Питання 7. Загальна характеристика основних етапів розвитку економічної думки.

В економічній думці розрізняють 4 періоди розвитку:

I. Період становлення економічних учень. Античність та Середньовіччя (до XVZH ст.).

II. Фаза народження економічної науки (1750-1870 рр.).

III. Фаза відкриття та розробки основоположних теоретичних принципів економічної думки (1870-1930 рр.).

IV. Фаза сучасного всебічного розширеного дослідження. Особливістю сучасного етапу розвитку економічної думки є не конфронтація поглядів різних шкіл та напрямків, а спроба поєднання різних напрямків для відпрацювання ефективної економічної політики держави та взаємодії країн світового господарства.

Меркантилізм. Першою школою політичної економії (як основної складової частини економічної теорії) був меркантилізм, який отримав свою назву від італійського слова mercante— торговець, купець (XV — початок XVII ст.). Сутність меркантилізму виявлялась в економічній політиці, спрямованій на всебічне накопичення дорогоцінних металів у скарбниці та державі. Меркантилізмові притаманне перебільшення ролі торгівлі та сфери обігу. Меркантилісти вважають, що джерелом прибутку може бути лише торгівля, а процесу виробництва відводилася другорядна роль, тобто вважалось, що цей процес дає лише предмет торгівлі.

У меркантилізмі виділяють 2 періоди:

У ранній меркантилізм характеризується розробленням адміністративних заходів для утримання грошей у державі;

У розвинений (пізній) меркантилізм, тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., шукає джерело накопичення не у примітивному збиранні скарбів, а в розвитку зовнішньої торгівлі, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

Меркантилісти обґрунтовували політику протекціонізму, яка була тривалий час прийнята на рівні держав та сприяла розвиткові ремісного виробництва, виникненню мануфактур.

Теоретичні передумови розвитку поглядів меркантилізму заклали роботи Томаса Кампанелли, Томаса Мена, Антуана Монкретьена, Івана

Посошкова та Михайла Ломоносова.

Школа фізіократів

Вважається варіантом класичної школи політичної економіки у Франції. Фізіократи (від гр. physιs — природа та kratos — влада), на противагу меркантилістам, джерелом суспільного багатства вважали не сферу обігу, а сферу сільськогосподарського виробництва, природу. Земля, за їх думкою, є найбільшою цінністю. Представники школи фізіократів — економісти Франсуа Кене, А.-Р.-Ж.Тюрго проаналізували капітал як один з факторів виробництва, та прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в наукову практику категорію "чистий продукт", в якості якого розглядали обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх видатків. У зв’язку з цим джерелом багатства було названо перевищення виробництва сільськогосподарського продукту його споживання. Промисловість, транспорт та торгівлю фізіократи вважали "безплідними" сферами, а працю людей та підприємців у цих сферах розглядали лише як засіб покриття видатків на їх існування. Фізіократи пропонували єдиний податок на земельну ренту, відстоювали необхідність відміни меркантилістських обмежень на вільну торгівлю сільськогосподарськими продуктами з метою підтримання високого рівня цін на них та, відповідно, високого рівня земельної ренти.

Класична політекономія

Найвидатнішими представниками класичної політології були англійські економісти Адам Сміт (1723-1790); Давід Рікардо (1772-1823). Вони стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва; започаткували основи теорії трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості; проаналізували капітал та процес відтворення, кредит та грошовий обіг. Класична економія вперше поставила проблему економічних законів: їх об’єктивного характеру, необхідна ті використання у господарській практиці та політиці.

Марксистська політекономія

Карл Маркс (1818-1883) за оцінкою сучасників є найвидатнішим економістом в історії. Значення Маркса як вченого виходить за межі економічної теорії, його теоретичні здобутки стали методологічною основою для багатьох наук.

Маркс створив теорію розвитку капіталістичної системи під впливом внутрішніх сил самої системи; здійснив у власній теорії поєднання економічної теорії та історичних фактів, що до нього нікому не вдавалося. Основною заслугою економічних поглядів К.Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва і, насамперед, основного економічного закону.

Його послідовник Ф.Енгельс першим визначив предмет політичної економії як науку, що вивчає закони, які керують виробництвом і обміном матеріальних благ.

