ІДЕОЛОГІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ TА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Зміни міжнародного економічного середовища є водночас і об’єктивним, і суб’єктивним процесом. Глобалізація об’єктивна в тому сенсі, що практично ніхто не може радикально впливати на неї, повністю змінити характер руху породжених нею явищ, про­цесів та тенденцій, що, однак, не виключає можливості певного коригування траєкторії їх руху Водночас такі тенденції містять і суб’єктивну складову, пов’язану з тим, що глобальні процеси за­початковувалися під впливом панівних у суспільстві ідей і по­глядів, відомих як політичні та економічні ідеології.

Ідеологія у суспільних науках розглядається як цілісна, як правило, несуперечлива система ідей, принципів, цінностей, мі­фів, поглядів на те, як має функціонувати суспільство. Ця систе­ма ідей створюється й поділяється певним прошарком суспільст­ва (класом, рухом, партією, науковою школою тощо) і відбиває його інтереси. Також це система поглядів, яка нав’язується час­тиною суспільства (наприклад, панівним класом або владою) всьому суспільству в цілому. За своєю структурою ідеологія від­повідає на два питання: про цілі (як має бути побудоване суспіль­не життя) та про шляхи їх досягнення (як можна досягти ідеаль­ного стану суспільства) Метою будь-якої економічної ідеології є забезпечення економічного зростання й розвитку, добробуту су­спільства.

Адекватне розуміння змісту будь-якої ідеології має врахо­вувати особливості цього явиша Так, деякі автори (зокрема, К. Маркс) розглядають ідеологію як спотворене, необ’єктивне ві­дображення дійсності, яке відбиває суб’єктивні інтереси того класу чи групи людей, які поділяють цю ідеологію. Ідеологія не є нейтральною формою знання, оскільки вона оцінює соціальну реальність виключно крізь призму інтересів певної суспільної групи. Вона приховує справжні інтереси групи, переводячи увагу на уявні її потреби. Зокрема, німецький соціолог Карл Мангейм розглядав ідеологію як свідоме спотворення фактів дійсності, об’єктивне визнання яких не відповідає інтересам даної особи чи групи. Тому це слово має певний негативний відтінок («заідеоло­гізований» є синонімом «необ’єктивного», «хибного», «однобіч­ного»).

Будь-яка ідеологія прагне зробити вигляд, що поєднані в її рамках ідеї є єдино вірними та правильними. Альтернативні ідео­логії, тобто інші системи поглядів на принципи суспільного уст­рою, оголошуються помилковими. Крім того, ідеологія не є нау­кою, вона не виконує пізнавальну функцію, пошук істини не є метою цього виду знання. У цій системі ідей науково й теоретич­но обгрунтовані твердження поєднуються із такими, які необхід­но сприймати на віру. Відрізнити перші від других інколи доволі складно, оскільки ідеологія не вказує явно на те, що деякі з її ідей не мають під собою наукової основи

Водночас, незважаючи на ці особливості, які видаються не дуже приємними, суспільний розвиток без певної покладеної В його основу ідеології не буде успішним. Адже ідеологія виконує низку важливих функцій. Вона обґрунтовує мету розвитку суспіль­ства, підкоряючи зусилля усіх членів людської спільноти її досяг­ненню. Ідеологічні цілі стають базовими орієнтирами, за допомо­гою яких люди оцінюють стан суспільного розвитку. Водночас за їх допомогою формується позитивний імідж політики, яка прово­диться владою.

За допомогою ідеології деякі принципи існування суспільства і держави стають такими, що в жодному разі не піддаються сум­ніву, щодо них формується табу. Наприклад, в Україні можлива дискусія стосовно державних мов чи обрання напряму міжнарод­ної інтеграції, але відкрито ставити питання про відокремлення певних регіонів від країни не можна. У цьому разі спрацьовує ідеологія державного суверенітету і територіальної цілісності. Ніхто відкрито не ставить під сумнів необхідність подальшої де­мократизації політичного устрою України або загальне виборче право для всіх чоловіків та жінок, що досягли певного віку, хоча останнє є дуже недавнім історичним феноменом. У європейських країнах заборонена пропаганда ідей фашизму (під табу потрапляє не певна ідея, а цілісна система ідеологічних поглядів) тощо. Тобто ідеології допомагають зафіксувати певні базові для суспіль­ства права і цінності, надати їм додаткової сили, що не можна не оцінювати позитивно.

