5.4. КАТЕГОРІЯ "ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ”: СУТНІСТЬ ТА ІСТОРИЧНЕ МІСЦЕ

На нашу думку, із цих тверджень випливає, що робоча сила людини, як і інші засоби виробництва, є фактором виробництва, який за формою руху збігається не з оборотним, а з основним капіталом і тому можна трактувати його як основний капітал. Але це не дає права ототожнювати “основний капітал” з категорією “люд­ський капітал”, створеною та існуючою за якісно нових умов.

Аналіз свідчить, що не лише за якісними параметрами, але й за кількісними немає підстав для ототожнення людини з основним капіталом. Чимало факторів відтворення людського капіталу за стороком дії істотно відрізняються від строку відтворення основного капіталу. До того ж, відтворення основного капіталу має циклічний характер, тобто після кризи настає депресія, пожвавлення, віднесен­ня і нова криза. Оновлення основного капіталу становить матеріальне підґрунтя

виходу із кризи. Цикли справляють значний вплив на людину і людський капітал, оскільки в цей період істотно змінюються зайнятість населення, рівень доходів, умови життя в цілому. Водночас людському капіталу притаманні і такі фактори, які не пов’язані з рухом промислового циклу. Нещодавно досягнення людиною 16-18 років означало початок працездатного віку. У сучасних умовах, коли не­рідко функціонування науково-технічних засобів передбачає працівників з вищою освітою і достатніми виробничими навичками, людина вступає в активну трудо­ву діяльність у віці 22-25 років, тобто на 6-7 років пізніше. Отже, всупереч спро­бам обмежити зміст категорії "людський капітал” її пізнання неминуче привело до розширеного трактування, коли не лише освіта, але й наука, культура, охоро­на здоров’я, нарешті виробництво є джерелами накопичення людського капіталу. 1 справа не лише в цьому. Головне те, що відтворення людського капіталу стано­вить основну частину фонду накопичення.

Розкриття змісту такої важливої категорії, як людський капітал, зумовило по­требу в удосконаленні форм і методів обчислення величини кожного фактора, які у сукупності визначають кількісні параметри людського капіталу. Серед багатьох підходів виокремлюється передусім метод “безперервної інвентаризації” амери­канського економіста Дж. Кендрика. Як зауважують спеціалісти, цей метод прий­нятний для країн, які мають довгострокові статистичні ряди показників структури накопичення і споживання. Оцінка здійснюється за такими елементами: утриман­ня дітей до досягнення ними працездатного віку та отримання певної спеціаль­ності; перепідготовка; підвищення кваліфікації; міграція робочої сили; охорона здоров’я. Водночас враховуються витрати на житлове господарство, побутові то­вари тривалого користування, запаси товарів у сім’ях, а також затрати на наукові дослідження і розробки. У сукупності ці витрати сімей і суспільства, що переведе­ні із поточних у зіставні ціни, дають оцінку людському капіталу. Ще у 1970 р., на­віть при дещо неповному врахуванні, людський капітал у США становив більше половини їхнього національного багатства². Як вважають спеціалісти, цю оцінку людського капіталу здійснено за методом “відновлюваної вартості”. На жаль, ще не відпрацьовані задовільні методи оцінки зношування чи старіння людських знань, виробничих навичок тощо. Це заважає здійсненню оцінки людського капіталу за методом “чистої вартості”.

Отже, категорія “людський капітал” відображає ті глибокі зміни, які відбулися в економіці і в економічній науці, і зумовлена посиленням соціальної орієнтації у розвитку економіки, необхідністю подолання нерівномірності у рівнях розвитку економіки і добробуту населення розвинених країн і країн, що розвиваються.

Одвічно добробут, матеріальне багатство і в господарській практиці, і в еконо­мічній науці зображалися як мета виробництва, як найвища цінність.

