Айн Ренд і капіталізм: моральна революція

Девід Келлі

У наших силах почати будувати світ заново. Томас Пейн, «Здоровий глузд», 1792

Криза на фінансових ринках, як і слід було чекати, спро­вокувала різке зростання антикапіталістичних настроїв.

Уряд уже в безпрецедентних масштабах втручається у функціонування фінансових ринків, і можна з упевненістю сказати, що нові заходи щодо контролю над економікою не обмежаться Волл-Стріт. Регулювання виробництва й тор­гівлі — одна з двох основних функцій держави в нашій змішаній економіці. Друга пов’язана з перерозподілом — передачею прибутків і багатства з одних рук в інші. У цій сфері противники капіталізму також скористалися момен­том, щоб забажати нових пільг, наприклад, гарантованої медичної допомоги, а також посилення податкового тягаря для багатих людей. Економічна криза й обрання президен­том Барака Обами виявили наявність у суспільстві силь­ного «прихованого попиту» на перерозподіл. Чим це ви­кликано? Щоб дати розгорнуту відповідь на це питання, необхідно згадати про генезис капіталізму й ретельніше проаналізувати аргументи на користь перерозподілу.

Капіталістична система сформувалася в 1750-1850-х ро­ках у результаті трьох революцій. Перша з них носила по­літичний характер: мова йде про тріумф лібералізму, і зок­рема доктрини про природні права, а також тези про те, що функції держави повинні обмежуватися захистом прав осо­бистості, у тому числі права власності. Друга революція відбулася в економічній теорії — її символом стала праця Адама Сміта «Багатство народів». Сміт показав: коли лю­дям надають свободу в реалізації їхніх економічних інтере­сів, результатом стає не хаос, а спонтанний порядок — рин-

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 75

кова система, у рамках якої дії індивідів координуються краще, а багатства створюється більше, ніж при державно­му управлінні економікою.

Політична революція — торжество доктрини прав люди­ни — супроводжувалася утвердженням моральних ідеалів: звільненням від тиранії й визнанням самоцінності кожної особистості, незалежно від становища в суспільстві. Водно­час час моральна оцінка економічної революції відрізняла­ся неоднозначністю: багато хто вважав капіталізм гріхов­ним явищем. Прагнення до збагачення стало жертвою по­стулатів християнства, спрямованих проти егоїзму й користолюбства. Автори концепції спонтанного порядку розуміли, що вона містить у собі моральний парадокс — гріховність окремих людей може обернутися благом для суспільства.

Критики ринку завжди використовували у своїх цілях ці сумніви в його моральності. Соціалістичний рух підтриму­вався тезами про те, що капіталізм породжує егоїзм, екс­плуатацію, відчуження й несправедливість. Більш м’яким проявом цього ж підходу стала концепція «держави загаль­ного добробуту» — перерозподілу доходів руками влади в ім’я «соціальної справедливості». Капіталізму так і не вда­лося подолати цю споконвічну моральну неоднозначність. Його цінують за економічне процвітання, яке він прино­сить, і за створення необхідних передумов для політичної й інтелектуальної свободи. Але більшість його захисників не готові визнати, що «капіталістичний» спосіб життя — реалізація особистих інтересів за рахунок виробництва й торгівлі — заслуговує поваги й у моральному плані (не кажучи вже про те, щоб назвати його шляхетним і тим більше ідеальним).

У причинах моральної антипатії стосовно ринку нічого загадкового немає. Вона пов’язана з етикою альтруїзму, глибоко вкоріненою в західній культурі, та й у більшості інших. За мірками альтруїзму, реалізація власних інтересів у найкращому разі ніяк не пов’язана з моральністю й зас­луговує нейтрального ставлення, а в гіршому — розціню­ється як гріх.

76 [ ДЕВІД КЕДДІ ]

треб інших людей. Але правильно й те, що людьми, що домагаються такого успіху, рухають міркування власної вигоди, а в етиці мотиви мають не менш важливе значення, ніж результат.