Нарешті, ідеологія є невід’ємною складовою діяльності полі­тичних партій та влади в цілому. На основі певної ідеології полі­тичні сили обґрунтовують свої цілі та шляхи їх реалізації, розроб­ляють політичні програми. Дії політиків стають більш послідов­ними. Позбавлення політичної програми ідеологічної складової робить її менш сильною, вразливішою для критики, такою, від виконання якої легше тимчасово відійти, якщо виконання закла­дених у програму зобов’язань є складним.

Найсильнішою та найвпливовішою економічною ідеологією сьогодення є лібералізм. Ця політична, економічна та ідеологічна течія виникла в епоху Просвітництва й розвивається протягом останніх трьох століть. Основні принципи лібералізму було сфор­мульовано у працях таких відомих філософів, як Дж. Локк, III. Монтес к’є, Т. Джефферсон, Дж. С. Мілль, А. Сміт та багато інших. Назва течії походить від лат. Uber — «вільний», оскільки основним принципом лібералізму є забезпечення свободи у всіх сферах життєдіяльності людини. Так, ідеалом лібералів є суспіль­ство із свободою дій для кожного, що виражається в обмеженні влади держави та її втручання у приватне життя, у верховенстві права, вільному обміні ідеями та свободі слова, захисті прав лю­дини і громадянина, їх пріоритетності порівняно з інтересами су­спільства та держави.

На основі цих загальних принципів усередині ліберального напряму суспільної думки історично сформувалося кілька течій, які, поділяючи вказані загальні принципи, по-різному дивляться на шляхи їх реалізації або на інші складові суспільного життя. Першою з них був класичний лібералізм

Класичний економічний лібералізм — це «лібералізм Адама Сміта» та сукупність ідей, що згодом стала відомою під назвою принципу «невидимої руки», чи «laissez-faire». У ньому головним є максимальне обмеження державної участі в економічних про­цесах. Держава має передусім гарантувати захист приватної влас­ності, що є головною умовою забезпечення індивідуальної та економічної свободи людей. В іншому проголошується пріоритет ринкових сил над зусиллями держави. Так, держава повинна від­мовитися від торговельних бар’єрів у міжнародній торгівлі, не повинна субсидувати виробників та створювати монополії. Недо­ліком класичного лібералізму є те, що для нього соціальна і май­нова нерівність, шо породжується нерегульованим ринком, не є проблемою, вартою уваги. Так само він не визнає ідеї держави добробуту, спрямованої на зменшення майнової нерівності лю­дей. Класичний лібералізм панував у Європі та США у XIX ст. Однак після Великої депресії 1930-х років, яка поставила під сумнів справедливість принципу майже повного державного не­втручання в економіку, впливовість ідей класичного лібералізму помітно знизилася.

У першій половині XX ст. відбулося усвідомлення того, що економічний розвиток без подолання породжених суто ринковою економікою проблем у сфері матеріального забезпечення людей породжуватиме постійне соціальне напруження З’явилася відома концепція «держави загального добробуту» (англ, welfare state) як такого суспільного устрою, де держава зобов’язується поліпшу­вати економічний і соціальний добробут своїх громадян на основі принципу відповідальності за тих, хто не може самостійно забез­печити собі мінімального рівня гідного життя. Під впливом ново­го погляду на роль держави у суспільному розвитку класичний економічний лібералізм поділився на три основні ідеологічні те­чії — соціальний лібералізм (часто позначається просто як «лібе­ралізм»), консерватизм та соціал-демократію. Усі вони більшою чи меншою мірою відмовилися від ідеї абсолютизації державного невтручання в економіку на користь підвищення її ролі у соці­альному забезпеченні та зниженні соціальної нерівності їх спіль­ними принципами є важливість ринку для нормального функціо­нування економіки та безумовний захист приватної власності Ці ідейні напрями стали основою для розбудови сучасних моделей соціально-економічних систем країн Європи й Америки.

