Процедури специфікації, диференціації та розщеплення прав власності

Як відправний пункт аналізу теорія прав власності звертається до ви­значення режиму приватної власності, котра вважається найбільш повно насиченою всіма повноваженнями.

Стверджується, що головна риса приватної власності полягає в її висо­кому ступені виключності прав, що означає:

- виключення зі способу привласнення всіх інших суб’єктів (тобто не­допущення їх до наявних прав;

- виключність права передбачає, що тільки на власника покладено всі позитивні та негативні результати його діяльності.

- виключність (в сенсі винятковості) права відчуження означає, що в про­цесі обміну річ буде передана тим суб’єктам, які запропонують за неї найви­щу цінність, тим самим буде досягнуто ефективний розподіл ресурсів.

Виключаючи всіх інших з вільного доступу до ресурсу означає проце­дуру специфікації права власності. Зміст і специфіка специфікації поляга­ють у тому, аби створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний отримати з них більшу користь.

«Якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені чи про­дані, — зазначає Р Коуз, — їх урешті-решт набувають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва або розваги. У цьому процесі пра­ва будуть придбані, підрозділені і скомбіновані так, аби діяльність, що до­пускається ними, приносила дохід, який має найвищу ринкову цінність».

Отже, основне завдання специфікації — чітко визначити права влас­ності, з тим аби господарюючі суб’єкти ухвалювали найбільш ефективні рішення. Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскіль­ки у перебігу обміну вони переміщуються від менш продуктивного до про­дуктивнішого використання, від осіб, що менше їх цінують, — до осіб, що цінують їх більше.

Неповноту специфікації західні теоретики називають «розмиванням», «послабленням» або «виснаженням» (attenuation) прав власності.

Наприклад, приватизація державного майна передбачала специфікацію права приватної власності. Але чіткого уявлення про цей процес на той час у суспільства не було, тому що специфікація прав власності була проведена нечітко, з великою кількістю помилок, що у подальшому призвело до по­стійного процесу її змін, можливостей захоплювати чужу власність. Значна кількість рейдерських захоплень чужої власності є наслідком розмивання прав власності, що були встановлені в процесі приватизації.

Права власності можуть розмиватися внаслідок дії груп спеціальних інте­ресів, які лобіюють через законодавчі та виконавчі органи свої політичні або економічні рішення. Тим самим вони беруть участь у перерозподілі прав влас­ності на свою користь. Суттєву роль у розмиванні прав власності відіграють судові та правозахисні органи, якщо вони не можуть (у наслідок відсутності певних норм) або не бажають (за наявності корупційних схем) захистити та відтворити порушені права власності. Який би конкретний вигляд не прийма­ло розмивання, воно означає обмеження права власника на здійснення своїх повноважень та можливість визначати їх найвищу цінність.

Специфікація прав власності припускає їх диференціацію, або розще­плювання. Добровільний і двосторонній характер розщеплювання право­мочності гарантує, що ця процедура здійснюється відповідно до критерію ефективності. Головний виграш від розосередження правомочності вбача­ється у тому, що економічні агенти дістають можливість спеціалізуватися в реалізації тієї чи іншої часткової правомочності, що підвищує ефектив­ність їх використання (наприклад, у праві управління або праві розпоря­дження капітальною вартістю ресурсу).

У реальності часто доволі важко виокремити процеси розщеплювання від процесів розмивання (ослаблення) прав власності. Це зумовлено тим, що розщеплення прав власності може привести до перешкоджання реаліза­ції прав іншої сторони.

Специфікація прав власності з точки зору економічної теорії повинна йти до тієї межі, де подальший виграш від подолання їх розмитості вже не окупатиме пов’язані з цим витрати. Правова система покликана зменшува­ти витрати, які виникають унаслідок встановлення прав, створюючи тим самим умови для найбільш ефективного (з точки зору суспільної вигоди) розподілу обмежених ресурсів у перебігу добровільних угод. Юридичні правила, як зазначає Р Позер, мають імітувати ідеальний ринок — розподі­ляти права власності так, як це робив би ринок за відсутності трансакцій- них витрат.

6.8.