Ринкова економіка і розподіл багатства

Людвіг Лахмани

Хто сьогодні засумнівається в правоті професора Мізеса, який ще ЗО років тому вказав, що будь-яке втручання по­літичної влади в економіку спричиняє й подальше втру­чання, необхідне для запобігання неминучих негативних наслідків цього першого кроку? Хто стане заперечувати, що для функціонування командної економіки необхідна інфляційна обстановка, і хто сьогодні не знає, якими пагуб- ними результатами обертається «контрольована інфля­ція»? Хоча деякі економісти пустили в обіг панегіричний термін «звичайна інфляція», що позначає постійну інфля­цію, з якою ми всі так добре знайомі, це навряд чи зможе когось ввести в оману.

Зіштовхнувшись із цією ситуацією, опоненти ринкової економіки змінили свою позицію: тепер вони виступають проти неї, виходячи не з економічних, а із соціальних мір­кувань, обвинувачують ринок не в неефективності, а в не­справедливості. Сьогодні ці критики міркують про «ефек­ти, що спотворюють» володіння багатством і стверджують, що «плебісцит ринку підтасовується багаторазовим голосу­ванням». Вони намагаються показати, що розподіл багат­ства впливає на виробництво й структуру прибутків, ос­кільки власники багатства не просто одержують «неспра­ведливо більшу» частину суспільного доходу, але й впливають на асортименти продукції: виробляється занад-

[ РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РОЗПОДІЛ БАГАТСТВА ] 9 1

то багато предметів розкоші й занадто мало предметів пер­шої необхідності.

Дехто з цих опонентів не заперечує повністю той факт, що розподіл багатства в якійсь мірі є накопичувальним ре­зультатом дії економічних сил, але стверджує: це накопи­чення відбувається таким чином, що сьогодення стає «ра­бом» минулого — анахроністичного й довільного фактора. Сьогоднішній розподіл доходів визначається нинішнім роз­поділом багатства, і навіть незважаючи на те, що сьогод­нішнє багатство частково накопичене вчора, воно було на­громаджене в результаті процесів, що відбивають вплив позавчорашнього характеру розподілу багатства. В основ­ному ця аргументація противників ринкової економіки зас­нована на інституті «успадкування», якому, як вони нам навіюють, зобов’язані своїм багатством більшість нинішніх власників.

Цей аргумент сьогодні, зважаючи на все, користується великою популярністю — навіть у багатьох щирих при­хильників економічної свободи. Ці люди повірили в те, що «перерозподіл багатства», зокрема у формі податку на спадщину, призвів би до суспільно корисних економічних результатів за відсутності негативних наслідків. Більше то­го, оскільки подібні заходи допоможуть звільнити сього­денність від «мертвої руки» минулого, вони будуть сприя­ти корегуванню нинішніх доходів відповідно до нинішніх потреб. Розподіл багатства — це параметр ринку, і, змінив­ши параметр, ми можемо змінити результат, не втручаю­чись у дію ринкового механізму! Із цього випливає, що ринковий процес дає «соціально прийнятні» результати тільки в тому випадку, якщо він супроводжується постій­ними політичними заходами, спрямованими на перерозпо­діл існуючого багатства.

Цієї точки зору, як ми вже відзначали, сьогодні дотри­муються багато хто, включаючи й деяких економістів, що усвідомлюють перевагу ринкового господарства над ко­мандною системою й негативну роль державного втручан­ня, але незадоволених соціальними наслідками, якими, на їхню думку, обертається функціонування ринкової еконо­міки.

Дана стаття присвячена критиці основ подібної точки зору.

92 [ЛЮДВІГЛАХМАНН ]

По-перше, у логічному плані вся ця аргументація побу­дована на словесній плутанині, пов’язаній з розпливчастіс­тю поняття «параметр». У просторіччі, а також у більшості наукових дисциплін, наприклад у статистиці, слово «пара­метр» означає щось «задане» для нас, хто спостерігає за тим, що відбувається в який-небудь конкретний момент ча­су. У цьому сенсі само собою зрозуміло, що в будь-який конкретний момент та або інша модель розподілу багатства являє собою параметр — з тієї найпростішої причини, що вона існує, а інших немає. Але в рамках теорії рівноваги, яка, добре це чи погано, відіграє настільки важливу роль у сучасній економічній думці й дуже багато в чому визначає її сенс, слово «параметр» набуло ще одного, зовсім іншого значення: як необхідна умова рівноваги, незалежна змінна. «Параметри» у множині означають сукупність необхідних і достатніх умов, на підставі яких, коли всі вони стають нам відомі, ми без додаткових зусиль можемо визначити рівноважну ціну й кількість товарів і послуг. Таким чином, у цьому другому сенсі розподіл багатства разом з іншими параметрами стає детермінантою (хоча й не єдиною) цін і кількості різних послуг і товарів, що є предметом купівлі- продажу.