Еволюція економічної думки спиралася на об’єктивні закономірності розвит­ку суспільного виробництва, які зумовлювалися істотними структурними зміна­ми потреб людини. Упродовж тривалого історичного періоду розвитку цивілізації першорядним було задоволення матеріальних потреб людини (їжа, одяг, житло). Але в міру зростання продуктивних сил, задоволення матеріальних потреб люди­ни дедалі збільшується питома вага нематеріальних потреб в освіті, культурі, нау­ці, мистецтві, творчості. Відповідно до цього поряд з поширенням матеріального виробництва зростає сфера послуг, яка представлена насамперед галузями освіти, науки, культури, охорони здоров’я та ін. За цих умов стає зрозумілим, що необхід­но відмовитися від трактування суспільно-економічного розвитку як способу на­копичення матеріального багатства і визнати головним у цьому розвиток людини, її розумових, фізичних і духовних якостей. В міру зростання нематеріальних потреб сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво, перетворилася у панівну сферу на­родного господарства. Якщо нещодавно сфера послуг характеризувалася як не­виробнича сфера, а праця - як непродуктивна, така, що не створює вартості, то цивілізаційний прогрес не лише зумовив відмову від цих хибних тлумачень, а й пе­реконливо довів, що сфера послуг - це виробництво, але не матеріальне, що праця у цій сфері - продуктивна, вона створює вартість. Високий рівень розвитку сфери послуг означає глибокі зміни у факторах виробництва, коли інформація і знання перетворюються у головний виробничий ресурс, а людина - носій цього фактора і сила, що застосовує і використовує його, набуває форми людського капіталу.

Категорія “людський капітал" свідчить, що традиційні макропоказники (ви­робництво ВВП на душу населення, рівень доходів і навіть поняття добробуту та ін.) є не метою виробництва, а засобом для задоволення матеріальних, культур­них і духовних потреб людини, її розвитку. Теорія і практика людського капіталу характеризують новий рівень розвитку економічної теорії порівняно з теоріями економічного зростання. Якщо останні спиралися на твердження, згідно з яким метою суспільного виробництва є збільшення національного багатства, обсягів ВВП чи добробут народу, то теорія людського капіталу вважає за мету забезпе­чення якості життя, тобто створення умов для всебічного розвитку людини. Це і спосіб життя, гідний людини, і доступ до накопичених людством знань, і свобо­да вибору життєвого шляху, освіти, професії, місця роботи і проживання. Досвід

свідчить, що ті крикни» які здійснювали великі інвестиції в освіту, в розвиток лю­дини, досягай величезних успіхів у зростанні економіки і підвищенні ЯКОСТІ ЖИТ­ТЯ людей. Адже освічені люди ефективніше використовують засоби виробництва, тобто техніку і технологію, активно впроваджують у виробництво нововведення, інновації, удосконалюють організацію та управління виробництвом. Врешті-решт це виявляється у підвищенні його ефективності.

Отже, теорія людського розвитку, зростання людського капіталу відображає і характеризує людину як мету, головний засіб і критерій економічного зростання і цивілізаційного прогресу в цілому. А застосування методу єдності історичного і ло­гічного дає змогу дійти висновку, що категорія людського капіталу є закономірним результатом якісно нового рівня продуктивних сил, глибоких зрушень у структу­рі суспільного виробництва, становлення нового, інформаційного постіндустрі- ального суспільства, суспільства знань. Водночас людський розвиток, зростання людського капіталу зумовлюють необхідність підвищення рівня і якості життя, по­долання бідності, нерівності, дбайливе ставлення до природи, тобто середови­ща життєдіяльності людини, розвитку демократії, розширення сфери суспільно- економічної активності людини.

У цих умовах добробут, зростання виробництва ВВП на душу населення є необ­хідною умовою людського розвитку. Але, як справедливо зазначається у доповіді ООН, “визначальним тут є не саме по собі багатство, а те, як його використовують різні країни. І доки суспільство не зрозуміє, що основне його багатство - це люди, незмірна стурбованість виробництвом матеріальних благ затулятиме кінцеві цілі збагачення життя людей’’ Інакше кажучи, збільшення матеріальних ресурсів є не­обхідною і важливою умовою людського розвитку, зростання людського капіталу, що, в свою чергу, служить подальшому економічному зростанню, збільшенню на­ціонального багатства як основи прискорення людського розвитку, нарощування людського капіталу. Отже, зростання економіки забезпечує постійне розширення можливостей для розвитку людини, реалізації її різнобічних здібностей при віль­ному виборі форм і способів їх здійснення.

