4.1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ

Економічний лібералізм — напрям в економічній теорії, що являє собою сукупність ідей, теоретичних напрямів і шкіл, які ба­зуються на принципах економічної свободи стосовно функціону­вання та розвитку національної економіки.

Біля витоків класичного економічного лібералізму стояли ви­датні англійські філософи Дж. Локк, Д. Юм, а концептуальне об­грунтування здійснили А. Сміт, Д. Рікардо. Цей напрям дістав на­зву «еволюційного», або «класичного», лібералізму. Методоло­гічні засади іншого напряму, що виник як результат інтерпретації еволюційного лібералізму — конструктивістського, — передба­чали свідому перебудову суспільства. Складне переплетіння двох напрямів, що отримало у XIX ст. назву «лібералізм», проголошу­вало і розвивало ідеї свободи совісті, дій кожного індивіда і рів­ність усіх людей.

Таким чином, ліберальна економічна думка увібрала основні риси класичного лібералізму: обстоювання ідей природного по­рядку і природних прав; підтримка політики вільної торгівлі; за­перечення будь-якого розширення сфери застосовування держав­ної влади; розвиток автономного місцевого самоврядування і доб­ровільних організацій на противагу зростанню впливу централь­них органів влади. Характерною, специфічною рисою економіч­ного лібералізму є усвідомлення органічної єдності економічних, соціальних і політичних процесів. Німецький соціолог Р. Дарен- дорф, підкреслюючи цю особливість класичного лібералізму, за­значав, що використання його основних ідей в економічній сфері природно пов’язане з функціонуванням вільного ринкового гос­подарства і «лібералізм і ринковий капіталізм невіддільні один від одного».

Сучасні послідовники економічного лібералізму спираються на два традиційні положення: по-перше, ринок (як найефектив-

ніша форма господарювання) створює найкращі умови для еко­номічного зростання; по-друге, пріоритетне значення має свобо­да учасників економічної діяльності. Роль держави повинна об­межуватись організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки, забезпеченням умов для конкуренції та здійс­ненням контролю там, де цих умов немає.

Ліберальні концепції еволюціонували, і в сучасних умовах не­олібералізм представлений не однією, а багатьма школами, серед яких найвідомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрід- мен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Одним із засновників та головних теоретиків, ідеологом неолі­бералізму вважають Ф Хайєка. Його головний принцип — пріо­ритет свободи людини. Тільки вона, як найвища людська цін­ність, гарантує в умовах конкуренції ефективне використання знань і, як наслідок, високий рівень економічного добробуту. Право кожної окремої людини на свій страх і ризик розпоряджа­тися своїм капіталом та здібностями становить основу економіч­ної свободи.

Основною гарантією свободи є система приватної власності. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма незалеж­ними один від одного суб’єктами, доти жодний із них не матиме абсолютної влади Навпаки, у суспільстві, де все планується зго­ри, добробут кожної людини залежатиме не від її здібностей, а від рішення вищого органу. Крім того, на думку Хайєка, для здійснення централізованого державного планування необхідне суспільне погодження принципів розподілу, а цього можна досяг­ти лише через примус Отож, перед кожним індивідом стоїть ви­бір між системою, за якої вирішувати, що кому належить, будуть кілька осіб, і системою, при за якої це залежить, хоча б част­ково, від здібностей і підприємливості самої людини, а частково — від непередбачуваних обставин.

Провідною ідеєю Хайєка є концепція спонтанного порядку, яку він застосовує замість поняття економічної рівноваги. Оскіль­ки, на його думку, економічної рівноваги ніколи реально не іс­нує, то краще використовувати певне наближення до цього стану, що називається порядком Спонтанний порядок — це порядок, заснований на індивідуальній свободі, і для його підтримування важливі два правила — відмова від привласнення чужої власнос­ті й неухильне виконання добровільно взятих на себе договірних зобов’язань.

