1.3, ПОНЯТТЯ ПАРАДИГМИ, її МІСЦЕ І РОЛЬ В ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Зростання ролі науки у житті і розвитку суспільства зумовило формування спе­цифічної галузі науки - наукознавства, яке вивчає закономірності розвитку науки, історичні етапи пізнання природи і суспільства.

Насправді розвиток економічної теорії - це не лише кількісне накопичення но­вих знань, а й періодичні глибокі якісні зміни, пов’язані зі створенням нових тео­рій, обґрунтуванням нових напрямів розвитку економічної теорії.

Фальсифікаційна модель базується на тому, що в історії триває безперерв­ний процес висунення гіпотез, які перевіряються експериментально чи на досвіді і спростовуються. Але ж, як відомо, цим науковий пошук не завершується. На­впаки, створюються нові, досконаліші теорії, що власне й забезпечує розвиток науки. Важливим кроком у пізнанні історії економічної думки є модель науко­вих революцій американського вченого Т. Куна, яка реалізує принцип істориз­му в розвитку науки шляхом революційного переходу до нових, досконаліших науково-економічних теорій^[XLII]. Саме у цій моделі ключовим є поняття "парадиг­ма” “Нормальна наука, - пише Т. Кун, - це така діяльність наукового товариства, яка не виходить за межі визнаної ним парадигми... Розвиток науки відбувається шляхом зміни періодів “нормальної науки” революціями, що замінюють одну па­радигму на іншу”. Варто відразу зауважити, що модель наукових революцій, яка вважалася популярною, все ж була піддана критиці, особливо за те, що визнавала наявність багатьох парадигм, частина яких збігається. Тому американський вче­ний 1.

Науково-дослідна програма, а тому і парадигма, на думку І. Лакатоша, склада­ється з “жорсткого ядра”, “захисного поясу” і сукупності методологічних правил - “негативної евристики”, що окреслює небажані шляхи дослідження, та “позитивної евристики”, яка рекомендує найкращі шляхи дослідження. Отже, розвиток програ­ми - це існування незмінного ядра при наявності “захисного поясу'! який захищає “жорстке ядро” від спростування, змінюється та вдосконалюється за правилами "позитивної евристики” До того ж, І. Лакатош не лише розкриває внутрішні про­цеси розвитку програми, а й показує конкурентну боротьбу науково-дослідних програм на кожному етапі.

На нашу думку, поєднання моделі наукових революцій з моделлю конкурую­чих програм дослідження є досить міцним теоретичним підґрунтям для розумін­ня історії економічної думки.

Розвиток економічної теорії - це складний процес. Його розуміння неможливе без усвідомлення діалектики Гегеля. Перехід на нову парадигму зовсім не означає повного заперечення попередньої. Конкретизуючи власне тлумачення логіки піз­нання, Гегель наголошує на тому, що єдине, що потрібно для наукового прогресу і для зовсім простого розуміння, чого слід головним чином домагатися, - це піз­нання логічного поняття про те, що негативне є так само і позитивне або, інакше кажучи, те, що суперечить собі, не переходить в нуль, в абстрактне ніщо, а по суті лише є запереченням власного особливого змісту..., тобто таке заперечення є ви­значене заперечення і тому результат отримує те, із чого воно випливає... Нове по­няття, але вище, багатше, ніж попереднє, і є єдність його і його протилежності*.

Це загальнометодологічне уявлення про діалектику пізнання увійшло в істо­рію філософії як закон заперечення, тобто як закон саморуху сутнісних категорій науки та їхньої системи в цілому.

Згідно з цим законом розвиток є запереченням старого і виникненням та ста­новленням нового. Але це не просте відкидання старого, однієї його сторони. Адже "негативне так само позитивне”, позитивне, у свою чергу, утримує в собі еле­менти чи риси негативного”. Тому двоїстість усіх систем і процесів робить роз­виток, у тому числі й економічної теорії, складним процесом, коли народження нового супроводжується не лише відкиданням старого, а й отриманням із нього того, що пройшло випробування часом, практикою. Особливість переходу до но­вої парадигми в економічній теорії (на відміну, наприклад, від природничих наук) полягає і в тому, що в ній є не так глибоке пізнання об’єкта, як якісні зміни у його розвитку, тобто економіки; перехід її на вищий рівень розвитку, виникнення якіс­но нових рис і процесів зумовлюють нові теоретичні дослідження та узагальнен­ня, що й виявляється у новій науковій системі - новій парадигмі. Поняття "пара­дигма” - це наукова система певних поглядів, ідей, думок. До речі, за змістом воно збігається з поняттям “ідеологія”, хоча останнє у нашому житті і деформоване, і дискредитоване.

Історія економічної думки - це історичні рівні домінування певних економіч­них парадигм, тобто науково обґрунтованих понять, логічно пов'язаних між со-

бою, що утворюють цілісну концепцію - парадигму. Отже, парадигма - це не на­бір наукових концепцій, а цілісна система, яка забезпечує, за визначенням Гегеля, “внутрішній саморух її змісту”. Інакше кажучи, парадигма - це цілісна система, в якій логічно й послідовно розгортається предмет дослідження, тобто розкрива­ється його зміст шляхом внутрішнього сутнісного саморуху.

Останніми роками здійснено спробу визначити конкретні елементи, що в су­купності утворюють парадигму. Так, на думку одного з вчених, до них належать: найзагальніші світоглядні принципи та ціннісні установки; зміст і характер взаємо­дії суб’єкта та об’єкта наукового пізнання; предмет пізнання і бачення власного іс­торичного місця у системі знань та власної еволюції; теорії як цілісні системи по­глядів та уявлень, адекватні реальним процесам, що вивчаються; спосіб мислення, метод дослідження^[XLIII].