Теорія людського розвитку, людського капіталу означає, що ефективність полі­тики держави визначається не лише і не стільки економічними показниками, скіль­ки досягненнями у розвитку людини, її розумових і фізичних здібностей, у зрос­танні трудової і суспільно-політичної активності кожної людини, підвищенні її ролі у житті суспільства. Людина повною мірою має стати володарем і творцем власної долі. А політика держави має забезпечити сприятливі умови для життя і праці лю­дини: повну зайнятість, оскільки виробництво (матеріальне і нематеріальне) було і буде головною сферою прояву кращих якостей людини. Цьому мають сприяти послідовне здійснення принципу соціальної справедливості (доходи і оплата у від­повідності з якістю та інтенсивністю праці, широкий доступ до освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, сприятливе навколишнє природне середови­ще), розвиток демократії (свобода слова, активна участь у суспільному і громад­ському житті), забезпечення рівноправності у користуванні благами цивілізації, створення сприятливих умов життя малозабезпеченим, непрацездатним тощо.

Оскільки сучасний світ далекий від досконалості, то у Декларації тисячоліт­тя OOH визначено головні напрями і завдання щодо подолання явищ, які супе­речать потребам людського розвитку на сучасному етапі. Це - ліквідація бідності і голоду, забезпечення загальнодоступної початкової освіти, розширення прав і можливостей жінок, розвиток тендерної політики, скорочення дитячої смертно­сті, поліпшення охорони материнства, забезпечення сталого розвитку довкілля та ін. Проблема людського розвитку набуває інтернаціонального, загальносвітового характеру. Вона розв’язується під егідою OOH як універсальної і представницької організації сучасного світу, що дає змогу тісно пов’язувати світову і національні програми людського розвитку.

Це, на нашу думку, доводить, що категорії “вартість робочої сили’’ і “людський капітал” ототожнювати ніяк не можна, оскільки вони відображають різні умови економічного розвитку, зміну місця і ролі людини у суспільному виробництві і в суспільстві. Перша відображає економічну природу людини як головного чинника, фактора виробництва, основи відтворення робочої сили, що регулює відтворюваль- ні процеси, забезпечує відповідність робочої сили потребам розвитку виробни­цтва. Зовсім інша справа, коли інформація і знання стають основним виробничим ресурсом, коли людина, оволодіваючи цими знаннями, створює інтелектуальний продукт. Якщо в індустріальному суспільстві людині протистоїть безліч засобів праці, то у “новій економіці” в людині органічно поєднуються її робоча сила, знання як фактор виробництва. Отже, вартість робочої сили і людський капітал - катего­рії взаємопов’язані, але вони жодним чином не ототожнюються. Це - по-перше. А по-друге, якщо ми хоч якоюсь мірою ототожнюємо ці дві категорії, то немину­че робимо висновок, що начебто категорія “людський капітал” - не породження нової, інформаційної економіки, а категорія, властива індустріальному суспіль­ству. Таким чином, заперечується історичний характер цієї категорії, її конкретно- історична визначеність. Для того, щоб виникла нова категорія “людський капітал” замість машинної техніки, за якої робітник був придатком до машини, головним виробничим ресурсом стали інформація і знання, щоб у людині органічно поєд­нувалися здатність до праці, тобто робоча сила, і носій знань, втілення знань, яке у процесі праці перетворюється у конкретні результати. Як бачимо, робоча сила як товар і людський капітал - це економічні категорії, властиві двом різним епохам. їх об’єднує те, що людина втілює у собі ці якісні риси. Категорія “робоча сила і її вар­тість” притаманна економічній людині, тобто людині, яка у процесі праці створює вартість, яка не лише відшкодовує вартість робочої сили, але й створює надлишок нової вартості, який може привласнюватися власниками засобів виробництва. Ка­тегорія “людський капітал” притаманна інформаційному суспільству, коли людина є не лише метою розвитку економіки, але й головним засобом перетворення знань як основного виробничого ресурсу в продукт виробництва.