Складовими спонтанного порядку є окремі господарства як індивідів, так і свідомо керованих організацій. Незважаючи на те. що і масштаби, і кількість одиниць постійно зростають, вони мо­жуть знайти своє місце і діяти тільки в межах все більшого спон­танного порядку, а не свідомо організованого. Основним об’єк­том аналізу Ф. Хайєк вважав мікроекономічні процеси, розуміння яких необхідне і достатнє для пояснення функціонування еконо­міки в цілому, а макроекономіку вважав нежиттєздатною й неко­рисною.

Ставлення Хайєка до держави, до її участі в економічних про­цесах і явищах двояке. З одного боку, незважаючи на апологети­ку індивідуальної свободи, ініціативи, конкуренції, учений уже припускає значно більшу, ніж традиційний лібералізм, роль дер­жави в економіці, зокрема, стосовно частки державних витрат у ВВП. З іншого боку, Ф. Хайєк украй негативно ставився до над­мірного, на його думку, втручання держави в економіку і вважав, що з боку держави не має бути ніякого примусу, ніякого «адміні­стративного деспотизму». Держава не повинна займатися ні соці­альним страхуванням, ні просвітою, ні визначенням ставок квартплати. Максимум, на що вона може розраховувати, — це збереження пенсій за віком та допомога з безробіття.

Вкрай негативно Хайєк ставився до втручання держави у про­цеси ціноутворення, оскільки вважав, що зміни цін залежать від різних норм еластичності попиту, можливостей розміщення та інших змін у методах виробництва. Ефективне ж використання центральною владою цих втручань вважав абсурдним. Тому, на його думку, завдання держави — це розроблення законодавчих меж функціонування конкурентного ринку. Не лишається поза увагою Ф. Хайєка намагання держави використовувати розши­рювальну грошову політику для фінансування зростаючого бю­джетного дефіциту і досить різко висловлюється на адресу уряду, говорячи про те, що він (уряд) повинен бути строго обмежений коштами, які йому надані в розпорядження, і в жодному разі не намагатися збільшити їх. Навіть боротьба держави з монополія­ми, вважає Хайєк, — це зазіхання на права власників на конку­рентні форми організації підприємницької діяльності. Ні утво­рення монополій, ані наявність чистої спекуляції — не настільки негативне явище, аби завдати шкоди «спонтанному порядку», адже в усьому повинна бути свобода.

У монографії «Приватні гроші» Ф. Хайєк запропонував скасу­вати державну монополію на випуск грошей. Гроші необхідно вважати звичайним комерційним товаром, який має випускатися приватними емітентами (комерційними банками), які конкурують між собою. Грошова система повинна функціонувати на основі конкуренції багатьох приватних валют, у результаті чого на гро­шовому ринку залишаться лише ті з них, які найкраще викону­ють основні функції грошей. Для Ф. Хайєка незаперечним є те, що грошова політика є причиною депресій, а не засобом бороть­би з ними. Гроші, на його думку, повинні бути не інструментом політики, а частиною саморегульованого механізму, який спону­кає людей пристосовувати свою діяльність до тих обставин, ін­формацію про які вони отримують тільки через абстрактні ціно­ві сигнали. Головну шкоду від державної монополії на емісію грошей Хайєк убачає в тому, що вона завдяки надмірному зрос­танню грошової маси спотворює відносні ціни і цим порушує ефективність вільного ринку». Звідси — головна рекомендація Ф. Хайєка: позбавити уряд влади над пропозицією грошей.

Особливе місце в концепції Ф. Хайєка відводиться ідеї сто­совно соціального порядку та соціальної справедливості. Вони, на його думку, можуть існувати лише за умов примусової еконо­міки, а в суспільстві спонтанного економічного порядку законо­мірною є соціальна нерівність, оскільки вона — результат розпо­ділу доходів унаслідок конкурентної боротьби. Учений підкрес­лює, що розширення сфери регулювання суспільства призводить до збільшення кількості людей, які користуються правом гаран­тованого доходу. Це обумовлює переорієнтацію суспільних цін­ностей, коли суспільний статус людини визначатиметься не внес­ком її у суспільне виробництво, а наближеністю до кола при­вілейованих. Безумовно, таке становище не сприятиме заохочен­ню до ефективної економічної діяльності.