У просторіччі поняття «альтруїзм» часто означає просто доброту або доброзичливість. Але його реальне значення в історичному й філософському сенсі — це самопожертва. Для соціалістів, які й створили цей термін, він означав повне підпорядкування окремої особистості суспільному цілому. Як відзначає Айн Ренд, «головний принцип аль­труїзму полягає в тому, що людина не має права жити заради себе, що єдине виправдання її існування — це слу­жіння іншим, а самопожертва є найвищим моральним боргом, чеснотою й цінністю». Альтруїзм у цьому строгому розу­мінні став основою для різних концепцій «соціальної спра­ведливості», використовуваних для обґрунтування пере­розподілу багатства руками держави. Ці державні соціальні програми передбачають примусові пожертви з боку людей, яких оподатковують для їхнього фінансування. Вони озна­чають використання індивіда як «ресурсу» для колективу, як засобу для досягнення цілей інших людей. І в цьому полягає основна причина, через яку кожний прихильник капіталізму повинен засуджувати їх з моральних позицій.

Концепції соціальної справедливості

Концепції соціальної справедливості можна підрозділити на дві категорії, пов’язані, відповідно, із загальним добро­бутом й егалітаризмом. Згідно з концепцією загального добробуту (соціальної підтримки) усі люди мають право на найнеобхідніше, зокрема на якийсь мінімум харчування, житла, одягу, медичної допомоги, освіти і т. д. Обов’язок суспільства полягає в тому, щоб гарантувати всім своїм членам цей необхідний мінімум. Однак капіталістична сис­тема, побудована за принципом laissez faire, таких гарантій не забезпечує. Таким чином, стверджують прихильники со­ціального забезпечення, капіталізм не дозволяє суспільству виконувати це моральне зобов’язання і держава повинна його модифікувати для того, щоб ті люди, які не можуть забезпечити собі відповідні блага власними зусиллями, все-таки їх одержували.

На думку егалітаристів, створюване в суспільстві багат­ство повинне розподілятися порівно. Якщо деякі люди за­робляють в 15, 50 або 100 разів більше за інших, це не відповідає критеріям справедливості. І оскільки капіталіс-

f АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 77

тична система, побудована за принципом laissez faire, не тільки допускає, але й сприяє подібному диспаритету при­бутків, вона несправедлива. Прикметною рисою егалітариз­му є різні статистичні викладки щодо розподілу доходів. Скажімо, у 2007 році 50% сукупного доходу в США діста­лося найбагатшим 20% населення, а на частку найбідніших 20% припало лише 3,4%. Мета егалітаризму — скоротити цей розрив: будь-яке просування до рівності розглядається як тріумф справедливості.

Відмінність між цими двома концепціями соціальної справедливості — це відмінність між абсолютним і порів­няльним рівнем добробуту. Прихильники соціальної під­тримки вимагають, щоб усім був забезпечений якийсь мі­німальний рівень життя. Якщо існує ця «нижча планка» або соціальна «страхувальна мережа», уже не важливо, який майновий стан членів суспільства або який розрив між багатими й бідними. Тому адепти соціального забезпе­чення вимагають насамперед здійснення програм допомоги людям, що живуть нижче певного рівня бідності, хворим, безробітним й іншим знедоленим. Егалітаристів же хвилює порівняльний добробут. Вони часто стверджують, що відда­ють перевагу суспільству, де багатство розподіляється більш рівномірно, навіть якщо загальний рівень життя в ньому нижчий. У результаті егалітаристи виступають, зок­рема, за прогресивне оподатковування, покликане забезпе­чити перерозподіл багатства по всій шкалі доходів, а не тільки на користь найбідніших громадян. Вони також під­тримують націоналізацію таких суспільних благ, як освіта та охорона здоров’я, їх повне відділення від ринку й надан­ня всім членам суспільства на рівній основі.

Розглянемо ці дві концепції соціальної справедливості по черзі.

Соцзабезпечення: обов’язок з примусу

В основі концепції соціальної підтримки лежить теза про те, що всі люди мають право на такі блага, як їжа, дах над головою й медична допомога. Вони повинні все це мати в обов'язковому порядку. Відповідно, кожний, кому ці блага дістаються від держави, одержує лише те, що йому нале­жить, — ніби це покупець, що оплатив товар. Надаючи со­ціальні пільги, держава попросту захищає права грома­дян — подібно до того, як вона захищає права покупців. Ні в тому, ні в іншому випадку дякувати їй нема чого.