Історична школа один із напрямків західної економічної думки, яка виникла в Німеччині в середині XIX ст. Свою назву вона отримала від своєрідного визначення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, згідно з яким дана наука не вивчає економічні закони, а змальовує конкретно історичні форми економічного життя в тій чи іншій країні. Економічні явища, як вважали представники цієї школи, зумовлені історичними обставинами, тому назву "політична економія" вони ототожнювали з поняттям "національна економія". Найбільш відомими представниками історичної школи були німецькі економісти В.Ромер, Б.Гільдебранд, В.Зомабрт, М.Вебер та ін.

Маржиналізм виникає в середині ХІХ ст. та в 70-ті роки розширюється як новий напрямок політичної економії (від фр. margιnal — граничний). Він стає одночасно і методологічним принципом західної економічної науки. Його засновниками були австрійський економіст К.Менгер, англійський — У.Джевонс, швейцарський вчений Л.Вальрас (він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягнути рівноваги на базі взаємодії попиту та пропозиції, а суб’єкти, які розмірковують раціонально — економічного успіху).

Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно-необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товару.

Як і будь-який напрямок економічної думки, маржиналізм мав як позитивні, так і негативні риси. До позитивних відносять детальний аналіз функціонування ринку, відкриття закономірностей ціноутворення, грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу і використання ресурсів. До негативних сторін маржиналізму слід віднести переважання в ньому суб’єктивної оцінки економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму.

Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки, що розвиваються наприкінці ХІХ ст., можна умовно згрупувати та вирізнити три основних напрямки:

1) неокласична економічна теорія;

2) інституціонально-соціологічний напрямок або інституціалізм;

3) кейнсіанство;

У свою чергу неокласичний напрямок представлений такими основними течіями, як монетаризм, неолібералізм.

Основною категорією прихильники неокласичної економічної теорії вважали граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Найбільший розвиток неокласична теорія отримала у працях А.Маршалла та А.Пигу. А.Маршалл обґрунтував поняття "еластичність попиту" та "ціна рівноваги"; розвив теорію ціни, згідно з якою ціна, за якою покупець купує товари, визначається ступенем їх корисності, а ціна, яку призначає продавець — видатками виробництва.

Монетаризм (від англ. money — гроші) — економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначну роль у формуванні економічної кон’юнктури та у встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей та розміром валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. в США. Найвідоміший представник М.Фрідмен стверджує, що державне регулювання економіки повинне обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу.

Неоліберальна течія (представником якої є, передусім, австрійський економіст Ф.-А. фон Хаєк — 1899-1992) відстоює принципи вільної ринкової економіки (вільної конкуренції, вільного ціноутворення та ін.), виступає проти моделі змішаної економіки, в якій оптимально поєднуються державні та ринкові важелі регулювання економіки, державна, колективна й приватна форми власності.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, одним з авторів якого був відомий німецький економіст та державний діяч Людвиг Ерхард. Ця теорія проголошує необхідність вільної конкуренції, цін, гарантування державою певних умов поряд з соціальною спрямованістю їх розвитку.

Інституціоналізм (від лат. ιnstιtutum — установа) стверджує думку, що в процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів (конкуренція, профспілки, податки, держава, монополії, корпорації), система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації, вирішальним фактором розвитку визнавалися техніка та науково-технічний прогрес.

Вирізняють соціально-технологічний, соціально-психологічний та соціально-правовий інституціоналізм.

Представники соціально-технологічного напрямку Дж.Гелбрейт (народився у 1908 р.), Р.Арон, Ян Тінберген та ін. основою економічного розвитку називають впровадження науки та техніки у виробництво та, виходячи з цього обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне, інформаційне та інші, позбавлені конфліктів, форми суспільства.

Автор соціально-психологічного інституціоналізму Т.Веблен в якості основи суспільного розвитку розглядає інститути майстерності, родинного відчуття та ін. Засновник соціально-правового інституціоналізму Дж.Р.Коммонс основою розвитку суспільства вважає право, юридичні відносини.

Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній інтелігенції.

Кейнсіанський напрям отримав назву від імені англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), який стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово- кредитних важелів, зокрема — збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи тощо. Кейнс одним з перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, накопичення та ін., які розглядав у їх взаємодії та взаємозв’язку.