Згідно з другим підходом поняття “парадигма” тлумачиться за такими критеріями:

- система соціальних цінностей і цільових установок, які визначають соці­альну спрямованість економічної парадигми;

- характер і структура виробництва матеріальних благ та послуг, а також їх розподіл, присвоєння і споживання, включаючи взаємодію власності, зви­чаїв, моралі і права;

- господарський механізм координації, регулювання та мотивації соціально- економічних процесів². Безперечно, цей підхід конкретніший. Він вихо­дить з головних елементів економічної системи. Але, на жаль, економіч­них систем у повному розумінні було кілька, а парадигм значно більше.

В економічній науці поряд з певними теоріями й парадигмами існують метатео­рії, метапарадигми. Це означає, що метатеорії чи метапарадигми є складнішими явищами, в яких можуть поєднуватися одна чи кілька парадигм. Причому таке по­єднання не механічне, це синтез окремих парадигм. На жаль, не всі вчені надають особливого значення метатеоріям та метапарадигмам. Багато з них, по суті, не розрізняють, парадигма це чи метапарадигма, пишуть їх через кому.

На наш погляд, розрізнення цих понять має принципове значення. Відомо, що економічна теорія як наука виникла у стародавньому Китаї, Стародавній Греції та Римі. Але це було не цілісне вчення, а окремі, хоча і надзвичайно важливі, думки. Й. Шумпетер зауважує, що історія економічної думки розпочинається з письмо­вих джерел національних теократій стародавнього світу. Однак ще конкретніше

розв’язують цю проблему ті дослідники, які вважають, що історія економічного аналізу розпочинається лише з греків. А становлення економічної теорії як само­стійної науки відбулося у другій половині XVII-XVIII ст. Якщо до цього часу еконо­мічна наука існувала спільно з іншими науками (політикою, філософією, правом та ін.), то з XVIII ст. вона відокремлюється від інших наук і формується самостійно.

Першою формою становлення і розвитку економічної теорії є меркантилізм - започаткування епохи первісного нагромадження капіталу, переходу від простого до розвиненого приватнопідприємницького товарного виробництва. Цей період пов’язаний з відокремленням безпосередніх товаровиробників від засобів вироб­ництва, зосередженням багатства у руках небагатьох людей, формуванням класів найманих робітників, пролетарів і буржуазії. Цілком логічно, за цих умов багатство у формі грошей (золота і срібла) було метою господарської і комерційної діяльності та предметом економічної науки, заради чого підпорядковувалося досягненню ак­тивного торговельного балансу шляхом експорту готових виробів, напівфабрикатів і заборони вивозу дешевої сировини, перевищення експорту над імпортом тощо.

Отже, сфера дослідження меркантилістів - це обіг; критерій багатства - гро­ші (золото і срібло); зовнішня політика - протекціонізм, підтримка і заохочення розвитку національної промисловості. І хоча меркантилізм іноді оцінюється не як особлива перша школа економічної теорії, а як емпірична система поглядів, тобто донауковий період, все ж не можна ігнорувати його. Це об’єктивно зумовлені по­гляди, яким властиві висока цілеспрямованість, раціоналізм, єдність принципів і підходів.

Таким чином, меркантилізм можна вважати першою парадигмою, тобто систе­мою поглядів, заходів, спрямованих на досягнення певної мети.

Наступною школою економічної теорії є фізіократи, які першими довели, що джерелом суспільного багатства є виробництво матеріальних благ. Але їхні по­гляди були історично обмеженими. Вони вважали продуктивною галуззю лише землеробство, продуктивною працею - лише землеробську, продуктивним капі­талом - лише капітал, вкладений у сільське господарство. Фізіократи критику­вали меркантилістське розуміння багатства, вони визначили, що “гроші - не ба­гатство, якого люди потребують для задоволення власних потреб. Лише блага, необхідні для життя і для щорічного відтворення цих самих благ, є такими, до во­лодіння якими необхідно прагнути”^[XLIV]. З розуміння предмета дослідження виплива­ла й практична рекомендація фізіократів щодо пріоритетного розвитку сільського господарства. Такий підхід відбивав історичну обмеженість фізіократів, зумовле­ну специфічним становищем економіки Франції, коли сільське господарство було панівною галуззю.

Головним науковим досягненням фізіократів є створення Ф. Кене “Економіч­ної таблиці” (1758 р.), в якій вперше в історії аналізувався стан суспільного відтво­рення. Але при цьому не можна не помічати, що врешті-решт ця школа входить до системи класичної школи економічної теорії.

Класична школа виникла приблизно у другій половині XVIII ст. Вона почина­ється з Вільяма Петті в Англії та Буагільбера у Франції і завершується Рікардо в Англії і Сісмонді у Франції. Згодом до класичної школи увійшли Дж. С. Мілль, а також Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа, Т. Мальтус, Н. Сеніор та інші економісти.

На відміну від меркантилістів представники класичної школи перемісти­ли центр досліджень у сферу матеріального виробництва, вони розробили те­орію трудової вартості і спиралися на неї, метод аналізу виробничих відносин, причинно-наслідкових зв’язків і залежностей економічних явищ і процесів, роз­крили об’єктивні економічні закони.

Класична школа предметом дослідження визначила матеріальне багатство, яке створюється працею у матеріальному виробництві.

