоять нагальні питання з удосконалення шкільної освіти, подальшого підвищення її ролі у розвитку людини. Надзвичайно актуальними залишають­ся проблеми комп’ютеризації країни, особливо системи освіти, сільської школи, поширення використання персональних комп’ютерів, що дасть змогу збільшити кількість користувачів інтернетом.

Хоча Україна перебуває на індустріальній стадії, проте за принципом природно- історичного характеру розвитку процеси, властиві майбутньому суспільству, за­роджуються і розвиваються в надрах попереднього суспільства. Це правило сто­сується різних елементів суспільства, але, напевно, особливою мірою - людини. Передусім це процеси інтелектуалізації праці, які відображають не лише науково- технологічний рівень виробництва, але й структурні зрушення в економіці країни. Так, у промисловості питома вага працівників, які закінчили вищі навчальні зак­лади усіх рівнів акредитації, становить 40,1 %, у сільському господарстві - 19,7 %. Водночас у галузях охорони здоров’я та соціального забезпечення така частка ста­новить 64,3 %, освіти - 69,4 %¹. Ще переконливіші показники частки працівників з найвищим освітнім рівнем, тобто вищою освітою III та IV рівнів акредитації. У сільському господарстві вони становлять 6,2 %, на транспорті та у сфері зв’язку - 12,9 %, промисловості - 15,6 %, охороні здоров’я - 20,5, освіті - 48,б^{[179] [180]. Як бачимо, значна частка високоосвічених працівників свідчить про те, що процеси інтелекту­алізації навіть на індустріальній стадії є реальними. Вже нині провідні галузі сфери послуг (освіта, охорона здоров’я і соціальне забезпечення) набагато переважають галузі матеріального виробництва за питомою вагою працівників з вищою осві­тою. Водночас це є запорукою подальшого швидкого розвитку цієї сфери життє­діяльності. Адже інтелектуалізація праці - це не лише показник рівня освіченості і культури працюючих. Насамперед це економічний показник, який доводить, що праця у сфері послуг є ефективнішою. Це характеризується більшою питомою ва­гою доданої вартості послуг порівняно з матеріальними благами. Так, у 2002 р. в економіці у цілому питома вага доданої вартості у ВВП становила 37,7 %, а у ба­гатьох галузях була ще меншою. У добувній промисловості - 31,3 %, в обробній - навіть 24 %. Водночас у багатьох галузях цей показник перевищував середній по країні. Наприклад, за результатами будівництва додана вартість становила 40,3 %, у сільському господарстві - 44 %, у сфері транспорту та зв’язку, у галузях, які най­більшою мірою пов’язані з використанням інформаційно-комунікаційних техно­логій на сучасному етапі, - 55 %. І все-таки галузі сфери послуг вирізнялися дуже високою питомою вагою доданої вартості. У сфері охорони здоров’я і соціальної допомоги цей показник становив 51,8 %, в освіті - майже 70 %[181]. Вища ефективність}

праці є підґрунтям подальшого швидкого зростання цих галузей, зміни співвід­ношення між матеріальним виробництвом і сферою послуг на користь останньої. Причому ще раз підкреслимо, що це не механічний процес, а результат стрімкого підвищення науково-технологічного рівня матеріального виробництва, усієї еко­номіки.

Неоднакова ефективність праці, яка визначається питомою вагою доданої вартості у створюваному ВВП у різних галузях, загострює проблему відповіднос­ті ефективності праці і розмірів її оплати. Цілком зрозуміло, що за нинішніх умов, коли у структурі економіки основну частку становлять галузі важкої промисло­вості (металургійна, вугільна, хімічна), де поряд з ефективністю праці значний вплив на розміри заробітної плати справляє такий фактор, як важкі та шкідливі умови праці, не можна абсолютизувати співвідношення між ефективністю праці та її оплатою. Але не можна його й ігнорувати, як це відбувається зараз. Адже ціл­ком зрозуміло, що низьку оплату праці маємо у сферах освіти, охорони здоров'я, сільського господарства, які або перебувають на перших місцях за питомою ва­гою доданої вартості (освіта, охорона здоров’я), або значно перевищують середні показники по народному господарству. Тому заходи з підвищення оплати праці і соціального забезпечення саме у цих галузях упродовж 2005 р. спрямовані на пом’якшення такої невідповідності і створення кращих умов для розвитку цих надзвичайно важливих сфер економіки. Варто усвідомити, що наближення рів­ня оплати праці до її реальної ефективності має стратегічне значення. Історич­ний досвід США і Японії незаперечно доводить, що стимулювання людей з вищою освітою, значні доплати за освіту, якнайширше їх залучення у виробництво є не­обхідною умовою прискорення економічного розвитку, науково-технологічного удосконалення виробництва і підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки. Саме завдяки цьому США і Японія посідають передові позиції у розвитку економіки і забезпечують перемогу у конкурентній боротьбі. Відомо, що Англія упродовж століття була лідером суднобудування і “володаркою морів”, але вона перебільшила роль практиків, досвідчених майстрів і це у той час, коли Япо нія взяла курс на високоосвічених працівників, що стало однією з передумов пе­ремоги Японії у конкурентній боротьбі з Англією у галузі суднобудування. Тому як стимул мають діяти доплати за освіту, що є важливою умовою нарощування людського капіталу.