Концепція прав на соціальне забезпечення або «пози- 78 [ ДЕВІД КЕДДІ ]

тивних прав», як їх часто називають, скопійована з тради­ційного ліберального постулату про невід’ємне право на життя, свободу і власність. Однак відмінність між цими концепціями добре відома. Традиційні права — це права на дії без стороннього втручання. Право на життя — це право діяти в ім’я самозбереження, але не імунітет від смерті з природних причин, навіть передчасної. Право на влас­ність — це право на вільну купівлю-продаж і використання не належних нікому благ, надаваних природою.

Це право прагнути до придбання майна, але не на одер­жання майна від природи або держави: успіх у придбанні власності нікому не гарантований. Відповідно, ці права ви­магають від інших людей лише «негативних» обов’язків — не втручатися, не обмежувати силою можливості індивіда робити те, що він вважає потрібним. Уявімо собі, що я живу поза суспільством, скажімо на незаселеному острові: у цьому випадку мої права абсолютно гарантовані. Можли­во, моє життя не буде довгим й вже точно не буде ком­фортним — але я буду повністю захищений від убивства, грабунку або фізичного насильства.

Права на соціальне забезпечення, навпаки, являють со­бою права користування певними благами незалежно від дій індивіда: якщо ви не можете заробити ці блага, ви має­те право на одержання їх від інших. Відповідно, вони по­кладають на інших «позитивні» обов’язки. Якщо я маю право на продукти харчування, хтось зобов’язаний їх ви­ростити. Якщо я не можу заплатити за них, хтось зобов’я­заний придбати їх для мене. Прихильники соціальної під­тримки часом стверджують, що ці обов’язки лягають на суспільство в цілому, а не на конкретних індивідів. Але суспільство не існує окремо від його членів, і вже тим біль­ше не несе моральних зобов’язань окремо від них, тому всі подібні зобов’язання лягають на нас. Наприклад, якщо пра­ва на соцзабезпечення забезпечуються державою, відповід­ні обов’язки поширюються на всіх платників податків.

Таким чином, з етичної точки зору суть концепції за­гального соцзабезпечення полягає в тому, що потреби од­ного стають обов’язками для інших. Ці обов’язки можуть поширюватися тільки на жителів одного містечка або всієї країни. Вони не стосуються всього людства. Але у всіх ва­ріантах цієї доктрини ваші обов’язки не залежать від осо­бистого знайомства з тим, кому ви допомагаєте, або вашого бажання йому допомогти, або вашої переконаності в тому, що він заслуговує допомоги. Це обов’язок не за вашим ви­бором, а за фактом існування в нього певних потреб.

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 79

Цим, однак, наш аналіз не вичерпується. Якщо я живу на незаселеному острові, у мене, звичайно, немає прав на соціальну підтримку, оскільки нікому надати мені відпо­відні блага. З тієї ж причини, якщо я живу в первісному суспільстві, що не має поняття про медицину, у мене немає права на охорону здоров’я. Сенс прав на соцзабезпечення пов’язаний з рівнем економічного добробуту й виробничих можливостей суспільства. Відповідно, обов’язок людей за­довольняти потреби інших залежить від їхньої спромож­ності це робити. Мене як індивіда не можна звинувачувати в тому, що я не забезпечив інших тим, що я не можу зро­бити для себе.

Але якщо я можу це зробити, але просто не хочу? При­пустімо, спроможний заробляти набагато більше, ніж за­робляю, і податки із цих доходів могли б прогодувати го­лодуючого. Чи зобов’язаний я працювати більше, зароб­ляючи гроші для цієї людини? Не знаю жодного філософа із числа прихильників концепції загального добробуту, який відповів би на це питання ствердно. Мій моральний обов’язок, обумовлений потребами іншого, залежить не тільки від моєї спроможності, але й від бажання створюва­ти необхідні йому блага.