А. Сміт і Д. Рікардо подолали обмеження фізіократів, що зводили матеріаль­не виробництво до сфери сільського господарства, обґрунтували роль і значення економічної свободи як найважливішого фактора економічного розвитку, відпо­відність інтересів товаровиробника і суспільства. Адже, дбаючи про власні інте­реси, товаровиробник задовольняє інтереси суспільні. Таким чином, діє категорія “невидимої руки”, тобто механізму саморегулювання ринкової економіки на під­ставі вільної конкуренції, при невтручанні держави в економічне життя. Водночас А. Сміт і Д. Рікардо обґрунтували роль держави у національній обороні, захисті правопорядку, забезпеченні громадян необхідними суспільними благами (освіта, охорона здоров’я, культура тощо).

Існування класичної школи економічної теорії зовсім не означало, що її пред­ставники мають однакові погляди. Навпаки, існували суперечності у підходах і трактуванні різних процесів і явищ між різними представниками.

Так, А. Сміт зосереджувався на дослідженні створення багатства народів, роз­критті об’єктивних економічних законів, а Д. Рікардо і С. Сісмонді - на розподілі багатства та його законах. Ж.-Б. Сей і Д. Рікардо, розробляючи теорію реалізації, вважали неможливими загальні кризи надвиробництва у той час, як T Мальтус і С. Сісмонді відстоювали протилежні позиції. А. Сміт, наприклад, при всій супе­речливості трактувань вартості спирався на теорію трудової вартості. Д. Рікардо свідомо виходив з понять цієї теорії при створенні власного економічного вчення. Водночас Ж.-Б. Сей дотримувався теорії продуктивності трьох факторів вироб­ництва - землі, капіталу, праці і водночас розробляв теорію витрат виробництва, попиту та пропозиції.

Класичній теорії властивий плюралізм підходів і трактувань, адже власне еко­номічна реальність багатоманітна, складна, суперечлива і мінлива. За цих умов окремі вчені відображають певну важливу сторону цієї реальності, але залиша­ються поза увагою інші сторони предмета. Тому лише плюралізм теорій і підходів дає змогу найкраще розкрити економічні системи та механізм їхнього функціону­вання, розвитку і трансформації. Таким чином, класична економічна теорія вико­ристовує надбання школи фізіократів, з певною відмінністю спирається на їхню теоретико-методологічну єдність, визнає такі теорії, як теорія реалізації, кри­за надвиробництва, теорії факторів виробництва, витрат виробництва, попиту і

пропозиції, що збагачують класичну теорію. Було б безумовно неправильним від­нести ці теорії до класичної парадигми, не розкриваючи особливостей підходів до розв’язання теоретичних проблем.

Англійська класична школа економічної теорії стала одним із джерел марк­систської політичної економії, відома ще як пролетарська економічна теорія. Вона виходить з того, що економіці, економічним відносинам належить вирішальна роль у розвитку суспільства і держави, оскільки вони визначають економічний лад суспільства, його функціонування.

Завдяки розробці питань власності на засоби виробництва були розкриті соціально-економічна природа суспільного устрою, становище робітника, роль його праці у створенні доданої вартості, що привласнюється класом капіталістів. Людина, робітник виявляється відчуженим від суспільного багатства, створеного його руками і розумом. Теорія трудової вартості, розроблена класичною школою, набула подальшого розвитку і збагачення у марксистській економічній теорії, зо­крема у вченні про двоїстий характер праці і продукту праці, про теорію додаткової вартості, середнього прибутку та ціни виробництва, теорію грошей, про перетво­рені форми додаткової вартості: прибуток, середній прибуток, земельна рента.

Марксистська економічна теорія, використавши як джерело класичну теорію, з позицій праці, пролетаріату розгорнула вчення у цілісну теорію. Все це є підста­вою вважати її парадигмою.

Класична школа спиралася на об’єктивні виробничі відносини і закони, але ж в економіці людина, суб’єкт відіграє вирішальну роль, отже, потрібний був і суб’єктивний підхід до розкриття економічних процесів і явищ. Класична школа створила теорію трудової вартості, яка відіграла і відіграє ключову роль в теорії і практиці. Але ж товар як клітинка ринкової економіки має не лише вартість, а й споживчу вартість, яка також мала бути задіяною в економічній теорії. Неокла­сична (її, точніше, слід було б назвати посткласична) теорія успадкувала від по­передників такі важливі постулати, як саморегульованість ринкової економіки, ефективність цінової інформації, тотожність умов заощадження та інвестування тощо, і розвинула суб'єктивно-психологічні методи економічного аналізу, створи­ла і широко використала теорію граничної корисності, перетворивши споживчу вартість на активний фактор економічної теорії та господарської практики.

На відміну від класичної школи, яка виходила з об’єктивного характеру еконо­мічного розвитку, глибоких причинно-наслідкових залежностей і об’єктивних еконо­мічних законів, неокласична школа спиралася на суб’єктивно-психологічний підхід при дослідженні економічних явищ і процесів, на вивчення свідомості суб'єкта господа­рювання, психології людини. Адже в економіці при всій об’єктивності її розвитку діють люди з розумом, свідомістю і це є істотним чинником у дослідженні психо­логії суб’єктів господарювання, впливу їхньої свідомості на суспільно-економічний процес. Саме цей підхід став головним методологічним принципом неокласиків. З його позиції вони досліджували індивідуальне господарство як типовий елемент ранньої капіталістичної економіки. Розкриваючи економічні закони та механізм їх

дії на прикладі окремого, ізольованого господарства, вони екстраполювали здобу­ті знання на все господарство як механічну суму господарств.

Психологія суб'єкта господарювання визначала його потреби, мотиви діяль­ності і економічну поведінку, а економічні закони трактувалися як наслідок вза­ємодії індивідуальних інтересів.

