5.5. ОСОБЛИВОСТІ ЗМІН У РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО ФАКТОРА В УКРАЇНІ

Радикальні економічні реформи замість нарощування людського капіталу призвели до глибокого руйнування головної продуктивної сили суспільства, до великих втрат інтелектуального і науково-виробничого потенціалу.

спричинило значний відтік науковців, інженерів до інших країн, перехід части­ни висококваліфікованих працівників у галузі з порівняно нижчим технологічним рівнем, а то й взагалі у сферу торгівлі.

Радикальні економічні реформи, спотворивши структуру економіки, зумови­ли негативні процеси у сукупній робочій силі, що спричинило не лише розпоро­шення висококваліфікованих науковців, інженерів, робітників, але й поширення низькокваліфікованої робочої сили, що зумовлюється примітивними формами техніки і технології добувних і сировинних галузей економіки. Цьому сприяє і та обставина, що в часи економічної кризи різко знизилася ціна робочої сили порів­няно з цінами на інші товари. Вона і зараз залишається низькою, що не лише при­звело до тяжких соціальних наслідків, але й стало гальмувати науково-технічне удосконалення виробництва.

І, нарешті, погіршення умов відтворення людського капіталу тісно пов’язане з величезним безробіттям, як відкритим, тобто офіційним, так і прихованим. До цього слід додати таку форму зайнятості, як надмірна зайнятість, коли підприєм­ства, у тому числі й державні, утримують працівників більше, ніж потрібно, у роз­рахунку на зміну економічної кон’юнктури. Це супроводжується недовантажен­ням як виробничих потужностей, так і персоналу. Не можна не брати до уваги і таку форму прихованого безробіття, як надання неоплачуваної відпустки. Без­робіття страшне саме по собі, оскільки це неприродне для людини явище, здатне надломити людину психологічно. Тривожні симптоми проявляються у тому, що при зниженні темпів зростання безробіття відбувається зростання його трива­лості, тобто безробіття із тимчасового перетворюється у тривале. Західні вчені за традицією продовжують вважати, що безробіття сприяє зростанню приватного сектору економіки, допомагає роботодавцям досягати високої виробничої дисци­пліни і якості праці¹. Як бачимо, всупереч західним традиціям, які всіляко підно­сять людину, розуміючи її визначальну роль у прогресі суспільства, знаходяться апологети безробіття, які відстоюють інтереси роботодавців, не усвідомлюючи, що гіршого насильства, більшої зневаги до людини, як безробіття, важко уявити. Безробіття, яке позбавляє людину можливості проявити здібності, самореалізу- ватися, штучно стримує зростання заробітної плати, принижує людину, обмежує її свободу та ініціативу.

Погіршення умов відтворення людського капіталу внаслідок радикальних реформ призвело до депопуляції, тобто вимирання народу України. За даними Держкомстату, за 4 місяці 2005 р. чисельність населення в Україні скоротилася на 146,1 тис. осіб. Причому природне скорочення населення за цей період порів­няно з 2004 р. збільшилося на 18,8 тис. осіб, у тому числі й за рахунок зменшен­ня кількості новонароджених - на 3,1 тис. та збільшення кількості померлих - на 15,7 тис.^{[201] [202] Виходить, процес вимирання народу посилюється.}

7 млн співвітчизників поневіряються за кордоном у пошуках заробітку, що сотні тисяч жінок перетворені на рабинь, що в країні 200 тис. безпритульних дітей, то стане зрозумілою глибина і масштабність демографічної кризи.

Що робити у цій ситуації? Дехто вважає: оскільки криза демографічна, то подо­лати її можна демографічними методами. Справді, демографічні методи відіграють позитивну роль у цьому процесі. Безперечно, нова влада створила набагато кращі умови і стимули для зростання народжуваності. Але, як визнають демографи, дія цього фактора обмежена у часі. У цій складній ситуації вони не бачать виходу і про­голошують, що для України “єдина альтернатива - активна імміграційна політика"^[203], тобто регульований процес заселення українських земель чужинцями.

Для правильного розуміння шляхів виходу із демографічної кризи необхідно визначити її природу. Як зазначалося, в Україні питома вага збільшення кількості померлих у 5 разів перевищує питому вагу зниження рівня народжуваності.