Категорія “людський капітал” висунула перед економічною наукою вимогу гли­бокого аналізу довгострокових інвестицій у людину, у людський капітал, оскільки це має велике практичне значення. На превеликий жаль, у вітчизняній економіч­ній літературі ця проблема або зовсім не розглядається, або вчені обмежуються

загальними фразами. Насправді це серйозна проблема. Робоча сила високої ква­ліфікації втілює “наслідки" праці попереднього періоду (освітній і культурний рів­ні, знання, кваліфікацію). Саме це й становить основний капітал, який поступо­во переносить свою вартість на створювані продукти. У господарській практиці прийнято усі затрати на робочу силу відносити до оборотного капіталу, хоча, як зазначалося, затрати на підвищення кваліфікації робочої сили за своєю природою, за характером руху становлять частку основного капіталу. І чим вищі вимоги до рівня професійної і загальної підготовки, чим більші затрати на ці цілі, тим більшу частку у сукупному основному капіталі становить людський капітал. Очевидно, на практиці доцільно розрізняти ту частину коштів, які йдуть на відтворення робо­чої сили і витрачаються повністю у кожному виробничому циклі, вони збігаються з рухом оборотного капіталу і належать до нього. Друга частина витрат на робочу силу, яка, до того ж, швидко збільшується, оскільки науково-технологічне удоско­налення виробництва потребує підвищення професійно-кваліфікаційного рівня, загальноосвітньої підготовки кадрів, тривалий період задіяна у процесі виробниц­тва і переносить свою вартість на новостворювані продукти частинами і тому на­лежить до основного капіталу. Отже, специфіка відтворення робочої сили полягає в тому, що затрати на нього складаються із двох частин, причому та частина, яка становить основний капітал, неухильно зростає і кількісно переважає другу час­тину, яка належить до оборотного капіталу.

Становлення інформаційної економіки і суспільства зумовлює необхідність зміни підходів до інвестування науки та освіти. Замість економічної доцільності нерідко керуються доброчинними міркуваннями. Досвід переконливо доводить, що інвестиції в науку та освіту за своїми наслідками є продуктивними капітало­вкладеннями, оскільки вони дають певний економічний ефект. Водночас нова еко­номіка свідчить, що праця з виробництва інформації є продуктивною, адже нові науково-технічні знання є виробничим фактором, вони дають певні результати і швидко окуповуються. Разом з тим, ця обставина потребує змін у бухгалтерсько­му обліку. Як зауважують спеціалісти, навіть у таких передових країнах, як США і Японія, витрати на освіту, на підвищення кваліфікації персоналу у внутрішньому плануванні фірми враховуються за статтею “Витрати’! хоча, по суті, це інвестиції в основний капітал підприємства, уречевлений у робочій силі його працівників^[CXCIII].

Позитивно оцінюючи просування економічної науки шляхом пізнання такої ключової категорії, як людський капітал, все ж слід визнати, що цей процес не за­кінчився. Навіть найширші трактування джерел накопичення людського капіталу обмежуються сферою послуг (освіта, наука, охорона здоров’я, культура і мистец-

