ХАРАКТЕР ПЕРЕХОДУ НА ПАРАДИГМУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Показово те, що вчений, який заперечує “кризи” і “революції" у розвитку еко­номічної теорії, вживає термін “кейнсіанська революція” Проте спочатку він ви­користовує “частину теорії Кейнса”, аби довести, що це теж є наслідком невідпо­відності “старої версії новим обставинам, які змінилися” Так, ця суперечність мала місце, але вона, на нашу думку, не вичерпує суті справи. Насправді Дж. Кейнс розкрив невідповідність постулатів класичної теорії економічному суспільству, в якому він жив і творив, і, що важливіше, протиставив класиці “власну теорію, яка здійснила революцію у мисленні економістів”^[54]. Якщо півтора століття еко­номічна теорія твердо стояла на позиції, що економіка саморегулюється рин­ком, ринковим механізмом, то у нових умовах Кейнс не лише довів необхідність доповнення ринку державним регулюванням, але й розкрив механізм такого ре­гулювання за допомогою стимулювання сукупного попиту, використання від­сотка і грошей. Кейнсіанство було впродовж багатьох років дієвим засобом боротьби з економічним спадом, інфляцією, воно забезпечило потужне еконо­мічне піднесення у повоєнний період. Постає питання: чи можна вважати кейн- сіанську теорію наслідком простого еволюційного розвитку? Звісно, ні, оскільки це теж перехід економічної теорії на якісно новий рівень.

Це, на нашу думку, переконливо свідчить про те, що не можна зображувати розвиток економічної теорії як простий еволюційний потік. Навпаки, періоди еволюційного накопичення знань неминуче ведуть до глибоких якісних зрушень, які забезпечують перехід економічної теорії на нові, вищі рівні пізнання цивілі- заційного прогресу. Поняття “криза” і “революція” в історії економічної науки є об’єктивно необхідними для характеристики форм і тенденцій її розвитку.

Для цього важливо розкрити зміст цих понять. Щодо поняття “криза’! то, як ба­чимо, вона полягає у невідповідності “старих” знань новим умовам розвитку еконо­міки, а глибина кризи визначається ступенем невідповідності наявної теорії реаліям життя. Проте це один бік справи. Адже кризові явища можуть зумовлюватися влас­не розвитком економічної науки, коли нові наукові результати збагачують теорію й методологію науки і заперечують існуючі уявлення, показують їхню спрощеність і обмеженість. Взаємодія цих процесів визначає кризу економічної теорії.

Набагато складніше поняття “революція в економічній теорії”.

Отже, закон діалектики, діалектичної логіки заперечення заперечення розкри­ває сутність революції в економічній теорії, її переходу на нову парадигму. З цих методологічних позицій стає зрозумілим, що неокласична економічна теорія як вагоме надбання цивілізації містить такі теоретико-методологічні підходи, які не лише є істотними досягненнями сучасності, але й мають теоретичне і практичне значення для майбутнього, постіндустріального суспільства. Так, для неокласич­ної економічної теорії головним предметом досліджень є людина, яка за прин­ципом раціональності через ринок здійснює ефективний розподіл обмежених ре­сурсів і забезпечує їх ефективне використання для досягнення власних цілей. На відміну від класичної школи, яка ставила за мету виробництво суспільного багат­ства як джерела задоволення суспільних потреб, неокласична школа звернулася до людини, праця якої є джерелом суспільного багатства. Оскільки людина була суб’єктом ринку, то неокласики приділяли особливу увагу її поведінці: від моти­вації до праці і економічної діяльності у широкому розумінні до оцінки результа­тів діяльності, економічного вибору при обмінах, прийняття багатоманітних ко­ротко- і довгострокових рішень. Якщо класична школа приділяла головну увагу об’єктивним факторам життєдіяльності людини, то неокласики зосередили увагу на суб’єктивній стороні поведінки людей, тих факторах, які активно впливають на неї та активізують її (стимули, ціни, доходи, ризики, переваги та очікування тощо). Аналізуючи поведінку людей, неокласики розкривали роль людини в економічно­му розвитку, досягненні вагомих економічних результатів.