Відомо, що класична школа не приділяла споживчій вартості належної уваги. Вважалося, що вартість повністю інтегрує цей бік товару і що взагалі споживча вартість - категорія не економічна, а товарознавча. Історичний досвід свідчить, що надто звужене і навіть спрощене трактування споживчої вартості невиправдане.

У нових умовах розвитку масового виробництва, які склалися в останній тре­тині XIX ст., для кращого задоволення потреб споживачів необхідно було врахо­вувати потреби людини, домагатися підвищення якості продукції, заради цього йти на додаткові затрати праці, удосконалювати її, проектувати чи конструюва­ти нові вироби, застосовувати нову техніку і технологію, організовувати працю і управління. Саме життя висувало споживчу вартість товарів на передній план, зробило корисність важливим фактором виробництва і реалізації товарів, задо­волення потреб населення, визначення цінності товарів.

Ці потреби розвитку економіки у теорії реалізували австрійський економіст К. Менгер (1871) та англійський економіст У. Джевонс (1863), розробивши основні постулати граничного аналізу, маржиналізму - граничної корисності благ. У пер­шому випадку розглядаються об’єктивні відносини між людьми у процесі вироб­ництва, а у другому - суб’єктивна оцінка благ, тобто ставлення людини до речей. Причому йдеться не про сукупність корисності речі, а про конкретну корисність остаточного результату того чи іншого блага.

Теорія граничної корисності (маржиналізм) стала саме тим “жорстким ядром^ яке визначило природу і сутність неокласичної теорії. Найвагоміший внесок у ство­рення і розвиток цієї теорії зробили представники австрійської школи: К. Менгер, Ф. Візер та Є. Бем-Баверк. Головна праця К. Менгера - “Основи політичної еконо­мії¹. Всупереч класикам, замість категорій “товар” і “вартість” маржиналісти ввели поняття “благо” і “цінність”, домінуючим фактором блага проголосили “спожив­чу вартість”, її “корисність”. Вони обґрунтували “обмеженість” і “рідкість” ресурсів, схему, яка показує спад потреб людини у різних предметах споживання, принцип спадної корисності, внаслідок чого цінність одного блага визначається наймен­шою корисністю, яка і є граничною, маржинальною. Австрійська школа не лише ввела фактор часу, а й класифікувала за цим показником товари.

На відміну від класичної школи маржиналісти доводили, що в оцінюванні блага слід виходити не з витрат суспільної праці, а з його корисності та рідкості. Вони від­крили універсальні закони граничної корисності і граничної продуктивності, визна­чили предмет економічної теорії - проблему раціонального розподілу і використання обмежених ресурсів. Як відомо, це визначення предмета "Економіксу" існує й нині.

Зростання масштабів виробництва і посилення ролі ринку зумовили розвиток такого розділу економічної теорії, як мікроекономіка. Без цього не можна забезпечи­ти підвищення ефективності підприємства, підкорити і пристосувати виробництво для задоволення індивідуальних потреб людини. Заслуга англійського економіста А. Маршалла полягає в тому, що він розробив проблеми мікроекономіки, визначив структуру цього розділу економічної теорії, принципи і категоріальний апарат. Він увів в економічну теорію поняття еластичності попиту на споживчі товари, виявив функціональні зв’язки між попитом і пропозицією товарів і факторів виробництва, розробив теорію цінності як мінового співвідношення виробника і споживача через механізм взаємозв’язку вартості та корисності. Ринкова ціна визначалася як рівно­вага функціональних залежностей попиту та пропозиції. А. Маршалл в економічні дослідження ввів фактор часу, розробив основи мікроекономічного аналізу. Це мало істотне значення для формування методології неокласичної теорії.

Вагомий внесок у розробку неокласичної теорії зробив Л. Вальрас. Він створив теорію загальної економічної рівноваги та її математичну інтерпретацію. Його мо­дель загальної рівноваги відзначається широтою охоплення економічних проце­сів. 1 хоча чимало економістів вважають, що теорія економічної рівноваги доско­нала за математичною формою, але є досить обмеженою за змістом, що система А. Вальраса має яскраво виражений статичний характер тощо, це не дає підстав для зменшення його внеску в економічну теорію. Тим більше, що теорія загальної рівноваги є продовженням тієї лінії економічної теорії, яка розробляє проблеми суспільного відтворення і представлена фізіократами Ф. Кене, К. Марксом та ін.» і якщо ми високо оцінюємо “Економічну таблицю” Ф. Кене, теорію відтворення К. Маркса, то є всі підстави визнати гідним внесок А. Вальраса, який розробив цю теорію на якісно новому рівні з використанням принципово нових засобів (мате­матичних методів).

Отже, неокласична школа економічної теорії увібрала чимало надзвичайно важливих висновків класиків, збагатила теорію суб’єктивно-психологічними під­ходами та характеристиками багатьох процесів, розробила теорію маржиналізму, теорію мікроекономіки, теорію загальної економічної рівноваги. Вона відродила­ся спочатку у вигляді кейнсіансько-неокласичного синтезу, а далі стала підґрунтям для виникнення теорій монетаризму, теорій пропозиції, раціональних сподівань, неолібералізму тощо.

Глибока криза початку 30-х років XX ст. зумовила нагальну потребу у розвит­ку економічної теорії, здатної обґрунтувати висновки і пропозиції щодо виходу з кризового становища, забезпечення економічного зростання та підвищення ефек­тивності економіки. Значною мірою відповіддю на потреби практики були роботи Дж. М. Кейнса. У праці “Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей” (1936) він обґрунтовано розкритикував ідеалізацію механізму ринкового саморегулювання, довів необхідність активного державного втручання в економіку і запропонував інструменти регулювання.

