Міграція капіталів

Функціонування сучасного всесвітнього ринку передбачає міжнародний рух капіталів у різноманітності його форм. Міжнародні потоки капіталу — це міжнародний рух фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах або фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном.

Міжнародні потоки капіталу класифікуються за такими ритеріями:

■ за суб’єктами - поділяються на приватні, державні та змішані, а ікож кошти міжнародних організацій;

■ за мотивами та завданнями - на підприємницькі та позичкові;

■ за терміном надання - па довгострокові та короткострокові (до 1.чжу);

• з« формами створення об’єктів - на філії, самостійні фірми, ■кціонерні та нсакціонерні.

Рух державних коштів за межі національних кордонів. іійснюється через канали офіційної допомоги розвитку та арантовані експортні кредити. Офіційне державне кредитування, а акож кредити міжнародних фінансових організацій (Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку. Європейського банку реконструкції та розвитку (СБРР) та ін.) становлять близько 40% вітального обсягу іноземного кредитування. Більша частина в иіювому рухові капіталів належить приватним коштам.

Приватне іноземне інвестування може здійснюватись у двох юновних формах: підприємницькій та позичковій.

Підприємницька - цс довгострокове вкладення коштів, що веде IO створення чи зміцнення певного об’єкту, філії вже діючого, а, акож спільних підприємств з мстою одержання частини прибутку. В свою чергу закий вид інвестування може відбуватися у формі прямих чи портфельних інвестицій. В основі відмінностей між ними.находиться право контролю над підприємством.

У сучасній світовій практиці найчастіше до прямих відносять всі иди інвестування, якщо іноземна фірма має більше 10% акцій ;а кордо н ного підприємства. Здійснення прямих інвестицій у арубіжні країни вимагає від іноземного інвестора більших обов’язань і тривалого часу очікування прибутків, позбавляє чомнанію-інвсстора переваги швидкого виходу з ринку ліквідності). Цей тип інвестицій приносить, як правило, більші аноди країиі-реципієнту і тому саме такі інвестиції прагнуть гримати країни прикладання капіталу.

Друга половина XX ст. характеризувалася бурхливим ростанвдм потоків прямих іноземних інвестицій (ΠiJ). Характерно, що основними інвесторами й одночасно головними позичальниками на світовому ринку виступають промислово розвинуті країни. До середини 70-х рр. XX ст. ПІІ були сконцентровані в основному в сільському господарстві, видобутку корисних копалин, лісовому господарстві та його переробці (перший сектор). У наш час ПІІ домінують в обробній промисловості (другий сектор), зокрема в високотсхнологічних галузях та сфері послуг (третій сектор).

Що стосується прямих іноземних інвестицій в економіку України, то їх обсяг досить незначний (див. табл. 12.1), а проблема прямого іноземного інвестування певний час становитиме лише науково-методичний інтерес. І навіть кардинальні зміни ситуації в економіці не гарантують, що потік інвестицій прямуватиме від іноземних партнерів в економіку України. Дослідники зазначають, що країна може бути непривабливою для прямих інвестицій навіть за умов досягнення макроекономічної стабільності в силу недостатньої авторитетності і надійності, надмірного скорочення попиту під впливом жорстких стабілізаційних заходів, зниження рівня кваліфікації робочої сили тощо.

Таблиця 12.1

Прямі іноземні інвестиції

(лілії..дал. США, иа початок року)

Портфельні інвестиції, як правило, використовуються для придбання цінних паперів з метою отримання інвестором визначеної частки прибутку або дивідендів пропорційно вкладеному капіталу.

Позики у грошовій формі надаються кредитором (донором) однієї країни позичальнику (реципієнту) з іншої на умовах терміновості, повернення та сплати процентів.

В умовах стабільності, відносної можливості передбачення, коли позичальники регулярно сплачуватимуть борги, міжнародне переміщення капіталів є досить ефективним у широкому розумінні і приносить деяким учасникам цього процесу прибутки, що переважають витрати інших учасників. У той же час процес іноземного інвестування є досить суперечливим. Суперечливість процесу іноземного інвестування не в останню чергу визначається І им, що суб’єкти цього процесу - донори і реципієнти - !дсбільпіого переслідують цілі відмінні, а іноді й діаметрально протилежні. Так, інтереси країни-реципієнта спрямовані на іосягнсння високого рівня капіталовіддачі, забезпечення ювгострокового розвитку економіки в цілому та окремих галузей, отримання нових технологій, підвищення суми податкових надходжень, поліпшення стану платіжного балансу. Інтереси ж іноземного інвестора спрямовані па максимізацію прибутку, шижспия ризику, репатріацію прибутку.

Інвестиційна привабливість тієї чи іншої країни визначається цілим комплексом параметрів. Як правило, інвестори зважують ризики і можливості, тобто сукупні умови, які прийнято називати IneecmiiifiiiHUM кліматом, оцінюють загальноекономічні умови, рівень розвитку виробничої та ринкової інфраструктури. Якщо в результаті аналізу потенційний інвестор приходить до висновку, що ризик інвестування врівноважується можливими позитивними результатами, то він приймає рішення проводити інвестування.

Факти економічної історії свідчать, що залучення іноземного капіталу, особливо у формі підприємницьких інвестицій, прискорює промисловий розвиток країни, сприяє включенню національної економіки в світове господарство. Яскравим прикладом цього є бурхливе економічне зростання в СШЛ та Канаді в другій половині XlX ст., у Західній Європі після Другої світової війни. Іноземні капітали зробили значний внесок в економічний розвиток Іспанії, забезпечивши у другій половині 80-х рр. XX ст. третину зростання її ВВП і 30% робочих місць. Розвиток економік нових індустріальних країн також тісно пов’язаний із залученням зовнішніх фінансових ресурсів. У 80-ті рр. XX ст. ці країни в галузі інвестиційної діяльності мали найвищі в світі показники.

Стратегічною проблемою залучення іноземного капіталу є іабезпечеиня балансу інтересів країни-імпортера та іноземного інвестора. На сучасному етапі розвитку цс питання значною мірою стосується і України.

87.