тво, інформаційне обслуговування)¹. Так, у "новій економіці” панує сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. А в країнах, які залишаються на індустріаль­ній стадії, питома вага матеріального виробництва є переважною. Усього цього не можна не враховувати при формуванні і зростанні людського капіталу. До того ж, варто мати на увазі, що комп’ютерна техніка та інформаційні технології дедалі ширше входять в усі галузі сфери послуг. Тому як для матеріального, так і немате­ріального виробництва потрібні не лише знання, але й навички. Знання само по собі не означає здатності до дії. Тому знання має доповнюватися умінням, навич­ками. Якщо знання людини накопичуються у ході навчання, то вміння, навички набуваються у процесі праці. Як важливо майбутньому інженеру, вчителю, лікарю разом з набутими знаннями у процесі виробничої практики, а потім і у виробни­чій діяльності вміти користуватися комп’ютерами, різноманітними програмами, медичними апаратами та ін. Дуже показово, що у грецькій мові уміння, навички називаються techne. Уміння, techne не можна пояснити словами, його можна лише показати, тобто ними можна оволодіти лише навчаючись у майстра в практичній діяльності. У першій половині XVIII ст. вміння, techne перетворилося в техноло­гію, тобто в систематизоване, цілеспрямоване знання^{[194] [195]. Це означало, що techne, на­вички або таїна різних ремесел, які складалися упродовж віків, перетворилися у вміння діяти практично. Це стало основою промислової еволюції, яка відкрила ін­дустріальну епоху. Інакше кажучи, виробництво, засноване на вмінні, навичках й майстерності ремісників перетворилося у капіталістичне виробництво, засноване на техніці і технології.}

Отже, історичний досвід свідчить, що людський капітал - це не лише знання, але й вміння, навички, результат єдності навчання і виробничої діяльності. Тому недооцінка ролі виробництва у формуванні і нарощуванні людського капіталу, а тим більше його ігнорування, не можуть бути нічим виправдані. На превеликий жаль, у нас розуміють людський капітал як накопичення знань, освіченість лю­дини. На цьому базується "прагматичний” висновок: чим краща система освіти, чим більше освічених людей, тим вагоміший людський капітал. Ця чітка, прямолі­нійна логіка зовні начебто переконлива, але не раз заводила нас у глухий кут. Так виходить і в цьому разі. Хоча освіта насправді відіграє ключову роль у зростанні людського капіталу, проте неправильно обмежуватися одним, хоча й важливим фактором, потрібно враховувати усі чинники і насамперед виробництво, що ігно­рується багатьма дослідниками. На користь цієї думки промовисто говорить досвід України. Тривала економічна криза, багаторічний спад виробництва призвели до різкого скорочення робочих місць, небувалого безробіття, що позбавило міль­йони людей можливості застосовувати власні знання і вміння. А різке погіршення структури виробництва проявилося передусім у зменшенні ролі машинобудуван­ня, електронної та радіопромисловості, тобто галузей з високими технологіями і творчою працею. Висококваліфіковані кадри почали втрачати професійний рі­вень, вимушено працювати за нижчою кваліфікацією або й зовсім не за фахом чи виїзжати за кордон у пошуках заробітку, що неминуче призвело до зниження ре­ального людського капіталу країни.

Дедалі більше загострюється суперечність між потребами розвитку людини і умовами життя і праці. Недостатній рівень доходів зумовлює додаткову роботу за сумісництвом, що істотно збільшує тривалість робочого тижня і обмежує мож­ливості підвищення кваліфікації, удосконалення професійної майстерності. Криза економіки спричинила недостатнє фінансування галузей культури, науки, освіти, відпочинку, що, в свою чергу, погіршило умови раціонального використання віль­ного часу як необхідної умови всебічного розвитку людини.

Це означає, що сталий розвиток економіки на основі науково-технічного прогресу, структурні зрушення шляхом пріоритетного розвитку машинобудуван­ня, електронної та радіопромисловості забезпечують зростання зайнятості і якос­ті праці, тобто професійно-кваліфікаційного рівня. Водночас у державі розширю­ються можливості покращання фінансування сфери послуг, насамперед науки, освіти, охорони здоров’я, культури, і забезпечення раціонального використання вільного часу для гармонійного розвитку людини. Отже, без розвитку виробниц­тва на основі нової техніки і технології, без пріоритетного розвитку високотех- нологічних галузей економіки, без підвищення науково-технологічного рівня ви­робництва не можна ні збільшити реальний людський капітал, ні реалізувати його економічно.