Однак головна мета даної статті — довести, що в цьому другому сенсі розподіл багатства не є «параметром». Він не тільки не являє собою «незалежну змінну» ринкового про­цесу, але, навпаки, постійно змінюється під впливом рин­кових сил. Нічого й говорити, що це спостереження жод­ним чином не спростовує той факт, що характер розподілу багатства перебуває серед факторів, що визначають шлях ринкового процесу на найближчу перспективу, однак постій­ного впливу він як такий не має. Хоча багатство завжди розподіляється якимось конкретним способом, модель цього розподілу увесь час змінюється.

Тільки якби модель розподілу залишалася постійною при передачі окремих об’єктів багатства в спадщину протя­гом декількох періодів, що змінюють один одного, можна було б стверджувати, що ця константна модель являє со­бою постійно діючий економічний фактор.

Таким чином, для розподілу багатства немає місця серед параметрів рівноваги. Однак найбільший інтерес із соці­ально-економічної точки зору являє не модель розподілу 93

[ РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РОЗПОДІЛ БАГАТСТВА ]

багатства в якийсь конкретний момент, а характер її змін у тимчасовій перспективі. Справжнє місце цих змін, як ми побачимо, — серед подій, що відбуваються на тому пробле­матичному «шляху», що може привести, але в реальності рідко приводить, до рівноваги. Це типовий «динамічний» феномен. Парадоксально, але факт: сьогодні, коли стільки говориться про необхідність більш активного й поглибле­ного дослідження динамічних процесів, це явище викликає дуже мало інтересу.

Володіння — правове поняття, що стосується конкрет­них матеріальних об’єктів. Багатство ж — економічне по­няття, що стосується дефіцитних ресурсів. Усі ціннісні ре­сурси є матеріальними об’єктами, або їх відображенням, або їх втіленням, але не всі матеріальні об’єкти являють собою ресурси: очевидні приклади цього — занедбані бу­динки, купи сміття й будь-які об’єкти, яких власники з радістю позбулися б, якби знайшовся хтось, готовий їх знести або забрати. Більше того, об’єкт, що сьогодні є ре­сурсом, завтра може ним уже не бути, а об’єкт, що сьогодні не має жодної цінності, завтра може її мати. Таким чином, статус ресурсу для матеріального об’єкта завжди проблема­тичний і деякою мірою залежить від передбачення. Об’єкт можна назвати «багатством» тільки в тому випадку, якщо він є джерелом прибутку. І цінність об’єкта для його ни­нішнього або потенційного власника в будь-який момент відображає очікування в плані його прибутковості. Це ж, у свою чергу, залежить від можливостей використання об’єк­та. Таким чином, просте володіння об’єктами не завжди еквівалентне багатству: останнє виникає з успішного вико­ристання об’єктів. Джерелом прибутку й багатства служить не володіння, а використання ресурсів. Наприклад, фабри­ка з виробництва морозива в Нью-Йорку може принести власникові багатство, але таку ж фабрику в Гренландії нав­ряд чи можна навіть назвати ресурсом.

У світі, де відбувається стільки несподіваних змін, збе­регти багатство завжди нелегко, а в довготривалій перспек­тиві, мабуть, і неможливо. Щоб підтримувати певний обсяг багатства для передачі в спадщину від одного покоління до іншого, родина повинна володіти такими ресурсами, які приносять постійний чистий прибуток, тобто дають пере­вищення вартості продукції над витратами на фактори ви­робництва, що доповнюють відповідний ресурс. Видається, що це можливо або в статичному світі, де сьогоднішній день анітрошки не відрізняється від учорашнього, а зав­трашній від сьогоднішнього, і тому день за днем, рік за 94

[ ЛЮДВІГ ЛАХМАНИ ]

роком ті самі власники або їх спадкоємці одержують той самий обсяг прибутку, або в ситуації, коли всі власники ресурсів мають дар абсолютно точного передбачення. Ос­кільки обидва варіанти не мають стосунку до реальності, їх можна сміливо залишити за дужками. Що ж тоді насправді відбувається з багатством у постійно мінливому світі?