Прибічники соціального лібералізму вважають головним зав­данням держави забезпечення свободи людей. Справжня свобода стає можливою тільки тоді, коли громадяни є здоровими, осві­ченими, захищеними від експлуатації й не потерпають від бід­ності. Створення у суспільстві цих умов має стати турботою дер­жави. З цією метою економічна роль держави полягає у забезпе­ченні безкоштовної або загальнодоступної освіти й медичного обслуговування, впровадженні мінімального рівня оплати праці, прогресивного оподаткування та соціальної підтримки найбільш вразливих верств населення з метою зменшення відмінності у рів­ні економічного добробуту тощо. На відміну від антиліберальних ідеологій соціалізму чи комунізму виконання цих функцій має відбуватися на основі приватної власності та вільної конкуренції. На таких принципах сьогодні грунтується економічний розвиток США, Англії, південноєвропейських країн.

Цими ж принципами послуговуються й дві інші вищеназвані ідейні течії. Відмінності між ними полягають у певних акцентах на тих чи інших напрямах економічної політики, а також у тому, якою мірою держава повинна перебирати на себе вищеперелічені соціальні функції. Так, соціал-ліберальна модель відстоює міні­мальний рівень соціальних гарантій, який не перешкоджає віль­ному економічному розвиткові. Система соціальної допомоги в цій моделі має адресний характер, а це означає, шо допомогу від держави одержують тільки ті, хто не може забезпечити свого іс­нування в інший спосіб Отже, лібералізм є «мінімальним» варі­антом держави загального добробуту.

Консерватизм в економічному сенсі (на відміну від політично­го, в якому це слово має інше значення) — це розроблення та ре­алізація моделі соціально орієнтованої ринкової економіки. В цій моделі велика роль належить недержавним посередникам, орга­нізаціям, фондам, шо виконують соціальні програми. Держава координує їх діяльність. Загалом рівень соціальної підтримки на­селення є вищим, ніж у країнах, де впроваджуються принципи соціал-лібералізму. Крім того, велика увага приділяється антимо­нопольному регулюванню, адже забезпечення вільної конкурен­ції вважається найважливішою основою економічного розвитку. Ця ідеологія характерна для центральноєвропейських країн, та­ких як Німеччина, Авсгрія, Франція.

Соціал-демократичні ідеї реалізуються у скандинавських краї­нах. Ця модель за рівнем реалізації принципів держави загально­го добробуту найбільшою мірою наближається до ідеалів чистого соціалізму, відрізняючись від нього двома позиціями: вона не заперечує капіталістичного характеру економічного розвитку і функціонує на засадах приватної, а не суспільної чи державної власності Її відмітними економічними рисами є захист малого підприємництва, великі зусилля щодо формування потужного середнього класу, патерналістська модель соціальної допомоги, за якої людина може розраховувати на державну матеріальну підтримку за критерієм належності до тієї чи іншої соціальної групи.

Особливим ідеологічним напрямом ліберальної думки став неолібералізм. Цим словом сьогодні позначають кілька різнови­дів економічної політики Ми розглянемо складову неолібераліз­му, зорієнтовану в міжнародну сферу. У міжнародному контексті неолібералізмом вважається ідейне обгрунтування глобалізації. Основними пов’язаними із глобалізацією неоліберальними поло­женнями є лібералізація міжнародної торгівлі та руху капіталу, відмова від державного регулювання цих сфер, усунення бар’єрів щодо доступу іноземних суб’єктів на внутрішні ринки. З метою відкриття ринків обґрунтовується можливість економічного тис­ку міжнародної спільноти на національні уряди. Такі рекоменда­ції проголошуються універсальними й однаково вигідними як для розвинених країн, так і для тих, що розвиваються. Характерними є безапеляційні твердження на зразок «вільна торгівля сприяє економічному розвиткові» та ін. Основним провідником цих принципів у торговельній сфері є Світова організація торгівлі, а у валютній та фінансовій — Міжнародний валютний фонд та Сві­товий банк.