Історичний досвід засвідчив, що неокласична теорія, головним науковим об’єктом дослідження якої є людина, опинилася на магістральному шляху руху цивілізації, пов’язаному з переходом людства на постіндустріальну стадію, коли істотно змінюється місце і роль людини у суспільно-економічному піднесенні, її власний розвиток стає самоціллю. Цілком зрозуміло, що згідно із законом запере­чення заперечення це є тим позитивним і корисним, що слугуватиме і новій пара­дигмі економічної теорії.

Складну історію має теорія граничної корисності. Цілковите заперечення її на перших етапах із зростанням творчого характеру праці та економічного значен­ня якості продукції змінилося, вона почала визнаватися, перетворюватися у сис­темну категорію неокласичної парадигми економічної теорії. Оскільки ці проце­си вельми поширюються і посилюються, то можна з упевненістю констатувати, що маржинальна теорія, тобто гранична корисність, продовжуватиме відігравати важливу роль в економіці. Те саме можна сказати про теорію досконалої конку­ренції, оскільки вона відкриває широкі можливості для аналізу головних катего­рій ринкової економіки (ціна, попит, пропозиція, рівновага та ін.), характеристи­ки поведінки суб’єктів ринку, їхнього пристосування до ринкових умов, показує функціонування ринку як способу самоорганізації та самоуправління економіч­ної системи. Окремим свідченням життєздатності теорії досконалої конкурен­ції є розвиток електронного типу ринкових відносин, який базується на нових інформаційно-комунікаційних технологіях. Це не лише розширює масштаби ін­формації про товари і ціни на усіх або майже усіх ринках і дає змогу реалізува­ти право вибору найвигіднішого варіанта, але й прискорює процеси обміну при зменшенні трансакційних витрат. Отже, розвиток електронного ринку на базі інформаційно-комунікаційних технологій, властивих постіндустріальному сус­пільству, підтверджує життєздатність теорії досконалої конкуренції, її теоретичне і практичне значення для майбутнього суспільства.

Водночас аналіз свідчить, що в теорії і методології неокласичної школи, а особ­ливо основної течії (mainstream), є чимало підходів і теорій, які не відповідають реаліям нової економіки і не в змозі адекватно відобразити фактичні зрушення, які відбулися у процесі переходу людства на нову стадію суспільно-економічного прогресу. Всупереч реальності життя, яке довело, що поряд з ринком, ринковим механізмом сучасну економіку не можна уявити без економічної ролі держави, а тому й економічних відносин, які долають межі ринкових, неокласична теорія і методологія, а особливо головна її течія, виходять з постулату, згідно з яким рин­кова економіка - це єдина і природна, а тому вічна форма суспільного виробни­цтва, тобто для них поняття економіка і ринок - тотожні. Ринкоцентричність цих напрямів економічної науки визначає не лише їхню теоретичну обмеженість, але й практичну недосконалість, адже вона штучно звужує поле економічної діяльності й економічного пізнання^[56].

Сучасна економіка базується на поєднанні і взаємодії ринкових і неринкових відносин, ринкового механізму і державного регулювання. Як відомо, ринок, рин­ковий механізм не регулює ті галузі, які визначають науково-технічний процес або значною мірою залежать від нього (фундаментальна наука, освіта, екологія, гло­бальні проблеми, розвиток людини, її особистих якостей). Тут провідну роль ві­діграє держава, вона свідомо, за допомогою прямих суспільних методів органі­зовує, координує і регулює ці важливі напрями діяльності. Вона, розподіляючи і перерозподіляючи ресурси, проявляє себе не як адміністративний фактор, а як суб'єкт господарювання, який здійснює об’єктивні економічні відносини, зумов­лені сучасним рівнем продуктивних сил, ступенем розвитку суспільного вироб­ництва. Водночас ринок, ринкові відносини відігравали і відіграватимуть вагому роль у розвитку економіки. Вони визначають поведінку людей, зумовлюють необ­хідність ґрунтовного оволодіння ринковими методами господарювання, спрямо­вують їхню діяльність.