Перехід від людини економічної до людини творчої характеризується зміна­ми у житті, поведінці і світогляді людей у розвинених країнах, про що нещодав­но не можна було й мріяти. Як зазначалося, одвічно людина була економічною, не лише одним із факторів виробництва, але й життєдіяльністю, яка визначалася матеріальними інтересами. Напевно, саме у США цей дух матеріального збага­чення втілився в “американському способі життя”: діловитість, підприємливість, економічний успіх, і ось у США поряд з матеріалістами, тобто людьми, для яких у житті головним є матеріальний інтерес, з’являються постматеріалісти, тобто люди, які орієнтуються на постматеріальні цінності, і їх чисельність швидко зрос­тає. “Як правило, - пише R Інглегарт, - постматеріалісти мають кращу роботу.

праці є підґрунтям подальшого швидкого зростання цих галузей, зміни співвід­ношення між матеріальним виробництвом і сферою послуг на користь останньої, Причому ще раз підкреслимо, що це не механічний процес, а результат стрімкого підвищення науково-технологічного рівня матеріального виробництва, усієї еко­номіки.

Неоднакова ефективність праці, яка визначається питомою вагою доданої вартості у створюваному ВВП у різних галузях, загострює проблему відповіднос­ті ефективності праці і розмірів її оплати. Цілком зрозуміло, що за нинішніх умов, коли у структурі економіки основну частку становлять галузі важкої промисло­вості (металургійна, вугільна, хімічна), де поряд з ефективністю праці значний вплив на розміри заробітної плати справляє такий фактор, як важкі та шкідливі умови праці, не можна абсолютизувати співвідношення між ефективністю праці та її оплатою. Але не можна його й ігнорувати, як це відбувається зараз. Адже ціл­ком зрозуміло, що низьку оплату праці маємо у сферах освіти, охорони здоров'я, сільського господарства, які або перебувають на перших місцях за питомою ва­гою доданої вартості (освіта, охорона здоров'я), або значно перевищують середні показники по народному господарству. Тому заходи з підвищення оплати праці і соціального забезпечення саме у цих галузях упродовж 2005 р. спрямовані на пом’якшення такої невідповідності і створення кращих умов для розвитку цих надзвичайно важливих сфер економіки. Варто усвідомити, що наближення рів­ня оплати праці до її реальної ефективності має стратегічне значення. Історич­ний досвід США і Японії незаперечно доводить, що стимулювання людей з вищою освітою, значні доплати за освіту, якнайширше їх залучення у виробництво є не­обхідною умовою прискорення економічного розвитку, науково-технологічного удосконалення виробництва і підвищення конкурентоспроможності національ­ної економіки. Саме завдяки цьому США і Японія посідають передові позиції у розвитку економіки і забезпечують перемогу у конкурентній боротьбі. Відомо, що Англія упродовж століття була лідером суднобудування і “володаркою морів”, але вона перебільшила роль практиків, досвідчених майстрів і це у той час, коли Япо­нія взяла курс на високоосвічених працівників, що стало однією з передумов пе­ремоги Японії у конкурентній боротьбі з Англією у галузі суднобудування. Тому як стимул мають діяти доплати за освіту, що є важливою умовою нарощування людського капіталу.

Перехід від людини економічної до людини творчої характеризується зміна­ми у житті, поведінці і світогляді людей у розвинених країнах, про що нещодав­но не можна було й мріяти. Як зазначалося, одвічно людина була економічною, не лише одним із факторів виробництва, але й життєдіяльністю, яка визначалася матеріальними інтересами. Напевно, саме у США цей дух матеріального збага­чення втілився в “американському способі життя": діловитість, підприємливість, економічний успіх. І ось у США поряд з матеріалістами, тобто людьми, для яких у житті головним є матеріальний інтерес, з’являються постматеріалісти, тобто люди, які орієнтуються на постматеріальні цінності, і їх чисельність швидко зрос­тає. “Як правило, - пише Р. Інглегарт, - постматеріалісти мають кращу роботу, солідну освіту і вищі доходи, ніж матеріалісти; однак для цінностей, на які орієн­туються постматеріалісти, характерна відмова від акценту на економічний успіх. Вони приділяють другорядну увагу економічному зростанню порівняно з якістю життя, а в особистому житті роблять акцент не стільки на обов’язкову зайнятість і високий дохід, скільки на роботу цікаву, осмислену, яка здійснюється у контакті з близькими їм по духу людьми”¹. Поширення постматеріалістичних орієнтацій є свідченням зростання уваги людей до способу і якості життя. Американці і захід- ноєвропейці здійснили важливі кроки у бік постматеріалізму в період 1970-1988 рр. І, як вважає Р. Інглегарт, “цей процес триватиме”