Це дозволяє зробити важливі висновки про етичну спрямованість концепції соціального забезпечення. Вона не передбачає обов’язки задовольняти потреби людей і вже тим більше домагатися в цьому успіху. Обов’язок носить обумовлений характер: ті, хто вміє створювати багатство, можуть займатися цим лише в тому випадку, якщо іншим буде дозволено одержати його частку. Мета тут — не стіль­ки допомогти вбогим, скільки зв’язати по руках і ногах спроможних людей. Побічно мова йде про те, що спромож­ність й ініціативність людини є суспільним надбанням, і вона може їх реалізувати лише за тієї умови, що вони спря­мовані на службу іншим.

Егалітаризм: «справедливий» розподіл

Звернувшись до егалітаризму, ми виявляємо, що приходи­мо до того ж принципу — тільки іншим логічним шляхом. Етичною основою егалітаризму служить не концепція прав, а ідея справедливості. Дивлячись на суспільство в цілому, ми бачимо, що доходи, багатство і влада певним чином розподіляються серед індивідів і груп. І головне пи­тання звучить так: чи справедлива існуюча система розпо­ділу? Якщо ні, ситуацію слід виправити реалізацією дер-

80 [ ДЕВІД КЕЛЛІ ]

жавних перерозподільних програм. «Чиста» ринкова еко­номіка, звичайно, не забезпечує рівності індивідів. Але більшість егалітаристів і не стверджує, що справедливість вимагає строгої рівності результатів. Найпоширеніший під­хід полягає в презумпції на користь такої рівності: будь- який відхід від цього принципу повинен бути виправданий користю для суспільства загалом. Так, британський публі­цист Р. X. Тоуні відзначав: «Нерівність умов має право на існування, якщо вона є необхідною передумовою забезпе­чення послуг, необхідних співтовариству». А знаменитий «принцип диференціації» Джона Ролза, згідно з яким не­рівність припустима, якщо воно служить інтересам най­менш захищених членів суспільства, — лише останній за часом варіант подібного підходу. Іншими словами, егаліта­ристи розуміють, що тверда «зрівнялівка» таїть у собі ка­тастрофічні наслідки для виробництва. Вони визнають, що не всі члени суспільства роблять однаковий внесок у його добробут.

Таким чином, людей у певній мірі треба винагороджува­ти за їхніми здібностями у плані виробництва, щоб стиму­лювати до праці з максимальною віддачею. Але будь-які відмінності такого роду припустимі тільки в тому випадку, якщо вони необхідні для загального добра.

У чому полягає філософська основа цього постулату? Багато егалітаристів стверджують, що вона логічно випли­ває з головного принципу справедливості: до людей можна ставитися по-різному, тільки якщо між ними існують від­мінності морального порядку. Однак, застосовуючи цей ос­новний принцип до системи розподілу доходів, ми для по­чатку повинні прийняти як даність, що суспільство в дослівному сенсі займається таким розподілом. Але це аб­солютно неправильне припущення. В умовах ринкової еко­номіки результати визначаються рішеннями мільйонів індивідів — споживачів, інвесторів, підприємців і працівни­ків. Ці рішення координуються законами попиту та пропо­зиції, і не випадково, скажімо, успішний підприємець за­робляє набагато більше, ніж поденник. Це, однак, не є ре­зультатом якихось усвідомлених прагнень суспільства. В 2007 році найбільш високооплачуваною телеведучою в США була Опра Вінфрі: вона заробляла близько 260 міль­йонів доларів на рік. Але таку зарплату «присудило» їй не «суспільство», а мільйони шанувальників, які дивляться її шоу. Навіть у соціалістичному господарстві, як ми тепер знаємо, економічні результати непідконтрольні плановим органам держави. Навіть у ній існує спонтанний порядок,

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ J 8 1

нехай і корупційний: результати визначаються бюрокра­тичними «міжусобицями», функціонуванням чорного рин­ку і т. д.

Незважаючи на відсутність розподілу в дослівному зна­ченні, егалітаристи часто стверджують, що суспільство по­винно гарантувати відповідність статистичного розподілу доходів певним стандартам справедливості. Чому?