Особливим напрямом неолібералізму стало вчення М. Фрідме- на, яке значно поширилось у CIIIA наприкінці 40-х — на початку 50-х рр XX ст. М. Фрідмен, продовжуючи традиції класичного лібералізму, головний акцент робить на свободі економічних від­носин, яку він розглядає як свободу ринків, що, у свою чергу, є необхідним засобом досягнення свободи політичної Основний принцип монетаризму полягає в тому, що альтернативи ринково­му механізму не існує. T доки існує реальна свобода взаємообмі- ну, ринкова організація економічної діяльності здебільшого не дозволяє одній особі втручатися в діяльність іншої. Як споживач захищений від примусу продавця наявністю інших продавців, які можуть запропонувати аналогічний товар на кращих умовах, так само продавець захищений від примусу споживача наявністю ін­ших споживачів, яким можна продати свій товар

Визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка, пронизуючи всі сфери суспільного життя, за­безпечує умови автоматичного саморегулювання економіки. Фак­тично гаслом М. Фрідмена та його прихильників стало «Назад до Сміта», тобто відмова від активного державного втручання в економіку та зменшення тієї частки національного продукту, що становить доходи держави і є матеріальною основою державних «вмонтованих стабілізаторів». Це необхідно тому, що державне втручання в економіку блокує дію стихійних регуляторів, які сприяють становленню рівноваги. Крім того, воно орієнтоване на короткострокову перспективу, і будь-які непередбачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від обраного напряму. Держава, переконаний учений, може скористатися лише одним інструментом сприяння ринковій стабілізації — грошовою емі­сією. Недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, і для вирішення цієї проблеми М. Фрідмен запропонував визначити оптимальну кіль­кість грошей в обігу, яка не впливала б на їх вартість і ціни й не створювала загрози інфляції. Отже, основним положенням кон­цепції монетаризму є стійкість приватного ринкового господарс­тва, яке саме, з огляду на внутрішні тенденції та умови прагне до стабільності, саморегулювання. Його високу стабільність забез­печує система ринкової конкуренції. Якщо і виникають які- небудь зрушення, диспропорції, то це є наслідком зовнішнього втручання, а не внутрішніх причин. Це положення спрямоване проти ідей Дж Кейнса стосовно регулювальної ролі держави, що, на думку M Фрідмена, порушує нормальний хід економічного розвитку.

Другим положенням є необхідність і обов’язковість скорочен­ня до мінімуму числа державних регуляторів, зокрема податко­вих, бюджетних. Третє положення стосується пріоритетності «грошових імпульсів», грошової емісії як головного регулятора господарського життя. Саме вони, на думку М. Фрідмена, а не податкова система чи цінові, адміністративні методи якнайкраще здатні забезпечити економічну стабільність. Грошова маса впли­ває на величину витрат споживачів; збільшення маси грошей ве­де до зростання виробництва, а після повного завантаження потужностей зумовлює зростання цін. Четверте положення — оскільки зміни грошової маси позначаються на економіці не од­разу, а з певним запізненням, то регулювання має орієнтуватися не на поточні, а на довгострокові завдання. Грошова політика по­кликана забезпечити тривалий, постійний вплив на економіку з метою зростання виробничого потенціалу П’яте положення сто­сується необхідності вивчення мотивів поведінки людей як учас­ників економічного процесу.

Критикуючи положення кейнсіанства про те, що основним зав­данням державного втручання в економіку є вирішення проблеми безробіття, М. Фрідмен наголошує, що ринок — найкращий ре­гулятор зайнятості. Адже наявність резерву робочої сили дає змогу забезпечити рівновагу, збільшуючи зайнятість за умов по­жвавлення ділової активності, повніше використовувати вироб­ничі ресурси, збільшувати обсяги товарної пропозиції і запобі­гати значному зростанню заробітної плати. Учений вважав, що 4—5 відсотковий рівень безробіття — це якраз той рівень, який дає можливість використовувати ринок праці як стабілізатор кон’юнктури і забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

Продовжуючи традиції класичного економічного лібералізму, М. Фрідмен та його прихильники вважають,’ що індивідуалізм і свобода передбачають нерівність, а пріоритетним напрямом діяль­ності держави не повинна бути соціальна сфера. Більше того, за­хищаючи індивідуалізм, він водночас засуджує «соціальний ком­проміс», «колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму». Разом з тим, М. Фрідмен визнавав, що важливими умовами функціонування вільної ринкової економіки є заходи жорсткої грошової і стабільної фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги.