А це означає, що головна причина демографічної кризи не в зменшенні наро­джуваності, а у низькій якості життя, що виявляється не лише у низьких доходах, проблемах з житлом, медичним обслуговуванням, високих цінах на ліки та інших умовах життя. Для розв’язання цих проблем потрібні не демографічні, а еконо­мічні методи. Якщо у нас високий рівень безробіття, відкритого і прихованого, то лише інвестиції і розширення на їх основі виробництва, створення нових робочих місць, прискорення розвитку малого і середнього бізнесу можуть розв’язати проб­лему. Поліпшення умов праці, підвищення техніки безпеки нерозривно пов’язані з науково-технічним прогресом, створенням і впровадженням нових доскона­лих технологій. Лише піднесення економіки та її ефективності може забезпечити зростання доходів населення, покращити соціальне забезпечення. Адже в Україні середня тривалість життя нижча на 5,5 року порівняно з країнами Центральної Європи, а з країнами ЄС - майже на 11 років.

Прискорення науково-технічного прогресу на сучасному етапі зумовило від­повідне зростання та удосконалення системи середньої, професійно-технічної і вищої освіти у відповідності з потребами забезпечення суспільного виробництва висококваліфікованими фахівцями. Становлення нового, інформаційного спосо­бу виробництва, поширення якісно нової техніки і технології зумовлюють глибокі структурні зрушення у системі підготовки кадрів, забезпеченні її відповідності тим новим тенденціям і процесам, що розгорнулися. Прискорення науково-технічного оновлення виробництва потребує систематичного оновлення знань. Життєвий цикл кожного покоління техніки і технології зараз становить близько 10 років, що зумовлює необхідність удосконалення підготовки висококваліфікованих спеціа­лістів, створення системи безперервної освіти. У колишньому CPCP цій проблемі приділялася значна увага. Поряд з інститутами підвищення кваліфікації (ІПК), які були дуже поширеними, навчання з підвищення професійної, особливо економіч­ної освіти, проводилися в усіх трудових колективах, установах, у тому числі й в уряді. З проголошенням незалежності України значну частину IFIK було ліквідо­вано, припинилося навчання в трудових колективах. І це в умовах, коли ринкова економіка, ринкове господарювання набагато складніші, ніж планова економіка і притаманна їй система ведення господарства. До того ж, як зазначалося, нині вкрай важливо поєднувати ринкові трансформації зі становленням інформацій­ного способу виробництва, що набагато ускладнює і предмет вивчення, і об’єкти управління. Тому навчання, осмислення процесів, що відбуваються, важко пере­оцінити. Без цього не може бути ефективної господарської діяльності та управ­ління нею. Очевидно, було б доцільним розробити концепцію безперервного на­вчання на виробництві, в установах і на її основі створити програму виконання цього завдання з урахуванням особливостей галузей, регіонів, підприємств, уста­нов тощо. Для цього варто відновити діяльність товариства “Знання” підключи­ти до цієї роботи ЗМІ, які б друкували матеріали на допомогу тим, хто вивчає ті чи інші проблеми економіки та суспільного життя. У колективах бажано створю­вати актив працівників, добре підготовлений і зацікавлений у поширенні знань. Суттєву допомогу у цій справі могли б надати науковці НДІ та професорсько- викладацький склад ВНЗ. Дуже важливо, щоб ця робота була позбавлена форма­лізму, нав’язування, щоб вона випливала з потреб соціально-економічного роз­витку, будувалася з урахуванням інтересів і на поєднанні конкретних проблем та завдань трудового колективу із загальнодержавними чи галузевими проблемами. Це може стати важливим чинником у підвищенні суспільної свідомості, грома­дянської активності широкого кола трудівників^[204].