Втілення цих принципів зустрічає спротив з боку антиглоба- лістських рухів. Вони вказують, що неоліберальні принципи гло­балізації насправді працюють виключно на користь інтересів розвинених країн. Адже саме для них лібералізація торгівлі із рештою світу є вигідною, а бідні країни потерпають від вільної торгівлі. Про одну з причин цього явища, пов’язану із перерозпо­ділом доданої вартості, йшлося на початку цієї теми. Іншим чин­ником є те, що відкриття ринків для іноземців в умовах недостат­ньо сильної внутрішньої економіки призводить до витіснення іно­земними виробниками порівняно неконкурентоспроможних на­ціональних виробників. Тому антиглобалісти вважають гри ви- щеперелічені найвпливовіїш міжнародні економічні організації (СОТ, МВФ та СБ) «провідниками інтересів найпотужніших транснаціональних корпорацій». До того ж історичний досвід свідчить про те, шо модернізація економіки, її розвиток можуть здійснюватися в умовах жорсткого протекціонізму. Вільна торгів­ля є порівняно нещодавнім історичним феноменом, до якого су­часні розвинені країни не вдавалися доти, допоки вони не досяг- ли високого рівня розвитку. Однак неоліберальна ідеологія про це не говорить.

Натомість один із неоліберальних проектів справді посів особ­ливе місце у сучасній історії латиноамериканських, постсоціаліс- тичних та, меншою мірою, деяких азійських країн. У 1989 р. гру­па американських економістів на чолі із Джоном Вільямсоном запропонувала десять принципів проведення економічної політи­ки, що дістала назву «Вашингтонський консенсус». Політика, що грунтувалася на цих принципах, спрямовувалася на подолання наслідків економічної кризи 1980-х років у латиноамериканських країнах і була впроваджена в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі та інших країнах. У першій половині 1990-х років МВФ нав’язав цю політику (що стала відомою широкому загалу під назвою «шокова терапія») і більшості пострадянських країн (у тому числі Україні й Росії) та країнам Центральної і Східної Європи, деяким азійським державам. Саме нав’язав, оскільки втілення принципів Вашингтонського консенсусу було обов’язковою умовою надан­ня стабілізаційних кредитів цим країнам від МВФ.

Результати втілення принципів Вашингтонського консенсусу виявилися невтішними Жодна країна світу, яка впровадила від­повідну економічну політику, не досягла за її допомогою відчут­ного розвитку. Навпаки, у деяких країнах, і зокрема у нас, реалі- зашя неоліберальних рекомендацій призвела до глибокого еко­номічного спаду та руйнації важливих галузей промисловості. Провал політики пояснювався багатьма причинами, що було ши­роко висвітлено в літературі¹. Так, називають кілька чинників не­вдачі шокової моделі неоліберальних ринкових перетворень.

По-перше, кроки Вашингтонського консенсусу можуть бути прийнятними для розвинених країн, у яких відбувається стрімке економічне зростання. Однак вони є неприйнятними в умовах спаду чи кризи слабкої економіки. Таке пояснення не дає можли­вості зрозуміти, чому відповідну політику ніколи не застосовува­ли розвинені країни. По-друге, автори рекомендацій вказують, що жодна країна не виконала їх у повному обсязі. Уряди вдалися до найпростіших кроків, пов’язаних із лібералізацією торгівлі та скороченням грошової маси, проігнорувавши водночас вимогу провести фіскальну стабілізацію. По-третє, вказується на те, що перелік рекомендацій є вузьким, до нього не включено такі важ­ливі елементи, як, наприклад, становлення ринкових інститутів, що мало б бути невід’ємним елементом перетворень у постсоціа- лістичних країнах.