Так, за роки незалежності України значно розширилася система вищої школи та підготовки кадрів вищої кваліфікації, але це не позначилося на економічному зростанні. Навпаки, упродовж останніх п’яти років відбулося зниження рентабель­ності промислових підприємств, відносне зменшення податкових надходжень до бюджету, питомої ваги власних коштів підприємств, спрямованих на інвестиції. Це зумовило зменшення частки підприємств, які займаються інноваційною діяль­ністю^[196]. За такої ситуації можна вважати, що у нас збільшився людський капітал, що він реалізувався у результатах виробництва? Звичайно, ні. Зростання чисель­ності висококваліфікованих працівників збільшує можливості країни у розвитку економіки і суспільства. Але ця можливість стає реальною, коли люди власною працею втілюють її у розвитку економіки, у забезпеченні зростання кількісних і якісних показників виробництва. Отже, людський капітал - це не лише накопи­чення знань, але й їх застосування у практичній діяльності, у процесі розвитку економіки, вміння їх використовувати ефективно з метою отримання бажаного

результату. Для цього потрібно, щоб кількісні показники економічного зростан­ня супроводжувалися якісним удосконаленням виробництва, підвищенням його ефективності, переходом на інноваційний тип розвитку.

Таким чином, між людським капіталом і виробництвом, матеріальним і не­матеріальним існує глибока внутрішня залежність і взаємодія: виробництво ви­значає потребу у спеціалістах різного рівня, від робітників та інженерів до мене­джерів, а ці спеціалісти у процесі праці, виробництва реалізують власні знання, вміння, перетворюючи їх у реальний людський капітал. Тому доцільно розрізни­ти людський капітал як можливість і реальний людський капітал, який функціо­нує у процесі виробництва матеріального і нематеріального. Для України це має неабияке практичне значення. Одна справа - чисельність людей, які отримали спеціальну освіту (професійно-технічну, середню спеціальну чи вищу), інша спра­ва - скільки з них реалізують набуті знання у виробництві. Адже значна частина висококваліфікованих спеціалістів через затяжну кризу змушена була перейти до іншої сфери діяльності, далекої від отриманого фаху, причому навіть за сприят­ливих умов мало надії, що фахівці повернуться до роботи за спеціальністю. Вод­ночас значна частина таких спеціалістів продовжує працювати за спеціальністю, але за кордоном, в інших країнах. Як бачимо, одне із складних і важливих завдань політики держави полягає в тому, щоб створити умови для висококваліфікованих спеціалістів у своїй країні, для якнайширшого застосування отриманих знань на користь власної держави.

Разом з тим, варто зауважити, що взаємозв'язок і взаємодія освіти і людського капіталу не такі прості й очевидні, як це іноді висвітлюється в економічній літерату­рі. Передусім поряд із загальною, професійно-технічною і вищою освітою вагому роль у розвитку людського капіталу відіграє система перепідготовки, підвищен­ня кваліфікації кадрів. Одна частина освітніх установ (інститути після дипломної освіти, інститути підвищення кваліфікації на базі вузів та ін.) входить в систему освіти. Але поряд з цим значна частина інститутів підвищення кваліфікації пра­цює в галузях народного господарства і допомагає розв'язувати їхні проблеми. У сучасних умовах, коли починає активно діяти система "безперервної освіти", роль системи підвищення кваліфікації стрімко зростає.

Освіта дорожчає, оскільки зростає чисельність людей, які навчаються протя­гом 15 і більше років, до того ж, приблизно кожні п'ять років проходять курс під­вищення кваліфікації. Тому підвищення ефективності освіти досягається не лише підвищенням якості навчального процесу, але й значною тривалістю активної ді­яльності людини. Отже, величина людського капіталу залежить і від середньої тривалості життя людини, періоду її активного працездатного віку. А ці фактори визначаються умовами життя: величиною доходів, житлово-комунальним обслу­говуванням, системою культурних послуг та ін. І нарешті, життя людини значною мірою залежить від якості медичного обслуговування, доступності ліків, мережі лікувальних і профілактичних закладів, закладів фізичної культури і спорту, а та­кож від економічних факторів.