Усе багатство складається з капітальних активів, у тій або іншій формі, що втілюють або що принаймні побічно відбивають матеріальні ресурси виробництва, — джерела створення вартісної продукції. Продукція ж виробляється працею людей за допомогою таких ресурсів. З цією метою ресурси необхідно задіяти в певних комбінаціях: взаємодо- повнюваність — суть використання ресурсів. Форми цієї взаємодоповнюваності аж ніяк не «задані» підприємцям, що розробляють і реалізують виробничі плани. Таких ре­чей, як виробнича функція, у реальності не існує. Навпаки, завдання підприємця полягає саме в тому, щоб в умовах постійних змін вгадати, яка комбінація ресурсів у сьогод­нішній обстановці дасть максимальне перевищення вартос­ті продукції над вартістю факторів виробництва, і спрогно- зувати, яким ця комбінація повинна бути в імовірній зав­трашній ситуації, коли вартість продукції, витрати на додаткові фактори виробництва й технології зміняться.

Якби всі капітальні ресурси мали необмежену універ­сальність, підприємцям досить було б піти за змінами зов­нішніх умов, перенацілюючи ресурси на ті способи вико­ристання, які в результаті цих змін стають прибутковими. Насправді, однак, універсальність ресурсів, як правило, об­межена; для кожного з них існує лише певний набір спо­собів використання¹. Тому необхідність пристосовуватися до змін найчастіше спричиняє необхідність корегування складу групи ресурсів («перегрупування ресурсів»). Однак будь-яка зміна в характері взаємодоповнюваності впливає на вартість вхідних у групу ресурсів, породжуючи приріст капіталу або збитки. Підприємці будуть робити високі ставки на ті ресурси, для яких вони знайшли більш при­буткові способи використання, і низькі — на тих, які дово­диться використовувати з меншою вигодою. В умовах, ко­ли набувають чинності обмеження, тобто для ресурсу, що

Моя подальша аргументація багато в чому зобов’язана ідеям Людвіга фон Мізеса (див.: Mises L. von. Das festangelegte Kapital // Mises L. von. Grundprobleme der Nationalokonomie. Jena: Gustav Fischer, 1933. S. 201-214; англ, переклад: Mises L. von. Epistemo-logical Problems of Economics. New York: D. Van Nostrand, 1960. P. 217-231).

95

[ РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РОЗПОДІЛ БАГАТСТВА ]

входив у прибуткову комбінацію, уже не можна виявити спосіб використання (сьогодні або в майбутньому), остан­ній повністю втрачає характер ресурсу. Але навіть якщо не брати подібні крайнощі, постійна мінливість світу, у якому ми живемо, неминуче спричиняє приріст або зменшення капіталу, втіленого в активах тривалого користування.

Таким чином, ринковий процес являє собою процес ви­рівнювання. В умовах ринкової економіки перерозподіл ба­гатства відбувається постійно й у масштабах, у порівнянні з якими зовні схожі процеси, ініційовані сучасними полі­тиками, виглядають незначними — хоча б з тієї причини, що ринок наділяє багатством тих, хто здатний ним розпо­рядитися, а політики — своїх виборців, котрі, як правило, на це не спроможні.

Рушійна сила процесу перерозподілу багатства — не комбінація випадкових факторів. Ті, хто в ньому бере участь, грають не на «навмання», а виявляють свої навич­ки. Цей процес, як і всі справді динамічні процеси, відоб­ражає передачу знань від однієї людини до іншої. Він мож­ливий лише тому, що дехто має знання, коли інші їх ще не здобули, оскільки інформація про зміни і їх наслідки по­ширюється в суспільстві поступово й нерівномірно.

У рамках цього процесу успіху досягає той, хто раніше за всіх інших усвідомлює, що якийсь ресурс, котрий сьо­годні можна задіяти, якщо він ще не з’явився, або купити (якщо він уже існує) за ціною А, завтра стане елементом якоїсь продуктивної комбінації, у результаті чого його вар­тість становитиме вже А’. Подібний прибуток або збитки, обумовлені можливістю або потребою в переході від одно­го способу використання ресурсу до іншого (більш ефек­тивного або менш ефективного, ніж перший), становить економічну суть багатства в мінливому світі і є головною рушійною силою його перерозподілу.

У ході цього процесу ймовірність того, що та сама лю­дина раз за разом буде правильно вгадувати нові способи можливого використання існуючих або потенційних ресур­сів, украй мала — якщо вона, звичайно, не геній. Але навіть в останньому випадку її спадкоємці навряд чи покажуть настільки ж блискучий результат (якщо вони, знову ж, не геніальні). У світі несподіваних змін збитки в остаточному підсумку так само неминучі, як і приріст капіталу. Конку­ренція між власниками капіталу й специфіка ресурсів три­валого користування, навіть якщо ця специфіка багато­гранна, обумовлюють чергування прибутку й збитків.