Саме ринок і властиві йому механізми зумовлюють і те, що економісти пе­редусім вивчають такі операції, як оптимізація, мінімізація та максимізація тих чи інших процесів і явищ. Неважко помітити, що ці методи є ефективними при розв’язанні конкретних ситуативних виробничих, транспортних чи управлінських проблем, тобто порівняно простих зв’язків і залежностей.

Але головним є те, що мейнстрім, ігноруючи історичний характер ринку, рин­кової економіки, безпосередньо свідчить про власну історичну обмеженість. Він не лише ігнорує незаперечну істину, що товарному виробництву передувало на­туральне господарство, що натуральні позаринкові відносини досить поширені і в сучасному світі, особливо в країнах третього світу. Бартер, натуральні відносини мали місце і в перехідних постсоціалістичних країнах. Тому апологетика і абсолю­тизація ринкових відносин нічим не виправдана.

До того ж, катаклізми першої половини XX ст. досить рельєфно виявили, що ринок, властивий йому механізм ринкового регулювання не в змозі протистоя­ти великій депресії початку 1930-х років і спричиненому нею спаду виробництва, хаосу в економіці. Саме життя змусило доповнити ринковий механізм активною економічною роллю держави, державним регулюванням економіки. Досвід неза­перечно засвідчив, що лише держава може взяти на себе розвиток сфери послуг (освіта, наука, екологія, глобальні проблеми тощо), тобто тих галузей економіки, які визначають розвиток людини і перехід людства до постіндустріальної стадії суспільно-економічного розвитку. Це означало створення нового економічного суб’єкта, нових за своєю природою постринкових економічних відносин¹.

Економічна діяльність держави спирається на таку міцну економічну основу, як державна власність, що породжує якісно нові економічні відносини, в яких держа­ва є представником загальнонаціональних інтересів, які значною мірою є пострин- ковими відносинами, тобто відносинами свідомого регулювання економічних про­цесів у загальнонаціональному масштабі^{[57] [58]. Це виявляється у регулюванні не лише економічних, але й екологічних, соціальних, гуманітарних проблем, у зростанні ролі не лише держави, але й громадських (некомерційних) організацій, у розши­ренні виробництва, розподілі й використанні суспільних благ, особливо культур­них цінностей, наукових знань, тобто всього, що пов’язано з розвитком людини, її фізичних, розумових і громадянських якостей. Отже, ринковий фундаменталізм, ринкоцентрична теорія свідчить про однобічний, обмежений погляд на сучасні економіку і суспільство і не забезпечує прогресивних зрушень у розвитку пострин­кових відносин і форм, які відіграють величезну роль у переході від індустріально­го до інформаційного (постіндустріального) суспільства. Вони заважають пізнан­ню закономірностей суспільно-економічного розвитку та усвідомленню широкими масами цих закономірностей, що так важливо в інформаційну епоху.}

Неокласична теорія зробила внесок у методологію економічної теорії, вироби­ла аналітичний апарат наукового пізнання. До головних засобів і методів аналізу економічних процесів і явищ належать: виявлення основних і загальних зв’язків та залежностей, формування наукових гіпотез, використання методу абстракції для структурно-логічного аналізу, побудова економічних моделей, перевірка і вста­новлення відповідності теоретичних висновків і узагальнень реаліям економіч­ного і суспільного життя. Головна течія і така її форма, як економікс, поєднують позитивний і нормативний методи пізнання. Перший спирається на філософію позитивізму, хоча її прибічники всіляко заперечують зв’язок наукового пізнання з будь-якою філософією, мовляв, кожна наука сама собі філософія. Завдання нау­ки згідно з такою методологією полягає не у дослідженні причинно-наслідкових зв’язків реальних явищ і процесів, а в обґрунтуванні та систематизації фактів, окремих суджень чи висновків, показників чуттєвого досвіду. Критерієм істини є два головні принципи позитивізму: верифікація, тобто перевірка гіпотези, теорії; фальсифікація, тобто заперечення гіпотези, теорії. Будь-яка економічна гіпотеза чи теорія істинна, якщо вона підтверджується господарською практикою.

