Політика ФРН в Європейському Союзі

Політика ФРН відносно західноєвропейської інтеграції — один з головних напрямків зовнішньополітичної діяльності країни протягом більше 50 років — носила послідовний і спадкоємний характер.

Об’єднання Німеччини проходило в руслі політики ФРН, спрямованої на створення валютно-економічного й політичного союзів. Маастрихтский договір 1992 р. закріпив завершення будівництва єдиного внутрішнього ринку, а також заклав міцну институционально-правовую базу економічного й валютного союзу (ЕВС). Створення Європейського центрального банку за зразком німецького Бундесбанка і його розміщення у Франкфурті-на- Майні свідчать про довіру, зробленій Федеративній Республіці її партнерами. Маастрихтский договір передбачає співробітництво в області загальної зовнішньої політики й політики безпек-другій опорі Союзу, а також у сфері внутрішніх справ й юстиці-третій опорі Союзу. Розширення прав Європарламенту покликано було збільшити ефективність процесу прийняття рішень. Головні цілі політичної стратегії ФРН — розширити повноваження наднаціональних інститутів (Комісії і Європарламенту) і домогтися застосування принципу більшості при рішенні ключових питань — були закріплені в законодавчому порядку.

Амстердамський договір 1997 р. кодифікував всі попередні договори по європейській інтеграції. Він вніс ряд змін у другу й третю опори Союзу з метою посилення наднаціональної основи зовнішньополітичної діяльності держав. Завершення створення Союзу ознаменувалося введенням нового механізму загальної зовнішньої політики — спільної стратегії й установою центра по аналізу, ранньому попередженню й політичному плануванню, а також посади Високого представника загальної зовнішньої політики. Включення миротворчих операцій у новий договір про ЄС сприяло координації загальної оборонної політики; кодифікація Шенгенских угод стала важливим кроком на шляху до створення єдиного правового простору ЄС.

Для додання додаткової ваги своїй політиці ФРН координує всі політичні кроки й ініціативи з головними партнерами по ЄС — Францією та Великою Британією.

Після розпаду Організації Варшавського Договору й об’єднання Німеччини пріоритетним завданням політики ФРН стало забезпечення стабільності в Східній Європі шляхом посилення економічних і політичних зв’язків з державами ЦСЕ. Курс на розширення ЄС набув важливе значення в політику федерального канцлера Г. Шредера, тому що в 1990-і роки в умовах тенденцій, що намітилися, до формування однополярної системи країни ЦСЕ виразили прагнення стати членами Союзу. ФРН розглядає розширення Союзу в нерозривному зв’язку із процесом поглиблення інтеграції серед яких у першу чергу необхідно назвати введення «євро», прийняття програми реформування аграрної й структурної політики, вироблення рамкових умов формування єдиної фінансової системи Європейського союзу.

Не менш важливе значення в процесі зміцнення інститутів ЄС набув процес подальшої синхронізації спільної зовнішньої й оборонної політики, у рамках якого з’явилися реальні передумови для поступового створення загальноєвропейських зовнішньополітичних структур, надалі здатних стати «європейським Міністерством закордонних справ». Першим кроком до цього з’явилася інституція посади Генерального секретаря ЄС, що став фактичним координатором спільної зовнішньої й оборонної політики Європейського союзу.

На даний момент, 42 % німців сприймають Евросоюз позитивно¹.