Аналіз свідчить, що співвідношення капіталовкладень в освіту та ЇЇ ефектив­ність не можна спрощувати, а тим більше трактувати прямолінійно. Виявляється, що закон спадної продуктивності капіталу, тобто спадної віддачі від інвестицій належить однаковою мірою і до інвестицій у людський капітал¹. Статистика роз­винених країн свідчить, що затрати на отримання середньої освіти мають біль­ший економічний ефект і скуповуються швидше, ніж на отримання вищої освіти, а вони, у свою чергу, ефективніші, ніж затрати на перенавчання та підвищення кваліфікації, які здійснюються за місцем роботи. Так, норма віддачі від інвестицій у середню освіту становить у розвинених країнах в середньому 11 %, у менш роз­винених вона коливається у межах 15-18 %. Норма віддачі від інвестицій у вищу освіту становить для розвинених країн 9 %, менш розвинених - 13-16 %. При цьо­му в усіх групах країн простежується закономірність: чим вищий рівень освіти, тим нижча його віддача. Так, для початкової освіти вона може сягати 50-100 %, для середньої - 15-20 %^{[197] [198].}

Наявність спадної продуктивності людського капіталу потребує розробки й ефективного використання гнучкої державної політики в галузі освіти і науки. Але при цьому безперечним є той факт, що досягнення загальної грамотності дає сус­пільству більший економічний ефект, ніж підготовка інтелектуалів за наявності неграмотної більшості населення. Нація, в якій усі уміють читати і писати, у дов­гостроковій перспективі опиниться у технічному відношенні попереду нації, де більшість населення неграмотне, хоча окремі особистості високоосвічені^[199]. Тому не задоволення інтелектуальних потреб окремих осіб, а потреби народного госпо­дарства у висококваліфікованих кадрах, забезпечення зростання інтелектуально­го потенціалу усієї країни є основоположним принципом розвитку освіти.

Якість людського капіталу залежить не лише від рівня відповідності змісту навчання науково-технологічному удосконаленню виробництва, але й від їх взає­модії у часі. На сучасному етапі, коли НТП розвивається надто повільно, так само, як і процес оновлення основного капіталу, система професійно-технічної і вищої освіти відображає у навчальному процесі досягнення науки, техніки і техноло­гії. Але так не може тривати весь час, процеси НТП прискорюватимуться, тем­пи оновлення засобів виробництва зростатимуть, і тут може утворитися розрив між темпами розвитку НТП і удосконаленням системи освіти як основної, так і особливо постдипломної, тобто підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. Тому система безперервної освіти має бути доповнена заходами випереджального розвитку усієї системи освіти. Як вважають автори цієї ідеї, “в умовах становлення інформаційного технологічного способу виробництва..." освіта має "...передбача­ти потреби господарської практики, а не прямувати за ними"^[200]. Цілком зрозуміло, що розробка і реалізація плану випереджального розвитку освіти під силу лише професорсько-викладацькому складу провідних вузів, які мають високий науко­вий потенціал, володіють відповідною матеріально-технічною базою. їхні мож­ливості необхідно використовувати. Оскільки це загальнодержавна проблема, то ключова роль у розробленні і здійсненні випереджального розвитку системи під­готовки кадрів належить державі, її керівним органам. Саме вони мають розроби­ти загальнодержавну концепцію цього процесу, науково обґрунтовані стандарти спрямованості і якості знань й домогтися ЇЇ послідовного здійснення на практиці удосконаленням освіти, усіх її складових. До того ж, слід усвідомлювати, що це проблема комплексна, вона виходить за межі освіти і потребує загальнодержав­них заходів, наприклад, у галузі оплати праці, істотного поліпшення матеріально- технічної бази шкіл, профтехучилищ, вузів тощо.