Нарешті, існує погляд, що запропонована американцями полі­тика виявилася цілковитим успіхом. Така парадоксальна думка стає зрозумілою, якщо виходити з того, що справжньою метою Вашингтонського консенсусу був не розвиток економік, в яких він утілювався, а їх руйнація. Ця позиція не видається неймовір­ною, якщо виходити із жорсткої логіки світового розвитку, що задається сучасною глобалізацією. За нею важливим є не тільки посилення власного потенціалу, а й послаблення економічної по­тужності інших країн і регіонів. Саме в таких жорстких міжна­родних умовах сьогодні відбувається розвиток соціально-еконо­мічних систем суверенних країн.

Отже, світовий розвиток на початку XXI ст. характеризується загальною тенденцією до поглиблення взаємозв’язку та взаємодії всіх країн і регіонів планети. Цей процес, відомий як глобаліза­ція, встановив певні межі й умови, в яких країни мають можли­вість вибудовувати свої соціальні, економічні та політичні систе­ми Так, успішний розвиток країни на засадах повного ізоля­ціонізму, автаркії, відсутності її зв’язків із іншими державами став неможливим, оскільки процес глобалізації висунув багато нових вимог і обмежень до діяльності національних урядів. Він

'. Див ІІаііриклаї. статтю академіка Ю. Пахомова «МВФ: уроки для Украины» (Економічний ^,іаеопис-XXI. 2003. — № І —С. З 8.

лежить в основі багатьох тенденцій, що спостерігаються у сучас­ному світі, таких як інтеграція економічних систем та перехід до постіндустріапьних засад суспільного розвитку. Глобалізація та­кож стала потужною ідеєю ліберального напряму суспільство­знавчої наукової думки, яка, проте, породила надзвичайно багато протилежних поглядів та суперечок.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте зв’язок процесу глобалізації з діяльністю транснаціональних корпорацій. Як поширення THK впливає на міжнародний поділ праці та на розвиток національних економік⁹

2. ІЦо таке постіндустріальна економіка? Якими є її особливо­сті? Яке місце вона посідає в Україні?

3. Пригадайте класифікацію країн за можливостями опану­вання технологій, запропоновану Джеффрі Саксом. Обгрунтуйте, до якої групи країн за цією класифікацією слід віднести Україну.

4. Наскільки оптимальною з огляду на сучасні тенденції є ін­новаційна політика України?

5. Визначте особливості проведення незалежної монетарної політики в сучасних умовах.

6. У чому полягає сенс інтеграційного виклику для країн та регіонів світу?

7. Проаналізуйте суперечності між теорією та практикою інте­грації соціально-економічних систем

8. Якою Ви вбачаєте оптимальну майбутню інтеграційну стра­тегію України?

9. Сформулюйте сутність ідеології як форми знання, її особ­ливості та роль у суспільстві. Це явище несе позитив чи негатив? Чому?

10. Визначте сутність економічного та політичного лібералізму. Яким є Ваше ставлення до його принципів?

ILHa Ваш погляд, розвиток міжнародних економічних відно­син більшою мірою об’єктивне явище, чи для нього визначаль­ними є наявні в суспільстві ідеології? Поясніть свою думку.

12. Чим, на Вашу думку, спричинена поява як неоліберальних ідей та пакета рекомендацій, відомого як «Вашингтонський консенсус», так і реакцій на них у вигляді антиглобалістських рухів⁹

Література

1. Анализ экономических систем: Основные понятия теории хозяй­ственного порядка и политической экономики / Под общ. ред. А. Шюл­лера и Х.-Г. Крюсссльбсргсра; пер. с нем. — M.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2006 — С. 63—99.

2. Быков П. Либеральная эволюция // Эксперт Украина. — 2007. — № 14. —С. 72—78. — lιttp√∕wτ∖w.expert.ua∕artιcles∕8Λ)∕3688∕.