Дж. Кейнс вважав, що досягнення цілковитої зайнятості можливе при наяв­ності ефективного попиту. Зростання ж сукупного попиту гальмують два факто­ри: перший - психологія споживачів, яка полягає у тому, що схильність до спо­живання знижується, а схильність до збереження зростає; другий - зниження ефективності інвестиційного капіталу. З нагромадженням капіталу норма при­бутку зменшується пропорційно закону спадної продуктивності капіталу. Тому для розширення ефективного попиту необхідно збільшувати інвестиції. Для ви­значення кількісної залежності між приростом інвестицій і приростом національ­ного доходу Дж. М. Кейнс використав концепцію мультиплікатора, який показує, як коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, можуть викликати такі коливання сукупної зайнятості та доходу, які ха­рактеризуються значно більшою амплітудою. Збільшення інвестицій досягається шляхом зниження ставки відсотка на кредити та збільшення державних витрат на закупівлю товарів і послуг, а також державного інвестування. Важливу роль у цій справі відіграє підвищення ефективності капіталовкладень. Для досягнення цьо­го, на думку Дж. Кейнса, необхідно сповна використовувати грошово-кредитну і особливо бюджетну політику.

Отже, Дж. Кейнс розкрив залежність між національним доходом, споживан­ням, збереженням, інвестиціями, сукупним попитом, сукупною пропозицією. Він розробив методи макроекономічного аналізу, його робота сприяла становлен­ню макроекономіки як складової економічної теорії. Дж. Кейнс відкинув закон Ж.-Б. Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує попит. Тим самим він спростував догми неокласичної економічної теорії про можливість повного і ра­ціонального використання ресурсів без допомоги держави. Він не лише висунув на перший план сукупний попит, а й довів, що не рівновага при цілковитій зайня­тості, а навпаки, рівновага при наявності безробіття є загальним правилом. А щоб досягти повної зайнятості, необхідні не лише ринкові важелі, а й участь держави, проведення нею особливої політики. Вона має включати три види нееластичнос- тей: негнучкість ставок заробітної плати і уповільнена реакція цін на зміни попиту та пропозиції, “ліквідна пастка”, тобто коли в умовах глибокої депресії збільшення кількості грошей в обігу не спричиняє зниження норми відсотка, та нееластич- ність інвестиційного попиту залежно від норми відсотка. При відсутності будь- якої із цих трьох нееластичностей модель Дж. Кейнса має автоматичну тенден­цію до рівноваги з повною зайнятістю. Якщо ж в модель вводиться хоча б одне з зазначених допущень, вона відтворюватиме рівновагу з безробіттям.

Якщо у класичній теорії вважалося, що рівновага можлива при повній зайня­тості, то Дж. Кейнс обґрунтував можливість рівноваги при безробітті, тобто не­повній зайнятості, отже, обґрунтував новий механізм функціонування і розвитку ринкової економіки, який поєднує ринкове саморегулювання з державним регулю­ванням економіки.

Нові підходи і рішення Дж. Кейнса були настільки значними, що отримали назву “кейнсіанської революції^ а сам Кейнс приєднався до плеяди найвидатніших еконо­містів з їхніми працями: “Багатство народів” А. Сміта і “Капітал” К. Маркса.

Гострі дискусії, які викликала книга Дж. Кейнса “Загальна теорія зайнято­сті, відсотка і грошей’^ сприяли розвитку і зміні її положень та утворенню такої теоретичної системи, як “кейнсіансько-неокласичний синтез” Сутність цієї систе­ми полягає в тому, що її підгрунтям є макроекономічні поведінкові функції згід­но з неокласичним принципом максимізацй корисності окремих індивідів і від­мова від кейнсіанського припущення про цілковиту негнучкість цін та визнання неокласичної передумови про їхню гнучкість. Останнє пов'язано з введенням у кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, тобто реальних касових залишків; припущення про нейтральність грошей і рівновагу в умовах повної зайнятості; і, нарешті, використання закону Вальраса, який пов'язує ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили та застосовується переважно для дослідження рівноваги з повною зайнятістю. Кейнсіансько-неокласичний синтез став загально визнаною панівною економічною теорією.

У другій половині 60-х років XX ст. відбувся новий злам в історії кейнсіанства. Чимало послідовників Дж. Кейнса гостро критикували кейнсіансько-неокласичний синтез, розділивши теорію Дж. Кейнса, тобто "класичне кейнсіанство’І і розвива­ючи новий напрям - посткейнсіанство. Вони розкритикували неокласичні мето­ди досягнення повної зайнятості, боротьби проти інфляції, які, мовляв, створили кейнсіанську модель, через що вона втратила дієвість, і вважали, що "безвідпові­дальними тлумаченнями” теорії Дж. Кейнса вони завдали величезної шкоди еконо­мічному розвитку, політичній системі, прогресу і стабільності.

Дискусіям між економістами поклала край практика. Економічна криза 1974- 1975 рр., найглибша після "великої депресії” 30-х років XX ст., зумовила і кризу кейнсіанства та заснованої на ньому економічної політики. Життя вимагало змен­шення втручання держави в економіку і підвищення ролі ринку, ринкового меха­нізму у розвитку економіки. Вразливість кейнсіанської теорії була спричинена й тим, що вона недооцінювала роль грошей, змін грошової маси, грошово-кредитної політики у регулюванні економіки.

У цій ситуації зростає роль монетаристської теорії, теорії пропозиції, раціо­нальних сподівань, неолібералізму - екологічно спрямованого соціального ринко­вого господарства. Інакше кажучи, відбувається "неокласичне відродження". Якщо Дж. Кейнс та його послідовники обґрунтовували поєднання ринку зі збільшенням державного втручання в економіку, то монетаристи обстоювали обмеження втру­чання держави в економіку і найширше використання ринку, ринкового механізму.