Водночас в головній течії та економіксі використовується нормативний метод, який спирається на філософію прагматизму. Завдання науки полягає в тому, щоб знайти шляхи максимально можливої ефективності діяльності людини з метою кращого задоволення її потреб.

При всій відмінності нормативного та позитивістського методів вони взаємо­пов’язані і взаємодіють.

Методологічний потенціал неокласики передбачає системно-функціональний метод, згідно з яким економіка вивчається як складноорганізована система з ши­рокими функціональними зв’язками. Виявляючи передусім кількісні залежності, економічна наука розкриває їх між елементами системи і визначає умови її збере­ження і розвитку.

Дотримування позитивістського методу дало змогу досягти вагомих наукових результатів і збагатити економічну науку принципово важливими теоріями. Це вчення про еволюцію та рівновагу соціально-економічних систем, розмежування статики і динаміки економічних процесів, використання математичних методів у науково-економічному дослідженні.

Водночас не можна не помічати слабких місць у методології неокласичної тео­рії, а ще більше в її головній течії та економіксі. Вражає те, що вона базується на мета­фізичній філософії, формальній логіці та математичній формалізації, що обмежує її можливості, не дає змоги розв’язувати актуальні проблеми сучасного соціально- економічного розвитку, відсторонює суб’єкт від соціально-філософської складо­вої суспільно-економічного прогресу, від дослідження глибоких якісних зрушень в економічній і соціальній сферах. До того ж, це обмежує цивілізаційний і навіть до певної міри морально-етичний світогляд людини. "Прибічники збереження і зміцнення формалізованої економічної теорії, - стверджує В. Гутник, - можуть зауважити опонентам, що вся їхня критика випливає із незнання ними математи­ки. Але справа швидше в іншому: якби результативність залежала від абстрактних моделей, то навряд чи економісти не використали б їх повсюди. Але переконливих аргументів на користь вступу усіх у "партію мейнстріма” не спостерігається’’^[59].

Все це незаперечно свідчить, що неокласична економічна теорія переживає серйозну методологічну кризу. Вона характеризується і тим, що поле її діяльності обмежене ринковими відносинами, і до того ж, розглядає їх, як правило, у статиці, виключаючи глибокі якісні зрушення.

Мейнстріму та його підґрунтю - неокласичній теорії властива висока мате­матична формалізація, що є певним просуванням шляхом розвитку економічної науки. Економіко-математичне моделювання поширилося у практиці планування, прогнозування розвитку науки і техніки, галузей економіки і в цілому народного господарства. Особливо ефективним виявилося застосування математичної фор­малізації в економічній вищій школі, що дало змогу використати формалізовані ілюстративні матеріали, графічні методи відображення процесів, що вивчаються, у тому числі й економічних процесів ринкової економіки, доведення до автома­тизму засвоєння ключових понять, застосування специфічних видів контролю та закріплення знань. Але ці переваги математичної формалізації втрачаються, якщо перейти від конкретних прикладних проблем до складностей багатогранного соціально-економічного розвитку суспільства. Вихолощені формалізовані методи нерідко позбавлені економічного змісту, не в змозі відобразити сучасні макроеко- номічні процеси, які пов’язані з глибокими якісними інноваційними зрушеннями і розвитком творчої діяльності людини.