3. BcLLtepcmauH И. Конец знакомого мира: Социология XXl века. — M.: Логос, 2003. — 368 с.

4. Герст П.. Томсон Г. Cvmhibm в глобалізації / Пер. з англ. — К.: К.І.С.. 2002. — 306 с.

5. Γ.∙∣a∂iil І. Особливості та динаміка розвитку регіональних торго­вих угод на початку XXl століття // Журнал європейської економіки. — 2005. — Том 4, № 4. — С. 397—414. http:/,Tionjovi.le.ua/j/download/2005- 4∕ukr∕01 %E3%EB%E0%E4i%E9_na.rar.

6. Глобалізація і безпека розвитку; Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лхк’янснко та ін.; кер. авт. кол. і наук. ред. О. Г. Білорус. — K.: КНЕУ. 2001 — 733 с.

7. Глобальний конкурентний простір: Монографія / О. Г. Білорус та ін.; кер. авт. кол. і наук. род. О. Г. Білорус. — K.: КНЕУ, 2007. — 680 с.

8. Го.ювнин М. Финансовая глобализация и ограничения националь­ной денежно-кредитной политики // Вопросы экономики. — 2007. — №7.— С. 20—34.

9. Доклад о торговле и развитии, 2007 год: Обзор. — Нью-Йорк; Женева: ЮНКТАД, 2007. — 44 с. — http://wvvvv.unctad.org/ru/docs/ tdr2007overvicw_ru.pdf.

10. Завадский М. Молоток становится больше // Эксперт Украина. 2008 — № 7. — С. 32—35. — http√∕www.cxpcrt.ua∕art∣cles∕23∕0∕5090∕.

11. ЗевинЛ. Национальные экономические системы в глобальных про­цессах // Мировая экономика и международные отношения. — 2003. — № 11, —С. 17—24.

12. Макаренко В П. Главные идеологии современности. — Ростов: Феникс, 2000. — 480 с.

13. Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму / Пер. з франц. — K.: Дух і літера, 2005. — 216 с

14. Мурадов К. Региональные и двусторонние соглашения о свобод­ной торговле // Мировая экономика и международные отношения. — 2007. — № 7. — С. 40—48.

15. HiKonace Є. Об^!єднуючий регіоналізм // Політичний менедж­мент — 2004. — № 4(7). — с. 108—117. — http://www.politik.org.ua/vid/ magcontent.php3?m=I&n=29&c=453.

16. Пахомов Ю. МВФ: урок для Украины // Економічний часопис - XXI. — 2003. — JfeI. — С. 3—8. — h(φ√∕www.soskm.infb∕ca.php? pokazold=20030101 &n= 1 &у=2003.

17. Сандретто В. Глобалізація та національний суверенітет: захист нетрадиційних поглядів // Журнал європейської економіки. — 2003. — Т. 2, №2. — С. 214—225. — http√∕bonjovi.te.ua∕j∕eng∕download∕2003- 2/ua/SANDRE_ua.rar.

18. Сидорина T Истоки кризиса либерализма по-российски // Свобод­ная мысль-ХХ1. — 2008. — Jfe 1. — С. 155—168. — htφ7∕inozemtsev. net/doc/vert/1222083038_SM_01_2008.pdf.

19. Україна в процесах міжнародної інтеграції / За рсд. д-ра екон. наук В. Р. Сіденка. — X.: Форт. 2003. — 280 с.

20. Україна у вимірі економіки знань / За ред. акад. HAH України В. М. Гейця. — K.; Основа, 2006. — 592 с.

21. Філіпенко А. Природа та особливості сучасного міжнародного ін­теграційного процесу // Економічний часопис-ХХІ — 2003. — № 4. — http7∕www soskin.info/ea.php?pokazold=20030401&n=4&y=2003.

22. Шишков Ю. В. Интеграционные процессы на пороге XXI века. Почему не интегрируются страны СНГ. — M.: III тысячелетие, 2001. — 480 с.

23. Эльянов А. Глобализация и догоняющее развитие // Мировая эко­номика и международные отношения. — 2004. — № I. — С. 3—16.