Монетаристи певною мірою долають окремі постулати кейнсіанської теорії і політики. Вони критикують активне втручання держави в економіку, яке у кейн- сіанців, на їхній погляд, надмірне, вважають провідним ринковий механізм, втру­чання ж держави має підпорядкований характер.

Монетаризм - це, по суті, синтез наукових шкіл і теорій, зокрема маржиналіз- му, кількісної теорії грошей тощо. Інакше кажучи, монетаризм - це науковий на­прям, який надає особливого значення ролі грошей, кредитно-грошової політики у регулюванні економіки. Монетаристи вважають, що зміни у кредитно-грошовій політиці справляють вирішальний вплив на господарську кон’юнктуру. Саме ре­гулюючий вплив змін грошового обігу на відтворювальні процеси використову­ється в економічній політиці США та інших країн у 80-90-х роках XX ст. Отже, монетаризм - це не випадкове явище, а необхідний продукт розвитку економіки та економічної теорії. Його підґрунтям є традиційна кількісна теорія грошей, ви­токи якої походять з кінця XVII ст. “Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей, тепер називається монетаризмом”, - зауважує основоположник цієї теорії М. Фрідмен. Вона виходить з того, що ціни товарів і вартість грошей встановлю­ються на ринку, а рівень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість гро­шей в обігу, нижча ‘їхня купівельна спроможність.

Монетаристи гостро критикують активне втручання держави в економіку, хоча й не заперечують його. Вони відстоюють приватне підприємництво та ринок як дви­гун економічного розвитку. Монетаристи реабілітували закон Ж.-Б. Сея і замість сукупного попиту, на що орієнтується кейнсіанство, перевагу віддали пропозиції, вважаючи хибним постулат кейнсіанства про постійну швидкість обігу грошей, і обґрунтували політику регулювання обігу грошової маси як головного інструменту управління економікою. Через регулювання грошової маси в обігу можна впливати на економічне зростання і ефективність економіки. Це, безперечно, відкриття, яке сьогодні відіграє вагому роль і в економічній теорії, і в економічній політиці.

Регулювання грошової маси є засобом управління економікою. М. Фрідмен та його прибічники виходять з того, що розширене відтворення у довгостроковому періоді відбувається з приростом грошової маси в обігу. Ще на початку 70-х років XX ст. він виступив за законодавче регулювання грошової маси державою. Підви­щуючи її щороку на кілька відсотків, держава стимулює економічне зростання.

Монетаризм пов’язаний не лише з грошовим обігом та його регулюванням. Його послідовники відверто захищають ринок, приватне підприємництво, інтере­си підприємців в отриманні максимального прибутку, рішуче виступають за згор­тання соціальних програм, припинення виплати державних пенсій тощо.

Обстоюючи свободу вибору, вони водночас заперечують насправді вільний вибір. Монетаризм відіграв і відіграє важливу роль у розвитку ринкової економі­ки та управлінні нею.

Інституціоналізм - це складне утворення як за напрямами досліджень, так і за досягненнями у пізнанні економіки і суспільства. Між її складовими відмінності настільки великі, що вони, по суті, не вкладаються у прийняті уявлення про школу чи напрям економічної теорії. Все це породжує досить різні тлумачення інститу­ціоналізму як у цілому, так і його складових. Одні вчені розглядають інституціо­налізм як щось єдине, інші ведуть мову про “інституціональні напрямки в сучасній економічній теорії”^{[45] [46]. В одних роботах йдеться про одну школу - інституціональну, в других - про дві (традиційну або класичну і неоінституціональну)2, в третіх - про три (старий американський інституціоналізм, новий і неоінституціоналізм)3. Вар­то зауважити, що робляться спроби виокремити ще один напрям - інституційно- еволюційний, але це викликає заперечення, що “еволюційний підхід властивий як соціально орієнтованому, так і неоінституціоналізму”[47]. Тому говорити про інституційно-еволюційний напрям як самостійний, напевно, не можна.}

Однак за цими відмінностями бачимо, що сучасний інституціоналізм пред­ставлений двома головними напрямами: це сучасний інституціоналізм класич­ного напряму, тобто новий інституціоналізм, і сучасний інституціоналізм нео­класичного напряму, тобто неоінституціоналізм. Запропоновані назви напрямів, на нашу думку, мають наукове значення, вони характеризують їхні методологічні основи і місце в економічній теорії.

Методологічним підґрунтям класичного інституціоналізму є:

• по-перше, розширення меж пізнавального процесу економічної теорії за рахунок залучення неекономічних дисциплін - права, соціології, історії, психології та інших суспільних наук. Саме такий, міждисциплінарний під­хід забезпечив вихід за межі економіки, розширення поля для розкриття взаємозв’язків і взаємозалежностей, масштабів теоретичних узагальнень;

• по-друге, розгляд економіки і суспільства не в статиці, а в динаміці, прин­цип еволюції, історизму, що визначає потребу розкриття рушійних сил і факторів розвитку, виявлення головних тенденцій еволюції економічної і суспільної системи;

• по-третє, замість методологічного індивідуалізму, тобто аналізу поведін­ки індивіда, перехід на принципи методологічного холізму, за яким у цен­трі аналізу виявляються не індивіди, а інститути, не окремі інститути, а їх система;

• по-четверте, необхідність соціального контролю над економікою, активна економічна і соціальна роль держави, яка забезпечує розробку, законодав­че схвалення і дію формальних інститутів, збалансування їх з неформаль­ними, формування і регулювання конкурентного середовища. Як бачимо, інституціоналізм класичного напряму за своїми методологічними підхо­дами тісно пов’язаний з класичною політичною економією, економічною теорією марксизму, кейнсіанством та філософією прагматизму.