Незважаючи на ці, здавалося б, незаперечні факти, математична формалізація поширюється, і справа набуває неналежного вигляду, коли недооцінюється мето­дологія, заперечується навіть необхідність обґрунтування тих чи інших гіпотез і положень, використання для цього статистичних та інших фактичних матеріа­лів, а все зводиться лише до математики, що відповідно до практики мейнстрі- ма відкриває можливості маніпулювання вибором вихідних умов, змінних для підготовки моделі під гіпотезу. Процес розвитку економіко-математичних мето­дів свідчить, що розробка принципу оптимальності, виробничої і багатьох інших функцій, які стосуються економічної теорії, відбувалася шляхом поєднання еко­номічного обґрунтування і математичних методів. Відхилення від цього породжує необгрунтовані результати, далекі від потреб практики.

Однією із серйозних методологічних вад сучасної економічної науки є підміна реального економічного процесу його математичними моделями, хоча добре відо­мо, що будь-яка модель побудована за певних припущень і тому вона, як правило, не відповідає повною мірою реальності. Незважаючи на це, нерідко математичні моделі видаються за аналог реального процесу, що призводить до серйозних хиб у дослідженнях. У результаті математичної формалізації втрачаються економічні реальності, які тільки й можуть бути предметом дослідження. Тому, як зауважу­ють окремі вчені, криза в економічній науці до певної міри аналогічна кризі у фі­зиці на початку XX ст.: матерія зникає - залишаються лише рівняння. Насправді не матерія зникає, а маємо перебільшення ролі і значення математичних моделей, спроби видати їх за аналоги реальних процесів, що неминуче призводить до від­риву економічної теорії від дійсності, викривленого уявлення про реальні жит­тєві процеси. Причому, як це не прикро, нерідко математичні моделі видаються за вагомі досягнення економічної науки, хоча насправді це вияв її неспроможності розв’язувати нагальні проблеми розвитку економіки.

Математичні моделі, пов’язані з розв’язанням проблем за участю людини, її праці, проявів ініціативи та творчості, нерідко спрощують ці способи виражен­ня людини, прирівнюють їх до матеріальних факторів, що дає результати, які не відповідають реаліям. Тому подальша математична формалізація передбачає зміс­товну розробку економічною теорією методології багатьох важливих проблем, зо­крема механізму оновлення структури особистих і виробничих, індивідуальних і соціальних потреб; особливої ролі творчої праці у формуванні затрат і результатів діяльності; своєрідності економічних процесів у галузях сфери послуг, тобто не­матеріального виробництва, виявлення їхньої соціальної і гуманітарної сутності.

Економічна теорія виконує світоглядну функцію, вона дає системне бачення економіки і соціальної сфери, властивих їм причинно-наслідкових взаємозв’язків, формує суспільний світогляд людини. Це є необхідною умовою не лише фахового зростання, але й підвищення інтелектуального рівня широких верств населення, глибокого розуміння ними економічної системи і механізмів її функціонування, вміння застосовувати і використовувати надбання економічної науки у господар­ській сфері.

З цього погляду особливо помітні недоліки теорії і методології неокласичної школи при оцінці перехідних процесів, властивих становленню постіндустріаль- ної економіки, а також при трактуванні процесів функціонування і розвитку но­вої економіки та суспільства. Адже йдеться про докорінну відмінність між цими двома стадіями цивілізаційного прогресу і глибокий характер перехідного періоду, що зумовлює не лише значні зміни у структурі і механізмі національної економіки, але й новий характер взаємодії національної і світової економіки. Глобалізація еко­номічних процесів породжує якісно нові проблеми, для розв’язання яких потрібні нові підходи. Перехід від індустріального машинного способу виробництва до по- стіндустріального інформаційного технологічного способу виробництва докорін­но змінює й матеріальні засади суспільного виробництва та їхню суспільну форму, визначає нове місце людини в ньому і новий тип суспільно-економічних відносин. Для відображення цих змін потрібна нова система економічної теорії, яка була б адекватною якісно новим умовам розвитку цивілізації. Так, за індустріального сус­пільства панівним було матеріальне виробництво, а матеріальні речі - показником багатства. У новому суспільстві переважає сфера послуг, тобто нематеріальне ви­робництво, і послуги стають головним показником його розвитку.