Тому що виробництво матеріальних благ — це суспіль­ний процес, заснований на співробітництві. Суспільство, де існує торгівля й поділ праці, створює більше багатства, ніж суспільство, засноване на натуральному господарстві. По­діл праці означає, що у виробництві кінцевого продукту бере участь багато людей, а торгівля — що за багатство, створене виробниками, відповідає ще більш широке коло осіб. Егалітаристи стверджують: ці відносини настільки змінюють характер виробництва, що реальною виробничою одиницею й джерелом багатства повинна бути визнана вся зазначена група учасників. Принаймні саме вона забезпе­чує ту різницю в добробуті, що існує між суспільством, заснованим на співробітництві, і суспільством, де такого співробітництва немає. Тому саме суспільство повинно га­рантувати справедливий розподіл плодів цієї співпраці між усіма учасниками.

Однак цей аргумент логічний лише в тому випадку, як­що розглядати багатство як анонімний суспільний продукт, тобто якщо виділити внесок окремих учасників у його ви­робництво неможливо. Тільки в цьому випадку необхідно постфактум розробляти принципи, що забезпечують спра­ведливий розподіл його часток. Але це припущення знову ж помилкове. Так званий суспільний продукт насправді є собою гігантським спектром окремих товарів і послуг. І ми, безсумнівно, спроможні визначити той товар або послугу, до виробництва яких був причетний кожний індивід. Коли ж продукт зроблений групою людей — наприклад, у рамках фірми — теж відомо, хто з них що робив. Зрештою, підпри­ємець не наймає працівників за власним капризом. Праців­ника наймають відповідно до очікуваної різниці в кінцево­му продукті, яку повинен принести його трудовий внесок. Це визнають і самі егалітаристи, допускаючи нерівність як стимул для зусиль найбільш продуктивних працівників зі збільшення сукупного багатства суспільства. При цьому, як відзначав Роберт Нозик, щоб стимулювати саме тих, кого треба, навіть егалітарист повинен визнати, що нам під силу визначити роль окремих учасників у виробництві. Одним словом, основи для застосування принципу справедливості

82 [ ДЕВІД КЕДДІ ]

до статистичного розподілу доходів і багатства в масштабі всієї економіки не існує. Не можна розглядати її як вели­чезний пиріг, який добрий батько розріже так, щоб усім дітям за столом дісталися однакові шматки.

Але коли ми відмовимося від такого підходу, що відбу­деться із принципом, про який говорять Toy ні, Ролз та інші — принципом, згідно з яким нерівність припустима лише в тому випадку, якщо вона служить інтересам усіх членів суспільства? Якщо його не можна обґрунтувати з погляду справедливості, цей принцип слід розглядати в контексті наших обов’язків один перед одним як індивідів. Але тоді мова йде про той же принцип, що ми виділили, аналізуючи концепції соціальної підтримки. Він полягає в тому, що люди можуть користуватися плодами своєї про­дуктивної праці тільки за умови, що вона приносить виго­ду й іншим. Ніякого обов’язку щось робити, створювати, заробляти у вас немає. Але якщо ви це робите, потреби інших стають бар’єром, що обмежують ваші зусилля. Ваші здібності, ініціативність, розум, цілеспрямованість та інші якості, що визначають успіх, є вашим власним надбанням, яке накладає на вас обов’язки перед менш здібними, ініціа­тивними, розумними й цілеспрямованими людьми. Іншими словами, усі концепції соціальної справедливості засновані на тезі про те, що особисті якості є суспільним «активом». Мова йде не тільки про те, що люди не мають права вико­ристовувати свої таланти для нехтування правами менш здібних членів суспільства, і не тільки про те, що доброта й щедрість — це безсумнівні чесноти. Згідно із цією тезою індивід повинен сприймати себе, хоча б почасти, як засіб для досягнення добробуту інших. І тут ми підходимо до суті справи. Поважаючи права інших людей, я визнаю їх само- ціннісними особистостями й не повинен ставитися до них як до засобів задоволення моїх потреб, якими є лише не­живі предмети. Які ж моральні міркування забороняють мені й себе сприймати як самоціннісну особистість? Чому з поваги до власної гідності як морального суб’єкта я не повинен відмовлятися розглядати себе як засіб, поставле­ний на службу іншим?