Ідеї та концепції економічного лібералізму були взяті на озброєння і представниками фрейбурзької школи, зокрема її най­яскравішими і найпослідовнішими представниками В. Ойкеном та Л. Ерхардом В. Ойкен обгрунтував природність співіснування двох економічних систем — централізовано керованої і міно­вої — і дав характеристику кожній з них: «Система «централізо­вано керованої економіки» характеризується тим, що все повсяк­денне економічне життя суспільства регулюється планами, які виходять з одного центру. Якщо ж економіка складається з двох і більше окремих господарств, кожне з яких складає і втілює в життя свої плани, то це — система «мінової економіки». Ці два типи господарства — це різні способи організації, що відрізня­ються методами узгодження господарських планів, а відтак і різ­ними рівнями ефективності функціонування. Зокрема, В. Ойкен вважав, що централізовано керованій економіці властиві такі не­доліки, як хронічний дефіцит, інфляція, постійні порушення рів­новаги, які є наслідком визначення обсягів, номенклатури, якості продуктів у найдрібніших деталях одним укладачем планів — адміністративним апаратом. А це суперечить природі економіки й неминуче призводить до її руйнації.

В. Ойкен вважав, що ринкове господарство ефективніше від централізованого, оскільки останнє не має надійних засобів для того, аби з’ясувати потреби членів суспільства А саме потреби, які вільно формуються і створюють стимул для виробників задля їхнього негайного задоволення, є вирішальним чинником еконо­мічного розвитку. І це стає можливим в умовах вільного ринко­вого господарства, що грунтується на приватній власності, кон­куренції, підприємницькій ініціативі. Тільки за цих умов дося­гається економічна свобода як споживача, так і виробника, коли один отримує можливість вільного виробу благ, а інший — діяль­ності, професій, робочого місця, отримання і використання при­бутку, економічних взаємовідносин. За таких умов державне втручання в ефективну економіку не може і не має бути надмір­ним. У цьому В. Ойкен, безумовно, продовжує традиції класич­ного лібералізму А. Сміта. Водночас, на думку вченого, ринко­вий економічний порядок не може встановлюватися сам по собі, його створення вимагає втручання держави з двох основних на­прямів: обмеження діяльності монополій і підтримка високого рівня вільної конкуренції, зберігаючи приватну власність недо­торканною, держава має перешкоджати надмірному розриву в доходах окремих соціальних груп, здійснюючи через бюджет ча­стковий перерозподіл сукупного доходу на користь малозабезпе­чених верств населення. Важливим є також проведення грошової політики держави, оскільки циклічні коливання економічної кон'юнктури можуть бути нейтралізовані «грошовим стабіліза­тором». Отже, держава, забезпечивши свободу конкуренції в ме­жах певних господарських форм, стійкість грошового обігу, зба­лансованість бюджету і платіжного балансу, сприяє досягненню «природних» (для даної економічної структури) темпів економіч­ного зростання.

Безпосереднім розвитком економічного лібералізму взагалі та ідей В. Ойкена зокрема стала концепція Л. Ерхарда, згідно з якою сучасний лібералізм не може не допускати помітної ролі держави в економічних процесах. Водночас Л. Ерхард під час проведення економічної реформи у ФРН у повоєнні роки здійснив ряд рішу­чих кроків, які стосувались відміни всіх дій держави, що регла­ментують економіку. Лібералізація економічного життя розпоча­лася з поновлення вільного ціноутворення, зняття обмежень із формування заробітної плати, квартплати, відміни нормування споживання та централізованого розподілу, прийняття закону проти монополізації виробництва! обмеження конкуренції Особ­ливу уваїу Л. Ерхард приділяв вільному ціноутворенню, оскільки вбачав у цьому раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які є попит, врівноваження кон’юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов його подаль­шого розвитку.