Глибокі зміни у праці і житті людини в Україні рельєфно відобразилися на ди­наміці індексу розвитку людського потенціалу, який обчислюється OOH і впер­ше був опублікований у 1990 р., тобто на початку незалежного розвитку України. Це дає змогу здійснити порівняльний аналіз людського розвитку в нашій держа­ві. Обчислення індексу людського розвитку свідчить про те, що роль людини на­стільки зросла і в розвитку економіки, і в розвитку суспільства, що держава не може управляти соціально-економічними процесами, не маючи конкретного уяв­лення про рівень розвитку людини. Індекс людського розвитку обраховується на підставі таких показників: середня тривалість життя, рівень освіти, дохід на одну особу. Досвід застосування цього показника засвідчив, що він враховує не всі сто­рони життя людини. Наприклад, останніми роками стало зрозумілим, що не бе­реться до уваги суспільно-політична активність людей, рівень розвитку демокра­тії, що є досить важливим для розуміння процесів становлення громадянського суспільства у багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Для цього здійснюються спроби удосконалити методику обчислення цього індексу. І все ж попри ці недо­ліки індекс людського розвитку відіграє величезну роль у пізнанні і порівнянні процесів розвитку людини у різних країнах світу. Стосовно України він створює чітку картину зменшення людського потенціалу у процесі розгортання системної

кризи. Так, у 1993 р., тобто на початковому етапі кризи, Україна посідала 45 місце серед 173 країн світу. У 1998 р., коли руйнування людського фактора сягнуло ве­личезних масштабів, Україна опинилася на 102 місці. Втрати у людському розви­тку неймовірні.

З початком економічного зростання починається зростання індексу людського розвитку. У1999 р. Україна посідає 91 місце серед 174 країн, у 2000 р. - 78, у 2001 р. - 74 місце серед 162 країн. Але у 2002 р. індекс зменшується і Україна посідає 80 міс­це, але знову серед 173 країн; у 2003 р. - 75 серед 175 країн і у 2004 р. - 70 місце серед 177 країн світу. Як бачимо, після падіння індексу людського розвитку від­бувається його зростання. Звичайно, це позитив, хоча для досягнення того рівня, який був в Україні у 1993 р., потрібно немало років за умови, якщо ми долатимемо п’ять сходинок щорічно. А це не проста справа.

Набагато складнішою є ситуація, якщо порівняти рейтингове місце України з позиціями, які посідають сусідні країни. Так, у 2004 р. Україна посідала 70 місце серед 177 країн світу. Водночас Польща перебувала на 37, а Росія - на 57 місці. Ці країни, особливо Польща, значно відірвалися від України за індексом людського розвитку. Оскільки людина є головним фактором розвитку економіки і суспіль­ства, то переваги у рівні людського розвитку свідчать про значно більші можли­вості цих країн у подальшому економічному розвитку.

Ось чому ПРООН не лише обраховує індекси людського розвитку, але й кла­сифікує країни світу за трьома групами:

а) з високим рівнем людського розвитку (55 країн);

б) з середнім рівнем (86 країн);

в) з низьким рівнем (36 країн).

За цією класифікацією Україна належить до другої групи, тобто до країн із се­реднім рівнем розвитку людського потенціалу. Здавалося б, не гірший варіант, але якщо врахувати співвідношення нашого індексу з індексом сусідніх країн, то стане зрозумілим, що ми не можемо задовольнятися таким станом, що Україні необхід­но вживати дієві заходи з переходу на найефективніший - інноваційний тип роз­витку, який забезпечує високі темпи економічного зростання, підвищення ефек­тивності економіки, що є джерелом зростання доходів населення, підвищення якості життя, а значить збільшення середньої тривалості життя, піднесення рівня освіченості, професійно-кваліфікаційного рівня працюючих, швидкого нарощу­вання людського капіталу.

Водночас у процесі розв’язання проблем матеріального і культурного забезпе­чення дедалі більше загострюється проблема прав і свобод людини, насамперед у сфері економічної діяльності. Ось чому Нобелівський лауреат М. Фрідмен розро­бив показник економічної свободи. Якщо індекс людського розвитку базується на 4-5 чинниках, то індекс економічної свободи - на 37. За цим рейтингом Естонія посідає 35 місце, Латвія - 47, Литва - 60. Росія перебуває на 116 місці, а Україна - на 119. У щорічному звіті за 2003 р. американської неурядової організації Freedem House Україна вважається “частково вільною’! як і Росія, Грузія, Молдова. Обид­ва рейтинги переконливо свідчать, що у нас не все гаразд з розвитком людини,