До індивідуалістської етики

Докази Айн Ренд на захист капіталізму ґрунтуються на індивідуалістській етиці, що визнає за індивідом моральне право діяти у власних інтересах і повністю відкидати аль­труїзм.

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 83

Альтруїсти стверджують, що життя ставить нас перед основним вибором: або жертвувати інтересами інших зара­ди себе, або жертвувати своїми інтересами заради інших. Другий варіант являє собою альтруїстичний спосіб життя, і єдина альтернатива йому, випливаючи з цієї логіки, — хижацтво. Однак Ренд уважає цю альтернативу хибною. Життя не вимагає від нас жертвувати ні тим, ні іншим. Інтереси раціонально мислячих людей не вступають у про­тиріччя один з одним, і здійснення наших справжніх влас­них інтересів передбачає взаємодію з іншими шляхом мир­ного добровільного обміну.

Щоб зрозуміти причини цього, поставимо питання: як ми визначаємо свої власні інтереси? Інтерес — це цінність, яку ми прагнемо знайти: багатство, задоволення, безпека, любов, самоповага або інше благо. Етична філософія Ренд заснована на висновку про те, що основною цінністю — summum bonum — є саме життя. Саме існування живих ор­ганізмів, необхідність підтримувати його постійними діями для задоволення власних потреб породжує сам феномен цінностей. Бездушний світ був би світом фактів, але не цінностей, світом, у якому жодний стан не може бути кра­щим або гіршим за інший. Таким чином, основний крите­рій цінності, відповідно до якого людина повинна вирішу­вати, що відповідає її інтересам, — це її життя: не просто виживання, але повне задоволення своїх потреб за рахунок постійного використання своїх здібностей. Головна здіб­ність людини, головний засіб її виживання — це розум. Саме розум дозволяє нам жити за рахунок виробництва й тим самим піднятися над ризикованим існуванням за раху­нок полювання й збирання. Розум — основа мови, за допо­могою якої ми співробітничаємо й передаємо один одному знання. Розум — основа суспільних інститутів, що діють відповідно до абстрактних норм. Мета етики — дати стан­дарти існування відповідно до розуму, що служать нашому життю.

Щоб жити за розумом, ми повинні визнати незалежність чеснотою. Розум — індивідуальна властивість. Скільки б людина не пізнавала від інших, розумовий процес відбува­ється тільки в її розумі. Кожний з нас ініціює його з влас­ного вибору й спрямовує власними розумовими зусилля­ми. Таким чином, раціоналізм вимагає, щоб ми брали на себе відповідальність за підтримку власного життя й роз- поряжалися ним.

Крім того, щоб жити за розумом, ми повинні визнати чеснотою продуктивність. Виробництво — це процес ство-

84 [ ДЕВІД КЕДДІ ]

рення цінності. Люди не можуть жити безпечним і повним життям, знаходячи все необхідне в природі, подібно до інших тварин. Вони також не можуть жити, паразитуючи за рахунок інших. «Хоча хтось намагається існувати за ра­хунок грубої сили або шахрайства, — підкреслює Ренд, — за рахунок грабунку, обману й поневолення виробників, існування таких людей однаково можливе тільки завдяки їхнім жертвам, завдяки тим, хто мислить і робить блага, які привласнюють собі ці грабіжники. Такі грабіжники — па­разити, неспроможні вижити самостійно, вони існують тільки за рахунок знищення тих, хто здатний вижити, хто діє так, як личить діяти людині».

Егоїста, як правило, зображують як людину, готову піти на все, щоб одержати бажане, — готову брехати, красти й підкоряти собі інших для задоволення своїх бажань. Ренд, як і більшість людей, вважає такий спосіб дій аморальним. Але не тому, що ці вчинки шкодять іншим, а тому, що вони шкодять самій особистості людини, яка їх чинить. Суб’єк­тивне бажання — не мірило наших інтересів, а обман, зло­дійство й насильство — не засіб досягти щастя й успіху. Чесноти, про які я згадав вище, — це об’єктивні критерії. Вони вкорінені в природі людини, а тому стосуються всіх людей. Але їх мета — дати можливість кожному «знаходи­ти, підтримувати, реалізовувати й насолоджуватися вищою цінністю, самоціллю — власним життям». Таким чином, завдання етики — дати нам уявлення про те, як реалізувати наші справжні інтереси, а не жертвувати ними.

