Економічний зміст І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Основою будь-якої економічної системи виступають відноси­ни власності.

Власність у побутовому розумінні - це будь-яка річ, майно, яким ми володіємо. Усе, що ми можемо визначити як «моє» чи «на­ше», сприймається нами як власність.

Отже, власність - це економічні відносини між людьми з при­воду привласнення економічних благ. Вони є суб'єктно-об'єктни­ми, тобто виникають поміж щонайменше двома суб'єктами з при­воду певного об'єкта.

Привласнення - це процес економічного закріплення ресур­сів, майна або доходів за певними суб'єктами. Привласнення може відбуватися у різні способи: шляхом витрачання власних трудових зусиль, укладання цивільно-правових угод (купівля, дарування тощо) чи захоплення (вивезення цінностей з окупованих терито­рій, крадіжка, шахрайство, розкрадання тощо).

Категорія «привласнення» породжує свій антипод - категорію «відчуження». Відчуження - це процес, що призводить до втрати влади над об'єктом власності. Основними формами відчуження є витрачання, перерозподіл та ліквідація об'єкта власності. Привла­снення й відчуження - парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом означає відчуження його від іншого суб'єкта. Як­що в протилежному напрямку рухається еквівалентна кількість іншого блага, «привласнення-відчуження» має форму обміну. Як­що рух благ односторонньо спрямовано, або існує вимушено неек­вівалентний зустрічний потік, то привласнення має безоплатний характер і ґрунтується на безоплатному відчуженні.

Отже, процеси привласнення й відчуження - це дві діалекти­чні сторони сутності відносин власності. Як і привласнення, відчу­ження може бути законним і незаконним.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить три види відносин:

1) відносини привласнення - це економічні відносини між людьми, які характеризують їх ставлення до речей як до власних;

2) відносини господарського використання майна виникають між суб'єктом-власником і суб'єктом господарювання з приводу передання останньому майна на певних умовах (оренда, концесія, кредит, лізинг) для використання з господарською метою;

3) відносини економічної реалізації власності полягають у тому, що майно приносить доход своєму власнику; ці відносини породжують економічний (матеріальний) інтерес.

Таким чином, власність як система економічних відносин до­зволяє з'ясувати, хто має економічну владу й хто отримує доход від господарської діяльності.

Суб'єкти власності - громадяни, підприємства, держава в особі органів державного управління та місцевого самоврядування, громадські організації чи декілька держав.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнювати та відчужувати. Характерною рисою об'єктів власності є їх обмеженість (більша чи менша). Ті блага, що є необмеженими (сонячне світло, повітря), не стають об'єктами власності. Об'єктами власності мо­жуть бути засоби виробництва, нерухомість, природні ресурси, предмети особистого споживання, гроші, цінні папери, інтелекту­альні продукти, культурні та історичні цінності, робоча сила тощо.

Якщо існує обмеженість благ, то суб'єкти в процесі їх привла­снення повинні якимось чином їх виокремлювати (уособлювати). Це робиться шляхом усвідомлених дій, які закріплюються через традиції, табу, правила, норми моралі й норми права. Таким чи­ном, економічний зміст власності набуває правової форми, завдяки чому утворюється єдиний економіко-правовий альянс відносин, який неможливо роз'єднати в реальній дійсності.

Юридичний зміст власності реалізується через право власнос­ті.

Право власності охоплює так звану тріаду власності (право- чинності):

1) володіння - юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном; володарем може бути як власник, так і не власник;

2) користування - юридично забезпечена можливість отри­мувати корисні властивості майна; користувачем може бути як власник, так і не власник;

3) розпорядження - юридично забезпечена можливість суб'єк­та вирішувати долю майна (продавати, дарувати, обмінювати, передавати в спадок, здавати в оренду, закладати, ліквідувати то­що) або делегувати таке право іншим суб'єктам.

Повна реалізація прав власності стає можливою лише за наяв­ності всіх трьох правочинностей. Право власності може бути об­межене законом, судовим рішенням або умовами цивільно- правової угоди.

Сучасні індустріальне й постіндустріальне суспільства з їх структурно-функціональним динамізмом вимагають мобільності та рухливості прав власності, тобто більш розвиненої системи прав власності. Тому у господарській практиці розвинутих країн застосовується ширша й більш деталізована система прав власно­сті, яка складається з одинадцяти елементів (так званий «пучок» прав власності):

- право володіння, тобто право виняткового фізичного конт­ролю над благами;

- право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

- право управління, тобто право вирішувати, хто і як забез­печуватиме використання благ;

- право на доход, тобто право володіння результатами вико­ристання благ;

- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;

- право на безпеку, тобто право на захист від експропрі аттії благ і від заподіяння шкоди з боку зовнішнього середовища;

- право на передання благ у спадок;

- право на безстроковість володіння благом;

- заборона на використання у спосіб, що завдає шкоди зов­нішньому середовищу;

- право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто мож­ливість стягнення благ на сплату боргу;

- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різнома­нітними. Саме це є основою різноманітності форм власності й ор­ганізаційно-правових форм підприємниптва в сучасній економіці.

Теорія прав власності, яка обстоює необхідність такого роз­ширеного тлумачення прав власності, доводить, що в економіці немає абсолютних прав власності. Кожне економічне рішення має спиратися на той певний набір прав власності або «пучок право- чинностей», який є достатнім і необхідним для найбільш вигідної реалізації економічного рішення. Прагнення до набуття щоразу абсолютних прав власності може призвести до зайвих витрат з об­слуговування прав власності (трансакційних витрат - див. тему 6), що призводить до зниження ефективності економічних рішень. Розщеплення власності на правочинності кількох осіб є нормаль­ним функціональним станом економіки, що переслідує мету отримати максимальну вигоду з благ і ресурсів. Наприклад, орен­да землі часто є вигіднішою за її купівлю, лізинг може бути вигід­нішим за придбання обладнання, прокат автомобілів та оренда житла часто бувають вигіднішими за отримання на них абсолют­них прав тощо.

Між економічною та юридичною категоріями власності є тіс­ний зв'язок. Власність в економічному розумінні означає відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ. Власність у юридичному сенсі показує, як оформлюються та закріплюються у правових нормах економічні відносини власності, які склалися на практиці. Економічні відносини власності є первинними, бази­сними, а юридичні - вторинними, похідними.

Отже, власність - це складна, багатогранна категорія, яка міс­тить усю сукупність суспільних відносин: економічних, правових, соціальних, політичних і морально-етичних. Вона посідає центра­льне місце в економічній системі, оскільки зумовлює:

- спосіб поєднання робітника із засобами виробництва;

- характер стимулів трудової діяльності;

- спосіб розподілу результатів праці;

- мету функціонування й розвитку економічної системи;

- соціальну та політичну структуру суспільства.

2.2.