Цьому напряму властиве дослідження виробництва, капіталу, науки, техноло­гії, форм організації виробництва і ролі держави в економіці і суспільстві. До того ж, соціально-економічні процеси розглядаються не в статиці, а в розвитку, динамі­ці, що зумовлює спрямованість цієї методології в майбутнє, пізнання економічної системи у русі, у процесі переходу від нижчих до вищих, більш досконалих форм.

Разом з тим зауважимо, що питання про роль еволюційної теорії значно склад­ніше, ніж іноді уявляється. Аналіз свідчить, що назва і зміст економічної теорії визначаються або предметом чи об’єктом дослідження (інституціоналізм, моне­таризм), або методологією, на якій вона базується. Ядром класичної теорії є тео­рія трудової вартості, а неокласичної - граничної корисності. Еволюційна теорія означає більш високий ступінь у розвитку економічної науки, коли і теорія, і мето­дологія забезпечують дослідження економіки не в статиці, а в розвитку, динаміці.

Тому вона передбачає і нові методологічні підходи, і розширення об’єкта дослі­дження. На нашу думку, інституціональна теорія класичного напряму досягла но­вих вершин у пізнанні, створивши теорію інформаційної постіндустріальної стадії цивілізації, завдяки тому, що реалізувала методологію і теорію еволюціонізму.

Щодо неоінституціалізму, то його методологічним підґрунтям є неокласична теорія. Як і для неокласиків, так і для неоінституціалістів фундаментальними по­няттями є не виробництво, не капітал чи технології, а обмін, ринок як універсальна форма життєдіяльності. Саме це становить безпосередній предмет дослідження. Як і для неокласичної школи, для їхньої методології характерний розгляд проблем з позицій методологічного індивідуалізму, не в динаміці, а в статиці. Все це стало під­ставою для висновку У. Самюелса: неоінституціалісти визнають “виключною нео­класичну теорію... як економічну науку і виключають можливість будь-яких інших підходів, крім неокласичних, у науковому економічному аналізі”¹.

Нерозривний зв’язок методологічних і філософських засад неокласичної та неоінституціональної теорій визнаний у вітчизняній науці.

“Неоінституціоналізм, - пише один з вчених, - за ідейно-теоретичними дже­релами і методологічними ознаками є... близьким до неокласичної ортодоксаль­ної теорії... [він] зберігає провідні елементи парадигми неокласики”^{[48] [49]. Інший ав­тор бачить у неоінституціоналізмі “синтез неокласики та неоінституціоналізму”[50], неокласичної методології з інституційним тлумаченням предмета дослідження. Згідно з цим у центрі уваги неоінституціоналістів - права власності, трансакції та трансакційні витрати, контрактні угоди, які тлумачаться з позицій обміну, макси- мізації корисності. Вони абстрагуються від таких конкретних факторів виробни­цтва, як знаряддя праці, технологія, наука, ресурси виробництва, що позбавляє їх широкого підходу до розвитку виробництва, економіки, визначення логіки і ха­рактеру його розвитку.}

Разом з тим, фахівці стверджують, що неоінституціоналісти, сприйнявши го­ловні методологічні принципи неокласики, доповнили їх своєю спеціальною ме­тодологією і термінологією, специфічним понятійним апаратом. Це - інституції і організації, трансакції і трансакційні витрати, права власності, обмежена ра­ціональність і опортуністична поведінка, основні контракти і специфічні акти­ви, інституційна зміна тощо. Причому ця система категорій не дублює існуючі у класичній ортодоксії поняття, а відображає нові, недосліджені або недостатньо досліджені економічні явища і процеси. Теоретико-методологічні підходи нео- інституціоналізму збагачуються такими розробками, як правовий детермінізм, контрактний підхід, теорія фірми (організації), правила і форма поведінки, що ре­гулюють відносини у публічній і приватній сферах і втілені у теоріях суспільного вибору і прав власності. Все це збагатило теоретико-методологічний арсенал нео- інституціоналізму і дало змогу значно просунутися шляхом теоретичного пояс­нення нових явищ і процесів, розвитку і вдосконалення інституційної економіки. Саме це сприяло відзнаці досягнень представників неоінституціоналізму Нобе­лівськими преміями.

Отже, ці два напрями інституційної теорії ґрунтуються на двох методологіч­них основах - класичної і неокласичної школи, але їх об'єднує предмет досліджен­ня - інститути. Це дає змогу при істотних методологічних відмінностях тлума­чити їх як два напрями інституційної теорії. Водночас при спільності предмета дослідження їхні методологічні відмінності настільки великі, що це дає підставу один напрям характеризувати як інституційну теорію класичного напряму, а дру­гий - як інституційну теорію неокласичного напряму. Відразу зауважимо, що це нове і цікаве явище в історії економічної науки. До цього часу було відомо, що кож­на школа економічної теорії має своє методологічне “ядро”. Для класичної школи це була трудова теорія вартості, для неокласичної - теорія граничної корисності. Саме вони визначали парадигмальний характер цих шкіл. Інакше - з інституціо- нальною теорією, коли один напрям за своєю методологією становить єдність з класичною школою, а другий - з неокласичною. Це дало підставу О. Нестеренко зробити висновок, що “ортодоксальна неокласична теорія та неоінституціоналізм становлять єдину, хоч і модифіковану останнім, наукову парадигму”^[51].