У цих економічних феноменів є певні соціальні наслід-

96

[ЛЮДВІГ ЛАХМАНН ]

ки. Оскільки критики ринкової економіки сьогодні хочуть ґрунтуватися на аргументах «соціального» плану, нам, ма­буть, варто прояснити справжні соціальні результати рин­кового процесу. Ми вже відзначали, що суть цього проце­су — вирівнювання. Зараз ми можемо точніше визначити його результати як варіант феномена, який Парето називав «кругообігом еліт». Багатство рідко залишається надовго в тих самих руках. У міру того як непередбачені зміни нада­ють цінність то одному, то іншому конкретному ресурсу, породжуючи приріст або зменшення капіталу, воно перехо­дить із рук у руки. Можна повторити слідом за Шумпете­ром: власники багатства нагадують пожильців готелю або пасажирів поїзда — вони завжди існують, але їх склад час­то змінюється.

Як ми бачили, в умовах ринкової економіки будь-яке багатство проблематичне. Чим більш довгостроковий і спе­цифічний характер носять ресурси, тем обмеженішим є ко­ло способів їх використання й тим очевидніша наявність проблеми. Однак у суспільстві, де обсяг фіксованого капі­талу був невеликий — основний обсяг накопиченого багат­ства набирав форми запасів товарів в основному сільсько­господарських і з обмеженим терміном придатності, і де споживчих товарів тривалого користування, за винятком хіба що будинків і меблів, практично не існувало, — ця проблема була не настільки помітна. Саме в такому сус­пільстві жили класики економічної науки і багато його особливостей вони перенесли у свої теорії. Таким чином, стосовно тодішніх умов висновок цих економістів про те, що будь-який капітал має однорідність й ідеальну універ­сальність (вони протиставляли його єдиному на той момент специфічному й невідтворному ресурсу — землі), видаєть­ся якоюсь мірою обґрунтованим. Однак у наш час подібна дихотомія невиправдана. Чим більший обсяг основних фондів у суспільстві, чим триваліший термін їх викорис­тання, тим сильніша ймовірність того, що капітальні ресур­си, поки вони не вичерпаються, будуть використовуватися не в тих цілях, для яких вони спочатку призначалися. На практиці це означає, що в сучасній ринковій економіці постійних джерел доходу не існує. Тривалість користуван­ня й обмежена універсальність це попросту виключають.

У даній статті ми підкреслювали насамперед той факт, що перерозподіл капіталу під впливом ринкових сил у постійно мінливому світі — повсюдний і очевидний фено­мен. Чому ж тоді він незмінно ігнорується? Можна зрозу­міти, чому його ігнорують політики: зрештою, переважна

[ РИНКОВА ЕКОНОМІКА І РОЗПОДІЛ БАГАТСТВА ] 97

більшість виборців не випробовують безпосередньо на собі його впливу, і навіть якщо випробовують, навряд чи здатні зрозуміти суть того, що відбувається — як було наочно продемонстровано на прикладі інфляції. Але чому цей фе­номен залишають без уваги й економісти? їм, за ідеєю, по­винна імпонувати теза про те, що розподіл багатства — результат дії економічних сил. Чому ж тоді так багато еко­номістів продовжують розглядати розподіл багатства як «параметр» у вищеописаному другому значенні цього по­няття? На нашу думку, проблема пов’язана з надмірною увагою до проблем рівноваги.

Як ми вже бачили, зміна способів розподілу багатства — атрибут неврівноваженого світу. Приріст і зменшення ка­піталу відбувається в основному через те, що ресурси три­валого характеру доводиться використовувати незаплано- ваними способами, і через те, що дехто з людей раніше й краще за інших розуміють значення мінливих потреб і ре­сурсів у динамічному світі. Рівновага означає сталість пла­нів, але перерозподіл багатства ринковими механізмами, як правило, стає результатом спонтанних дій. Тим, хто звик мислити категоріями рівноваги, процеси на зразок тих, що ми описали, природно, уявляються чимось не занадто «рес­пектабельним». Для них «реальні» економічні сили — це ті, що підтримують рівновагу. Тому сили, що діють під час наявності рівноваги, таким економістам малоцікаві й най­частіше ними ігноруються. Ми, звичайно, не стверджуємо, що сучасний учений, настільки спокушений «граматикою» рівноваги й настільки необізнаний про реалії ринку, не спроможний або не готовий аналізувати зміни в економіці: це було б безглуздо. Ми тільки прагнемо сказати, що він добре підготовлений лише до дослідження змін, що відпо­відають досить негнучким теоретичним рамкам.