Одвічно люди використовували землю, капітал і працю як засоби виробниц­тва. У новій економіці головним фактором виробництва стає інформація і знан­ня, які на відміну від традиційних факторів не обмежені, а у процесі споживання вони не лише не зношуються і не зникають, а ще більше поширюються. Це істотно збагачує можливості людини, суспільства. Якщо машинна техніка примножувала фізичні сили людини, то інформація і знання реалізують потенціал людського ро­зуму і примножують його. Ця принципово нова риса нового фактора виробництва відображена у нових категоріях: інтелектуальна праця, інтелектуальний продукт, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал. Інакше кажучи, на відміну від індустріального, де всі відносини і категорії мали матеріальне підґрунтя, матеріаль­ний характер, у новій економіці з’являються поняття, які не мають матеріального змісту. Ось чому нове суспільство називають не лише постіндустріальним, але й постекономічним. Це вносить стільки принципово нового, незвичного, що не сила осягнути і осмислити за допомогою старої теорії і методології, це робить кризу економічної теорії реальною. Тому будь-які спроби заперечувати “кризи” і “рево­люції’ в розвитку економічної теорії суперечать її реальній історії.

Відомий вчений-економіст М. Блауг у праці “Методологія економічної науки, або як економісти пояснюють” доводить, що кризові явища в економічній теорії виявляються у дисбалансі теорії та емпірики, схильності економістів-теоретиків ізолюватися у колі абстрактних моделей, їхньому небажанні емпірично переві­ряти власні ідеї. Це збільшило розрив між економічними знаннями і розумінням економічної реальності. Економічна наука дедалі більше відходить від економіки як об’єкта пізнання. Вчені-теоретики і емпірики втрачають контакт між собою і при цьому і ті, й інші помітно віддаляються від потреб практики. Причину цього явища М. Блауг бачить у тому, що в економічній науці стали превалювати тенден­ції до диференціації та спеціалізації знань, яка породила (як у багатьох інших сфе­рах людської діяльності) ефект відчуження.

І хоча це висловлюється у вигляді гіпотези, проте з усього змісту роботи ви­пливає потреба в істотних змінах наукової політики і організації економічних до­сліджень. До того ж, М. Блауг в останніх роботах помітно загострює критичні оцінки ситуації, яка склалася в економічній науці. Він стверджує: "... Сучасна еко­номічна наука хвора. Вона дедалі більше перетворюється в інтелектуальну гру за­ради самої гри, незалежної від її практичної значущості. Економісти поступово підмінили свій предмет, обернувши його в певну соціальну математику, в якій ана­літична суворість, як її розуміють на математичних факультетах, - це все, а емпі­рична адекватність, як її розуміють на фізичних факультетах, - ніщо”¹.

Для подолання кризи в економічній науці, приведення її у відповідність з тими змінами, що сталися у світі, необхідно насамперед забезпечити перехід економічної теорії на якісно нову, інформаційну (постіндустріальну), еволюційну парадигму.

Головним засобом виконання цього історичного завдання є надійна методо­логія наукового пізнання. Як зазначалося, ні метафізична (позитивістська, праг­матична) філософія, ні формальна логіка, ні математична формалізація не відпо­відають потребам наукового пізнання складних перехідних проблем, глибоких якісних зрушень у цивілізаційному прогресі, нової економіки і суспільства, які до­корінно відрізняються від того, що існувало і є дослідженим. Новим вимогам від­повідають діалектична філософія і діалектична логіка. Тільки вони розкривають можливості проникнення у глибину тих кардинальних змін, які відбуваються у су­часну епоху, дають змогу виявити не лише сутність цих якісних зрушень, але й ме­ханізм їх здійснення, економічні й соціальні наслідки. Тільки діалектична філосо­фія і діалектична логіка є потужним методологічним засобом пізнання складних соціально-економічних процесів сучасного світу.

^, Blaug М. Ugly Currents in Modern Economics / M. Blaug // Facts and Fiction in Economics. Models, Realism and Social Construction / ed. by U. MaKL - P. 36.