Неоінституціональна економічна теорія прав власності

Головною проблемою трактування «права власності» [1] була та, що не у всіх розвинених країнах це право трактувалося однаково, а в країнах романо-германського права його по-різному трактували й різ­ні розділи законодавства — загальне право та цивільне право.

Завдяки їм право власності у всіх ринкових країнах сьогодні розгля­дається на основі правомочності. Воно реалізується через систему пра­вомочностей, у якій за кожною правомочністю стоїть чітко визначений власник і не існує єдиного і абсолютного власника об’єкта власності (ре­сурсу). Іншими словами відбулася специфікація права власності. До ос­новних елементів системи прав власності ввійшли:

- право володіння (виключення із доступу до ресурсу інших агентів);

- право використання ресурсу та розпорядження ним;

- право на одержання доходу від ресурсу;

- право на передачу іншій особі будь-якої із цих правомочностей.

Найчастіше у дослідженнях використовується один із варіантів ви­значення пучка правомочності, який запропонував англійський юрист А. Оноре [2].

На відміну від традиційної неокласичної теорії, яка базувалася на ідеа­лізовані умови режиму приватної власності, неоінституціоналізм не обме­жився визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а здійснив глибокий всебічний аналіз спільної, приватної і державної власностей [3].

Примітки

1. Ідеологом теорії прав власності вважають А.. Алчіана, а її розробниками визнають таких економістів, як Р. Коуз, Г Демсец, Д. Норт, О. Уільямсон та інші.

2. А.. Оноре виділив такі правомочності власника: право володіння; право ко­ристування; право управління; право на дохід; право на капітал (або капітальну вартість); право на безпеку, або імунітет від експропріації; право на передачу речі спадкоємцям; безстроковість; заборона на шкідливе використання; відповідаль­ність у вигляді стягнення; право на залишок (Ткач А.А.

Для досягнення такого поєднання необхідно мати чітко визначені права до­ступу до обмежених ресурсів. Роль таких правил досліджується в неоінституціо- нальній теорії прав власності, розробка якої пов’язана з іменами Рональда Коуза та Артура Алчіана.

Права власності трактуються як сукупність закріплених законами, розпоря­дженнями, традиціями, моральними і релігійними установками, відносин між людьми щодо володіння, розпорядження і використання рідкісних благ. Ці відно­сини становлять, насамперед, права, тобто повноваження, які визначають доступ до даних благ одних осіб і виключення доступу інших. Набір таких повноважень розглядається як «пучок прав», основними елементами якого є: 1) право володіння, тобто виключення доступу до блага інших суб’єктів; 2) право використання, тоб­то застосування для себе корисних властивостей блага; 3) право розпорядження, тобто рішення, хто і як буде користуватися благом; 4) право на отримання доходу; 5) право суверена, тобто можливості відчуження, зміни, знищення блага; 6) право на безпеку, тобто захист від вилучення і шкоди зі сторони зовнішніх факторів; 7) право на передачу повноважень; 8) право на відновлення порушених повноважень.

Володіння всім «пучком прав» забезпечує повну власність. У той же час «пу­чок» може розщеплюватися таким чином, що частина прав буде належати одним, інша частина — іншим, чим визначається різноманіття форм власності.

Важливою умовою ефективної реалізації прав власності є їх «специфікація», тобто чітке визначення і забезпечення надійного захисту. Якщо власник точно знає свої повноваження і впевнений у реальності їх застосування, він має можливість прийняти найбільш ефективне в даних умовах рішення. І навпаки, якщо права власності розмиті та погано захищені, це ускладнює пошуки найбільш раціональ­ного вибору.

Специфікація прав власності здійснюється в процесі їх купівлі та продажу.

3. Капелюшников Р Экономическая теория прав собственности (методоло­гия, основные понятия, круг проблем). — М. : МЭ и МО, 1991. — 211 с.

6.7.