Інституціоналізм класичного напряму, представлений такими відомими вче­ними, як Д. Белл, Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, О. Тоффлер, Г. Мюрдаль, та іншими, критично поставився до неокласичної теорії і практики ринкового господарюван­ня, розкрив структуру науково-технічного прогресу, виявив і обґрунтував ключо­ву роль технології, технологічних способів виробництва у розвитку суспільства і застосував його до історії цивілізації. На відміну від формаційної системи, яка характеризувала історію людства як систему формацій, вчені обґрунтували, що історія людської цивілізації являє собою єдність доіндустріального, індустріаль­ного та постіндустріального суспільства. Розкриття майбутньої постіндустріаль- ної стадії, її головних рис є неоціненним внеском у скарбницю людського знання, їхні теорії створили підґрунтя формування нової, постіндустріальної парадигми економічної теорії.

Детальне вивчення історії економічної науки дає змогу зробити такі виснов­ки: меркантилізм, фізіократія, класична і неокласична теорія, марксистська еко­номічна теорія, кейнсіанство, монетаризм, інституціоналізм класичного напряму, вирізняються системністю, їхнє місце визначене в історії економічної думки, 'їхня роль - в економічній політиці, і це дає підстави характеризувати їх як наукові па­радигми. Разом з тим за своїм змістом парадигми істотно відрізняються. Наба­гато складнішими за змістом і структурою є класична і неокласична теорії. Вони включають у себе низку часткових економічних теорій і найбільше відповідають науковому уявленню про парадигму. Адже вони в своїй основі мають “жорстке ядро”. Теорія трудової вартості як ядро класичної теорії відіграє роль системо­утворюючого фактора, який визначає природу всього цілого. Таку ж роль відіграє теорія граничної корисності щодо неокласичної школи.

Отже, наявність "жорстких ядер” у класичній і неокласичній науково- економічних системах визначає те головне та істотне, що визначає і природу, і ха­рактер цих напрямів науки.

Принциповою відмінністю суспільних наук є те, що суперечності виникають не лише внаслідок дедалі глибшого пізнання предмета, що вивчається, але на­самперед на основі якісної зміни власне об'єкта дослідження - суспільства, його форм і структур, умов життєдіяльності. Істотні зміни у розвитку суспільства всту­пають у протиріччя з досягнутим рівнем його пізнання і тлумачення, оскільки це набуває ознаки історичної обмеженості рівня знань. Адже вони відтворюють до­свід минулого і недостатньо або й зовсім не враховують нового, а тим більше про­відні тенденції у розвитку людської цивілізації. Інакше кажучи, перехід на нову парадигму - це не лише розробка нової системи ідей та уявлень, але і формування якісно нового типу мислення, глибоке оновлення методології і понятійного апа­рату науки.

Перехід від індустріальної до інформаційної постіндустріальної стадії суспільно-економічного прогресу - це не просто перехід від одного способу ви­робництва до нового, вищого рівня, від однієї формації до нової, вищої, це стрибок у розвитку суспільства, перехід на якісно нову стадію цивілізаційного прогресу. Це означає, що розпочався період глибоких якісних змін у системі виробництва, що зумовлюється становленням нового технологічного способу виробництва, пов’язаного з глибокими змінами у характері праці, всіх сферах життєдіяльності. Інформаційно-комунікаційні технології істотно змінюють місце і роль людини у виробництві і суспільстві. Місце людини економічної займає людина творча, що пов’язано з глибокими змінами структури суспільства, рушійних мотивів життє­діяльності. Творча праця людини є вищою формою людської активності, за якої вона стає внутрішньою потребою людини. З переходом до панування нематері­ального виробництва стають переважаючими нематеріальні потреби, інтереси, нематеріальна мотивація. У новому суспільстві утверджується інтелектуальне ба­гатство, багатство людської особистості, багатство знань, інформації. Всі ці гли­бокі зміни об’єкта дослідження потребують нової системи знань, які мають відо­бражати своєрідність об’єкта пізнання.

Звідси випливає, що конкретні наукові парадигми (класична, неокласична, кейнсіанська та ін.) є формами прояву глобальної, або метапарадигми, яка вира­жає сутнісні риси індустріальної економіки і суспільства. Отже, економіка на ін­дустріальній стадії - це дуже складна система, яку виражає система наукових шкіл і напрямів розвитку економічної теорії. Інакше кажучи, глобальна, стадіальна па­радигма формується на основі всіх напрямів пізнання економіки, тобто на основі різних відносно часткових парадигм.

Особливість сучасного розвитку економічної теорії як науки полягає в тому, що відбувається поступове накопичення знань, властивих інформаційній постін- дустріальній епосі. Цей процес повною мірою проявляється в розвинених країнах, де відбуваються становлення і розвиток нової інформаційної, знанневої економі­ки. Вже сьогодні увійшли в науковий обіг поняття: панування нематеріального ви­робництва, інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна влас­ність, інтелектуальний капітал і багато інших.

Україна знаходиться на індустріальній стадії, причому глибока і тривала кри­за відкинула її від вершин індустріалізму. Незважаючи на це, надбання постін- дустріального суспільства поширюються і в Україні (комп'ютеризація, викорис­тання інформаційних технологій, Інтернету, мобільного зв’язку тощо). На жаль, Україна у здійсненні цих процесів значно відстає навіть від своїх сусідів по чис­лу комп’ютерів, використанню інформаційних технологій, Інтернету та ін. Але і за цих умов у життя і практику дедалі більше входять поняття, породжені новою економікою і суспільством. Це визначає структуру курсу економічної теорії, коли категорії і поняття індустріального суспільства органічно поєднуються з відповід­ними поняттями інформаційного постіндустріального суспільства.