Закономірністю цивілізаційного прогресу є зростання ролі людського капіта­лу у соціально-економічному розвитку.

Загальне уявлення про роль і значення людського капіталу у країнах світу на­дано у довідниках¹.

Саме людський капітал відіграє вирішальну роль у розвитку цивілізації. Роз­винені країни, передусім країни “Великої сімки” та ЄС, де людський капітал ста­новить 78 % їхнього національного багатства, зосереджують 59 % загального об­сягу світового людського капіталу. Із них у США людський капітал дорівнює 77 % національного багатства і 26 % - світового обсягу. Вражає й те, що країни, які не належать до цієї групи, а саме Бразилія, Індонезія, Мексика і Пакистан, володіють значним людським капіталом, який становить від 74 до 80 % їхнього національно­го багатства, хоча частка кожної країни у світовому підсумку становить 2 % і Па­кистану - 1 %.

Успішний еволюційний розвиток дав змогу Китаю досягти дуже високих ре­зультатів. Так, частка людського капіталу у національному багатстві країни дорів­нює вищим світовим стандартам - 77 %, як і в США. На його частку припадає 7 % світового обсягу людського капіталу і 26 % - від рівня США.

На цьому фоні рівень країн СНД набагато нижчий, у тому числі й Росії. Пито­ма вага людського капіталу у національному багатстві становить лише 50 % - це 42 % від рівня США, тобто набагато більше, ніж у Китаї. І у світовому масштабі цим країнам належить 11 %, у Росії - 8 %, а у Китаї - 7 %. Це переконливо свідчить про нагальну потребу у зміні ставлення до нарощування людського капіталу в усіх країнах СНД, у тому числі й в Україні. Тут криються величезні можливості при­скорення економічного зростання, подолання того відставання, яке суперечить економічним, соціальним та інтелектуальним можливостям народу нашої країни.

Таким чином, виникнення, розвиток і посилення дії такої категорії, як люд­ський капітал, свідчить, з одного боку, про невідповідність трактування ролі лю­дини, ЇЇ праці як одного з факторів виробництва реальним змінам у становищі лю­дини в економіці і суспільстві, принижує людину, зменшує її роль. А з другого боку,

ця категорія означає докорінну зміну становища людини, її вирішальної ролі у ви­робництві як носія знань і як сили, що їх реалізує. Вона наочно показує, що інвес- тиції в людину, її освіту, професійну майстерність, культуру, в усі складові життя є першорядними і визначальними, оскільки саме людина є розробником нових тех­нологій, вона визначає їх впровадження у виробництво, досягнення високої ефек­тивності економіки і якості життя. Зростання людського капіталу - це постійне подолання суперечностей у системі людина - інноваційний тип розвитку через зростання творчого характеру праці. Цим умовам не відповідають метафізична філософія і формальна логіка, натомість вступають в дію діалектична філософія і діалектична логіка як ефективний засіб пізнання динамічних і суперечливих про­цесів, феномену людини. Водночас набуває дедалі більшого значення економіка людини, її праці для розв’язання таких проблем, як підвищення ефективності ви­робництва (матеріального і нематеріального), здійснення науково-технологічних, структурних зрушень у народному господарстві, виборі народногосподарських пріоритетів, розв'язанні проблем мотивації людської діяльності.

Сучасна економіка людини - це дослідження якісних зрушень і механізмів їх здійснення, пов’язаних зі швидким зростанням ролі і значення творчої праці у житті людини, що повністю змінює як трудовий процес, так і результати діяльнос­ті у зв’язку з настанням ери нематеріального виробництва.

Це переконливо свідчить, що становлення нової, еволюційної економічної тео­рії вирішальною мірою залежить від розробки нової теорії людини, яка б забезпе­чила подолання однобічності у підходах до людини, її комплексний розгляд у по­єднанні економічної і творчої складових, наростання творчого характеру праці у нерозривному зв’язку зі становленням нової економіки і нового суспільства.