Принцип торговця

Як же тоді ми повинні діяти стосовно інших? Соціальна етика Ренд ґрунтується на двох основних принципах: принципі прав і принципі справедливості. Принцип прав стверджує: з іншими ми повинні взаємодіяти мирно, шля­хом добровільного обміну, не застосовуючи проти них си­лу. Тільки так ми можемо жити незалежно, за рахунок власної продуктивної праці, а людина, яка прагне контр­олювати інших, — не більш ніж паразит. Більше того, у рамках організованого суспільства ми повинні поважати права інших, якщо прагнемо, щоб наші власні права теж поважали. Тільки так ми можемо одержати численні виго­ди від соціальної взаємодії: користь від економічного й інтелектуального обміну й цінності, які несуть у собі близькі особисті стосунки. Джерело цих благ — розум, про­дуктивність, індивідуальність іншої людини. Щоб усе це

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 85

могло розцвітати, необхідна свобода. Якщо я живу за раху­нок сили, я підрубую коріння тих самих цінностей, які прагну знайти.

Принцип справедливості, або «принцип торговця», як його називає Ренд, вимагає жити за рахунок обміну, про­понувати цінність за цінність, не намагатися придбати не- зароблене й не надавати таку можливість іншим. Гідна лю­дина не перетворює свої потреби в обов’язок для інших: як основу для будь-яких взаємин вона пропонує щось вартіс­не. Водночас вона не буде з примусу брати на себе обов’я­зок задовольнити потреби інших. Жодна людина, що цінує власне життя, не може прийняти на себе неконкретне зо­бов’язання бути «сторожем братові своєму». А самостійна особистість ніколи не захоче від когось залежати — чи то господар або міністерство охорони здоров’я й послуг для населення. Принцип торговця, відзначає Ренд, — єдина ос­нова взаємодії людей як незалежних і рівних партнерів.

Одним словом, об’єктивістська етика розглядає індивіда як самоціннісну особистість у найповнішому розумінні цього слова. Із цього випливає, що капіталізм — єдина справедлива й моральна система. Капіталістичне суспіль­ство засноване на визнанні й захисті прав особистості. У капіталістичному суспільстві люди можуть вільно здійсню­вати свої цілі за власним розумінням. Як і в будь-якому іншому суспільстві, при капіталізмі людину обмежують за­кони природи. Продовольство, житло, одяг, книги й ліки не ростуть на деревах: їх необхідно виробляти. Крім того, як і в будь-якому суспільстві, при капіталізмі людину об­межує не безмежність власної природи, власних індивіду­альних здібностей. Але єдине соціальне обмеження, що накладається капіталізмом, полягає в тому, що кожний, хто прагне одержати від інших будь-які послуги, повинен за­пропонувати замість щось вартісне. Ніхто не має права ви^ користовувати державні механізми для експропріації того, що створили інші.

Економічні результати функціонування ринку — розпо­діл доходів і багатства — залежать від добровільних вчин­ків і взаємодії всіх учасників. Принцип справедливості сто­сується не результатів, а процесу економічної діяльності. Отриманий людиною прибуток належить їй по справедли­вості, якщо він зароблений завдяки добровільному обміну, як винагорода за запропоновану нею цінність, розмір якої визначають ті, кому вона пропонується. Економісти давно вже встановили, що «справедливої» ціни на товар не існує в природі: такою можна вважати лише думку ринкових

86 [ ДЕВІД КЕЛЛІ ]

гравців про вартість пропонованого їм товару. Те ж саме стосується й цін на надавані людям послуги. Сказане не означає, що цінність своєї особистості я повинен визначати розміром свого доходу: мова йде лише про те, що, коли я хочу жити за рахунок обміну з іншими, я не можу вимага­ти, щоб вони сприймали мої умови, жертвуючи власними інтересами.