із забезпеченням її прав і свобод. Нині вкрай важливо, щоб держава усвідомила необхідність свободи і реалізувала це прагнення народу, щоб кожний чиновник розумів, що передусім економічна свобода є необхідною і дуже важливою умовою успішного економічного і соціального розвитку. Завдяки їй створюються сприят­ливі умови для поширення підприємництва, особливо малого і середнього, роз­гортання ініціативи і творчості людей, спрямованих на підвищення ефективнос­ті господарської діяльності, становлення громадянського суспільства. Візьмемо малий і середній бізнес. У розвинених країнах з широкою економічною свободою малий і середній бізнес набув значного розвитку і створює велику частку ВВП. Ті країни, економічне становище яких нещодавно майже не відрізнялося від нашо­го (Польща, Угорщина, Чехія), домоглися значного розвитку цього бізнесу, і він забезпечує близько 50 % ВВП. У Росії цей показник становить 20 %, В економіці України частка малого і середнього бізнесу, за оцінками експертів, не перевищує 10 %. Вражає й те, що на цьому рівні малий і середній бізнес 'тупцюють" уже про­тягом останніх п’яти років.

Радикальні економічні реформи передбачали створення ефективного власни­ка. При цьому вони виходили із хибного уявлення, що начебто за будь-яких умов приватний власник веде господарство раціональніше та ефективніше порівняно з державою. Передусім це твердження абстрактне, безвідносне до конкретної ситуа­ції. Тоді, як добре відомо, що істина конкретна. І при всіх перевагах приватного сектору неважко помітити, що у багатьох випадках державна організація справи не лише необхідна, але й ефективніша. І що також дуже важливо, не можна,недо­оцінювати джерело і спосіб придбання власності. Якщо вона з’явилася завдяки праці, таланту бізнесмена, якщо він вклав у власну справу душу, всі сили, то вона для нього є цінністю, він дбає про неї, примножує ЇЇ. Якщо ж вона придбана неза­конно та існує загроза повернення її державі, то тут ставлення до неї буквально варварське, аби “вичавити" з неї якнайбільше прибутку. Якщо у першому випадку використання власності здійснюється по-хазяйськи, на основі хазяйської мотива­ції, то у другому — навпаки, має місце жорстока, всупереч нормам і правилам, екс­плуатація устаткування до його повного зносу.

Тому еволюційна економічна теорія не тільки розкриває сутність, шляхи і мето­ди формування ефективного власника, але й створює умови, за яких господарюван­ня здійснюється раціонально, по-хазяйськи. Лише у такий спосіб можна подолати негативні явища в економіці, зменшити частку тіньового сектору, припинити спад виробництва, вивіз капіталу за кордон і забезпечити економічне зростання.

Досвід свідчить, що результати господарювання і створення ефективного влас­ника значною мірою залежать від способу утворення приватного сектору еконо­міки. Наприклад, у Китаї приватний сектор економіки створювався здебільшого не шляхом приватизації державної власності, а на основі широкого розгортання підприємництва. Роль держави полягала у створенні відповідного законодавства і сприятливих умов для приватних підприємців. Цей спосіб створення приват­ного сектору виявився набагато ефективнішим порівняно з тим, який застосо­вувався у колишніх радянських республіках. Головний підсумок полягає у тому, що Китай не лише уникнув неймовірної руйнації продуктивних сил, але й значно розширив масштаби суспільного виробництва, забезпечив високі темпи еконо­мічного зростання. Сприятливі умови для економічного розвитку привабили іно­земних інвесторів, що дало змогу залучити в економіку Китаю фантастичну суму інвестицій - півтрильйона доларів, створило величезні можливості для розбудо­ви та удосконалення економіки. Проте колишні радянські республіки застосову­вали неефективний спосіб створення приватного сектору, зіткнулися з нечуваною руйнацією економіки, багаторічним спадом виробництва, зубожінням населення. В країни колишнього Союзу інвестиції надходять з великими труднощами. Тому наскільки важливо й сьогодні поліпшувати умови для розвитку підприємництва, прояву ініціативи і винахідливості широких кіл підприємців.