“Під час проведення досліджень у 1970-1971 рр., - пише він, - матеріалісти становили більшість порівняно з постматеріалістами: співвідношення між ними було приблизно як 4 до 1. Воно різко змінилося уже до 1988 р., коли на 4 матері­алістів припадало 3 постматеріалісти. До 2000 р. чисельність матеріалістів мала перевищувати чисельність постматеріалістів незначною мірою. Останнє може виявитися вирішальним моментом у співвідношенні двох типів різних ціннісних орієнтацій: постматеріалісти мають вищий рівень освіти, вирізняються більшою цілеспрямованістю і проявляють вищу політичну активність, ніж матеріалісти. Тому їхній вплив у багатьох питаннях швидше за все перевищуватиме вплив, який здійснюють матеріалісти”^{[182] [183]. І, що особливо важливо, такий соціолог, як Р. Інгле­гарт, чітко формулює глибокий внутрішній зв’язок цих процесів із закономірни­ми стадіями прогресу людства: “Матеріалістичні орієнтири поширилися завдяки становленню індустріального суспільства, однак ми дотримуємося гіпотези, що у довгостроковій перспективі перехід до постіндустріального ладу знову виведе ду­ховні цінності на перший план”[184].}

Тенденції, які проявилися у розвитку людини у США, мають для нас вагоме значення. Щоб Україна не втратила можливостей, пов’язаних з інтелектуальним рівнем і духовністю людини, щоб розвиток людини, накопичення людського ка­піталу стали дієвим фактором подолання відставання, економічного і соціального піднесення країни, розвиток людини необхідно визначити пріоритетним у дер­жавній політиці і послідовно поліпшувати умови життя людей, поєднуючи матері­альне забезпечення і духовне зростання, професійно-технічний і культурний рівні, матеріальне стимулювання і моральне заохочення. Навіть у сучасних умовах, коли все ще значна частина населення живе за межею бідності, не можна обмежувати­ся лише матеріальним забезпеченням, хоча це першорядне завдання. “Не хлібом єдиним живе людина” Розв’язання цієї складної і болючої проблеми має органічно поєднуватися із зростанням духовності і культури людей. Нарощування людсько­го капіталу є запорукою перетворення людини економічної в людину творчу.

На Заході вже давно розкрили логіку розвитку людини та її праці. На перших стадіях цивілізації, у тому числі індустріальній, реалізувалися фізичні можливо­сті людини» тобто можливості людського тіла. Поряд з примусовими методами, які широко застосовувалися, було створено цілу науку - тейлоризм, яка за допо­могою раціоналізації рухів у процесі праці забезпечила значне зростання її про­дуктивності. Водночас багато робилося для того, щоб якнайповніше використати людський розум, що виявилося у стрімкому розвитку науки і техніки, науково- технічному вдосконаленні виробництва. За цих умов не міг спрацьовувати при­мус, були розроблені і швидко вдосконалювалися методи заохочення, стимулю­вання, які стали потужним фактором прогресу науки, техніки і виробництва. На цій основі зросли освітній, професійний рівні працівників, були створені досить пристойні умови життя і праці. Останніми десятиліттями першорядними стали проблеми духовності людини, її гідності, свободи і рівності. Без того, щоб люди­на була людиною, щоб вона користувалася матеріальними і культурними благами, щоб забезпечувалися її рівність, права і свободи, щоб розвивалися її здібності, вона не може ні нормально жити, ні, тим більше, самовіддано працювати, актив­но виявляти себе і на виробництві, і в суспільному житті. Добробут людини, її професійно-технічний рівень мають доповнюватися добрими людськими сто­сунками. повагою до людини, високою духовністю. І як прикро усвідомлювати, що всупереч потребам розвитку суспільства досить широко порушуються права і свободи людини. Про це свідчить величезна кількість звернень людей до влади, до уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Європейського суду з прав лю­дини. На порушення громадянських прав скаржаться пенсіонери та інваліди, дер­жавні службовці, засуджені, працюючі і безробітні. Це розхитує довіру до влади, свідчить про зневагу до людей, породжує апатію і байдужість. Для подолання цих негативних явищ не потрібні великі кошти. Необхідно зробити все, щоб кожен чи­новник глибоко усвідомив, що, порушуючи права і свободи людини, зловживаючи службовим становищем, зневажаючи людей, він вдається до найтяжчого злочину, який має каратися законом. У країні повинні утверджуватися принципи незворот­ності громадянських і політичних прав, створюватися умови для самореалізації людини, її всебічного розвитку.