Людинолюбство як цінність, яку ми обираємо

Але як бути з тими, хто бідний, непрацездатний або з іншої причини не може забезпечувати себе? Це аж ніяк не лег­коважне питання — просто воно не повинно бути першим питанням, над яким ми думаємо, аналізуючи ту або іншу суспільну систему. Уявлення про те, що головний критерій оцінки суспільства — це його ставлення до найменш про­дуктивних своїх членів, є не чим іншим, як спадщиною альтруїзму. Христос говорив: «Блаженні злиденні духом, блаженні лагідні». Але принцип справедливості не дає нія­ких підстав, щоб ставитися до злиденних і лагідних з особ­ливим пієтетом і надавати їхнім потребам першорядного значення. Якби нам довелося обирати між колективіст­ським суспільством, де всі не вільні, але ніхто й не голодує, та індивідуалістським суспільством, де всі вільні, але деякі голодують, я б сказав, що з моральної точки зору перевагу слід віддати другому, вільному суспільству. Ніхто не має права вимагати, щоб інші служили йому не з власної волі, навіть якщо від цього залежить його життя.

Однак такий вибір перед нами не стоїть. Насправді при капіталізмі навіть біднякам живеться краще, ніж при соціа­лізмі або в «соціальній» державі. Досвід історії вчить: у суспільствах, де немає свободи, як, наприклад, у радян­ському суспільстві, багато хто до того ж і голодує.

Ті, хто спроможний трудитися, зацікавлені в економіч­ному зростанні й технічному розвитку, які відрізняються найбільшим динамізмом в умовах ринку. Капіталовкладен­ня й механізація дозволяють задіяти працю людей, які в іншому випадку не могли б робити достатньо, щоб себе забезпечити. Наприклад, з появою комп’ютерів і сучасних засобів зв’язку інваліди одержали можливість працювати вдома.

Що ж стосується тих, хто просто не в змозі працювати, то у вільному суспільстві завжди існує безліч форм при­ватної допомоги й філантропії за межами ринку, представ-

[ АЙН РЕНД І КАПІТАЛІЗМ: МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ] 87

лених різноманітними благодійними товариствами й орга­нізаціями. Необхідно відразу пояснити: між егоїзмом і доб­родійністю немає ніякого протиріччя. Враховуючи, яку ви­году приносять нам контакти з іншими, цілком природним видається доброзичливе ставлення до своїх ближніх, спів­чуття їхнім бідам і надання їм допомоги — якщо для цього не потрібно жертвувати власними інтересами. Однак між егоїстичним й альтруїстичним поглядами на суспільство існують важливі відмінності.

Для альтруїста людинолюбство — першорядний етичний принцип, і реалізовувати його слід аж до самопожертви, за принципом «віддай останню сорочку». Віддавати — ваш моральний борг, незалежно від будь-яких інших цінностей, які ви сповідуєте, і від того, чи має право на вашу допомо­гу той, кому ви її виявляєте. Для егоїста людинолюбство — один з багатьох способів реалізації наших цінностей, вклю­чаючи ту цінність, яку має в наших очах добробут інших людей. Робити це варто в контексті інших цінностей, які сповідує людина, за принципом «віддавати, коли це комусь справді допоможе». Це не борг, і той, хто одержує допомо­гу, не має на неї прав. Альтруїст розглядає людинолюбство як спокуту провини, припускаючи, що в талантові, успіху, продуктивності й багатстві є щось гріховне або підозріле. Егоїст розглядає перераховані характеристики як достоїн­ства і вважає щедрість стосовно інших проявом гордості за те, що ми їх маємо.

Четверта революція

На початку статті я відзначив, що капіталістичний лад став результатом трьох революцій, кожна з яких являла собою радикальний розрив з минулим. Політична революція за­твердила пріоритет прав особистості й принцип, згідно з яким держава повинна бути слугою людини, а не його гос­подарем. Економічна революція принесла із собою розу­міння ролі ринку. Промислова революція різко розширила можливості застосування плодів нашого інтелекту з вироб­ничою метою. Але порвати з минулим в етичному плані людство так і не зуміло. Принцип, згідно з яким здібності індивіда є суспільним надбанням, несумісний із свободою. Щоб вільне суспільство збереглося й розцвітало, необхідна четверта революція, яка утвердила б моральне право люди­ни жити заради себе.

88 [ ДЕВІД КЕЛЛІ ]