Державна підтримка процесів економічної лібералізації поля­гала у пільговому оподаткуванні та кредитуванні виробництв, що були базовими, але малоприбутковими, або які реінвестували прибуток у виробництво, а також експорте орієнтованих вироб­ництв і тих, що залучали іноземні інвестиції. Державне втручан­ня в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непря­мим впливом, що не завдавало шкоди вільно функціонуючому ринковому механізму Пряма ж участь держави не виходила за межі соціальної сфери Ефективна економічна політика Л. Ерхар­да стала основою нової концепції сучасного неолібералізму, а саме соціального ринкового господарства, теоретичні основи якої розробляли В. Репке і О. Рюстов, А. Мюллер-Армак.

Модель соціального ринкового господарства — це ефективна спроба пошуку «третього шляху» розвитку. Її основу складає конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності і держава, яка через механізм перерозподілу національного доходу забезпечує соціальну справедливість. Поєднуючи традиції класич­ного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та ке­рівної ролі держави, соціальне ринкове господарство спрямоване на згладжування соціальних протиріч, всебічну підтримку й за­охочення підприємництва, створення умов для підвищення жит­тєвого рівня середніх верств населення.

Характерними рисами соціального ринкового господарства є, по-перше, особлива роль держави. Ні в кого не викликає сумніву, що тільки вільна ринкова економіка, конкурентний ринок повин­ні бути в основі господарської системи. Умови ж конкуренції не можуть реалізуватися автоматично, без певних передумов. Тому саме держава може і повинна встановлювати економічний поря­док, але при цьому не займатися регулюванням економічного процесу, розподілом засобів виробництва між окремими сферами їх застосування Як зауважував А. Мюллер-Армак, основним за­собом державного втручання у процес перерозподілу є оподат­кування, завдяки якому стимулюється або стримується ділова активність, досягається ділова збалансованість попиту і пропо­зиції.

По-друге, всі заходи державного втручання мають основну мету — проведення соціальної політики Ця політика спрямова­на на встановлення економічного, соціального і політичного по­рядку, оскільки вони взаємопов’язані і взаємопереплетені. Із зростанням виробничого потенціалу соціальна політика згідно з умовами та особливостями ринкової економіки ставила завдан­ня забезпечення зайнятості, подолання регіональних відміннос­тей у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалення форм участі робітників в управлінні підприємст­вами.

По-третє, соціальне ринкове господарство надає особливого значення всебічному розвитку конкуренції як чиннику системи порядку. Держава повинна всіляко оберігати конкуренцію, роз­виток якої потребує певних інституціональних передумов. Ці передумови створюються і підтримуються через боротьбу з мо­нополізмом, сприяння малому та середньому бізнесу, створення кожному індивідуму умов для прояву свого творчого потенціа­лу. Конкуренція, окрім того, що сприяє економічному зростан­ню, підвищенню продуктивності праці та всебічному викорис­танню досягнень науково-технічного прогресу, виконує й со­ціальну функцію, забезпечуючи самостійність господарювання, стимулюючи пошук оптимальних рішень у всіх сферах люд­ської діяльності. Саме тому необхідне свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом введення чіткого законодав­ства, зовнішньоекономічної політики і жорстких трудових і со­ціальних гарантій.

Особливість повоєнного лібералізму, його радикальна від­мінність від довоєнного полягає в усвідомленні того, що кон­курентний ринок — це не продукт стихійної гри економічних сил, яка веде не до конкуренції, а до монополії, до соціальних антагонізмів Отже, держава для підтримування умов існування соціального ринкового господарства має стежити за дотриму­ванням правил вільної конкуренції, контролювати умови ціно­утворення, запобігати будь-яким спробам встановлення моно­польних цін, гарантувати охорону і пріоритетність приватної власності.